Кривава гроза Коліївщини - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Кривава гроза Коліївщини

Кривава гроза Коліївщини

Сергій МАХУН, «День», Ігор СЮНДЮКОВ

Правобережжя України, спустошене «Руїною», численними набігами турків та кримських татар, треба було заселяти людьми. Польський уряд обіцяв новим поселенцям, які погодилися б обробляти ці землі, свободу і привілеї терміном на 30 років. Однак обіцянки лишилися на папері — селян чекало закріпачення, не менш жорстоке, ніж у сусідній Росії. Польські магнати (Потоцькі, Любомирські, Вишневецькі та інші) жили у розкошах і знущалися над селянами у «кращих традиціях» середньовіччя. При цьому королівський уряд явно втратив усякий вплив і владу, а магнати перетворилися на необмежених владарів Речі Посполитої.

Крім того, тривало наполегливе окатоличування православних українців. Великих регулярних козацьких військ, які завжди були захисниками православ’я, на захід від Дніпра не було. Та ще у 20-х роках ХVIII століття там з’явилися загони гайдамаків (із тюркського: нальотчики або своєвольники), месників-партизанів, які громили садиби, убивали прислужників магнатів і відпускали селян на волю. Їх ще називали «левинцями», «опришками» і «коліями» (від слова колоти, звідси — «Коліївщина»). Гайдамаки часто відзначалися неабиякою жорстокістю, але простий народ вбачав у них праведних месників за свої образи.

До 60-х років гайдамацький рух, здавалося, угамувався. Тим часом у Речі Посполитій посилювався вплив імператорської Росії, королівської Прусії та Австрійської імперії. У 1764 році королем Польщі вибрано ставленика і колишнього коханця Катерини II — Станіслава Понятовського, явно не здатного здійснювати якусь самостійну політику. Фактично під дулами російських багнетів польський сейм був змушений ухвалити закон про права так званих «дисидентів» (тобто тих, хто інакше вірує — православних українців та білорусів). Імператриця загравала з православними, використовуючи їх як засіб тиску на польську державу, яка занепадала.

На підтримку рішення сейму було створено проросійську Радомську конфедерацію — військовий союз магнатів, орієнтований на Петербург. А от у містечку Барі (зараз — Вінницька область) 29 лютого 1768 р. взяли до рук зброю шляхтичі — прихильники незалежності, котрі закликали на допомогу французьких військових радників на чолі з генералом Дюмур’є. Утиски православ’я перейшли вже у відкритий терор: священиків запрягли у плуги, сікли терновими різками, забивали у колодки...

Терпцю людей настав кінець. Приводом для повстання послужило рішення Катерини II ввести на Правобережжя війська для втихомирення панських конфедератів, котрі з неприхованою ненавистю ставилися до «схизматиків». Маси селян, утеклих козаків із Запоріжжя прийшли до руху — вони вбачали у російських військах надійний захист (як же вони помилялися!). Іскрою, через яку сплахнуло наймогутніше повстання в Україні у ХVIII столітті, став заклик колишнього козака- запорожця Максима Залізняка, який переховувався у православному Мотронівському монастирі (південь Київщини). Серед селян поширювалися чутки про «Золоту грамоту» Катерини II, яка обіцяла їм, і взагалі усім православним, волю.

Максим Залізняк був родом із селян містечка Медведка і вже у зрілому віці став запорожцем. З весни 1767 року він переховувався у Мотронівському та Жаботинському монастирях під виглядом послушника і активно готував повстання. Залізняк — людина смілива і кмітлива, яка презирливо ставилася до грошей (охоче ділився ними з незаможними та своїми сподвижниками), — з повним правом став душею повстання. Православне духовенство, з-поміж якого виділявся талановитий і енергійний борець проти насадження католицизму Мелхіседек Значко-Боровський, також підтримало повсталих.

Наприкінці квітня 1768 року з Мотронівського монастиря вийшло близько 70 озброєних людей, які стали ядром майбутнього повстання. Гроза прогриміла. Заколот поступово охоплює села та містечка Київщини, Брацлавщини, Уманщини. До повстанців дійшли чутки про готовність барських конфедератів вступити у союз з кримськими татарами. Це ще більше посилило лють повстанців. Гайдамаки не щадили своїх недругів. За лічені тижні сотні багатих землевласників було повішено, спалено і заколено. Не щадили ні жінок, ні дітей. Убивали євреїв — управителів панських маєтків, лихварів і міняйл, часто не з національної неприязні і, звісно, без достатніх підстав — ненависть постала з ненависті до багатих, яка накопичувалася протягом століть.

У повсталих був заздалегідь розроблений план: охопити землі Київщини та Черкащини і стиснути у кільце всі багаті міста. Це їм вдалося зробити напрочуд швидко. Залізняк стрімко пройшов зі своїми людьми через Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Лисянку, наводячи повсюди жах на поляків. Через два тижні після початку повстання його загони нараховували 12 тисяч, а коли повстанці розпочали облогу Умані (червень 1768 року), їх кількість доходила до 40 тисяч.

Чому головною метою повстанців було вибрано Умань? Це було найбагатше місто краю, яке належало сім’ї магнатів Потоцьких, важливий торговий пункт, звідки велася жвава торгівля з Молдавією та Туреччиною. Умань була чудово укріплена, місто було обнесене земляними валами, захисники виставили 32 гармати, вони мали у своєму розпорядженні кілька сот жовнірів (солдатів). Та головною їхньою силою був загін козачої міліції, так званих «надвірних козаків». Саме на них і було покладено основну відповідальність за оборону Умані. Сам Потоцький устиг вчасно втекти з міста, і командував захисниками губернатор Младанович, а під його началом козаки-сотники Уласенко, Іван Гонта та полковники Магнушевський і Обух.

Залізняк, провівши кілька днів у Чигирині, давній козацькій столиці (звідки він розіслав Україною свої «універсали», закликаючи народ приєднатися до нього і обіцяючи «істинну волю»), став потім табором у Соколівці, недалеко від Умані. Важко сказати, як розвивалися б подальші події, якби на допомогу Залізнякові не прийшов Іван Гонта зі своїми козаками. Цей досить благополучний ватажок панської козацької міліції був у милості в своїх господарів Потоцьких. Воєвода Салезій Потоцький зробив його сотником, дав у вічну власність два багатих села: Россошки (рідне село Гонти) та Орадівку. Гонта не раз ходив з Потоцькими у походи і, здавалося б, ставши одним з найдовіреніших людей цієї родини, просто не міг мати ніяких приводів для невдоволення. Очевидно, він, як і Залізняк, також мріяв вигнати поляків. До того ж, не можна скидати з рахунків і честолюбства Гонти. Він таємно послав своїх гінців до Залізняка і домовився з ним про сприяння при штурмі Умані. Це і вирішило долю міста. 18 червня 1768 року об’єднані сили гайдамаків підійшли до міста і наступного дня Умань було взято. Переможці влаштували жорстокий погром, шляхту і всіх, кого підозрювали у співчутті до неї, убивали. Загинуло не менше двох тисяч чоловік, у тому числі жінки, діти, старі. До якої ж лютої злоби треба було довести повсталих, які, здавалося, забули саме слово «милосердя»... Адже не менші звірства раніше творила і супротивна сторона.

Бунтівники скликали в Умані раду, на якій проголосили Залізняка гетьманом України, а Гонту — уманським полковником. Однак повсталих і їхніх ватажків чекав раптовий і трагічний кінець. Їхню долю вирішила імператриця Росії Катерина II. Бунтівні гайдамаки стали дедалі більше дратувати Катерину. Чутки про те, що вона видала якусь «Золоту грамоту», зовсім не приносили їй втіхи. Давалася взнаки і станова солідарність. Зрештою імператриця дала зрозуміти своїм двом генералам, Гур’єву та Кречетникову, що повстанню час покласти край.

І Залізняк, і Гонта були переконані, що від російського війська, яке розмістилося неподалік від них, чекати прикрощів не доведеться. Коли 6 липня 1768 року генерал Гур’єв запросив ватажків повстання до себе на дружній банкет, вони не відчули ніякої небезпеки. Та до бенкетуючих з’явився загін донських козаків. Гур’єв наказав заарештувати Залізняка, Гонту та інших ватажків. Повстання було обезголовлене. Гонту, як польського підданого, видали шляхетській владі. Йому вготували жорстоку страту: зняли зі спини одинадцять смуг шкіри. Гонта тримався з вражаючою мужністю. Потім його четвертували. Залізняка за наказом Катерини жорстоко били батогами і заслали до Сибіру, де він, певно, і скінчив свої дні.

Події Коліївщини доносять до нас жахливий урок історії: кров закликає до нової крові, жорстокість може породити у відповідь тільки жорстокість. І, незалежно від того, чи справедливо пролита кров чи ні — жорстокість не має виправдання.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2000-03-11 16:18:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар