Право на Крим

Формування кримськотатарського народу

Неспровокована агресія армії та флоту “братньої” Росії в Криму під приводом захисту росіян від міфічних “бандерівців” вкотре актуалізувала питання політичного статусу півострова, визначення правомірності претензій різних етносів, зокрема, кримських татар, росіян чи українців, бути господарями цієї благодатної землі. Для з’ясування означеного питання доведеться здійснити екскурс у далеку й недавню історію краю. Історична ретроспектива засвідчує першість у згаданому трикутнику за кримськими татарами.

Формування кримськотатарського народу розпочалося в XIII ст. внаслідок завоювання в 1239 р. степового Криму військами хана Батия й змішування половців – місцевого тюркомовного населення із монголотатарами, які на той час вже прийняли іслам. У XIV ст. зусиллями хана Узбека й еміра Тамерлана іслам у Криму став державною релігією. Після розпаду Золотої Орди в 1443 р. виникло Кримське ханство – незалежна держава кримських татар. Розквітли національна культура, мистецтво, архітектура, писемність, система освіти, сформувалися побутові традиції. Водночас мусульманське населення Криму відзначалося високим рівнем віротерпимості. Так, Успенський собор біля Бахчисарая підтримували володарі ханату й поважали татари, у Кафі (нині Феодосія) існували 17 католицьких храмів і 2 монастирі з латинськими школами, були там також грецькі храми і монастирі, вірменські й руські церкви, єврейські та караїмські синагоги. Але в 1475 р. Османська імперія захопила південне узбережжя Криму, яке не перебувало у складі ханату, а хан Менглі-Гірей визнав себе союзником Туреччини. Згодом це союзництво перетворилося у васальну залежність. У XVI–XVII ст. татари здійснювали часті набіги на українські землі Великого князівства Литовського та Польщі, відтак Крим перетворився в головного постачальника рабів для Османської імперії. Чимало полонених залишалися у Криму, з часом отримували волю, але на Русь не могли, а часто й не бажали, повертатися, що засвідчив “Літопис” Самійла Величка оповіддю про похід до Криму Івана Сірка. Турецький мандрівник Евлія Челебі, посилаючись на перепис населення в 1666–1667 рр., засвідчив, що у Криму мусульмани налічували 187 тис. осіб, а православні – вихідці з українських земель – 920 тис. Немусульманські піддані кримського хана – євреї, караїми, вірмени, греки – становили 20 тис. осіб. Українські козаки також робили постійні набіги на Кримське ханство, хоча були й союзницькі домовленості, зокрема між Богданом Хмельницьким та Іслам-Гіреєм III.

На своєрідність стосунків кримських татар з українцями вказує факт їхнього одруження з полонянками. І не лише на рівні татар-воїнів, ремісників чи купців, а й на рівні правителів – турецьких султанів. Легендарною стала доля Насті Лісовської – Роксолани – дружини одного з найвідоміших османських султанів Сулеймана Пишного. Її син Селім згодом став султаном. Окрім того, в XVII ст. українки були дружинами султанів Османа II, Ібрагіма та Мустафи II. До речі, дружина Ібрагіма Турхан-султан була матір’ю ще одного турецького султана Мегмеда IV. Ці жінки впливали не лише на подружні, а й на державні справи. За наявності таких прикладів змішані українсько-кримськотатарські сім’ї були звичайним, дуже поширеним явищем.

В окремі періоди історії відносини між кримськими татарами та українцями і загалом між християнами та мусульманами Криму й Османської імперії були не лише мирними, а й добросусідськими. Таку політику провадив на початку існування Кримського ханату хан Хаджі-Гірей. Однак з кінця XV і протягом усього XVI ст. ці взаємини вкрай загострилися через постійні набіги кримських татар на українські землі, що завдавало великої шкоди як населенню, так і економіці України. Хоча, майже за приказкою “нема лиха без добра”, ця ситуація стимулювала появу українського козацтва – майбутнього соціально-політичного ядра ранньомодерної української нації. Так, вже в 20-х роках XVII ст. кримський хан Шагін-Гірей за допомогою запорожців гетьмана Михайла Дорошенка намагався позбутися васальної залежності від Османської імперії. Натомість після розколу України в 1663 р. й зрадницької промосковської позиції гетьмана Лівобережжя Івана Брюховецького за допомогою кримських татар замислив об’єднати Україну гетьман Правобережжя Петро Дорошенко. Бажану допомогу він одержав, громив кілька разів поляків і захищався від московитів, але через внутрішні чвари, вміло використовувані Москвою й Польщею, 1676 р. зрікся гетьманства. Як згодом писав Самійло Величко, козаки “самі себе звоювали”.

Наступне потепління українсько-турецьких взаємин відбувалося вже у XVIII ст. Незважаючи на спільні з Москвою кримські походи гетьмана Івана Мазепи наприкінці XVII ст., після Полтавської битви він із козаками врятувався на турецьких землях у м. Бендери, де й помер 22 серпня 1709 р. Власне в Бендерах новий гетьман України в еміграції Пилип Орлик уклав своєрідну угоду з старшиною, названу згодом Конституцією Пилипа Орлика. Це була перша в Європі конституція демократичного суспільства. У ній наголошувалося, що Україна обох сторін Дніпра “має бути на всі часи вільною від чужого панування”. Після знищення Москвою в 1775 р. Запорозької Січі чимало козаків перейшли у володіння Туреччини й за дозволом султана утворили Задунайську Січ.

Водночас існувала кримськотатарська діаспора на українських землях. Початок її формування сягає кінця XIII – першої половини XIV ст. Це були втікачі з Криму, котрі відмовилися приймати іслам, полонені внаслідок військових сутичок із литовцями і поляками, перебіжчики, частина кочівників. Вони осідали в Галичині, на Волині, Поділлі. Кримськотатарська колонія у Львові мала свою Татарську вулицю (існує донині), Татарську браму в укріпленнях, мечеть, цвинтар. Подібні дільниці утворилися в Луцьку, Острозі, Дубні, Корці, Кам’янці (Подільському), Полонному, Старокостянтинові, Немирові, Меджибожі, Ягільниці. Щоправда, після спільних козацько-татарських військових дій проти Польщі 1648–1649 рр. кримські татари зазнали національно-релігійних переслідувань. Відтак під час наступу турків у 1672 р. вони перейшли на бік єдиновірців, за що поляки вирізали мешканців кримськотатарських дільниць в Ягільниці та Меджибожі.

Уявлення про населення Кримського ханства як кочівників-грабіжників хибує на поверховість. Адже ханство складалося з двох частин: Дикого степу, заселеного войовничими ногайцями, які й становили основу ханського війська, та власне Криму з його переважно мирним народом – садівниками, землеробами, виноградарями, пастухами. Через Крим пролягали цивілізаційні шляхи між Сходом та Заходом, на його території існували грецькі й римські колонії, зокрема візантійські, від VI ст. тут були слов’янські поселення. Звідси на Київську Русь поширювалося християнство. У X–XII ст. у Криму існувало Тмутараканське князівство як частина Київської держави. Згодом сюди прибули венеціанці та генуезці, останні в XIII–XV ст. володіли колонією Газарією. Місто Кафа стало головним торгівельним портом Криму. Від XIII ст. на півострові оселилися євреї, від XIV – вірмени. На цю територію, вільну від гніту домінантної релігії, економічного примусу, політичної цензури, всі ці народи привносили здобутки цивілізації – культури, мистецтва, писемності, просвітництва, господарської діяльності. У Криму першим у Європі було відмінене рабство і ніколи не існувало кріпацтва. Кримські татари зберігали рівноправні стосунки між людьми, незалежно від походження, мови, віри, дотримувалися конфесійної, етнічної й культурної толерантності, цінували свободу та поважали гідність людини. Ханськими дорадниками, воєначальниками, казначеями часто були “чужинці”-християни, юдеї. Свобода сумління виявлялася навіть у тому, що не підлягали переслідуванню мусульмани, які приймали християнство, а хани будували й ремонтували церкви. Міста мали самоуправління, землею володіли ті, хто її обробляв. За шаріатом ліси, води, мисливські угіддя були спільною власністю.

Далі буде. Стежте за сторінкою "Право на Крим"

Юрій Зайцев, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України