Маловідомий Сагайдачний: Московський похід - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Маловідомий Сагайдачний: Московський похід

Маловідомий Сагайдачний: Московський похід

Ігор СЮНДЮКОВ, Сергій МАХУН, «День»

Королевича вирішив підтримати уславлений гетьман запорозького козацтва Петро Конашевич-Сагайдачний (на це було декілька причин, на чому зупинимося дещо пізніше). Враховуючи високий авторитет Сагайдачного як полководця й політика, визволителя Кафи, переможця турок і татар на Чорному морі (1616 р. він навіть створив реальну загрозу султанській столиці Стамбулу), а також те, що з ним йшло на Москву відбірне 20-тисячне козацьке військо, можна зрозуміти, що у молодого царя Михайла Федоровича Романова та в його оточення були серйозні причини побоюватися за майбутнє держави.

От що (мова російського оригіналу того часу) писав цар Михайло Федорович у своїй грамоті до Донського війська ще 21 липня 1618 р.: «Недруг наш и разоритель всего нашего великого Российского царствия полский Жигимонт король умыслил наше Московское государство воевать и разорять... И запорожских черкас (так називали в Москві козаків — І.С., С.М.) полковника Саадашново (так називало оточення царя Сагайдачного; він же Саадачний, Сабельник; І.С., С.М.) он же, король, со многими людьми прислал в наши полские городы и, пришедчи искрадом (раптово), ... городы и остроги сожгли, и послали нашего Степана Хрущова... и казну взяли, и хотят идти подо все наши полские городы, которые стоят по Дону, и по Донцу, и по Осколу».

Пізніше, у вересні 1618 року, в грамотах царя до своїх воєвод та до тих же козаків — його підданих, ще більш відчутно простежуються нотки тривожного заклику: «И как к вам ся наша грамота придет, и вы б были на нашей службе в походе... и за нас и за все крестьянство (християнство, І.С., С.М.) против литовских людей (тобто поляків, І.С., С.М.) и черкас стояли с ними и билися, сколко милосердный бог помочи подаст». Бо, пише цар, «невинная крестьянская кровь от литовских людей и от черкас проливаетца и святые божии церкви от них оскверняютца и разоряютца». Написано так, ніби йдеться про іновірців- мусльман; але ж чималу частину польсько-козацького війська становили не просто християни, а православні! Ще цікавіше, що саме єдністю православної віри та захистом братів православних в Україні мотивував син царя Михайла, Олексій Михайлович, своє рішення оголосити війну Польщі наприкінці 1653 року.

Тут доцільно було б повернутися до передісторії описуваних подій. Якими мотивами керувався Сагайдачний, погодившися взяти участь у московському поході королевича Владислава? Річ у тім, що гетьман був не тільки владним і часто жорстоким військовим лідером, який спромігся привчити своїх козаків до залізної дисципліни, а й водночас — далекоглядним та тверезо мислячим політиком. Він чудово розумів, що на боці Польщі — сила (поки що!). По-друге, Сагайдачний бачив, що саме тепер, 1618 року, настав той момент, коли Польща, як ніколи раніше, потребувала допомоги козаків — вони були найкращими воїнами і, крім того, могли дивовижно швидко мобілізуватися й виступити в похід. Отже, розраховував гетьман, в обмін на участь у Московському поході можна буде чекати суттєвих поступок козакам від польського короля (інша річ, наскільки справдилися ці сподівання). При цьому в жодному разі не слід тлумачити дії Сагайдачного як інтриги аморального політикана — навпаки, його заслугою було те, що він, як ніхто з козацьких ватажків до нього, прагнув і вмів захищати національні інтереси України, боронити незалежність козацького війська від королівської влади, чому, за його розрахунками, мав служити й московський похід. Інша річ, що гетьман, безперечно, був людиною свого часу і мав зважати на те, що для козаків багато важили не тільки слава, а й військова здобич.

Отож 20-тисячне добре підготовлене військо Сагайдачного послідовно взяло укріплені міста Путивль, Елець, Лівни. Козаки швидко наближалися до Москви, маючи намір з’єднатися там з королевичем Владиславом. Як писав Михайло Грушевський, «за чудо вважали, як которому місту вдавалося від його (Сагайдачного — І.С., С.М.) відсидітись» (єдиним таким прикладом було місто Михайлов на Рязанщині, про що пише Дмитро Яворницький).

17 вересня 1618 року Сагайдачний перейшов Оку поблизу Коломни й підійшов впритул до Москви. Князь Григорій Волконський зупинити козаків не зумів. Після того, як поблизу Донського монастиря війська Сагайдачного та королевича Владислава з’єдналися, 1 жовтня почалася облога Москви. Цар встиг непогано підготуватися до оборони. Наприкінці жовтня вдарили сильні морози. І хоча Сагайдачний, як зазначає Грушевський, стояв за продовження війни, Владислав завагався. Щоб узяти місто, поки що не вистачало сил. До того ж при королевичеві були комісари сейму, які наполягали на негайному початкові мирних переговорів, чекаючи (не без підстав), що московська влада в складних умовах стане поступливішою. І справді, переговори швидко завершилися підписанням наприкінці 1618 року вигідного для Польщі Деулінського перемир’я.

Проте Сагайдачного під Москвою вже не було. Більша частина його війська (і сам гетьман) вирушила від Москви на Калугу, далі — в Україну. А один із запорозьких полків на чолі з полковником Яцьким, відколовшись від основної армії, вирушив на Північ і вів там бойові дії з місцевим населенням аж до початку 1619 р. Цікаво, що козаки Яцького діяли при цьому спільно з російськими козаками на чолі з Яковом Шишом. Ще одна (невелика) частина козаків, очолювана Жданом Коншиним, навіть попросилася 1619 р. на російську військову службу. Про те, якого значення цій події надавала московська влада, свідчить красномовний факт: проханців прийняв сам цар Михайло.

Що ж до Сагайдачного, то він прожив ще три з половиною роки, здобув перемогу над турками під Хотином (1621 р.), де й був тяжко (як згодом виявилося, смертельно) поранений. Свою майстерність політика гетьман демонстрував ще неодноразово. В останні роки життя він, усвідомлюючи турецько- татарську небезпеку й для Речі Посполитої, й для України, вів тонку дипломатичну гру: зберігав цілком лояльні відносини з королем у Варшаві, в той же час послав представника (осавула П.Одинця) до царя Михайла з пропозицією про службу царю. Але все це було ще попереду. А тоді, восени 1618 року, Сагайдачний вписав у свою військову біографію ще одну яскраву сторінку.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2000-02-26 15:53:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар