Король тенорів - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Король тенорів

Король тенорів

90 років тому помер Олександр Мишуга
Святослав ЛИПОВЕЦЬКИЙ

Наприкінці ХІХ століття українця Олександра Мишугу називали «королем тенорів» та володарем найкращого ліричного голосу. Його ставили в один ряд із легендарними співаками: Енріко Карузо, Федором Шаляпіним, Соломією Крушельницькою та Модестом Менцинським. Афіші з іменем Олександра Мишуги прикрашали вистави оперних театрів Рима, Мілана, Парижа, Лондона, Берліна та Відня, Петербурга, Варшави, Кракова, Києва та рідного міста митця - Львова...

САШКО – ФІЛІППІ – ОЛЕКСАНДР

Долю 15-річного сільського юнака Олександра, що виростав без мами та освіти вирішив випадок. Потрапивши з батьком на храмове свято в Собор св. Юра у Львові, Мишуга підспівував Літургію, і його одразу помітив регент Микита Гетман. Батько повернувся додому сам, а сина влаштували в дяківську бурсу. Закінчення бурси та вчительської семінарії не гарантували легкого майбутнього, і як підтвердження цьому, – Олександра не беруть у військо, оскільки його вага не відповідала росту. Про себе він писав так: «Тілом я представляв із себе цілковите «ничтожество», але душа в мене і мрії на будучність – були «велетня». Я мав таку вироблену вірою силу волі, що нічого не боявся і вірив у те, що мушу добитися ліпшої долі!».

Навчаючись за кордоном, Мишуга мав багато підстав до розчарувань. В Італії вчителька прямо йому сказала: «Покиньте ви спів, у вас немає ні голосу, ні музичного хисту... Швидше в мене на долоні виросте волосся, ніж ви будете співати на сцені!». Через кілька років та ж учителька спеціально поїде на концерт Мишуги й навіть зайде за куліси, щоб пересвідчитися, що це таки той її учень.

Олександру таланило на меценатів, які підтримували його в скрутну хвилину. Так, на навчання за кордоном кошти збиратиме громадськість Львова й Перемишля, в Італії його підтримає багатий росіянин. І навіть, коли Мишуга в зеніті своєї слави (під час Першої світової війни) опиниться просто неба, а його кошти, збережені в акціях, втратять ціну, – й тоді знайдеться подружжя із Стокгольма, яке запропонує співака на проживання у Швеції. Але це буде пізніше, спершу Мишузі слід буде закріпитися на великій сцені, де він виступав під сценічним ім’ям Філіппі, яке взяв на честь батька.

Український Львів, який збирав кошти на закордонне навчання Олександра, дуже ревниво поставився до повернення Філіппі. Тому, коли він мав концерт у Львові, національно активна молодь підготувалася його засвистати, але з першими звуками співу, за свідченням Богдана Лепкого, «замість свисту й крику загули такі оплески, яких ще, мабуть, той зал не чув…».

У майбутньому зі Львовом буде пов’язана й одна конфліктна історія. А саме – непорозуміння з першим диригентом Оперного театру чехом Людовиком Челянським. Диригент мав за правило грати оперу від початку до кінця. Натомість в ті часи публіка так гаряче реагувала на ті чи інші арії, що виконавець одразу розкланювався в різні боки й інколи по кілька разів поспіль змушений був на біс виконувати партію, а вже тоді продовжувати подальшу оперу. І хоча керівництво театру стало на бік диригента, публіка не дала можливості йому надалі працювати, й Челянський звільнився. Але й ображений Мишуга теж в подальшому більше в’язав себе із закордонними сценами, аніж з рідною львівською.

Він став відомим й дорогим європейським оперним співаком. Якось мистецтвознавцю Вадимові Щербаківському Мишуга признався, що коли його будинок пограбували, то лише золотих та срібних вінків, які йому дарувала вдячна публіка, було вкрадено на суму 300 тисяч рублів. Черги за квитками на виступи Мишуги люди займали за дві доби до відкриття кас, а після вистав його на руках несли прямо до екіпажа, кидаючи під ноги квіти. У Києві його фото продавали на вулиці, й одна з кондитерських навіть випускала іменний торт на честь співака.

Сцена для нього була важливіша за оточуючу дійсність. Одна з учениць пригадувала, як, прогулюючись із Мишугою при заході сонця Володимирською гіркою, він, вражений, вигукнув: «Дивись, як красиво, зовсім, як на сцені!».

ПОЛЯК-УКРАЇНЕЦЬ

Одруження з полькою Марією Гловацькою, яке тривало дуже коротко, не залишило особливого сліду в житті Мишуги. А от кохання до артистки Марії Вісновської мало вплив на все його життя. Їхні стосунки були драматичні. Лишень перші слова в листах до неї багато про що промовляють: «Пекельна моя Мучителько!», «Манно Божа!», «Манно, Жалю! Благаю Милосердя!», «Моя Ти бідо!». 1890 року на балу на очах Мишуги Вісновську застрілив російський офіцер. У день її поховання мала відбутися опера «Фаворитка» Гаетано Доніцетті за участю Мишуги. Дирекція опери навіть скасувала виставу, проте Олександр наполіг, що співатиме. В зал набилося стільки людей, що виламано двері, проте всіх охочих годі було вмістити. Лише через те, що на оперу приїхав генерал-губернатор, вона все ж відбулася. Мишуга, який виконував у виставі роль Фернандо, який втратив кохану Леонору, настільки віддався ролі, що з самого початку опери в залі було чути поодинокі схлипування. А коли в кінці арії Мишуга з плачем впав на гріб Леонори, то, як записали його біографи: «Разом з ним ридав увесь зал, ридали артисти, хор, оркестр і диригент, який так і не зміг уже довести до кінця спектакль».

На процесі над вбивцею Вісновської Мишуга відмовився присягати за православним обрядом і свідчити російською мовою. Коли запитали, якої він національності, Олександр відповів: «Я вихований поляками, отже, – поляк». Це зробило його політично підозрілим в очах російської влади, отже, його контракт з Варшавською оперою, який гарантував 12 000 рублів щорічної плати, через наказ генерал-губернатора не було продовжено. Коли ж 1911 року Мишуга, проживаючи в Києві, попросить російського громадянства, – отримає відмову. Проте він був надзвичайно популярним у польських колах. Щоправда, до часу. Знаючи, скільки коштів він жертвує на українську справу, його звинуватять у тому, що «польські гроші» він витрачає на «гайдамацькі цілі».

Окрім згаданого інциденту на суді, де О.Мишуга визнав себе поляком, в подальшому він підкреслював своє українство. Співаку не раз доведеться вирішувати складні національно-політичні питання. Так, хоча в донесенні Варшавського губернського жандармського управління згадувалося, що Мишуга прилюдно розказував, що в Києві не співатиме російською, йому доведеться підписати зобов’язання не лише на виконання чотирьох російських опер, а й з однією з них дебютуватиме на київській сцені. Іншого разу в листі до Варвари Літинської він писав, що виконуватиме арію з опери «Онєгін» Чайковського, яка, між іншим, була однією з його улюблених, й при цьому зауважив: «Цікавий єсмь, чи мене не висвистають за це «патріоти».

Туга за Батьківщиною постійно супроводжувала Олександра Мишугу. Він згадував, що, коли повертався з Італії, обіймав першого стрічного. Але на пропозиції повернутися в Україну він казав: «Нащо я вам там здався? Зате ж, коли я на чужині заробляю гроші й вам посилаю, то все-таки маєте з мене якусь користь».

«ПЕРШ ЗА ВСЕ ТРЕБА МАТИ РОЗУМ, ПОТІМ ГАРЯЧЕ СЕРЦЕ ТА ЗАЛІЗНУ ВОЛЮ, І АЖ ПОТІМ ГОЛОС»

Олександр Мишуга був дорогим співаком, який цінував свої виступи. Так, коли його запросили у Віденську цісарську оперу з гонораром в 150 гульденів за виступ, то він зажадав вдвічі більше й отримав їх. Більше того, у Відні Філіппі дозволяють співати не німецькою, а італійською, і зал на 3 000 місць постійно був заповнений.

Яке ж було загальне здивування, коли Олександр Мишуга покидає Європу, сплачує високі суми за зірвані гастрольні контракти й переїздить до Києва за символічні кошти працювати в музичній школі Лисенка. Безперечно, сама ідея такої школи для українців (до того ж вона була єдиною україномовною на увесь Київ) була зваблива. Але ще більше на вибір співака вплинула постать Миколи Лисенка, який не словом, а власним прикладом свідчив, як слід підтримувати українську справу. Коли громада 1903 року на ювілей славетного композитора зібрала поважну суму, щоб він міг придбати собі будинок, Лисенко сказав: «Прожив я 60 років без власної хати й ще проживу, а ось без школи нам не обійтися», – й за ті кошти відкрив школу – мрію його життя.

Через два роки професором співу в київській школі Лисенка з’явиться О.Мишуга. При цьому він сам фінансував відкриття Музичного інституту ім. М.Лисенка у Львові, а в заповіті записав усе своє майно на її утримання.

Олександр Мишуга мав доволі специфічний власний досвід пізнання голосу. Для цього він працював у анатомічних музеях і вивчав по анатомічних атласах будову горла. Отже, на заняття в музичну школу завжди приносив малюнки, графіки та діаграми. Його учень Андрій Чехівський ділився враженням про навчання: «Професор Мишуга часом цілими місяцями тримав учня на трьох, чотирьох тонах, не дозволяв співакові ні однієї ноти вище і забороняв учневі навіть думати про арії та романси й увесь час удосконалював правильність емісії голосу на найлегшім для співака регістрі…». Знавці відзначали, що Мишуга не мав сильного голосу, але завдяки доброму його пізнанню був неперевершеним ліриком, «другим королем тенорів» (першим – героїчним – називали Енріко Карузо, другим – ліричним – Мишугу).

Коли він був задоволений з результатів навчання, запрошував студентів у кав’ярню, нужденніших підтримував матеріально, таємно вкладаючи в кишені гроші.

На запитання, що треба для того, щоб бути добрим співаком, він казав: «Італійці, найліпші у світі сольові співаки, кажуть, що для цього треба мати голос, голос та й ще голос; а я вам скажу, що перш за все треба мати розум, потім гаряче серце та залізну волю, і аж потім голос».

ПОЖЕРТВИ МИШУГИ

Відомий композитор Станіслав Людкевич вважав, що Олександр Ми шуга належить до виняткового типу артиста – «скромного в житті, простого проповідника ощадності, що… не вагався ніколи увесь свій матеріальний доробок ще за життя роздавати щедрим, справді княжим жестом «безіменного жертводавця»…».

Якось після одного з концертів племінник Лука зауважив, що зникло його дороге пальто, яке, між іншим, купив за дядькові гроші. Через якийсь час прийшов задоволений Філіппі в пальто й похвалився, що вирішив у ньому пройтися Варшавою, щоб й інші бачили, що він «має щось гарного». Цього ж дня Мишуга поінформував племінника, що продав будинок у Варшаві й хоче через нього передати усі сто тисяч крон на різні благодійні цілі в Україні.

Іншого разу, дізнавшись, що Іван Франко не має коштів для видання книжки «Зів’яле листя», змушений заробляти працею в польській газеті, О.Мишуга прийшов до нього та поклав на стіл 500 золотих. Як згадував той день Тарас Франко: «Одного вечора батько не ввійшов, а вбіг в дім. Він був чимось особливо схвильований і збуджений. Йому хотілося сказати все разом, а слова застрявали в горлі. Він сів і через сльози промовив: «Боже! Які є люди на землі!». Після цього випадку Мишуга неодноразово надсилав різні суми Франку, а коли не зміг прибути 1913 року на його ювілей, то замість себе прислав улюбленого учня Микишу.

Мишуга фінансував перший том збірника «Українське мистецтво», щорічно давав стипендії на навчання бідних українців та утримання Ремісничо-промислової бурси, театру Старицького, Музичного товариства, української гімназії та ряду інших установ. У архіві його кореспонденції є листи від багатьох українців, які отримували величезні суми на різні проекти.

У одному з листів до племінника Луки Мишуга писав: «І коли б я ще раз мав прийти на світ, то не хотів би вродитися дитиною з багатого й знатного роду, з чужою славою і з чужим маєтком, а з сильними м’язами і зі здоровою головою».

До слова, племінник співака Лука Мишуга, через якого іменитий дядько пересилав великі суми пожертв, пізніше зробив непогану громадську кар’єру в США. І коли у 1920 – 1930 роках вже сам організовував пожертви для українського революційного руху – УВО та ОУН, – то в звітах цих організацій долари, надіслані з Америки, значилися не інакше, як «мишуги». Не в останню чергу – в пам'ять і про щедрі пожертви Олександра Мишуги, який був одним із відомих українських меценатів.

ДОВІДКА «ДНЯ»

Олександр Мишуга народився 20 червня 1853 року в c. Новий Витків Радехівського повіту на Львівщині. З 1968 р. навчається в бурсі, пізніше – в учительській семінарії, працює вчителем в школі св. Анни. Із 1978 р. починає навчання співу в професора консерваторії Валерія Висоцького. Дебют на сцені, в опері Станіслава Монюшка «Страшний двір» (1880 р. ). Після завершення Львівської консерваторії розпочинає навчання в Італії, Мілані. 1883 року відбувся дебют співака в театрі м.Форлі в ліричній опері німецького композитора Ф.Флотова «Марта». Із 1883 по 1884 рр. по контракту виступає у Львівському театрі, а згодом – у Великому театрі у Варшаві, з яким буде пов’язано найбільше його виступів.

1885 року одружився з полькою Марією Прус-Гловацькою. 1885 – 1905 рр. – гастролі у Віденському цісарському театрі, театрах Праги, Києва, Львова та інших міст Європи.Із 1905 по 1911 рр. (з перервами) викладав у Музично-драматичній школі М. Лисенка в Києві. Із 1911 р. – професор сольного співу у Вищому музичному інституті ім. Фридерика Шопена у Варшаві.

1914 р. – на лікуванні в Італії, тут в скруті перебуває Світову війну.

1919 р. – переїздить у Стокгольм (Швеція), де викладатиме основи співу.

2 листопада 1921 р. – останній виступ співака на великій сцені.

9 березня 1922 р. – помирає під час лікування в Німеччині, Фрайбурзі, а

29 вересня 1922 р. прах співака, відповідно до заповіту, перепоховають на Батьківщині, в рідному селі Витків.

2012-03-23 11:08:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар