Людські долі, вільні думки й добрі справи українців полтавського роду в далекій Австралії - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Людські долі, вільні думки й добрі справи українців полтавського роду в далекій Австралії
   

Людські долі, вільні думки й добрі справи українців полтавського роду в далекій Австралії

Олександр Панченко

 …Василь Онуфрієнко, Іван Смаль-Стоцький, Сергій Онішко, Людмила Самарець,  Василь Цибульський, Тетяна Черевань (Волинець),  Катерина Керик (Бреус) та інші уродженці історичної Полтавщини в інформаціях та споминах..

 Про українців, які в різний час опинилися на чужині, зокрема, на австралійському континенті можна довідатись із наступних книг - «Українці Австралії. Енциклопедичний Довідник»,  «Вільна думка» і Товариство Збереження Української Спадщини в Австралії, Сідней, 2001 рік; «Енциклопедія української діяспори», том 4 (Австралія – Азія – Африка),  спонсор видання Наукове Товариство ім.Шевченка в Америці та Фундація приятелів енциклопедії українознавства, Київ-Нью-Йорк-Чікаґо-Мельборн, 1995);  «Українці в Австралії. Матеріяли до історії поселення українців в Австралії». Накладом Союзу українських організації Австралії (СУОА), Наукове товариство ім.Шевченка в Австралії. Бібліотека Українознавства ч.15, Мельборн-Австралія, 1966; «Українці в Австралії», том ІІ, Союз українських організацій Австралії, Мельборн, 1998; як також багатьох книг споминів та мемуаристики.

Про полтавців з походження український материковий читач може дізнатися також із моєї книги «Українська Австраліана. – Полтавщина, Галичина, Боснія»,  яка побачила світ у київському видавництві імені Олени Теліги у 2014 році. За 10 років до цього, у 2004 році, мною було упорядковано та видано спомини св.пам. інж. Мирослава Болюха «Оглянувшись в минуле...»,  дружина якого Марія (з дому Глуховера) походила з полтавської Карлівщини.

Згідно з виданням «Енциклопедією української діяспори», том 4 (Австралія – Азія – Африка),  спонсор видання Наукове Товариство ім.Шевченка в Америці та Фундація приятелів енциклопедії українознавства, Київ-Нью-Йорк-Чікаґо-Мельборн, 1995) - «Вільна Думка» (Free Thought), - тижневик, найстарша укр. газ. в Австралії, засн. 1949 в м.Беррі, НПВ. Засновник, довголітній власник і ред. В.Шумський. Перше число надруковане 10.7.1949. У 1950 редакцію перенесено до Сіднею; з 1962 вона знаходилася у власному приміщенні з друкарнею у передмісті Панчбовл, а згодом придбано нове приміщення у Лідкомбі при 67-69 Джозеф стріт. Газ. нормально появлялася тижнево, але були періоди, коли через різні труднощі виходила двічі на місяць. «В.Д.» спочатку редаґувала колеґія (В.Шумський, Б.Подолянко, О.Питляр, О.Сіверський), хоча основний тягар праці ніс В.Шумський, який понад 40 pp. був ред., адміністратором, лінотипістом і друкарем. Все-таки чимало людей співпрацювало як автори, кореспонденти, представники газ. в різних містах. Склад редколеґії часто мінявся; крім згаданих, до неї належали у різні роки: О.Бучацький, С.Гаран, Р.Драґан, І.Дубровський, 1.Дурбак, А.Жуківський, Я.Масляк, В.Онуфрієнко, Є.Ю.Пеленський, І.Пеленська, Л.Слепкович, І.Стоцький, В.Ступницький, М.Чигрин та ін. «В.Д.» стоїть на позапартійних позиціях. У ній публікуються автори різних політ, переконань та регіонального походження. Газ. вела, коротше чи довше, постійні сторінки - літ. (довголітній ред. С.Гаран), сумівську, пластову, жіночу, для дітей тощо. Окремі співроб. мали свої рубрики - О.Бучацький, А.Жуківський, В.Онуфрієнко, Т.Пасічинський, М.Строкон та ін. Увесь час, а зокрема в останні роки, «В.Д.» присвячує велику увагу Україні, в тому ч. містить матеріяли материкових укр. авторів. Журналіст Анатолій Михайленко з Києва став 1994 постійним кореспондентом «В.Д.». Газ. видається тижнево на 10-12 ст., з чого 1 ст. англ. мовою. Ч. передплатників у 1960-их pp. досягало 2,5 тис.; нині їх 1,5 тис., хоч газ. має 3-4 тис. читачів. З 1989 бл. 100 прим, висилається тижнево в Україну. З нагоди ювілеїв «В.Д.» видано спеціяльні підсумкові чч., які мають джерельну вартість (1959, 1969, 1974, 1989). До 45-ліття (1994) появився «Альманах В.Д. та Фундації Українознавчих Студій в Австралії». З вересня 1990 ред. і керівником газ. став син її засновника - Марко Шумський, який працює у вид-ві від 1978. Він продовжує видавати «В.Д.» в дусі батька і тримає її на високому техн. рівні. Загалом, «В.Д.» є цінним джерелом інформацій до історії укр. діяспори в Австралії....».  

Онуфрієнко Василь

Як бачимо із «Енциклопедії української діяспори», т.4 (1995), довголітнім редактором газети «Вільна Думка» був – св.пам. Володимир Шумський. - Натепер редактором газети австралійських українців «Вільна Думка» є Марко Шумський, але він не лише головний редактор й співвидавець газети «Вільна Думка», але й співредактор книг - «Будівничі Катедри Українознавства в Австралії» (1984), «Історія Української Громади Сефтон, Бас Гілл, Честер Гілл» (1989), «Альманах Українського життя в Австралії» (1994) та «Енциклопедичний Довідник Українців Австралії» (2001). Пан Марко був делеґатом з Австралії на II Всесвітньому Форумі Українців (1997), є членом Ради Етнічної Преси Австралії, Асоціяції Етнічної Медії Австралії та ряду інших організацій.

Коли ж заходить мова полтавців з походження, які  працювали у «Вільній Думці», то принагідно згадати для початку хоча б чотирьох моєї видатних земляків - Василя Онуфрієнка, Івана Смаля-Стоцького, Сергія Онішка та Людмилу Самарець (Онішко)

6-го числа місяця травня, 2020-го року Божого,  виповнилося рівно 100 років, як у селі Кишеньки Кобеляцького повіту під большевицькою окупацією на Полтавщині народився український поет, редактор, радіожурналіст, перекладач, учитель, член уряду УНР на вигнанні Василь Йосипович Онуфрієнко, який спочив в австралійському 24 грудня 1992-го року.  Пан Василь був - «корінним полтавець з діда-прадіда, бо предки були козаки Дядюри — великі й сильні та довгоживучі». В родинному селі Кишеньки він закінчив десятирічку. Вступив до Харківського Інституту Журналістики, але в 1938 році не було набору на перший курс, і після іспитів довелося повертатися додому та ставати викладачем української та москвинської мов та літератури в середній школі у села Озера тодішнього Кишенського району (1938-1940). Навчався Василь заочно на мовно-літературному факультеті Кременчуцького Учительського Інституту, який закінчив у 1940 році. Перед німецько-совєцькою війною залишив працювати до редакції кишенської райнової газети «Соціялістичне село». Через поганий зір Василь Онуфрієнко не був мобілізований до війська. Залишився під німецькою окупацію і в листопаді 1942 року разом з дружиною був вивезений на роботу до Німеччини. Працював на заводі в місті Андернах на Рейні. Під час перебування на примусових роботах у Німеччині (Третьому Райху) влаштувався в Берліні на працю коректора в журналі «Дозвілля», що виходив для робітників із Сходу (літературно-розваговий журнал-двотижневик). Тут також друкувалися його твори. Від 1945 року жив у таборі переміщених осіб (англ. «DP camp») в Реґензбурзі; займався літературною діяльністю, дописував до газет і журналів. У 1949 році переїхав до Австралії і поселився в Сіднеї. Вів у газеті  «Вільна Думка» колонку «Поза хлібом і сіллю», редаґував літературну сторінку, написав десятки віршів. В Сіднеї був головою Товариства Плекання Української Мови, редаґував «Вісті» Представництва екзильного уряду УНР в Австралії, був членом УНРади від УРДП та доповідачем на громадських імпрезах. - Василь Онуфрієнко був викладачем на українознавчих курсах у Макворі університеті. Його перші поезії з’явилися друком ще 1938 року, у 1948 році пан Василь одержав другу нагороду на конкурсі спогадів товариства колишніх політичних в’язнів у Західній Німеччині. У 1952–1955 роках він переклав українською мовою доробок австралійських поетів Генрі Ловсона, Генрі Кендала, Ендрю Бенджо Патерсона та інші.  При кінці 1970-х років В.Онуфрієнко написав комедію «Заморські гості», яка йшла двічі в Аделяїді (1965), а тричі в Сіднеї (1967–1968) на українських сценах.   Дружина пана Василя -  Марія Іванівна Онуфрієнко була членкинею Української Громади Сіднею, добродійкою ансамблю бандуристок «Ластівка» та добродійкою часопису «Вільна Думка», вона відійшла у Вічність 8 серпня 1997 року в Сіднеї, перед своєю смертю зредаґувала й випустила друком разом з Фундацією Українознавчих Студій в Австралії (ФУСА) п’ять  збірників поетичної і літературної творчости свого чоловіка Василя.  Видання Василя Онуфрієнка є такі - «Сталін у пеклі», Гумористична поема (Новітня Енеїда) / Мельборн: в-во Б.Ігнатова, 1956 — 64 с.; «Симон Петлюра», поема. 1961; «Земля Незабутня», Поезії / Сідней, Мельборн: в-во «Просвіта», 1976 — 95 с.; «Україна моя», Поезії / Сідней: в-во «Фундація Українознавчих Студій в Австралії», 1994 — 91 с. Полтава», Поезії 1943–1956 / Сідней: в-во «Фундація Українознавчих Студій в Австралії», 1995–247 с. ISBN 0-908168-09-X; «Ватра», Поезії 1943-1956 / Сідней: в-во «Фундація Українознавчих Студій в Австралії», 1995–124 с. ISBN 0-908168-10-1; «Поезії», вірші оригінальні і перекладені 1956–1992 / Сідней: в-во «Фундація Українознавчих Студій в Австралії», 1996–124 с. - Про уродженця села Кишеньок Кобеляцького повіту  на Полтавщині українського поета, редактора, радіожурналіста, перекладача, учителя, члена уряду УНР у вигнанні Василя Йосиповича Онуфрієнка раніше писали в наступних книгах - Марта Онуфрієнко «Поет Василь Онуфрієнко (за автобіографією)», передмова до збірки «Полтава», поезії 1943-56 / Сідней: в-во «Фундація Українознавчих Студій в Австралії», 1995 — 247 с.; Петро Ротач, «Розвіяні по чужині. Полтавці на еміґрації. Короткий біобібліографічний довідник». — Полтава, 1998; «Енциклопедія української діяспори» / гол. ред.: Маркусь Василь. — К.: Наукове Товариство ім. Шевченка і Національна академія наук України, вид. «ІНТЕЛ», 1995. — Т.4 (Австралія-Азія-Африка); «Українці Австралії — Енциклопедичний Довідник» / за ред.В.Шумського та ін. — Сідней: «Вільна думка» і Товариство Збереження Української Спадщини в Австралії, 2001. — с.289.

Мій земляк Василь Йосипович Онуфрієнко дуже сумував за своєю улюбленою вужчою батьківщиною Полтавщиною, яка, як і вся тодішня Україна, тоді перебувала у большевицькому ярмі:

«…Перше листя зелене, перший пролісок синій,

Перший вітер пахучий, -подарунки весни.

Тільки там я і знав вас, в Україні єдиній,

Про яку тепер мучать мене мрії і сни.

У гнізді нетерплячий перший крик пташеняти,

Перший грім, перший дощик і веселки дуга…

І хотілося міцно тоді землю обняти,

Бо здавалась земля та, мов життя, дорога.

А тепер, коли сумом ніби душу сполоще,

Коли в свято веселе всі радіють, а ти…

Як сказать їм, що є десь щось за все найдорожче,

Що його, де не був би, вже повік не знайти…»

Смаль-Стоцький Іван

           Іншим відомим полтавцем з походження, що довший час працював у газеті «Вільна Думка», був  український письменник, поет, прозаїк Іван Смаль-Стоцький (правдиве прізвище – Смаль), який народився 115 років тому, у 1905 році, у селі Радивонівка (тепер - Великобагачанський район Полтавської області), тривалий час жив в Австралії. В довоєнній Україні Іван Смаль спочатку навчався на землеміра, а потім став бухгалтером. Його перший роман «Селянська дівчина» був заборонений, і сам він був заарештований органами НКВД, як «враґ народа». В часі німецько-совєцької війни пан Іван еміґрував на Захід, а прибув до Австралії у 1949 році, спочатку поселився в Сіднеї, вийшовши у відставку і жив у Таунсвілі в стейті Квінсленд.  До його творчого доробку входять окремі поезії, які по війні друкувалися у «Студентській думці» (Західна Німеччина), «Новому шляху» (Вінніпеґ), «Українському слові» (Буенос-Айрес), журналі «Визвольний шлях», а особливо – в газеті «Вільна Думка» (Австралія) та альманасі «Новий обрій» (Австралія). Іван Смаль-Стоцький був деякий час навіть співредактором «Вільної Думки». Його вірш був надрукований, зокрема, в антології «Australia’s Ukrainian Poets» («Українські поети Австралії»). Окремі видання полтавця Івана Смаль-Стоцького  є такі Стоцький І., -  Потолочені хліба (нариси й оповідання) / «Вільна Думка» : Сідней, Австралія — 1954; Стоцький І., -  Клепачівський рейд (повість) / Лондон : вид-во Центральної управи Спілки Укр. Молоді — 1968; Стоцький І., -  Кінофільмова експедиція (репортаж) / Ukrainian Publishers Ltd : Лондон — 1970;  Смаль-Стоцький І., -  Вірші // З-під евкаліптів. Поезії. — Мельборн: Просвіта, 1976; Окремі вірші, оповідання: «Distance in the quicksands. Past the circle», у збірці Australia’s Ukrainian poets, 1973; «Farmsteads Aflame», оповідання у збірці On the Fence: An Anthology of Ukrainian Prose in Australia, 1985.


Ще одним полтавцем, який часто дописував до «Вільної Думки» та був добродієм Фундації українських студій Австралії - Катедри Українознавства Австралії (ФУСА-КУА) був православний священик, залізничний технік, учитель, письменник, поет й громадський діяч в Австралії Сергій Афанасійович Онішко, який побачив світ Божий 23-го вересня 1914-го року в  селі Підлужжя Кременчуцького повіту на Полтавщині, а скінчив свій земний шлях 11 жовтня 2005 року в австралійській столиці Канберрі. - Дуже цікавим для нас, материкових полтавців,  є докладнй життєпис св. пам. Сергія Онішка, який далі подаю без скорочень. - «….Я, Сергій Афанасійович Онішко, народився 23 вересня 1914 року в селі Підлужжі (біля ст. Потоки) Кременчуцького району на Полтавщині. Село Підлужжя складалося із 23-х хуторів, що разом нараховувало біля 500 селянських дворів. Моїми батьками були Афанасій Павлович Онішко і Тетяна Григорівна Онішко ( з дому Крамаренко). Сім’я наша походить з козацького роду. Батьки мали невелике сільське господарство, а до того, до революції 1917 року, мій батько служив у царській армії. Коли ж в Україні почалися визвольні змагання за Самостійну Україну, то він у чині поручника перейшов до війська Симона Петлюри. Та недовго йому довелося воювати за волю України. Він був поранений, а потім захворів тифом. Тим часом армія Петлюри почала відступати на Захід. Батько ледве переніс ту хворобу, знесилений повернувся додому і помалу почав відбудовувати своє господарство, і як тільки трохи одужав і поправив своє господарство, він узявся і за громадську роботу: спершу працював у земельній секції, потім організував сільськогосподарське кредитове товариство, кооперацію тощо. Також за його ініціативою і допомогою була відкрита в селі Підлужжі початкова 4-річна школа. Та не дивлячись на велику і корисну працю нашого батька для громади, в липні місяці 1938 року його було арештовано, а 4-го жовтня 1938 року розстріляно разом з іншими політв’язнями в підвалах Полтавського НКВД. В ту чорну ніч їх було розстріляно 20 осіб і вивезено в урочище Треби, недалеко від міста Полтави. З того часу для нас, його синів, настало не життя, а пекло. Я був на цей час на сесії в Полтавському педінституті і нічого не знав про смерть батька аж до 1993 року. В 1921 році померла моя рідна мати. Батько оженився вдруге, і за кілька років наша сім’я нараховувала 9 душ. До початку масової колективізації (1931 рік) вся наша сім’я працювала в сільському господарстві, а наш батько до цього працював рахівником у споживчій кооперації. З дитячих років усі ми виховувались у релігійному дусі і були привчені до праці в сільському господарстві. Восени 1923 року мене віддали вчитись до місцевої 4-річної школи, яку я закінчив у червні 1927-го року з добрими оцінками. У серпні того ж року я був прийнятий до 5-го класу Потіцької семирічної школи. Цю школу я також закінчив з гарними оцінками за навчання і поведінку 15 червня 1930-го року. Директором школи був у нас тоді Олександр Тимофійович Балабанський, родом з Галичини. Мені дуже подобалась учительська праця і я вирішив учитись на педагога. У серпні 1930-го року мене було прийнято до Кременчуцького педагогічного технікуму, який я закінчив 30-го червня 1933-го року. За рознарядкою Наркомосу мене було призначено на вчительську працю в Онопріївський район (недалеко села Павлиш), а звідти в село Сметанівку, що межує з селом Павлиш. Директором Сметанівської школи був Микита Павлович Нездійминога. Саме цього року в цій школі відкрився п’ятий клас, і мені довелося працювати за сполученням: вести третій клас і викладати деякі предмети в п’ятому класі. Влітку 1934-го року я закінчив курси підвищення кваліфікацій вчителів при Кременчуцькому педінституті. В 1934-35 навчальному році класу я вже не мав, а викладав у 5- 6 класах німецьку мову і всі природничі предмети: ботаніку, зоологію, хемію тощо. В час літніх канікул мене було покликано до військового табору у Васіщево біля міста Харкова. Приїхавши з табору додому, восени 1935-го року, я одружився і став разом з дружиною працювати в тій самій школі. 1935-36 навчальний рік приніс деякі зміни. Сметанівська школа стала семирічною школою (НСШ). Директором школи було призначено Сергія Івановича Ільченка. Я був завпедом школи і в 5-7 класах викладав природничі предмети та німецьку мову. Восени 1936-го року я закінчив курси викладачів української мови й літератури, і нас із дружиною було переведено на працю в сусіднє село, в Павлиську середню школу. В цій школі протягом 1936-37 навчального року я викладав українську і німецьку мови в 5-6 класах. В 1937-38 навчальному році викладав у 6-7 класах українську мову й літературу; а також німецьку мову. В 1938-39 навчальному році в 6-7 класах викладав українську мову й літературу. В 1939-40 навчальному році викладав у двох сьомих і двох восьмих класах українську мову й літературу. В 1940-41 навчальному році знову викладав українську мову і літературу в трьох сьомих класах, а в шостих класах — німецьку мову. 22-го червня 1941-го почалася Друга світова війна, і моя праця на педагогічній ниві припинилась аж до її закінчення. Так само припинилось і моє навчання на заочному відділі мовнолітературного факультету Полтавського педінституту. Війна принесла великої шкоди всій Україні, / в тому числі і нам. У жовтні місяці 1943-го року нашу сім’ю вивезли на працю до Німеччини і поселили в бараках за колючим дротом, у таборі для остарбайтерів. Там і жили ми в холоді й голоді аж до закінчення війни. В час війни, в 1944-му році, в нас родилася дочка. Як тільки замовкли гармати і бомбардування, ми з дружиною і дітьми переїхали до українського табору і відновили свою вчительську працю в таборових рідних школах. Працювали ми в таких таборах, як Фельберт (біля Вуперталю), в Зеедорфі (біля Бремену) і Ганновері, у бритійській окупаційній зоні Німеччини. Вкінці 1949-го року наша родина розпочала свою еміґраційну подорож до Австралії. Прибувши на придбану Батьківщину 21 лютого 1950-го року та, переборовши перші труднощі поселення, ми з дружиною в 1951-му році відкрили першу Українську недільну школу на Сітон Парку в Південній Австралії. Через два роки цю школу було приєднано до Центральної Школи в місті Аделаїді при громаді. В 1966-67 роках я викладав українську мову й педагогіку в школі українознавства в місті Аделаїді у Південній Австралії. Переїхавши до столиці Австралії, Канберри, довелося й тут бути в 1977-му році вчителем і директором школи ім.Лесі Українки. Перебуваючи в Південній Австралії, я закінчив залізничний інститут в 1955-му році, а в 1958-59 роках був головою Української Громади Південної Австралії. Крім сказаного про мою працю на еміґрації, хочу додати ще й те, що, будучи вже в Канберрі, десять років я був головою Товариства Полтавців, що теж займалося культурно-освітньою працею. Все це займало багато часу, енергії та грошей. Та не дивлячись на це, в 1982-му році я організував і відкрив у Канберрі Школу гри на бандурі та був її адміністратором більше трьох років. В 1985-му році в місті Детройті (США) я був висвячений на священика для УАПЦ Київської, що її відновив митр. Василь Липківський в 1921-му році в Києві. Крім усього сказаного, хочу додати кілька слів про те, що ми разом з моєю дружиною багато працювали для української преси на еміграції та літератури. Зокрема мої дописи та поезії друкувалися в таких журналах і газетах: «Українські вісті», «Українець в Австралії», «Нові дні», «Громада» і «Вільна думка». Довший час працював над нашою спільною з дружиною, Людмилою Пилипівною, книжкою «Нас доля з’єднала», яку ти, шановний читачу, тримаєш у руках. Ось таким був мій життєвий шлях. Жовтень, 1995-ий рік. м.Канберра (Австралія)….». - Народжена у селі Сметанівка поблизу Кремечука 17 серпня 1919 року дружина Сергія Афанасійовича Онішка - Людмила Пилипівна (з дому - Самарець), яка спочила 7 жовтня 1994 році у Канберрі, виявила себе як освітня і громадсько-культурна діячка та літераторка. Навчаючись у Кременчуцькому пед. технікумі, одружилася з Сергієм Онішком. Від 1938 року працювала вчителькою в Сметанівській та Павлишській  школах (останньою керував Василь Сухомлинський). В 1943 році разом з чоловіком і сином виїхала на Захід. В таборових школах Західної Німеччини навчала дітей рідної мови. В 1949 році сім’я еміґрувала до Австралії. Від 1971 року жила в Канберрі. Багато уваги віддавала шкільній, церковній та громадській праці, особливо для Союзу українок. Писала дописи до української преси на теми літератури та про будні еміґрантського життя. Кілька років була головою Союзу українок в Австралії. Вже будучи на пенсії, оволоділа бандурою і брала участь у концертах. Від 1952 року  була членом УРДП. Належала до УАПЦ Митрополита Василя Липківського. Добірка віршів, поем, спогадів та оповідань Людмили Онішко під назвою «Минулі весни» вийшла після смерті авторки і ввійшла до спільної з чоловіком збірки «Нас доля з’єднала» (Вид-во «Полтавська хата», Канберра-Мельборн, 1996, 277 с.). У «Слові до читачів», адресованому молоді, дітям-школярам, авторка написала, що її книжка є свідченням того, «що і на чужині ми не забули своєї Батьківщини і рідної мови». - Джерела: Ротач П., - «Вони є твої дочки й сини...» // Полтавська думка. — 1996. — 4 трав.; Бл. п. Людмила Пилипівна Онішко: (Посмертні згадки) // Нові Дні. — 1995. — Січ. — с.40; Українська Революційно-Демократична Партія (УРДП-УДРП). Збірник матеріалів і документів. — Чикаґо—Київ. — 1997. — с.570; Син подружжя Сергія та Людмили Онішків, український  журналіст й перекладач, кореспондент «Вілної Думки» Онішко Анатолій Сергійович, народжений на Полтавщині 21-го серпня 1936-го року, в 1943-ьому році  разом з батьками — учителями був вивезений до Німеччини. В повоєнний час у таборі Ді-Пі продовжував освіту в Рідній школі. 1955 року в Австралії він закінчив Ґай Скул (гімназію) і після цього почав працювати у Паблік Сервіс. В Аделаїді пан Анатолій навчав українців англійської мови. В 1950-60 роках розповсюджував українські книжки  і журнали (кульпортер), брав участь в радіопередачах. Був членом Комітету для введення української мови в навчальну систему Південної Австралії. 1989 року закінчив Департамент модерних мов Макворі університету в Сіднеї з дипломом «Бакалавр оф Артс». Під час навчання видавав студентській листок «Сьогодні». Співав в австралійському хорі Метрополітен Маіл Кваір. Належить до Об’єднання перекладачів Австралії (з цієї професії має диплом 3-го ступеня). 1993 відвідав рідні місця в Україні, побував у Полтаві. Був першим з українців поліцаєм незалежним кандидатом у виборах до Федерального Парляменту, англомовним диктором від УГПА у радіо 5КА, був членом Управи УГПА й секретарем ФУСА в ПА. Був вчителем англійської мови для новоприбулих та в українських суботній школах в Аделаїді й Канберрі. Вивчив українську, німецьку, англійську, польську, москвинську й хорватську мови і був перекладачем, був членом Metropolitan Male Choir.

Уродженець хутора Гуляївка, поблизу лубенського села Березоточа, Федір Павлович Габелко, про якого я багато писав раніше, - творив під псевдонімами «Ф.Лубенський», «Ілля Малетич», «Т.Ф.Павлович», «Ф.Федорко», він виявив себе видатним громадсько-політичним й театральним діячем, видавцем і редактором. Напередодні Другої світової війни у 1939 році закінчив Харківський кіноінститут. З початком німецько-совєцької війни був змобілізований до «красної арміі», в якості інтенданта, потрапив у полон, пізніше перебував у концтаборі, звідки втік. Від 1945 року пан Федір знаходився у місті Реґенсбурзі (Західна Німеччина), працював у редакції часопису «Слово», став членом видавничої спілки «Універсальна бібліотека», видав збірку власних оповідань з життя остарбайтерів «Три хрести», брав участь у підготовці до друку збірок творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, А.Чайковського, А.Кащенка та інших. Від 1949 року він перебрався до  Австралії, де у місті Аделаїда заснував видавництво  «Дніпро», видавав церковно-громадський  часопис «Наш голос», був культурно-освітнім  референтом Української  громади Південної Австралії, керував вокально-музичною, драматичною й хореоґрафічною студіями, поставив п’єсу «Розгром» Івана Багряного.  Тоді Федір Габелко виявив себе як актор, декоратор та адміністратор Театру малих форм, заснував Товариство сприяння Українській Національній. У 1950-х роках Федір Павлович вчителював у  товаристві «Рідна школа» в Мельборні, організував Театр імені Леся Курбаса, поставив п’єси «Украдене щастя» Івана Франка, «Ой, не ходи, Грицю…», «Маруся Богуславка» Михайла Старицького та інші. Переїхавши до Канберри, він заснував Українсько-австралійське мистецьке товариство імені Миколи Лисенка, видавав журнали  «Основа» та «Голос громади». 1989 року пан Федір з родиною знову повернувся до Мельборну, де заснував і очолив Мистецьке об’єднання Вікторії. Федір Павлович Габелко, як я вже зазначав вище, був довголітнім  членом УРДП, а від 1987 року він був головою Крайового комітету цієї партії, як також очільником Леґіону імені Симона  Петлюри.  Він також заснував і видавав часопис «Прозріння», займався також малярством, став автором портретів Тараса Шевченка і Симона  Петлюри, багатьох пейзажів та акварелей.

Сергій Онішко з дружиною Людмилою Пилипівною і сином Анатолієм. - 1939-й рік, с.Павлиш

…Має полтавське коріння й особливо активна суспільно-громадська  діячка у Мельборні Тетяна Захаряк (з дому – Волинець), яка отримала наступні  академічні кваліфікації -  Diploma of Chiropody/Podiatry (South Aust Institute of Technology - SAIT);  Diploma Community Welfare Services (In Service -Dept Community Welfare;  Services/SAIT);   Bachelor of Social Work (Preston Institute of Technology);  Master of Social Work in Human Services Management (LaTrobe University);  Williamson Fellow – Community Leadership Victoria – Victorian  Leadership Program;  Board Orientation Certificate (Victorian Leadership Program); Master of Business Administration (HRM) – Swinburne University. Під сучасну пору пані Тетяна – очільниця Іміграційного Комітету СУОА, секретарка місцевої Управи Ліґи Вільної України (ЛВУ) та Крайової Управи ЛВУ та Заступниця Голови, Обласний Провідник ОУН, Голова Української Католицької Епархіальної Фінансової Ради, від 2014-го донині, Member Multicultural Committee Essendon Council; Member Curriculum Advisory Board Master of Business (HRM) School of Entrpreneurship Swinburne University 2010-2013. Захаряк Тетяна, у листі до мене, зокрема, писала: «… Наша Мама - Тетяна Черевань (Волинець) (12/2/24-22/1/2017) народилася у старовинному селі Глинськ, у Полтавській Області у 1924 (році), доня найстарша патріотичним батькам Матвійові та Хемійці Черевань - з козацьких родин. Народилися у родині ще дві доні Галя i Соня та сини Гриць та Іван. Про мамині молоді літа можна дуже багато сказати бо вона мала 8 і 9 років коли стала живим свідком Голодомору 1932/33.   - Мама багато разів публічно розказувала про цей ґеноцид. Вона вірила, що Бог її залишив на світі, щоби вона могла про Голод розказувати. Скороченю про це згадаю, хоча багато чого потрібно сказати. Матвій Черевань, мій дідусь, та його родичі не погодилися вступити до колгоспу і так на Свят Вечір у 1933 комуністи призначили цілy родину на знищення. Мали арештувати Тата ТетяниМатвія, а він втік на Донбас де почав працю у вугільних викопах. Вважав, що зможе звідти посилати гроші та пакунки для родини. - Прийшла до хати буксірна бригада на Свят Вечір. З хати забрали все, усю живнiсть, навіть з печі витягнули пиріжки, які Хемійка пекла на Свята, і маленьке горнятко з зернятками а з стайні забрали корову, телицю і свиню й все зерно. Хемійка просила, щоби хоча б корову не брали, щоби було чим дітей годувати, на це один з катів вдарив її в груди крісом. Вона впала на сніг непритомна. З живністю стало чим раз гірше. Вони їли травичку, буряни, троха закопаної картоплі і лушпиння від картопллі, смоктали кісточки і що могли знайти. З початком червня 1933-го року вмирає Cоня, а тоді - Іван. А тоді Хемійка дуже захворіла і не мала силу далі шукати їжу, а мама наша була дуже напухла й немічна,  так як і її сестра Галя, вони сиділи на порозі чекаючи на смерть. 11-ого липня Хемійка вмирає з голоду, а незадовго – й Грицько.  Якось мама і її сестра вижили цю страшну подію. Батьки Матвія також померли з голоду i  його дядько. Матвій пізніше був арештований. НКВД тортурувало його один рік. Він знов одружився зі вдовою,  котрої уся родина загинула від Голоду, і вони мали ще одну дочку Олю. - Пізніше Мама наша перейшла короткий курс виховательки для праці в дитячім садочку тому, що її побажаний Курс трикотажу вона відкинула,  бо треба було говорити російською мовою. Її батьки усе говорили, щоб вона незабувала свою рідну українську мову. – В 1942 році Німці установили насильницький набір робітників на працю до Німечинни та Австрії. Кожне місто й село мусіли дати призначену кількість робітників для примусового вивезення. Маму приділили на транспорт до Австрії ще з п’ятьма людьми з її села. Везли людей в товарових вагонах.  По дорозі набирали більше й більше людей. Уявіть собі, подорож від Полтави до Лінцу тривала один місяць! А батько її у той рік попав у німецький полон,  звідки він пізніше утік. – Побіч  прикрих обставин, тяжкої роботи тa бомбування, Мама пізнала свого любимого чоловіка Осипа у Вельсі, Австрія, де вони й побралися. Осипа примусово забрали до Польської армії з його села Остров біля Тернополя. Він опинився в Австрії, де працював під час війни як шлюсер. Мама була преділена йому до помочі. У 1944 році народилася їхня доня Галя. -  В 1949 році вони припливають на кораблі «Вустер Віктор» до Австралії, до Аделайди, в Порт Аделайд, де у 1951 році  нарoджується друга донька Тетяна,  а у 1952 році третя донька - Марія Ярослава. - Після табору для біженців у Вуцейд, де  мама стала Хресною Мамою Наталії Іванів Моравської, та відпрацювання татового контракту на Райвальсі, тато збудував барак на Кройдон Парку з допомогою українських сусідів, де ми жили у трьох кімнатах,  аж поки ми перенеслися на тім самім блoці до мурованoї хати,  яка була збудована у 1958 році.  - Мама дуже хворіла в тих перших роках, вона мала ревматизм, недокров’я та наслідки фізичні та психологічні з Голоду та війни. Побіч цього вона нас діточок прекрасно доглядала, пильнувала нашу науку й завдання, вишивала, шила нам і іншим однострої та чудові суконки, стала доброю кравчинею на своїй швейній машинці «Зінґер» («singer pedal sewing machine»), та кухаркою і кожного тижня у ней з’являлося якесь смачне печиво - пухкенькі пампушки, хрустики, медівники, тістечка, пиріжки. Мама вчила нас разом з татом любити родину, українські звичаї та Бога й Україну і бути вдячними за наше життя в Австралії. І так вони в повністю включилися в українське життя - Церква, Громада, АБН, СУМ, ЛВУ, Союз Українок, Українська Школа, і ми з ними. - Вони раділи, коли Галя вийшла заміж за Дмитра Моравського, Тетяна - за Романа Захаряка, а Славка - за Любомира Лаврівського. Але батьки сумували без них,  коли вони усі перенеслися до Мельборну. І тому вони також переїхали до Мельборну y 1985 році. Велику радість дали внуки Сименка, Любомир, Уляна і Тетяна. А тоді Сименка вийшла заміж за Михася Дудія і стала ще більша потіха, коли народилися правнуки Александер і Микола, а Тетяна вийшла заміж за Петріка Гриґорія. - Скільки безчисельних разів ми усі сходилися у батьків на  Mill Park на обіди, вечері, чаювання  та всілякі свята, разом ходили до церкви, на демонстрації, на всілякі концерти та засідання  й збори. - Коли тато помер після 65 років зразкового подружнього життя y 2007 році,  у мами, як мовиться, просто вирвалося з грудей серце. Але вонa продожувала передавати нам усім безмежну любов i ми далі ходили до церкви, на демонстрації, на всілякі концерти i збори аж майже до кінця. Вона ще була в Церкві на Службі Божі в Неділю перeд її смертю.  - Наша Мама була скромна, спокійна, лагідна і мила. Як немжона її любити. Ми знаємо, що наша дорогенька мама у Божих руках, та з своїм любимим мужем Осипом….».

Вражає, як на мене, й історія родини полтавців з походження Цибульських, які замешкали по закінченню Другої світовой війни в Австралії. Анна Цибульська із далекої Австралії на одному із Інтернет ресурсів  розповіла докладно про себе та своїх батьків – Василя та Антоніну Цибульських, еміґрантів з України. Мій батько, Василь Євгенович Цибулько (це його справжнє батьківське прізвище)  народився в 1904 році в с.Гряковому Чутівського району Полтавської області. Євген Романович Цибулько (мій дід) був агрономом. У батька було два брата. Старший, Теодосій Євгенович, був аґрономом, відомим не тільки на Полтавську область, але, можливо, на всю Україну. Йому присилали листи-подяки з багатьох міст України за його великий успіх у вирощуванні маку та різних сортів зерна. Про це було опубліковано в журналі «Україна», який ми виписували. Жив Теодосій Євгенович в селі Куликівка з дружиною Марією та сином Євгеном. Молодший брат, Іван Євгенович, був ветеринарним лікарем, працював в Сибіру, жив в Миргороді з дружиною Мариною, сином Віталієм та донькою Світланою. Василь Євгенович свого часу вивчав агрономію на бажання батька, але любов до мистецтва перемогла. Він студіював реалістичне мистецтво в художньому інституті в Харкові, між 1921-1929 рр., з професорами Прохоровим, Шароновим, Фьодоровим та Кокелем. - Після закінчення Харківського інституту Василь Євгенович вступив до Лєнінградської Академії мистецтв, де навчався у П.Кончаловського та Д.Кардовського. Між 1931-1942 роками, будучи професійним художником, він працював по професії і також одержував на замовлення малювати портрети багатьох видних персонажів, як Лєнін, Сталін, Молотов, Берія, Кіров, Постишев і багато інших. Василю Цибульському була також відповідальність організовувати художні виставки на Україні та в інших республіках. - Під час Другої світової війни під примусом німецьких офіцерів митець намалював портрети Гітлера, Кейтеля, Ґерінґа, генералів, офіцерів і військових. Після чого дали художнику велике признання, що Василь Цибульський є великий і надзвичайний мистець. - Мистець одержав премію за найкращий портрет «Селянин» та «Ріка вночі» у Львові в 1944 р. - Після війни в Німеччині він малював на замовлення для німецьких людей, для британських офіцерів, які посилали його роботи до Британії, Канади та Америки для приватних колекцій. - Він мав рекомендацію від британського командералейтенанта колонеля (підполковника) сера Едварда Малета, який був кузеном Ідена, колишнього Прем’єр-міністра Англії, за роботу Василя Цибульського для британців і наших українських людей в Німеччині в роках 1946-1947. - З підтримкою сера Едварда Малета митець організував і створив лялькову фабрику для добробуту та аби уможливити постачання продуктів і одягу для українських людей, дати їм заняття в тяжкий після війни час. Ляльки були зроблені в різних стилях, так як: танцюючі козаки з шаблями, дівчата в українських народних строях в співочих позах, немовлята та інші. Їх також було передано до Британії, Канади та Америки. - Мистець намалював портрети підполковникасера Едварда Малета і його дітей. Сер Едвард Малет представив роботи Цибульського художниці при королівській родині Англії, яка дала високу оцінку за роботи митця, а згодом передала йому через сера Едварда Малета цілу колекцію найкращої якості художніх матеріалів: фарби, пензлі, полотна і таке інше, що в той час в Німеччині було неможливим дістати.  В Австралію родина переїхала в 1949 році, спершу жили у Сіднеї, потім оселились у Джілонґу.  В Австралії Василь Євгенович одержав признання від п.Гаролда в 1951 р., який був покровителем мистецтва європейців в Австралії. Мій батько мав виставки своїх власних робіт: одну в місті Джілонґ в 1960р., другу в місті Мельборн в 1972 р., також у багатьох групових виставках. Мистець Василь Цибульський намалював портрет Голівудської зірки Джини Лоллобріджиди, коли вона була на турне по Австралії в 1975 р., мотивом чого було зібрати грощі на дітей, нещасних дітей. Портрет мусив бути розіграний на цю ціль, але Джина не дозволила й вирішила, що вона є власницею портрета і забрала роботу з собою. - Цибульський виграв призи на виставці Sunbury Rotary Club. Один за найкращу «Мертву природу» в 1978 р., другий за найкращий портрет в 1986р. Дві картини мистця знаходяться в музеї Ватикана (Італія). Другі дві роботи в українському музеї в місті Вінніпеґ (Канада). - Мистець також розписував на замовлення ікони в українських православних церквах: в Мельборні, в Джілонґу, в Аделаїді, в Канберрі, в Тасманії і в Білоруській церкві в Мельборні. - В 1989р. Австралійська організація Червоного Хреста влаштувала персональну виставку митця Василя Цибульського в центрі міста Мельборну, в StateBuildingCity. Декілька робіт було продано, одна із них куплена Японським професором. На цій виставці виступили наші бандуристки під назвою «Кольорит» під керівництвом Галини Корінь. Василь Цибульський помер 6 листопада 1992 р. і похований на Фовкнер-кладовищі в Мельбурні, де ховають православних українців. - Моя мама, Антоніна Гаврилівна Горохова, народилася в 1906 році в Суджі (провінційне місто біля Харкова). Її батько був службовцем, мати – воскобійником. Антоніна Гаврилівна втратила своїх батьків дуже рано, вони померли від тифу майже в один час. Два брати, Михайло і Леонід, будучи прапорщиками, вимушені були еміґрувати, один в Чехію, другий в Болгарію. Старша сестра Надія, фармацевт, виїхала в інше місто, де отримала роботу. - Антоніна Гаврилівна лишилася сама і самостійно, у віці 15 років, поїхала в Харків вчитися. Пізніше вона закінчила Харківський Інститут, де і познайомилась з майбутнім чоловіком, моїм батьком. Одружилися вони ще будучи студентами. - Антоніна працювала як педагог в українській школі в Австралії і одночасно виконувала медичні таблиці для лікарських потреб з рисунками людських органів та з художніми написами. - Так само вивчала ортодоксальне Українське стилізоване мистецтво, в яке входили квіти, природа, композиційні історичні картини козацтва, бандуристів, танцюристів і таке інше. - Анна Цибульська – донька Антоніни і Василя Цибульських, артистка, співачка (меццо-сопрано) і танцюристка. В Австралії закінчила Студію комерційного мистецтва в коледжі м.Джілонґа. На самих початках життя в Австралії, десь із 1960-их років, Анна приймала участь в різних концертових і театральних програмах зі співом або танцем. Була членом проф. хору під керівництвом Степана Коріня, також співала в жіночому квартеті, який був при хорі кер. С.Корінь. - Відомий бандурист і співак (баритон) Михайло Мінський на своєму турне по Австралії в 1976 р. дав 2 концерти в Мельборні і на останній концерт запросив до співучасті Галину Корінь і Анну Цибульську, на якому всі троє виступили з солоспівами, мішаними дуетами та тріо. - Впродовж 20 років Анна Цибульська була членом музичного театру ім.Лисенка під керівництвом Михайла Кліоновського, при якому були театральні скетчі, солоспіви, дуети, тріо квартети та квінтети. Ми виступали на українській мельборнській сцені в Ессендоні та по стейтах Австралії. В 1981 р. по запрошенню українських комітетів Англії ми виступали в багатьох містах Англії та Шотландії. - В 1971 р. я об’єдналася з трьома хлопцями під назвою «Запорожські козаки». Ми одержали контракт і виступали по багатьох містах Малайзії та місті Бенкок в найкращих готелях. Наші виступи складалися зі співами та козацькими танцями. - Крім того, Анна студіювала реалістичне мистецтво у свого батька. Будучи професійною художницею, малювала багато робіт на замовлення. Свої художні роботи, в тому числі портрети, Анна представляла на кількох виставках, вона разом з батьком розписувала ікони для українських церков. В 1977 р. виграла перший приз за найкращу мертву природу «Троянди». - В 2006 р. намалювала великий композиційний портрет Папи Івана Павла ІІ…».

Я колись давно листувався з Катериною Керик (з дому – Бреус), також полтавкою з походження, яка була вчителькою шкіл українознавства, громадською діячкою у Брізбані.- Її чоловік Іван Керик народився понад 100 років тому, 8 грудня 1919 року, в містечку Підбуж коло Дрогобича й після здобуття середньої освіти працював в системі кооперації. Під час німецької окупації працював в адміністрації міста Львова. Його батьки – Микола і Катерина Керики мали двох синів – Миколу та Степана, які стали членами ОУН. Степан загинув влітку 1944 року, виконуючи завдання зв’язкового українського руху опору в околицях Кривого Рогу. Іван під кінець війни подався на Захід, де перебуваючи в тодішній англійській зоні окупації, одружився з моєю землячкою із Полтавщини Катериною Бреус, з якою я деякий час листувався. Одним пан Керик з перших еміґрував до Австралії, де після кількох твердих років нового поселення здобув постійну працю у фінансовому відділі міської управи міста Брізбен (Західний Квінсленд), був активним у громадському житті українців в Австралії.

Від 1959 року він упродовж десяти  років був референтом преси та інформації в управі Громади, дописував до  часопису «Вільна Думка»,  а згодом до часопису «Церква і Життя», постійно виготовляв обіжники для членства, працював у Батьківському Комітеті, викладав у школі українознавства, активно уділявся в Пластоприяті. Пан Керик мав сина Юрія, який по закінченю Квінслендського університету працював на державній праці в Канберрі, та доньку Наталю, дружина Катерина, наша землячка, була  довголітньою вчителькою, а пізніше – керівничкою «Рідної школи», батько її загинув на засланні на Байкалі, а мати, відбувши 15-річне заслання, згодом померла на батьківській полтавській землі. Помер український патріот Іван Керик після довгої і важкої недуги в шпиталі 22 жовтня 1972 року в Брізбені (Австралія)». - «Брізбан, 16.03.2008. – Вш. Пане Панченко. – писала мені св. пам. пані Катерина, - Ваш лист зі Святочними побажаннями… я одержала й за що щиро Вам вдячна та рівнож  з перших стрічок мойого листа до Вас прошу Вас вибачити, що не могла відповісти на Ваш лист вчасно…

Марія та Дмитро Нитченки зі своїми дітьми (повоєнна світлина із родинного архіву др.Галини Кошарської)

Вш. Пане Панченко, я щиро вибачаюсь, але пр себе я напишу дещо, на що маю можливість.: я народилася в 1924 році. Моє життя в дійсності не було легким. Ще з малого мойойго віку, як я пам’ятаю, що пережили в 1929 році на Полтавщині, хоч тоді я було 5-річною дитиною та і в час війни, коли мені було вького 17 з половиною років, коли німці забрали  на примусову працю в 1942 р. та й по закінченню війни по 3-х роках каторги, нас не повернули до дому й не звертали уваги на наші прохання, щою повернути до дому, до батьків, до рідних.  Та відповідали нам: «Ми виграли війну і не маємо фінансів вас відсилати до дому». І так ми зістались в тих самих таборах (в бараках). А коли Німеччина була розділена на 4 зони, ми зістались  в англійській зоні під доглядом англійського Червоного Хреста. Нас перевезли до меншого табору, дати нам працю – шити діточий одяг,  а нас забезпечили мешканням (бараки) та їжею і так ми прожили ще три роки. В той час в таборі ми пізнались  (я і І.Керик) й ми одружились в 1947 р., а 1948 р., коли вже не мали нагоди вернутися до рідних, - ми погодилися виїхати до Австралії по контракту на два роки працювати. Відробивши контакт у фармера, переїхали до Брізбану, до і мешкаю до сьогодня, та ніколи не можу забути в свойому життя, як обірвалось моє життя, коли ще 17,5-річною дівчиною забрали на примусову працю і навіть без прощання, більше не бачилась зі своїми рідними, татом і мамою.

Захаряки - Тетяна (з дому - Волинець) і Роман (вінчання, 22.08.1970 р.)

Приїхавши в Австралію з мужом в моному житті зайшли великі зміни й дні кращого життя, вже нашого родинного життя. Про нашу родину вже згадано з дописі «Посмертана  згадка» про І.Керика в газеті «Церква і Життя». Австралія – молода країна в порівнянні з іншими країнами. І за цей час, як ми живемо в Австралії, - маємо організовані українські громади, свої школи і церкви, де ми були активними членами, що дає нам можливість не забути наше походження, не забути рідних  й рідні землі – рідну країну. Моя особиста контрибуція була підтримувати нашу українську громаду в Брізбані, де я була учителькою в нашій Рідній школі, а деякий час – і рівнож керівником школи.

Марія Нитченко

А на старість осталась вдовою та й тяжко не можливо забути, та й не можна нарікати, бо це є по Божій волі. Вш. Пане Панченко, чи Ви думаєте з зібраного матеріалу, як буде можливо видати книгу, чи щось подібне, чи можливо буде придбати й нам, чи можна буде купити? З пошаною до Вас, К.Керик». - «…Моя душа не могла відважитися і написати, що мені є дуже болюче на душі, пригадувати про своє життя…

Родина Волинців

Мені було тільки п’ять років, як нас вивезли в той тяжкий, страшний період в 1929 році, який діявся на Україні, на Полтавщині. Рівно ж були вивезені і два мої брати з родинами мойого покійного тата… Напевно, Вам відомо за що нищили, карали тоді людей безвинних в тих часах, у 1929 р., на Полтавщині… Ви рівно ж написали, що можете вислати свої книги, які Ви вже маєте. Я прошу: зробіть це…- 17.06.2008 р.».

Другий ряд, учителі Школи ім. Лесі Українки, Брізбан. З ліва Іван Головацький, Олександра Павлишин, Катерина Керик, о. Ігор Шпитковський, Євгенія Бобешко, доктор Сергій Горський, Іван Бринза

Ось такими є біографічні інформації та спомини полтавців з походження, які по закінченню Другої світової війни опинилися на австралійському континенті, частина цих інформацій ввійшли до моєї книги «Українська Австраліана», а деякі матеріали публікуються мною тут вперше

З права до ліва - Іван Москалюк, Олександр Панченко, пані Марія, Антін Ґралюк, - Мельборн, 2012-ий рік

Підготував* Олександр Панченко, - доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

*Переважну більшість світлин та інформацій взято упорядником та укладачем цього допису д-ром Олександром Панченком, автором книги «Українська Австраліана…», - із наступних книг  - «Українці в Австралії. Матеріяли до історії поселення українців в Австралії». Накладом Союзу українських організації Австралії (СУОА), Наукове товариство ім.Шевченка в Австралії. Бібліотека Українознавства ч.15, Мельборн-Австралія, 1966 та «Українці Австралії. Енциклопедичний Довідник»,  «Вільна думка» і Товариство Збереження Української Спадщини в Австралії, Сідней, 2001 рік, матеріалів вільного доступу в Інтернеті, хатнього архіву автора допису О.Панченка та інших джерел                                                                    

Теги:
2020-10-29 16:20:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар