Крути. Мовою очевидців та причетних - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Крути. Мовою очевидців та причетних

Крути. Мовою очевидців та причетних

Ярина МИХАЙЛИШИН

29 січня 1918 року біля заметеної снігом станції «Крути» відбувся трагічний бій українського студентства з червоногвардійською армією Муравйова. Сьогодні в Україні немає більшовиків-горлорізів, однак, є інші, що б’ють до півсмерті та навмисне стріляють в очі. У нас вже немає беззбройних загонів студентів, які Грушевський кине на ворожі війська. Але є відважна молодь, яка сама з камінням у руках стає боронити свою свободу на вулиці, що носить його ім’я. Багато змінилось імен, люди вигадали нові назви, але деякі події Україні довелось пережити вкотре.

Ось кілька документів часів Крут та спогадів учасників бою. Чомусь мені здалось, що це писали мої сучасники.

 

Промова М.А. Муравйова на станції Бахмач перед взяттям Києва (з доповіді секретаря армійського комітету Першої революційної армії РСФРР Люсіль Цвангер про діяльність М. А. Муравйова в Україні)

«Товарищи! Я знаю, что многие из вас устали, но не долго вам работать. Наша задача взять Киев, и тогда вы сможете возвратиться домой. Много вам пришлось страдать, но они кровью ответят за все ваши страдания. Мы им покажем, дайте только добраться до Киева. Если нужно будет - не постою ни перед чем: камня на камне не оставлю в Киеве. Жителей не жалеть, они нас не жалели, они терпели хозяйничанье гайдамаков. Мы всех их перестреляем и перережем. Ми им покажем. Нечего бояться кровопускания. Кто не с нами, тот против нас. Вы, доблестные товарищи, вы мне поможете взять Киев, а там вы будете вознаграждены».

Промова М. Грушевського під Центральною Радою на похоронах січовиків студентського куреня (уривок)

«Велике щастя згинути так, в боротьбі, а не дезертирами, не нейтральними, не змішаними в юрбі страхополохами, що безплатними пасажирами силкуються прослизнути в нове царство української свободи! Велике щастя окупити своєю кров’ю забезпечення сеї свободи!

Ось у сій хвилі, коли провозять їх домовини перед Центральною Радою, де протягом року кувалась українська державність, з фронту її будинку здирають російського орла, ганебний знак російської власти над Україною, символ неволі, в котрій вона прожила двісті шістдесят з верхом літ! Видко, можливість його здерти не давалась даремно, видко, вона не могла пройти без жертв, її треба було купити кров’ю і кров пролили сі молоді герої, котрих ми нині проважаємо!»

 

Спогади учасників бою під Крутами

«Така вже історична доля України, що вона, починаючи від славних запорожців, які гострими козацькими шаблями завзято боронили рідний край від напасників, аж до останнього часу в боротьбі добуває своє право на волю і незалежність; така її доля… Але щастя її в тому, думалось мені, що ніколи не переводились на Вкраїні вірні сини-лицарі, які в найтяжчі часи безправ’я та рабства високо держали прапор визволення, не спиняючись навіть перед тим, щоб життя віддати за свою убогу матір - Україну. Ми були часткою тих вірних синів і тому ми поїхали». 

«Який настрій був під час битви? Була все та ж певність у неминучості свого рішення, свідомість своїх обов’язків перед своєю совістю, і ця певність і свідомість була причиною того, що не страшні були ні свист куль, ні розриви смертоносних шрапнелі…»

( Іван ШАРИЙ, «Січовики під Крутами»)

  

«У юнкерів патрони були видані ще у Києві, січовикам-же, багато з котрих не вміли добре поводитись зі зброєю, набоїв не дали, щоби не було якогось випадка. Посилаючи на лінію, набоїв знову таки не дали, чи забули, чи щитали що це лишнє, факт тільки той, що набоїв козаки мали по 1, по 2 обойми, котрі вони випросили у юнкерів. Були більш енергійні хлопці, але таких було дуже мало, котрі заздалегідь подоставали патронів, і в скрутну хвилину поділилися з своїми товаришами. Але це було випадково. В середньому на чоловіка падало не більше, як по 10 патронів».

( Б. С-ко «Спогади про Крутські події»)          

 

«Ворог був багато чисельнішим. Кулі сипались, а у нас швидко почала відчуватись нестача набоїв. Послали кількох за набоями.

Бій тривав далі. Москалі налазили. Простір між ними і нами меншав. Вже не лежалося в окопі. Якось незручно було цілитись, лежачи. Занадто конкретно відчувалась ціль… Спочатку хтось підвівсь на коліно, а потім і зовсім встав. Один по одному піднялась за ним уся лава. Навстойки було ліпше ціляти.

Москалі з дикою лайкою, з галасом і зойками неймовірними, пробували атакувати, але мовчазна рідненька лава стійко боронилась. Це їх дивувало, п’янило…Немов скажені, лізли вони наперед для того, щоб знову відійти перед спокійним, витривалим вогнем.

Біля двох годин тривав бій…Але сили були занадто нерівні… З одного боку численніший і добре набоями забезпечений ворог, а з другого - купка юнаків, не здібна до ладу володіти зброєю, позбавлена потрібної кількості набоїв…

Вистрілювалось останнє… Становище робилось критичним. Москалі були вже зовсім близько. Вже ясно було видко їхні брудні, розлючені обличчя…

Несподівано залунало:

-  Панове, на багнети їх… Слава!

Цей заклик підхопило ще кілька голосів, і всі, як один, наша лава рушила вперед.

- Нє отступай, таваріщі, прінімай їх, - залунало з ворожого боку.

Але «товаріщі» не слухали. Ворожа лава спинилась, заколихалась і повернула назад. Громове «слава» пролунало над полем, - ми перейшли в наступ…

Але що це? З заду, з боку станції, зацюкали постріли. Засвистіли кулі. Хто ж міг би звідти стріляти? Адже там були наші! Дехто спинився… Якась замішка… «Обійшли!» - блискавкою мигає думка…Що робити? Стрункої лави немов не було… А ворог повернув і шалено обстрілює.

Почався відступ - відступ без набоїв. Ворог був спереду й ззаду. Наша лава поділилась на кілька частин  і кожна відступала самостійно.

Частина відходила на село, друга на станцію, невеличка купка йшла кудись в поле.

А тут розтанув сніг. Поле зробилось грузкою баюрою. Ноги грузли в липкому болоті. Ті, що були в валянках, ледве пересували ноги. Дехто скинув валянки та й шов босий.. А кулі ворожі свистіли спереду й ззаду.

Минувши станцію, де були вже москалі, ми побачили наш потяг, що стояв далеко в полі. Москалі насідали, бігти не вистарчало сили. В роті пересохло, в грудях спирало повітря, щось стискало горло і не давало дихати…Десь із-заду, біля села пролунала «Слава» - то відбивались ті, що пішли на село…Нарешті й потяг…

Згодом засвистів паротяг, і ми вирушили назад.

Пісень не чути, сумно повертались до Київа, столиці вже самостійної України, рештки студентського полка. Жаль за тих, що загинули, стискав серце, сором червонив лице.

Тепер стали вияснюватись причини страшної невдачі. Виявилось, що штаб полка, разом з вагоном набоїв і гарматою, втік зі станції майже при перших ворожих пострілах. Через це послані не змогли вчасно доставити набоїв. Далі: школа хоружних не вдержалась, і в той час, коли студентський полк наступав, вона відійшла й пустила ворога на станцію. Через це студентський полк був оточений з двох боків. Звичайно, все одно довелось би відступати, бо ворог був принаймні вдесятеро чисельніший, але як відступати? Коли б були в свій час піднесені набої, якби був зв'язок з школою хоружних, коли б була одна керуюча рука штабу, то й відступ пройшов би планомірніше, було б менше жертв.» 

«Усіх полонених привели на станцію. Тут вже було кілька захоплених в інших місцях. Почався допит і знущання озвірілих червоноармійців. З нелюдською люттю били прикладами, нагаями й просто кулаками. Здоровезний червоногвардієць з диким завзяттям висмикував пасма волосся з голови т. Ш., приговорюючи: «Тяпеєрь будєшь зна-а-ать, как на пралітарійов руку паднімать». Далі увагу дикуна окуляри, які були на т. Ш. З страшенною лайкою червоногвардієць вдарив кулаком по окулярах. Розбите шкло погрузло в очі. Нещасний просив добити його.

Падаждьош суда, у нас без суда нельзя, - з цинічною лайкою відповідали йому.

У другого товариша знайшли у сумці підручник з тригонометрії.

- Ішь ти, плани! Ето всьо адскія машінкі на нашу пралітарскую голову, - і тут же бідолаха був побитий до нестями».

«Похмуре зімове сонце, що виглянуло з-за хмар, освітило двадцять шість трупів. Спокійно, рядом лежали на крутянських полях двадцять шість трупів. Двадцять сьомого не було. В останню хвилину, під стрілами катів, хотів він врятувати собі життя й голий і босий побіг у поле. Кілька верхових погнались за ним. Сховався в печері, промитій водою в снігу, потім перейшов до села. Добра селянська сімя приютила його, але якось про це довідалися москалі. Під вечір того ж дня біля села з’явився ще один, двадцять сьомий труп, а оселя селянина пішла з димом».

(Михайло БАТАЛІН «Крути»)

 

«Вже світанки нашої державности швидко вернули нас до дійсности, не даючи часу до радощів, - покликом нести все на вівтар молодої, вже загроженої ворогом держави. І несли старші громадяни, заможні і незаможні, свої лепти й дари на національний фонд, а молоді готові були без застановлення віддати й життє. То були ті перші святі хвилі відродження нації, які наступають по тяжкому національному гніту». 

«Небагато нас було, яким удалось відступити до потягу. Багато загинуло в бою, особливо на правому відтинку, а на лівому при відступі. До ворожого полону захоплено дві групи: перша складалася з тих, що не змогли продертися крізь вороже коло, друга з відступивши на станцію. Переказували, що вони атакували ворога і в тій атаці дехто загинув; решту звірськи розстріляно невдовзі по битві. Селянам заборонили ховати тіла замордованих». 

(Л.Л. «Спогади про бій під Крутами»)

Джерело: Крути. Січень 1918 року : документи, матеріали, дослідження, кіносценарій. упоряд .Ярослав Гаврилюк. К.: Просвiта, 2008.

Теги:
2014-01-29 17:14:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар