Лист до тата - Україна Incognita
   

Лист до тата

Анна РОМАНДАШ, учасниця Літньої школи журналістики «Дня»-2012

«Дорогенький таточку! Пише до тебе твоя дочка Віра. Ми всі живі-здорові. За листа твого дякуємо! Ігор служить в армії, часто нам пише. Мама працює в колгоспі. Я із братом ходжу їй допомагати. Бабця вже не може ходити, з ліжка не встає. Недавно їй сповнилося 93 роки. Мама за нею доглядає, але дуже нам важко. Мамі в колгоспі майже не платять, і живемо бідно. Таточку, будь ласка, вишли нам з братом і тим двом сиротам якесь взуття, аби мали в чім ходити…»

Це – уривок з листа сімнадцятилітньої Віри своєму татові, який опинився в еміграції. І поки батько шукав кращої долі у США, його сім’я ледь животіла на Батьківщині. Згодом він вишле обіцяне взуття та ще якісь подарунки, і діти до нестями радітимуть, чекаючи нової вістки від тата. А він писатиме, розуміючи, що ніколи їх не побачить, бо ніколи не перетне залізну завісу Радянського Союзу.

Такими були повоєнні українські сім’ї. Так жили наші близькі. Таким було дитинство моєї бабусі, сімнадцятилітньої Віри.

«Я народилась у війну»

Бабця часто згадує ті роки.  Ще коли вони були заможні і жили у Львові. Її мама була шеф-кухарем у ресторані, тато  - керівником на заводі. Розмірене життя галицької інтелігенції. Однак війна назавжди його змінила. Із щасливої родини вони вмить перетворилися на ворогів народу, варто було батькові вступити до лав повстанців. Зі Львова довелося втікати від переслідувань КДБ.

«Ми жили в криївці, - розповідає бабуся. – Постійно ховались від КДБ. Мамі тоді було ой як складно! Вона з двома маленькими дітьми на руках, а тато десь воює». Повернутися до Львова вони не могли. Їхню квартиру забрали, бо яке житло могло бути у ворогів народу? «Мама була дуже сумна, - пригадує бабця. – Вона не знала, як ми житимемо далі». Однак батько не розчаровувався. У Турківському районі на Львівщині, де сім’я жила, він організував театр, де грали повстанці та прості селяни. Бабуся й досі має ті світлини з акторами у національному вбрані.

«Я народилась у війну. Пам’ятаю голод, переїзди, втечі,  - розповідає бабуся. – Все було б інакше, якби не війна. Тато би був разом з нами».

Він емігрував до Німеччини, коли з’явилась нагода. Бабуся пригадує – вони всі разом сиділи у потязі. Маленька Віра, старший брат Ігор, батько і матір. Мама постійно нервувала. Вона знала, як часто люди помирали у таких потягах, скільки дітей гинуло, не витримавши подорожі у нелюдських умовах. Коли вже потяг мав від’їжджати, мати з двома дітьми вибігла з вагону. «Потяг рушив, і тато разом з ним, - розповідає бабуся. – А ми стояли на пероні, і дивилися, як він від’їжджає». Останнє, що вимовив батько на прощання: «Вірцю, донечко!» Бабця пригадує – мама тримала дітей за руки, а брат виривався і плакав. «Я тоді не розуміла, що тата ми більше не побачимо», - скаже Віра значно пізніше.

Бабця пригадує – після цього довелося змінювати прізвище. Аби принаймні діти не мали ярлика «ворогів». Сім’ї не було куди повертатися. Мама привезла дітей у своє рідне село. Там жили Вірині бабуся та дід. Сім’я жила дуже бідно. Мама влаштувалася на роботу у колгосп, аби хоч якось прогодувати родину. Немічний дід уже не міг працювати, а бабця займалася господарством. Від батька не було звісток.

Життя після руїни

Пригадує бабця, як до їхнього села приходили німці. Палили хати. «Німець, який палив нашу хату, був дуже добрим, - розповідає бабуся. – Сказав нам виносити все, що в хаті є, і навіть сам допомагав. А потім вже спалив. Він не хотів цього робити, але мусив». На той час навіть така доброта була рідкістю.

Він батька звісток не було. Прийшла телеграма про смерть маминої сестри. Двоє дітей залишилось сиротами. Їхнього батька вбили на війні.

«Мама поїхала забирати дітей, - розповідає бабця. – Приїхала із маленькою Рузею та Степаном». Після цього сім’ї стало ще важко. Помер дід Антін. Матері треба було прогодувати цілу сім’ю. Вона багато працювала у колгоспі, однак заробітку не вистачало.

«Ми жили майже впроголодь. Я ходила до подружок – їсти. Наша хата розвалювалася. То була велика кімната без підлоги, сира земля. Я не знаю, як мама те все витримувала».

Звістка здалеку

Повоєнні роки були чи не найскладнішими для  галицького села. Дітям треба було працювати, аби виживати. «Я не мала часу вчитися. Перед школою треба було йти з мамою в колгосп. Після школи – так само. Уроки робила біля каганця, і то треба було швиденько, бо ще інші мали вчитися. Коли мама бачила, що я читаю художню книжку, а не шкільну літературу, то каганець гасила».

І хоча Віра дуже любила читати, мусила миритися. Та згодом із нею сталося найщасливіше – вона отримала лист від батька. «Тато писав, що дуже скучив за нами, що він зараз в Америці, що працює. Ми всі читали того листа і плакали», - розповідає бабця. Тоді ж вона отримала перший подарунок від тата – спідницю. Такої у селі не мав ніхто. Але її довелося продати – сім’ї потрібні були гроші.

«Пам’ятаю, як я плакала, коли мама продала спідницю. Просила їй того не робити,- каже бабуся.  – Але не було чого їсти, і мама мусила». Пізніше батько часто висилав дітям якісь дарунки. Щоправда, маленька Віра тоді соромилася тата про щось просити.

«Татові листи були дорожчі всяких подарунків. Я рідко його про щось просила, лишень коли була крайня потреба». Бабуся дуже боялась, що тато більше не напише, рахувала дні – від листа до листа. Економила на собі, аби купити конверт та марку.

«Я тоді вдягалася як перебранка. Мамині чоботи, бабина хустина». Пригадує – ходила в місто за десять кілометрів пішки, бо не було грошей заїхати.

«А потім, як вступила до Львова, теж пішки ходила. Із одного кінця міста в другий. Економила, бо мала на тиждень лише 50 копійок». Мама, дізнавшись про це, дуже сварилася. «Аби ти мені їздила на трамваї, бо нове взуття дорожче обійдеться», - сміється бабуся.

«Дорогенький таточку!»

«Таке було у мене дитинство, - згадує бабця.  – Та хіба у мене? Ми всі так жили. Надіялися, що буде ліпше». І для того «ліпшого» довелося довго працювати…

«Найголовнішими для мене були татові листи, - каже бабця. – Я на них чекала і одразу ж відписувала. Економила гроші, аби відправити листа. Я так хотіла мати тата! Тут, поруч!»

Вірі більше не судилося побачити батька. Він помер у далекій Америці, так  і не відправивши останнього листа. Потім прийшла звістка. Батька не стало.

…Бабця і досі береже всі татові листи. Не так давно я відвідала наших родичів у США. Уявіть собі мій подив, коли мені вручили коробку із акуратно складеними листами. Тими, що їх писала бабця у моєму віці. Я привезла їх в Україну і показала авторці. Вона взяла одного до рук і сказала: «Навіщо вони мені? Я й так чудово пам’ятаю, що писала…»

На пожовклому аркуші читалися слова: «Дорогенький таточку!» 

Теги: Cпогади
2012-07-16 10:20:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар