Лесі Українці – 149, але не про це... - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Анна Данильчук » Лесі Українці – 149, але не про це...
Анна Левчук

Лесі Українці – 149, але не про це...

Спробуйте пригадати таку мить: у класі триває урок, ви, за якоюсь із парт, сумлінно працюєте над завданням. Раптом, на мить піднявши голову від зошита, поглядом зустрічаєтеся з класиком. Понад дошкою, майже в кожному шкільному кабінеті, висів портрет когось із великих: Тараса Шевченка, котрий дивився з-під нахмурених брів на перші парти; Івана Франка, котрий згори позирав на останні, — або, як у мене, Лесі Українки, яка взагалі, здавалося, гляділа у вікно. Той погляд учня на класика кожен раз давав щось своє: підказку в рішенні чи, навпаки, сумнів у складеному, та головне       — повне відчуття діалогу з обличчям на портреті у вишині.

У світовій історії є чимало прикладів, коли крім поезії, своїй країні поети залишають більший дар — дух народу. Націю, яка здатна пройти пітьму колоніальних років, політичних сумнівів, великих зрад, повторюючи, як молитву, словесні заповіти... Роберт Бернс, котрий зберіг голос Шотландії; Адам Міцкевич               — голос Польщі в тенетах Російської імперії; Тарас Шевченко — батько новітніх українців. А ще Іван Франко і Леся Українка. Такі поети завжди страждають за життя, бо зовнішній ворог знає їхню силу. «Спочатку було Слово», — стверджує Біблія, або й сам Бог. І те слово в полон не взяти, якщо воно народилося в серці великому, що потім живитиме всю спраглу країну.

«То чим прославилася ваша Леся Українка?» — запитує мене британський документаліст Тоні Палмер під час останнього візиту на Волинь. У його творчому доробку десятки фільмів про великих: Марію Каллас, Ігоря Стравинського, Ріхарда Вагнера, Бенджаміна Бріттена. Я розповідаю йому про драми і поезії, розум та сміливість, хворобу і любов, мандри й безсмертя... «Так, так», — каже він, — «я розумію, одна із головних ваших літературних постатей, як Шекспір для англійців. Хочу почитати про неї в контексті часу, в який вона жила». І я шукаю відповіді в інтернеті, а він мовчить. Стаття у «Вікіпедії», стаття в «Британіці» на кілька коротких параграфів — і жодної біографічної книжки англійською. «То як же ви розкажете про неї світу?» — запитує мене, без того спантеличену, британський режисер і продовжує розмову історією про музичний фестиваль у Зальцбурзі.

1920 року, відразу після завершення Першої світової війни, саме існування Австрії як держави було під питанням. Тоді група з п’яти чоловіків, у тім числі композитор Ріхард Штраус, вирішила започаткувати фестиваль музики і драми в рідному місті іншого великого композитора — Моцарта. Так, не лише Зальцбург, а й уся Австрія повернулася на мапу Європи повноцінною країною з автентичною культурою. «Маленькі прапорці фестивалю зробили свою справу. Ми тут, ми — Австрія, повторювали вони всім, доки зрештою світ не погодився...» Містер Палмер закінчив свою розповідь, подивився на мене з-над окулярів і запитав: «Хіба вам такого не треба? Хіба Леся Українка не була б таким прапорцем? У добу фемінізму, інтересу до України? Тільки як світ про неї дізнається, якщо ви — не розповідаєте?»

На сайті Goodreads, який є соціальним додатком до найбільшого книжкового магазину Amazon, є гілка обговорень. Англомовні іноземці, без українського коріння, радять один одному, де почитати твори Лесі Українки англійською, більшість яких — переклади ще радянських часів. В Україні ми любимо рахувати кількість мов, якими перекладено хоч по віршу видатної письменниці, любимо рахувати сторінки в томах повного зібрання її праць, забуваючи головне — читати, собі та світу.

«Я, на жаль, належу до письменників почитаємих, але не читаємих», — казала ще за життя сама Леся Українка. Сучасна українська масова культура повторює цю програму. Здається, головним завданням є навчитися почитати, а не читати. І в діалог між письменником і читачем починають втручатися неживі напівкомуністичні хрестоматії та прісні індексовані тлумачення. І отой діалог, що буває намітиться, стихає. І світу таке теж не цікаво.

Під час відвідин музею Лесі Українки в університеті, названому на її честь, я почула фразу, якою можна виправити всі хрестоматійні помилки. Не знаю, чи пригадає ці слова сама очільниця музею Тетяна Ярославівна Данилюк-Терещук, бо вона та її команда завжди розповідають про Лесю тисячі живих цікавостей, часто повторюючи головне: «Про це нам краще скаже сама Леся», — і цитують її листи й твори з неймовірною любов’ю, знанням і без оцінок.

Світу варто дізнатися про Лесю Українку не хрестоматійну, з набором дозволених ще радянською критикою емоцій, а справжню. Нехай учні в школі, батьки вдома, читачі за кордоном почують її голос. Нам залишається перекладати, обирати якісний папір і не шкодувати грошей на те, щоб Лесі було багато — в хаті, в країні, у світі.

P.S.

Якщо на вже згаданому сайті Goodreads ввести у пошук фразу — книжки про Шекспіра (наголошу, не його авторства, а про нього), то перший же запит повернеться 250 пропозиціями. Від класичних біографій до путівників його містами, від контроверсійних історій про коханок до опису життя на Сілвер-стріт, а ще ж є художні фільми, документальні розслідування, десятки теорій змови та приспівів популярних пісень, футболки з принтами і паби, названі іменами його героїв. Бо голос національного генія має бути чутно звідусіль, чи не так?

2020-02-28 13:16:23
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар