Леонід Мостович: «..Український політичний світ хай пам’ятає істину, що в побудові соціяльного добра народу й держави охорона здоров’я посідає одне з передових місць...». - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Леонід Мостович: «..Український політичний світ хай пам’ятає істину, що в побудові соціяльного добра народу й держави охорона здоров’я посідає одне з передових місць...».
   

Леонід Мостович: «..Український політичний світ хай пам’ятає істину, що в побудові соціяльного добра народу й держави охорона здоров’я посідає одне з передових місць...».

Слово з нагоди 100-річчя від дня народження професора Л.Мостовича
Олександр Панченко

Докладно про життя й діяльність американського професора українського роду Леоніда Мостовича я дізнався із літературно-публіцистичного видання книги його споминів, яка вийшла під наголовком «Стежками долі. Україна – Західня Европа-Америка. Спомини, роздуми, рефлексії» у київському видавницві «Літературна Україна» у 2012 році та чудового відгуку-рецензії Івана Корсака від вересня цього ж року. Маючи  у ебе в хаті примірник цієї ошатної книги, який я отримав від її упорядника Сергія Козака на доручення зятя св.пам.пана Леоніда Мостовича мого приятеля лікаря д-ра Юрія Дейчаківського, що мешкав у США, я просто-напосто набрав у Ґуґл-і назву цієї книжки. Як тут побачив запис москвинською мовою  «Данный материал заблокирован на территории Российской Федерации на основании требования Генеральной прокуратуры Российской Федерации от 12.03.2015 №27-31-2015/Ид831-15»…  

Здавалося б, що професор Леонід Мостович, який народився 100 років тому, а відійшов у Вічність 12 лютого 2012 року,  та його спомини не мали б становити серйозної небезпеки для путінської Московщини, але, бачте, це яви вилося не зовсім так: людина, лікар й правдивий український патріот Леонід Мостович  й по своїй смерти продовжує боротися за кращу долю українського народу проти його поневлювачів.

Передмовлюючи свою книгу «Український демократичний націоналізм в минулому, дії, персоналіях та історичній перспективі. – Постаті і портрети: ЗП (Середовище) УГВР – ОУН за кордоном. Нариси, статті, рефлексії, есе», яка з’явилась друком у київському видавництві імені Олени Теліги  минулого року, -  я серед інших інших використав праці двох видатних діячів українського визвольного руху, лікарів за фахом - Миколи Дейчасківського  (1921-2002), - мемуариста, провідного члена  ОУН й автора спогадів «На визвольних стежках Европи» (1997) й Леоніда Мостовича (1919-2012), професора медицини,   письменника й видатного  діяча ОУН, автора згаданих вище спогадів. - Перший із названих тут авторів, св.пам. д-р Микола Дейчаківський, зокрема писав: «…Наше середовище мало найбільші впливи, бо вийшло на еміґрацію з організаційною схемою і певною програмою, її підставою була визвольна боротьба на рідних землях, яку вела УПА під керівництвом Української Головної Визвольної Ради. Закордонне представництво УГВР мало за завдання мобілізувати українське громадянство для піддержки цієї боротьби, а на зовнішньому відтинку інформувати західній світ про розмір і цілі цієї боротьби і знаходити для неї співчуття, як теж моральну і всяку іншу можливу допомогу…». Другий, д-р Леонід Мостович, ніби доповнював цю тезу М.Дейчаківського, зупинившись більше на влучних характеристиках діячів нашого визвольного руху, бо знав особисто кожного з них і писав про них у своїх спогадах: «…Лев Ребет, а була це непересічна індивідуальність – розумний, поміркований, він керувався у своїх рішеннях радше розумом, а не емоціями… Після війни Ребет став проти провідницької, а за демократичну систему ОУН, підтримуючи УГВР. Як центр нашого політичного життя… Група Бандери була найбільш активною, добре зорганізованою та здисциплінованою… Група Мельника та двійкарі – це була переважно інтелектуальна еліта, дещо старшого віку й чисельно невелика. Вони не домінували й не намагалися домінувати в житті діяспори, а зосереджувалися  в її культурно-освітньому секторі…».


Мостович, професор Леонід

Хто ж був  цей Леонід Мостович, ювілей якого ми відзначаємо на початку цьогорічного жовтня? Звідки походив цей видатний лікар-радіолог українського роду, пізніший професор Медичної школи університету Кентакі (США)? –  Середню освіту пан Леонід здобув на Волині. Від юних літ був актив ним в українському визвольному русі. На першій еміґрації в Ґенерал-Ґубернаторстві став одним із організаторів ук­раїнського відродження Холмщини й Підляшшя. За активну участь у виз­вольному процесі українського народу був ув’язнений і перебував у польських, совєцьких та німецьких тюрмах й конц­таборах. З гітлерівських таборів смерті був визволений американською армією.  Про свої юнацькі роки він пише у своїх споминах: «Я народився в родині православного священика о.Гри­горія та Марії Мостовичів 4 жовтня 1919 р. в містечку Березне, що на рівненському Поліссі, як шоста в сім’ї ди­тина. Усього ж нас у батьків було семеро: п’ятеро дівчат і двоє хлопців. Батько мій походив з Курщини, а мама — з Житомирщини. У Березному була одна з перших батькових парафій. У долі батька був період військового капелянства, адже під час визвольних змагань (1917-1920 рр.) він вступив до ар­мії Петлюри. Після поразки разом із частинами української армії був інтернований у Польщі. Звільнившись, одержав призначення в парафію на Волині, у селі Малин Дубенсько­го повіту. Мати в той воєнний час виїхала з дітьми до своєї рідні на Житомирщину. Але, довідавшись про долю батька, вона однієї ночі разом з дітьми перейшла польський кордон і ціною неймовірних зусиль таки дісталася Малина. У Малині я виростав, ходив до народної школи. Школа ця належала чеській колонії, що нараховувала в селі десь зі сто великих господарств. Отож я опанував три мови — укра­їнську, чеську та польську; чеську знав найкраще в письмі. Село Малин тоді перебувало під доволі відчутним впли­вом комуністичних ідей, тому батькові-священикові не­легко було тут жити й працювати. Двічі нашу хату підпалювали. Згоріло все, але ми залишилися живими. Наша напрочуд енергійна мати не впадала у відчай, із кожною такою втратою вміла знайти в собі сили та передати їх усім нам, щоб знову відновити наші гаразди. Батько ж усе життя хворів на астму, проте душпастирський обов’язок виконував сумлінно й совісно. Ще й досі чую, мов крізь далекий, але такий бажаний сон, його м’який тенор з-над престолу нашої малинської церковці. Цей голос, талант співу перейняла від батька наша найстарша сестра Оля, яку Бог обдарував чудовим драматичним сопрано. З таким голосом можна було б розраховувати на мистецьке майбутнє, славну кар’єру співачки. Та замість мрій судилося їй коротке життя й жахлива смерть. Під час війни, коли нім­ці, мовляв, за допомогу малинців УПА спалили місцеве населення, то поміж жертв була й моя сестра. Кого ж тоді не знищили нацисти, тих добила большевицька навала — за ту саму «провину»…». - З доступних джерел відомо, що Олена Мостович, на псевдо - «Верба», «Круча», яка народилася у 1915 році, членкиня ОУН від  1930-х років, яка в роки першої большевицької окупації перебувала на еміґрації в місті Холмі, влітку 1941 року працювала в Рівненському осередку Жіночої служби України, а у 1942 та 1945 роках була провідницею жіночої сітки ОУН та референткою підпільного Українського Червоного Хреста Крайового проводу ОУН Північно-західних українських земель. 13 лютого 1945 року Олена Мостович-«Верба» загинула в нерівному бою  проти большевицької спецгрупи поблизу присілка Адамків неподалік містечка Оржів на Рівненщині. О.Мостович посмертно відзначена у жовтні 1945 року Золотим хрестом заслуги УПА, а за сім років після цього, в 1952-ому році, - Срібним хрестом заслуги.


Мостович, др. Леонід

З початком Другої світової війни Леонід Мостович також включився в працю по розбудові українського життя та визвольну боротьбу, зустрічався з майже з усіма провідниками нашого руху. Він згадує: «…Настав час моєї поїздки до Кракова для з’ясування нашого становища од­ній та другій стороні. Там я насамперед зустрівся з орга­нізаційним референтом Краєвого проводу, другом Турковським та головою Краєвого проводу Романом Шухевичем. Вони, вислухавши мою точку зору, були невдоволені на­шими рішеннями і повели мене на засідання революцій­ного проводу, де були Степан Бандера, Ярослав Стецько, проф. Ленкавський та Ґабрусевич. Усі вони намагалися мене переконати, що наші рішення й бажання є зрозумілі, але нереальні, бо процес суперечки вже надто глибокий і що, мовляв, протилежна сторона відкидає всі їхні пропози­ції. Вони вважали, що людям треба краще з’ясувати обста­вини, а з цією метою хтось із них мусить приїхати до Холма. А я, зі свого боку, скличу засідання обласної екзекутиви та впливових членів повітових центрів. Моїм бажанням було, щоб до Холма приїхав Роман Шухевич. Він здавався мені більш спокійним та врівноваженим, до того ж ми були вже знайомі й раніше. Проте я завважив, що з Шухевичем мо­гли б приїхати ще й інші особи, як ось проф. Ленкавський чи Дмитро Маївський. Я повідомив усіх, що, у свою чергу, маю доручення від­відати представників другої сторони на вул. Зеленій, де містився УЦК і була домівка ПУНу…».  


Мостович Микола та інші

Вже по війні д-р Леонід Мостович доповнював своїх спомини: «…На еміґрації в Америці, під час одного з лікарських з’їздів голова УЛТПА Ростислав Сочинський, мій старший колеґа гімназійних років, запросив нас на ве­черю. Гостями, крім нас, були Лебедь з дружиною та мистець Гніздовський. Мені випало сидіти біля Лебедя, і наша розмова зайшла на давні часи. Згадали ми й ту обставину, що її саме описав, про ідею 5-го універсалу та волинсько-поліські лісові загони як предтечу УПА. Ми згадали й про братовбивства. Лебедь нічого не заперечував: «Ми робили багато помилок, що їх тепер уже б не зробили, але мусите нам признати: окрім цього, що нас вішали і стріляли, ми — діяли». На це я йому відповів: це правда, що він каже, але горе тому, бо в таких діях перемагають звичайно емоції, не розум,  нам в ту історичну добу його дуже потрібно було. Ми мали з Лебедем ще зустрітися, але не вдалося. Старух та Леґенда були розчаровані підсумком наших розмов з Лебедем у Львові. Вони вирішили звернутися до Василя Кука, провідника похідних груп, який перебував у той час у Василькові під Києвом, і ми знову разом вибрали­ся в дорогу… Зустрів я у Василькові й Мирона Орлика, автора книж­ки «Ідея і чин». Я знав його раніше з Кракова, бо він був зв’язковим між проводом і краєм. Часто приходив з Укра­їни й відходив. У похідних групах був призначений на Ки­ївську область. Саме від нього я довідався, що мене призначили йому на допомогу на місто Київ, бо знаю російську мову. Я був тим здивований, бо згоди на те нікому не давав і ніхто мені цього не пропонував. До того ж у мене були інші пляни…». На еміґрації у Західній Німеччині Леонід Мостович контатував з усіма чоловими діячами українського національно-визвольного руху: «…Ми розмовляли (О.П. – з Головою Закордонних Частин ОУН Степаном Бандерою) на різні теми. Я помітив, що він глибоко переживає оцей новий розкол у їхньому русі й шукає його причин і розв’язки. Багато людей, що він їх шанував, його покидають, хоча признають, що в Бандери не лише провід­ницькі амбіції, але і здібності. На мою думку, як я заявив Бандері, причини нового розколу у своїй суті є подібні до першого. З тією різни­цею, що тим разом менше домінував конфлікт поколінь, а більше — непорозуміння між краєм і закордоном. Тоді, коли більшість з нас була роками в’язнями німецьких концтаборів поза Україною і не брала участи в політич­ному житті, край був краще зорієнтований у світовій та політичній ситуації. Він бачив, що Німеччина здецидо- вано програє, а з нею й ідея нацизму та фашизму. Таким чином, ідея нашого націоналізму не матиме зрозуміння серед європейських народів, дарма що в її епіцентрі була визвольна боротьба, а не поневолення інших, як у Гітлера та Муссоліні. Як вислід таких роздумів край рішив створити нове полі­тичне тіло — УГВР (Українську Головну Визвольну Раду), щоб нести нашу ідею визволення під її прапорами. «От шкода, що ви не схвалили й не очолили УГВР. Тоді не було б нового розбиття й конфліктів і не потрібне було б «блискуче відокремлення», яке дуже негативно позначило­ся на нашому громадському та політичному житті», — зауважив я. Бандера запитав: «То значить, що ви й ваш брат належи­те до так званих двійкарів?». Я відповів: ні, ми не є «проти вас, але ми лише не є з вами. Ми також не є з жодною іншою українською полі­тичною формацією під цей час. Одначе ми й надалі готові допомогти не партійним, а патріотичним справам та цілям нашої спільноти…».


Волинське студентське звено ОУН у Львові. 1. Микола Мостович....

Брат Леоніда й Олени Микола Мостович закінчив математичний факультет Львівського університету, до війни здобув ступінь маґістра філософії, у міжвоєнний період був Головою студентських товариств, у 1937 році за приналежність до ОУН засуджений на 9 років в’язниці. З падінням Польщі він був Головою українського  комітету у Володові й Холмі, ініціатором та промотором українських шкіл та двох ґімназій (Холм, Володова), де викладав математику й фізику. У 1941 році  він став організатором українського життя на Волині, був арештований німцями в Луцьку, пройшов концтабори. По закінченню війни, у 1951 році, пан Микола здобув докторат фізики в Сорбоні, став доцентом. У 1953 році опинився в Луівіл (штат  Кентакі, США), де працював дослідником в фірмі, у 1958 році став  професором фізики в університеті, деканом факультету, провадив досліди в плівковій технології. Професор Микола Мостович був дійсним членом НТШ та низки наукових установ в Америці та Европі, він загинув 19січня 1968 року  в автомобільній катастрофі.  Леонід Мостович згадував у споминах про свого рідного брата: «…У той час мій брат Микола, який став професором фізи­ки в Сорбоннському університеті (Франція), уже переїхав з родиною до США. Хоча він теж мав звапніння на легенях, його спеціяльність та публікації зацікавили науковий світ Америки, де саме в той час провадилися дослідження щодо міжпланетних польотів. У цій ділянці тоді тривали запеклі змагання між США та совітами, тож науковці цієї галузі були Америці вкрай потрібні. Микола з родиною оселився у штаті Кентакі й невдовзі став професором фізики й математики в місцевому універ­ситеті, одночасно працюючи в лабораторіях Рейнолдс Алумінум. Згодом почав працювати над певними проектами в ділянці міжпланетних летів, через що став видною постат­тю університету та й усього міста. На одному з професійних прийнять штату й універси­тету Микола познайомився із сенатором Кентакі, Альбіном Барклі, який, зацікавившись походженням Миколи, почав розпитувати про його життя й родину. Микола роз­повів йому про те, що більшість родини знищена совітами та німцями, а доля ще живих йому невідома. Лише брат, з яким дивом здолав німецькі тюрми й табори смерти, живе в Австрії. Й далі Микола оповів йому мою історію, про те, що я хотів виїхати до США, але, на жаль, через зміни на леге­нях не надають дозволу, хоча австрійські лікарі не згідні з тією діягнозою. Барклі уважно вислухав Миколу й заявив, що старатиметься нам допомогти, записавши наші імена та адресу в Австрії. На наше велике здивування всього за якихось сім днів після отієї розмови Миколи з сенатором нас покликали в Зальцбурґ до американського консуля. Там зробили мені томографічний знімок легенів на бажання Барклі й висла­ли це все на його адресу в сенаті. Усі оті знімки він пере­дав для огляду професорові рентґенології в шпиталі Волтер Рід, і там заявили, що вони стовідсотково згідні з думкою австрійських лікарів і що жодних активних змін у моїх ле­генях нема. За два тижні нас викликали до консуляту й видали візу до США. У той час брат Микола підшукав мені працю в католицькому шпиталі міста Луівіл…».

Напередодні та в часі останньої світової війни Леонід Мостович пройшов тяжкі випробування польськими та німецькими кацетами. Автор Святослав Липовецький у своєму дописі «Боротьба за літеру U», зокрема, зазначав, що «…німецькі концентраційні табори стали чи не найбільшим символом насильства у ХХ столітті. Українці в них були однією з найчисленніших груп, хоча офіційно така національність тут не значилася. Між тим українським в’язням  доводилося як боротися за своє національне ім’я, так і захищати його… Серед побоїв і криків, серед шикан і погроз поминула ця перша страш­­на ніч в Аушвіці, в якій головну ролю катів відограли не гітлерівські бандити, але польські «політичні в’язні». Фактично першими жертвами, яких закатували в Аушвіці, були брати Василь та Олекса Бандери. Наступна група врятувалася завдяки випадкові. Леонід Мостович, котрий у Монтелюпіху відповідав за українських в’язнів, також розподіляв продуктові набори, які отримували українці від допомогового комітету. І коли передач було більше, ніж арештованих українців, Мостович ділився з польськими в’язнями, які не мали від кого чекати допомоги. До таких належали інтеліґенція та офіцери, що були з-поза Кракова. Це часто викликало в українців нерозуміння, але дуже допомогло, коли націоналісти опинилися в Аушвіці. Тоді поляки підготували «прийом» бандерівцям, але офіцери, які тим самим транспортом прибули з Монтелюпіха, офіційно заступилися за них – і так було досягнуто спокою. Окрім побоїв, яких поляки масово застосовували щодо членів «Бандера ґрупе», українці зазнавали принижень на побутовому рівні. Навіть у лікарнях вони були людьми «другого сорту»….».


Обкладинка книги споминів проф.Леоніда Мостовича

Із інформацій Павла Пундія, Романа Осінчука та Василя Мельчинина відомо, що по закінченню Другої світової війни Леонід Мостович вступив на медичний факультет Інсбруцького уні­верситету (Австрія). Під час студій він був активним у студентському та громадсь­кому житті українців в Австрії. Медичні студії пан Леонід закінчив у  1951 році з відзна­кою і впродовж п’яти років від­бував вишкіл з інтерністики та рен­тгенології в уні­верситетських клініках Інсбруку.  Як я вже зазначав вище, у 1957 році Леонід Мостович разом з ро­диною еміґрував до США. Там він оселився у м.Луівіл (штат Кентакі), де відбув інтерншип, й у 1964 році завершив  спеціалізацію з радіології, а за рік склав спеціалізаційні іспити й переселився в Лексінґтон (штат Кентакі) на працю в Медичній школі штату, спершу - інструктором катедри радіології,  від 1966 року  став асистент-професором, а за чотири роки після цього  — асо­ційованим профессором, аже у 1978 році - став повним професором. Крім студентів та резидентів радіології професор Леонід Мостович навчав у школах медичних сестер, асистентів лікарів та радіологічних техніків, одночасно він був керівником радіологічного відділу ветеринарського шпиталю при універси­тетських клініках Лексінґтону, був також членом Українського лікарського товариства Північної Америки (УЛТПА), як також численних американських ме­дичних товариств. Від 1986 року професор Леонід став дійсним членом НТШ в Америці, виявив себе як добрий знавець та до­радник у плануванні та устаткуванні радіологічних центрів, інспектор акре­дитації радіологічних інститутів у США. З рамені Американського коледжу радіо­логії професор Л.Мостович брав активну участь в американ­ському й українському громадсько-по­літичному житті, постійно виступав за правдиве висвітлення українських реа­лій у пресі, на радіо, телебаченню, в ко­леджах, церквах, установах та ін. Про­тягом всіх років свого перебування у США він був щедрим жертводавцем на українські громадсько-політичні та церковно-культурні установи, став автором 25 на­укових публікацій в американських ра­діологічних журналах та в «Лікарському віснику» УЛТПА, виступав з наукови­ми доповідями в Америці та за її меж­ами на з’їздах, конґресах, семінарах, на презентаціях і наукових з’їздах УЛТПА. За свого життя професор Леонід Мостович був нагороджений численни­ми відзнаками за великий вклад у роз­будову та піднесення рівня охорони здо­ров’я. Мерія Лексінґтону присвоїла йому звання видатного громадянина міста, штат номінував його Полковни­ком Кентакі, а Федеральний уряд з Вашинґтону нагородив його Золотою ме­даллю.


Дейчаківський, д-р Микола

З відродженням Української держави від 1990 року Леонід Мостович активно співпрацював з колеґами за спеціяльністю в Україні. Відвідуючи Україну, він читав лекції в ба­гатьох університетських інститутах про сучасну діагностичну та терапевтичну медичну технологію, став одним з ініціаторів організації Асоціації радіологів України в Києві та створення подібного товариства у Північній Америці. З ве­ликим ентузіазмом він підтримав видання Радіологічного журналу (з’явився у Харкові за редакцією проф. Миколи Пилипенка) — першого медичного жур­налу на рідних землях, що друкувався українською мовою.

Св.пам. Леонід Мостович був одружений у 1948 році з Оксаною-Мартою Іваночко. В шлюбі подружжя Мостовичів мали двох дітей - дочку Ірину, одружену з Юрієм Дейчаківським, та докторанта психології, сина Марка Мостовича, лікаря-кардіолога Гарвардського університету. Після трагічної смерті брата, д-ра фізики Ми­коли Мостовича та його дружини Леонід Мостович зі своєю  дружиною опіку­вався двома сиротами: братанками Ан­ною та Андрієм, обидвоє також одержали  вищу освіту.


Родина Мостовичів у США, - світлина 2017-го року

Шляхом свого батька пішов і син професора Леоніда лікар-хірург Марко Мостович, який народився 24 липня 1960 року в місті Луівіл, штат Кентакі, середню освіту здобув 1978 року в Лексінґтоні. За визначні успіхи в навчанні був прийня­тий членом National Honor Society, згодом здо­був перше місце в середньошкільному конкурсі штату з мов  - латинської, ні­мецької, й англійської, а також - з фізики й математики. Одночасно Марко вивчав українознавство й у 1977 році склав з відзнакою випуск­ні іспити в Українській школі при УНО в Західному Торонто (Кана­да). По закінченню середньої школи він відбув передмедичні студії в універси­теті штату в Лексінґтоні, завершивши їх  у 1982 році бакалавром біології. Того ж року Марко Мостович розпочав медичні студії в універси­теті у Луівілі, успішно за­кінчивши їх у 1986 році. Це, мабуть, й допомогло Маркові бути прийнятим на Гарвардську про­граму хірургії (Massachusetts General). 1992 pоку він  завершив спеціалізацію із загальної хірургії, а від 1989-го  по 1990-ий  рік він вже працював хірургом в одному зі шпиталів Сіднею в Австралії, що дало можливість ознайомитися з хірургічною практикою в інших країнах. Від 1992 року пан Мостович-молодший стає го­ловним резидентом в Гарвардській програ­мі серцево-судинної та легеневої хірургії, включаючи перещеплення серця, леге­нів, тощо. В цих галузях він продовжив свою фахову працю. Слід окремо наголосити, що під час спеціалізації д-р Марко читав лекції студентам медицини й споріднених з нею професій, а дві його наукові праці були опубліковані в жур­налі «Cardiovascular Surgery» в 1993-94 pоках. Крім цього, др. Марко Мостович став співавтором підруч­ників з хірургії «Lung Cancer» (Chapter: Management of malignant airway obst­ruction. Publ. by J. P. Lippincott, 1994). З молодих літ пан Марко брав участь у пластових таборах, спершу як учасник, а згодом як виховник, він досі є членом пластового ку­реня «Орден хрестоносців», цікавиться спортом - тенісом, скубою, лещатарством, зокрема, карате, в чому дослужився до чорного пояса.


Родина д-ра Юрія Дейчаківського (з права), - США, 2018 рік


Родина Мостовичів у США

На довший час моїм американським респондентом став інший лікар, зять професора Леоніда Мостовича др. Юрій Дейчаківський, який народився 27 квітня 1957 року у місті Клівленд, штат Огайо (США) в родині лікаря др.Миколи Дейчаківського та Надії (з родини Воляників).  Пан Юрій 1975 року закінчив Українську католицьку шкоду св.Йосафата та середю школу св. Ігнатія в Клівленді, згодом студіював біометричну інженерію у Клівлендському університеті, 1982 року здобув ступінь маґістра з біометричної інженерії. Під час студій (1978-79)  він проводив науково-інженерні досліди зі штучним серцем, 1979-1981 роках досліджував пульмонарний механізм виміни газів при астмі та інших комплікаціях Медичні студії закінчив у Колюмбуському університеті штату Огайо, де у 1984 році одержав диплом доктора медицини. Юрій відбув інтерншип у Бетезда морському шпиталі, протягом трьох років (1985-88) служив лікарем в американському підводному флоті у Норфолку (штат Вірджінія). Пізніше він відбув резидентуру з внутрішньої медицини у шпиталі ім.Джорджа Вашінґтона  (1988-89), з кардіології (1989-93), з інвазійної кардіології (1993-94) у Мерілендському університетському шпиталі Балтимору.  Згодом працював лікарем-кардіологом (загальний і інтервеціональний) у приватній групі Бетезда.  Доктор Юрій Дейчаківський - член УЛТПА та кількох американських медичних товариств. Автор багатьох публікацій в журналах «Respiration», «American Heart Journal», JACC «Circulation», «New England Journal of Medicine». Пан Юрій від 1984 року одружений з Іриною з дому Мостович. Подружжя має трьох синів: Данила, Дениса й Дмитра. З д-ром  Юрієм Дейчаківським ми листуємося вже понад шість років поспіль. Він, серед іншого,  часто інформує мене про родини моїх земляків-полтавців:  «Пане Олександре, повідомляю, що Zori Harabatch. Це внучка Аверкія Гончаренко. Вона моя подруга на Facebook  31.01.2013». -  «Дякую. Зараз, - ні (не планую їхати до України), але надіюсь через кілька років, ще хочу відвідати Полтавщину і Холодний Яр. - 12.08.2013». - «Профссор Борис Андрієвський - був другом мого Покійного тата. Його донька Ольга - професор історії в Канаді. Її можливі контакти… Вона також член редакції http://www.uamoderna.com/redakcia.».  - «…Розумію. Говорив з мамою, в неї нема такої знимки. Чи Ви в контакті з донькою професора Бориса Андрієвського - Олею? Моя Мама (не має світлин та інформацій), всі інші знайомі померли. Мені було 5 років у 1962 році. Не знаю чи Клівлендський архів би мав це. Може його донька би могла Вам допомогти. 19.03.2013 року». -  «Дякую Вам за спогад нашого Тата. – 10.12.2015 року», - «20 до 30 травня я буду в Мюнхені і в Інсбруку. – 04.05.2016 року». - «7-ого вересня будемо в Полтаві. – 01.09.2017». -  «Дякую (за запрошення), але тісний графік не дасть можливості поїхати в Лохвицю,  лише міг з роботи звільнитися на два тижні, маршрут лише один день в Полтаві, тоді далі в Черкаси (Холодний Яр). – 01.09.2017». - «З Полтави до Черкас, нас на цілий день буде супроводжувати Микола Шпак. Прикро, що не зустрінемось. Надіюсь що прийде нагода ще колись... 01.09.2017 року».


Родина д-ра Юрія Дейчаківського (третій з ліва), - США, 2019 рік

…Св.пам. професор Леонід Мостович, століття від дня народження якого ми відзначаємо неї, ніби передбачаючи  нинішню московсько-українську війну, писав ще в середині 1990-их років, що «…першою місією нашої еміґрації є поборювання російської диверсії проти нашого визволення скрізь, послідовно, впер­то, розумно й доцільно: словом, пером, різними інформативними виданнями чужими мовами, здобуттям доступу до чужомовної преси та інших інформативних засобів модерної доби тощо. На наших вічах, демонстраціях, сходинах, у на­шій пресі ми побиваємо ворога в прах і пух, але не ущерблюємо його. Уся пропаґанда серед нас — це лише менша час­тина завдання. Ми вже свідомі, за що й ким закуті. Наша найголовніша мета — це переконати вільний світ, щоб він побачив і зрозумів, що ми закуті, що ми народ, а не етнічна частина іншого народу, що наша боротьба — це не внутріш­ня справа російського народу, а боротьба між двома відруб­ними народами, народу поневоленого з окупантом. Одначе успіх і визнання світом нашої справи, хоч якою слушною і ясною для нас вона є, має вигляди лише тоді, коли вона ста не видною частиною загальної проблеми світопоневолення російським імперіалізмом кольоніяльної політики Росії…».


Українські хірурги, з ліва до права - Ксенія Михайлюк, Олександр Данилюк, Марко Мостович (США), Віталій Пілуйко в Джексонвілл (Флорида) в рамках програми Open World, - 2018 рік

Аналізуючи життя й діяльність братів Мостовичів та доробки Сергія Козака, письменник Іван Корсак писав 14 вересня 2012 року: «…Із найглибшого волинського Полісся, з селища Березне (тепер Рівненської області), починалися життєві стежки братів Леоніда й Миколи Мостовичів, славних своїми ділами. Але чи багато ми знаємо про них? - Леонід — публіцист, лікар-радіолог, громадський і політичний діяч, який за участь в ОУН сповна зазнав «смаку» і польських, і німецьких концтаборів. Він, випускник медичного факультету університету в австрійському Інсбруку, чимало зробив для становлення Світової федерації українських лікарських товариств. А ще Леонід видрукував низку праць із проблем єдності української діаспори, написав повість «Зелена Волинь», книгу мемуарів «Стежками долі». Брат його, Микола Мостович, зумів поєднати публіцистику з фізикою, а ще з небезпечною політичною дільністю. Провідника ОУН на Волині Миколу арештовувала польська контррозвідка, згодом — німецький загарбник. А вже після другого арешту гітлерівці присуджують його до страти — смертний вирок останньої миті замінюють на довічне ув’язнення в концтаборі Аушвіц. М.Мостович по війні здобуває докторат у Сорбонні, а в США стає професором університету Луївіллу — розробляє проект космічної станції. Аж раптом автокатастрофа за нез’ясованих обставин, загибель і втрата усіх наукових праць та досліджень… Матеріали про цих непересічних особистостей, як і про інших видатних наших земляків, знаходимо в книзі Сергія Козака «Волинська літературна еміграція» (Київ, «Український письменник», 2012). Тут зібрано відомості про письменників української діаспори, вихідців з Великої Волині, а також тих літераторів, чия доля пов’язана з волинським краєм. Про значимість їхнього вкладу в нашу історію загалом і літературу зокрема вже можна судити навіть із простого переліку прізвищ. Тут знаходимо імена Уласа Самчука та Юрія Косача, Леоніда Мосендза та Олега Ольжича, Івана Огієнка та Олекси Стефановича, Федора Одрача та Юрія Горліс-Горського, Ізидори Косач-Борисової та Ольги Косач-Кривинюк…».


Дейчаківський, др. Юрій та посол В.Чалий зустрічають у США українських героїв війни з Московщиною, - 2017 рік

У 1995 році професор Леонід Мостович зазначав: «…Лікарський світ, хоче чи ні, несе співвідповідальність за кращу чи гіршу охорону здоров’я свого народу. Він з нього виростає, з ним пов’язаний і йому призначений бути від­даним до кінця свого професійного віку. Народ, де б то не було, вірить у свого лікаря. У ньому він бачить руку спасін­ня в хвилинах болю душі й тіла. Знаємо, що історія життя кожної людини запише не тільки успіхи долі, але й удари. Людина не тільки випростовується, вона теж хилиться й часто падає. І так, як дитина тікає під охорону батька й ма­тері, бо вірить, що вони заберуть від неї все, що їй болить, все, що її бентежить, так і доросла людина, стара чи молода, вбога чи заможна, щаслива чи в горі, коли камінь долі при­давить і поважна недуга паде на її душу чи тіло, простягає свою руку й віру до лікаря. Не всім дано застелити своє життя без болю, недуг і не- сповнених мрій. Лікар — він же той, що йому дано розум, науку й силу лікувати, усмиряти біль, рятувати. Є ціна на все у світі, лише нема ціни на людське здоров’я. Усемогут­ній Творець не створив нічого більш божественного понад життя. Життя — це найбільша містерія світу, містерія творіння. Його оберігають закони праведних церков і пра­вових держав. Сили неба й землі поставили нас на сторожі оцього небесного творіння, доручили нам зберігати й про­довжувати життя людини. Берімо ж цей святий обов’язок лікаря з гордістю, жертовністю та вірою у свій народ і свою державу. Тоді над нами й попереду нас буде Господь, а за нами — люди. Минуть століття, зміниться світ, зміняться люди, зміняться народи, а незмінним буде завжди завдан­ня лікаря, що несе поміч і гоїть рани…». – Пам’ятаймо повсякчас ці актуальні й зворушливі слова професора, лікаря й  українського патріота св.пам.Леоніда Мостовича…

Підготував Олександр Панченко, - адвокат з міста Лохвиці Полтавської області, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен).

 

*Примітка

О.Панченком у цьому дописі використано дві чорно-білі збірні світлини із книги Ігоря Марчука, «Ростислав Волошин» (Торонто-Львів, 2012):

1).Світлина перша - Волинське студентське звено ОУН у Львові. 1.Микола Мостович; 2.Геннадій Янкевич; 3.Григорій Оборський; 4.Анатолій Бондарук; 5.Всеволод Мельничук; 6.Сергій Іллюк; 7.Ростислав Волошин; 8.Микола Фридрих; 9.Олександр Мельничук; 10.Олександр Бусел; 11.Феодосій Сологуб; 12.Іван Хлопецький; 13.Теодор Тижук; 14.Олекса Скоропада. Перша половина 30-х рр. ХХ ст.

2).Світлина друга - слени ОУН на Волині. Стоять (з ліва до права): 1.Макар Середюк; 2.Олександр Бусел; 3.Онисія Селепина; 4.Микола Мостович; 5.Іван Скакальський; 6.Ірина Марковська; 7.Григорій Оборський; 8.Теодор Польовий; 9.Василь Булавський. Сидять: 10.Арсен Галій; 11.Олена Мостович; 12.Єржі Шукерявий; 13.Солтис зі Здовбиці. 30 рр. ХХ ст.

3).Інші світлини взято із доступних джерел Інтернету та Фейсбуку

 

Теги:
2019-10-01 14:45:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар