Куди веде «Казка підземних ходів»? - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Куди веде «Казка підземних ходів»?

Куди веде «Казка підземних ходів»?

Микола СКИБА, аспірант кафедри етнології історичного факультету КНУ ім. Т.Г.Шевченка

Важко собі уявити фортецю, середньовічний замок чи палац, які б не були пов’язані з уявленнями про підземелля, а то й заховані у них скарби. І, як правило, подібні перекази мають відповідність у конкретній топографії. Моторошні тіні тортур і вогонь духу, смолоскипи героїв і чадні каганці зрадників назавжди оселилися під їхніми склепіннями.

Над лавоподібним потоком історії наче скелі-останці ще гордовито височать стіни Хотина, Кам’янця-Подільського, Ужгородського замку, Меджибожзької фортеці та інших пам’яток. Час від часу загрозливими проваллями про себе нагадують підземні лабіринти Чорткова, Вінниці, Чернівців. На щастя подекуди ще збереглися креслення цих потаємних комунікацій. Для науковців це джерело коректив до вже існуючих гіпотез, а для аварійних і рятувальних служб — можливість вчасно вжити запобіжних заходів.

Але поруч із тим Україною, по її так званих глухих «провінціях», розкидані пам’ятні місця, які тихо продовжують руйнуватись у непролазних чагарникових хащах, густо, до непізнаваності обростаючи диким хмелем і… казками. Рослинність та атмосфера, зрештою, зроблять (або вже зробили) свою справу. Казки ж іще деякий час залишаються у пам’яті людей, проте попелом віків затягає і їх. Від забуття, а то й безпам’ятства, суспільство рятують слідопити, дослідники і архіви.

Гортаємо пожовклі сторінки звіту по Проскурівському і Кам’янецькому повітах Подільської губернії, зробленому одним із кореспондентів Південно-Західного відділу Російського Географічного товариства — нині ця справа зберігається у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. Вернадського. Окремий зшиток відведено опису села Остапківці (нині село Осташки біля Хмельницького). Дослідник занотовує від мешканців села легенду про місто, яке пішло під землю. Перекази зосереджені навколо місцевості Замческо(у). Тут серед лісу є незрозумілі руїни, оточені колись потужним ровом.

Перш ніж йти далі слідами легенди, процитуємо одну репліку згаданого співробітника Географічного товариства з приводу пам’яток народної творчості. «Ничто так не дорого и так важно, как все то, въ чем съ полной свободою выражается внутренний міръ человека». Ці слова будуть дороговказом і у нашій подорожі.

Зафіксований у документі сюжет про оточене завойовниками місто — зазвичай уява населяє його праведними мешканцями, що, не бажаючи коритись ворогу, місто урочисто зникає у водах озера або під землею — є зрештою фольклорною універсалією, ба навіть архетипом традиційної свідомості. Подібні перекази покривають собою величезний простір від берегів Атлантики до Великої Китайської стіни і Тибетського нагір’я. Сюжет про зниклі міста також спирається на потужний пласт легенд про підземні ходи. Тільки цього разу їхня історична проекція веде нас не до Середньовіччя, а далі вглиб віків — до епохи «великого переселення народів».

Певну універсальність має і топоніміка, з якою географічно пов’язаний згаданий сюжет. Скажімо, урочище Замческу є і на Тернопільщині, а у навколишніх селах і сьогодні можна записати оповіді про місто, що пішло під землю. Побіля надзбручанського села Кринцилів у мальовничих Медоборах або Товтрах є круча Звенигора. «Тут височів колись град Звенигород, названий так тому, що було у ньому багато церков із кришталево чистим звуком дзвонів. Тепер лише на великі свята долинає з-під землі той чудовий дзвін». На одному із схилів Звенигори і причаїлось урочище Замческу із численними джерелами цілющої води. Цікаво, що у цій місцевості десь на початку ХХ століття оселився чернець-самітник на ймення Матеуш. Більше про нього ніхто нічого не знав, хоча він багато допомагав людям як цілитель і вів із місцевим людом розмови на духовні теми. В скельних вапнякових виступах самітник видовбав келію і каплицю.

Знав Матеуш легенду про Звенигору, чи ні, але його постать тепер сама увійшла в плоть легенди і стала частиною казки про Місто праведників у Медоборах. Але казка через особливі тунелі пам’яті знову веде до історичної реальності. У 1970-х у цій же місцевості археологами з Києва і Москви робиться низка відкриттів, що свідчать: у ХII— ХIII ст. тут дійсно було місто… язичницьких волхвів. Схема його доволі цікава. Вершечок пагорба, де розташовувалося святилище, відділене від поселення служителів культу ровом і валом в такий спосіб, ніби небезпеки чекали саме звідти.

До речі, знаменитого Збручанського ідола — чотиригранну кам’яну стелу, оздоблену сюжетними рельєфами і увінчану зображенням чотириликого Божества (ймовірно Святовида) — було знайдено 1848 року неподалік від Звенигори і Замческу. Святилище розташовувалось поруч на горі Бохит. Це одна із найвищих круч Товтр із висотою 417 м над рівнем моря. А зовсім недалеко по той бік Збруча територією сусідньої Хмельниччини простяглися не менш відомі Троянові вали. Назва яких відсилає нас передусім у «Троянові віки», описані у «Слові о полку Ігоревім». Народна уява зв’язує обидва береги Збруча підземними ходами, що ведуть, за легендами, від Звенигори і Замческого до Сатанівського Троїцького монастиря.

Микола Реріх, який довго і ретельно займався цією проблемою на всьому Євразійському обширі, в тому числі й на теренах України, висунув кілька тез з приводу описаних нами сюжетів, що можуть бути ключем для наступних дослідників. Саме Реріх обґрунтував думку, що легенди про зниклі під землею міста і племена, пов’язані з великими етно-історичними міграціями. «Народ визначає ці проблеми набагато простіше: для них все, що зникло — пішло під землю», — резюмує він. Земля, дійсно, в категоріях традиційної свідомості є еквівалентом пам’яті. Першим і найнадійнішим сховищем інформації. Припадаючи вухом до землі, слухали кроки майбутнього.

«Під землею живе особливий народ — рахмани. Вони — християни, але не мають власного літочислення . Тому й не знають самі коли треба святкувати Великдень. Щоб допомогти у цьому випадку рахманам, в Остерському, Літинському і Луцькому повітах є звичай викидати у велику суботу шкарлупи яєць у річку» — це рядки із книги Георгія Булашева, який на початку ХХ ст. зробив спробу із окремих уламків легенд і міфів реконструювати полотно традиційного світогляду українців.

Чверть століття потому Микола Реріх під час Центральноазійської експедиції напише: «В горах Алтаю, у прекрасній долині Уймон, сивий старовір сказав мені: «Я доведу вам, що легенда про чудь, підземний народ не фантазія! Я приведу вас до входу у підземне царство». […] Ми стояли перед великим похованням, оточеним великими каменями, такими типовими для періоду великого переселення. Подібні поховання з прекрасними зразками готських реліквій ми бачили у південноруських степах, у передгір’ї Північного Кавказу». В інших варіантах подібних легенд відхід чуді пов’язується із традицією пошуків Біловоддя, що були поширені серед тих же старовірів. Ці духовні висліди неодмінно вели до Індії. Віхами ж на шляху неодмінно виступали Гімалайські вершини — сліпучо-білі острови серед хмар і ранкових туманів. Зауважимо, що і Георгій Булашев ототожнював рахманів українських легенд із брахманами, індійськими мудрецями, що мешкають «на Макарійських островах, під самим сходом сонця». Хоча «місце святих людей на горах, на вершинах», але людські шляхи до них пролягають через глибокі долини і… підземелля. Такою є логіка жанру.

Згадані тут легендарні цикли включають у себе і сюжети про велетів. Їх також чимало в українському фольклорі. Наприклад, на берегах Дністра у с.Теремці — вірніше, у мешканців цього села, затопленого водами Дністровської ГЕС, — побутують легенди про двох велетів, що колись жили тут і «один єдному через Дністер пилку передавали». Топонім Теремці семантично тотожний Замческу. А поруч із селом є місцевість Дірявий Камінь, де є справжні підземні ходи, і досить довгі. Люди, що населяють цей дивовижний за красою край, стали свідками не в казках, а наяву того як водосховище поглинуло їхнє рідне село, — колись літописне місто — Бакоту. Тепер залишились самі казки. Про древніх мудрих велетів і здрібнілих духом сучасників. Але це інший сюжет, до якого ми колись повернемось.

«Фольклор співпадає з дійсними відкриттями в озерах і на морських узбережжях», — продовжує Реріх. — «В легендах можна розпізнати специфічне обґрунтування давніх родів. Велетні часто є братами».

Креслячи за фактами фіксацій подібних оповідей свою «карту великих міграцій», Реріх як вчений, художник і мислитель застерігає: «Ми не можемо підбити остаточного підсумку, оскільки кожна остаточність є висновок, але висновки означають смерть. У широких рішеннях, очікуваннях і пошуку ми щасливі додати ще перлини до нитки шукань». Не поспішаймо з висновками і ми. Час збирати каміння і здмухнути труху забуття і байдужості з унікальних ландшафтних та історичних пам’яток, що ними ще багата Україна. Поки вони не пішли під землю як легендарні чудь і Звенигород. Інакше за якими знаками знайдемо дорогу до нашого Біловоддя!?

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2002-09-27 11:10:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар