Кремлівські «науковці-маніпулятори» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Кремлівські «науковці-маніпулятори»

Кремлівські «науковці-маніпулятори»

Зібрані у Москві науковці різних країн за своєї волі чи мимоволі цими днями фактично «відбілюють» сталінський тоталітаризм
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

Немає серед можновладців на пострадянському просторі, а може, й в усьому світі завзятіших борців проти нацизму, його прибічників та послідовників, аніж російські можновладці. Цією боротьбою вони перейняті буквально щодня. От, скажімо, у травні цього року на проведеному в Санкт-Петербурзі засіданні Міжпарламентської асамблеї держав-учасниць СНД було представлено закон «Про неприпустимість дій з реабілітації нацизму, героїзації нацистських злочинців та їхніх пособників». Закон цей - модельний для всіх держав-учасниць СНД - забороняє поширення через ЗМІ нацистських матеріалів, а також будь-які дії з реабілітації нацизму, героїзацію нацистів та їхніх посібників, а разом із тим створення організацій, діяльність яких містить ознаки такої реабілітації та героїзації. Крім того, він передбачає створення при урядах органів із протидії реабілітації нацизму.

А 26 листопада в Нью-Йорку на засіданні третього комітету Генасамблеї ООН з ініціативи Росії було ухвалено резолюцію «Героїзація нацизму: неприпустимість певних видів практики, які сприяють ескалації сучасних форм расизму, расової дискримінації, ксенофобії та пов’язаної з ними нетерпимості». За цю резолюцію проголосувало 120 держав, а проти - лише три, що засвідчило черговий успіх кремлівських борців проти нацизму.

І нарешті, 7 грудня в Москві відкрилася триденна масштабна Міжнародна наукова конференція «Друга світова війна, нацистські злочини і Голокост на території СРСР». У ході роботи конференції, як заявили її організатори, «передбачається обговорити такі теми: евакуація, біженці та переміщені особи (ді-пі); нацистські злочини, масові убивства, масові поховання; примусова і рабська праця; маловивчені категорії жертв нацизму; різні види колабораціонізму, включаючи співучасть у нацистських злочинах; різні форми опору; повсякденне життя на фронті й на окупованих територіях; плани окупантів щодо способів ведення війни, винищення єврейського населення і політика геноциду стосовно радянських військовополонених, роль окупації в історії націонал-соціалізму; радянський військовий досвід і вплив війни на радянський режим; радянський тил; радянсько-німецькі відносини і взаємовплив як на особистому, так і на інституційному рівні; культурна політика висвітлення та меморіалізації цих подій у повоєнні роки; гендерні відносини й моделі; нові спільноти і нові ідентичності, які сформувалися внаслідок безпрецедентного військового досвіду на Східному фронті Другої світової війни, та інші сюжети, що належать до проблематики конференції».

І все ніби й нічого, справа, здавалось би, благородна і зрозуміла, проте в цю схему не вписуються деякі факти. По-перше, серед держав, які голосували проти російського проекту резолюції в третьому комітеті Генасамблеї ООН, були США і Канада; утрималася ж під час голосування - серед 57 країн - більша частина держав колишньої антигітлерівської коаліції, включно з Україною. По-друге, серед 120 держав, котрі підтримали резолюцію, вистачає таких, де можна відверто (а то й із заохочення влади) агітувати за знищення Ізраїлю (тобто за фактичну реалізацію гітлерівських планів) чи за всесвітній джихад проти «гяурів», тобто християн, юдеїв, індуїстів, буддистів та інших. По-третє (і тут ми вже переходимо до заходу, який сьогодні відкрився у Москві), серед учасників масштабної міжнародної конференції з питань Другої світової війни, нацистських злочинів та Голокосту відсутні ті науковці, які мали б обов’язково брати у ній участь, оскільки мають численні академічні та популярні праці з них питань: Владислав і Людмила Гриневичі, Віталій Нахманович, Володимир В’ятрович, Іван Патриляк (усі - Україна); Анатоль Тарас, Сергій Захаревич, Володимир Бешанов (усі - Білорусь); Сергій Верьовкін, Олександр Гогун, Дмитрій Жуков, Іван Ковтун, Олег Плєнков, Марк Солонін, Борис Соколов (усі - Росія). Список можна продовжити - за рахунок дослідників із пострадянського простору і за рахунок західних науковців. Та суть не тільки в цьому, а у формулюванні питань, що стали предметом розгляду на цій конференції, - з одного боку, цілком слушні оцінки політики нацистського тоталітаризму як «геноциду», «знищення», «убивств», «злочинів»; з іншого боку, цілком нейтральні, ба «вегетаріанські» описання дій радянського режиму та його структур під час війни. Отож виходить, що цілеспрямоване знищення нацистами майже половини європейських євреїв - це злочин геноциду, а цілеспрямоване знищення російськими більшовиками майже половини кримськотатарського народу - це всього лише «вплив війни на радянський режим»...

А тепер придивимось до ведучих конференції.

На першому плані тут, звичайно, її головний організатор - професор Олег Будницький, директор новоствореного Центру історії та соціології Другої світової війни університету «Высшая школа экономики» (Москва). Єдиний дослідний проект Центру - це вивчення життя населення СРСР на окупованій нацистами території. Вивчатиметься, як сказано на сайті Центру, «життя переважної більшості цивільного населення (75% якого становили жінки) в окупації, раніше не досить досліджене. Зокрема, мало вивчені життя і смерть (знищення) національних та інших меншин, переслідуваних нацистами: євреїв, циган, психічно хворих, гомосексуалів. З історією репресій на окупованих територіях тісно пов’язана історія колабораціонізму, бо без участі місцевих пособників нацистів виявлення і знищення євреїв у таких масштабах навряд чи було б можливим».

Реально ж ідеться передусім про дослідження процесів 1941-1944 років на території Латвії, Литви, Естонії, Білорусі, Молдови та України - адже саме в цих тодішніх союзних республіках жила переважна більшість тих, хто опинився під владою Німеччини та її союзниці Румунії. Тематика доповідей на конференції підтверджує цей висновок: коли в них ідеться про локалізацію діянь нацистів і колабораціоністів, то на першому місці - Україна, на другому - Білорусь, на третьому - Ленінградська область. Ба більше: слово «Росія» в сенсі локалізації якихось подій, пов’язаних із війною та Голокостом, взагалі не звучить. А тим часом абсолютна більшість тих, кого сьогодні в Росії офіційна історична наука зве колаборантами і посібниками нацистів, - саме росіяни або жителі тих чи інших регіонів Російської Федерації (хоча, нагадаю ще раз, на цих територіях жила переважна меншість населення, яка потрапила під окупацію). Але бачимо цікаву вибірковість і тенденційність, чи не так? Зате звучить відомий сталінський термін «Велика Вітчизняна війна» - у назві доповіді Олега Будницького на пленарному засіданні...

ОБ’ЄКТИВНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ І ЗЛОЧИНІВ НАЦИЗМУ ТА ЙОГО ПОСІПАК РІЗНОГО ҐАТУНКУ СЬОГОДНІ МОЖЛИВЕ ТІЛЬКИ У ЗВ’ЯЗКУ З ДОСЛІДЖЕННЯМ БІЛЬШОВИЗМУ, ЙОГО ЗЛОЧИНІВ ТА ДІЙ КОМІНТЕРНІВСЬКОЇ АГЕНТУРИ У ЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЕРЖАВАХ. ПРИЧОМУ ЙДЕТЬСЯ НЕ ПРО ЗОВНІШНІЙ, А ПРО ВНУТРІШНІЙ, БАГАТОАСПЕКТНИЙ ЗВ’ЯЗОК МІЖ УСІМА ЦИМИ ЧИННИКАМИ, ТИМ ПАЧЕ, КОЛИ ЙДЕТЬСЯ ПРО ВІЙНУ НА СХІДНОМУ ФРОНТІ. АДЖЕ, ОБРАЗНО КАЖУЧИ, БАБИН ЯР НІКОЛИ НЕ СТАВ БИ МОЖЛИВИМ БЕЗ БИКІВНІ

«Єврейське населення радісно вітало прихід Червоної армії в Прибалтійські республіки або на територію Східної Польщі. Тому що люди там добре знали, яке ставлення нацистів до євреїв, і для них це справді було звільненням і захистом. Для євреїв питання вибору між Гітлером і Сталіним не було в тому сенсі, що вони завжди вибирали Сталіна... Перші кілька тисяч євреїв у Львові було вбито, насамперед, українськими націоналістами. Я не люблю змішувати історію і політику, але не згадати при цьому про присвоєння звання Героя України Степанові Бандері і ставлення до цих «борців за незалежність» як до національних героїв - не може не викликати, скажімо, дуже складних почуттів. Так, люди уявляли собі незалежну Україну, вони боролися за неї, як уміли і як могли, та при цьому вони вбивали, фізично винищували тих, кого вважали непотрібними в цій новій вільній Україні, не лише євреїв, а й поляків, росіян - ідеться про багато тисяч людей. Причому все це добре задокументовано. Якщо ми говоримо про цей погром у Львові, то збереглося безліч фотознімків, на яких усе це просто закарбовано...»

Це - фрагмент із виступу професора Будницького 21 березня 2010 року на «Радіо Свобода». Перед нами наочне втілення методики керівника Центру: постійно, ледь-ледь, непомітно не тільки для пересічного слухача і читача, а й для частини науковців зміщувати акценти і «підчищати» факти задля того, щоб отримати потрібний результат. Адже насправді у 1939 і 1940 роках далеко не все єврейське населення зайнятих Червоною армією територій радо її вітало: людям було відомо не лише про нацистські погроми і створення гетто для євреїв (у табори знищення їх відправлять потім), а й про терор 1937-1938 років у СРСР, про закриття синагог і полювання за реальними та уявними сіоністами. Отож далеко не всі, а тільки прорадянськи налаштовані євреї вітали прихід Червоної армії; коли розпочалися депортації «буржуазії та її прихвоснів» до Сибіру й Казахстану, - реальна дійсність підтвердила побоювання тих, хто не дивився зачудовано на Схід. Ба більше: перші масові убивства євреїв у Львові під час радянсько-німецької війни були здійснені НКВД у процесі «розвантаження» в’язниць. Причому вбивали євреїв, запідозрених у сіонізмі, тобто за те, що вони прагнули залишатися євреями і не хотіли ставати радянськими людьми. Ну, а якщо говорити про «задокументованість» знищення тисяч євреїв після взяття Вермахтом Львова українськими націоналістами, то це щонайменше дискусійне твердження (яке не означає, що випадків таких убивств не було, йдеться про інше - про масштаби та ініціаторів цих злодіянь; принаймні, накази Бандери та інших лідерів ОУН щодо цього невідомі).

Що цікаво: професор Будницький досі не має жодної праці, присвяченої Другій світовій війні, але його вважають у певних колах (не лише в Росії, а й на Заході) фахівцем із питань, пов’язаних з нею. Чому? Можливо, справі допомагає те, що Олег Будницький надіває маску такого собі інтелектуального фрондера, ледь не опозиціонера. який критикує не лише Гітлера, а й Сталіна та дозволяє собі не завжди поштиво висловлюватися про Червону армію. Насправді ж, якщо вчитатися, ми побачимо, що йдеться про вже класичну схему, коли один тоталітаризм - нацистський - є уособленням світового зла, інший же - більшовицький - чимось не надто симпатичним, проте «своїм», «рідним», історично виправданим. Аналогічно - і з Червоною армією: керівник Центру не розглядає її як збройне знаряддя агресивного режиму, призначене для загарбання нових територій та упокорювання вже зайнятих. Отож, схоже, йдеться просто про чергового «науковця у цивільному», якого просувають на міжнародну арену для залучення західних учених (у тому числі вельми поважних) до тих чи інших ідеологічних проектів Кремля.

Модератор однієї з секцій Сергій Кудряшов уже двадцять років - редактор архівного відділу журналу «Родина». Головне заняття Кудряшова за Путіна - будь-якими засобами очорняти такий непростий історичний феномен, як Російська визвольна армія (РОА). У цій справі він дійшов до апологетики розправ і свавілля воєнного та повоєнного періодів: «Сталінська юстиція сильно не відрізнялася від британської чи американської. Було загальне розуміння: головне - покарати тих, хто безпосередньо брав участь в антилюдських акціях, хто вбивав людей, хто безпосередньо брав участь у стратах тощо» («Эхо Москвы», 9 червня 2012 року).

Насправді ж, якби сталінська юстиція раптом спробувала уподібнитися бодай на день британській чи американській, їй довелося б відправити за ґрати щонайменше половину особового складу НКВД, політбюро ЦК ВКП(б) на чолі з товаришем Сталіним і саму себе в особі своїх носіїв...

Ось тут ми й підійшли до необхідності сформулювати головний висновок зі сказаного. А саме: об’єктивне дослідження Другої світової війни і злочинів нацизму та його посіпак різного ґатунку сьогодні можливе тільки у зв’язку з дослідженням більшовизму, його злочинів та дій комінтернівської агентури (себто «червоних квіслінгів») у європейських державах. Причому йдеться не про зовнішній, а про внутрішній, багатоаспектний зв’язок між усіма цими чинниками, тим паче, коли йдеться про війну на Східному фронті. Адже, образно кажучи, Бабин Яр ніколи не став би можливим без Биківні. Тривала сталінська практика масового терору, в тому числі на етнічному ґрунті (згадаймо, до прикладу, нищення й депортації поляків із Радянської України 1937-1938 років), призвичаїла масову людину в кращому разі до фаталізму, а в гіршому - до байдужості і зловтіхи. Мовляв, убивають когось, вивозять, масово нищать - владі видніше, значить, так і треба, головне, що не мене. А принагідно можна й барахлом репресованих поживитися, їм-бо воно вже не знадобиться, не пропадати ж добру... І не тільки до цього призвичаїлися радянські люди сталінської формації, а й до доносів (спочатку - на «буржуазних спеців-шкідників», потім - на «троцькістів», а під час окупації - на євреїв, котрі ховалися від облав) і до участі - власної чи своїх родичів - у каральних та охоронних збройних формуваннях. Історик Віктор Коваль, котрий підлітком пережив 1941-1943 роки в окупованому нацистами Києві, розповідав мені, що деякі знайомі йому міліціонери швидко стали поліцаями і ревно несли свою службу, а потім, коли прийшла Червона армія, за якийсь час знову вдягли міліцейську форму... А з числа кого були помічники нацистських розстрільних команд у Бабиному Ярі, як не із нещодавніх військовополонених?

І не тільки в цьому сенсі Биківня зумовила Бабин Яр. Якби не колективізація, не розкуркулювання, не Голодомор і не Великий Терор, то Червона армія воювала б 1941 року зовсім інакше, не було б того, що блискуче описав Марк Солонін: масового саботажу, прихованого дезертирства, відвертої втечі з поля бою, бойової техніки, кинутої напризволяще, тобто своєрідного страйку військовиків. Інакше хіба здався б у полон мало не весь оточений Південно-Західний фронт, який мав ще і боєзапаси, і справні танки й гармати для продовження опору чи для організованого прориву ріденького німецького кільця? А ті, хто воював у Червоній армії, - якими були їхні реальні настрої? На початку перебудови московський професор-філософ Куніцин, котрий за брежнєвських часів написав крамольну книжку про загальнолюдські цінності, розповідав, що він став антисталіністом улітку 1941 року під Єльнею, пішовши добровольцем на фронт разом із мало не всіма студентами знаменитого ІФЛІ. «І всі ми тоді стали антисталіністами, бо зрозуміли сутність режиму!» - наголосив професор. Тільки повернулося їх із війни лише двоє з двохсот...

Отож, видається, мета конференції, що розпочалася в Москві, лежить у річищі, з одного боку, фактичної реабілітації сталінізму (мовляв, Гітлера здолала Червона армія за допомогою чекістів, загороджувальних загонів та міцного радянського тилу), а з іншого - дискредитації всіх тих, хто в той трагічний період чинив опір більшовицькій владі й боровся за свободу своїх народів. Для досягнення цієї мети залучено і західних учених (частина - «втемну», частина ж має упереджене ставлення до України чи країн Балтії), і деяких українських істориків, котрих запрошено на конференцію з доповідями. Поза сумнівом, буде й телевізійна «картинка» з відповідним коментарем, і належні публікації, і численні посилання на виступи - лише погляньте: Захід проти українського чи латиського націоналізму, він з нами, з Кремлем!
От тільки сумно, що це московське дійство дискредитує історичну науку.

Теги:
2012-12-07 09:38:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар