Конкурентне суспільство. Культурний фактор - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Конкурентне суспільство. Культурний фактор

Конкурентне суспільство. Культурний фактор

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України, директор Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України

Закінчення статті «Велич національного обов’язку» (1, 2).

А щодо питання «недосконалості» української мови, про що з профанною легкістю заявляють сучасні державні «мовознавці», то нагадаємо слова видатного російського мовознавця Олексія Шахматова, який так висловився у статті «Краткий очеркъ исторіи малорусского (украинскаго) языка»:

«Этнографически малорусы определяются прежде всего языкомъ: на всем пространстве, занятомъ малорусскимъ племенем, слышится языкъ, въ существенныхъ чертахъ своихъ представляющійся одним целымъ, разветвившимся на более или менъе сходные между собою наречія, говоры... Под «украинскимъ языкомъ» розумеется преимущественно современный литературный языкъ украинцевъ; в основаніи его лежитъ господствующее на Украине наречіе... Но с точки зренія свого исторически засвидетельствованнаго прошлаго, а также своего настоящаго положення малорусскій языкъ долженъ быть разсматриваемъ как нечто отдельное отъ другихъ русскихъ языковъ, ибо мы не располагаемъ никакими указаніями на то, чтобы языкъ малорусовъ переживалъ теперъ какія-нибудь общія с другими русскими языками явленія в области звуковъ, формъ, словообразованія»1.

В цій же статті академік Олексій Шахматов передбачливо застерігав від загрози денаціоналізації української інтелігенції внаслідок інтервенції іноземної культури, мови, передусім російської. Завершуючи виклад історичного розвитку української мови з тисячолітньої давнини до початку ХХ століття, видатний мовознавець хоча й переконаний, що жодні іноземні впливи не здатні денаціоналізувати інтелігенцію, проте не виключає такої загрози: «Правда, инттеллігенція украинская можетъ попасть подъ вліяніе иной, неукраинской культуры, культуры великорусской. Но это никогда не оторветъ ее отъ народной почвы. Чемъ сильнее будетъ вліяніе великорусской культуры на украинскую интеллигенцію, темъ ближе и теснее будетъ она становиться къ своему народу...»2.

Треба зазначити, що до розвалу Російської імперії в 1917 році були під забороною слова «український», «Україна», частіше, ніж назва «Малоросія» чи «малоросійський», вживалися «Юг России», «южнорусский» або «русский». І це відбувалося в ті часи, коли українці намагалися будь-якою ціною берегти рідну мову, культуру, звичаї, традиції. Перепис населення, який був проведений у січні 1897 р., засвідчив, що 22 млн. 380551 опитуваних визнали «своим родным языком (Langue maternelle) — малорускій»3.

А скільки ж українців проживало на 1897 рік у Російській імперії?

«... На 28 января 1897 года общее число украинцевъ, живших въ пределахъ Російскаго государства, въ Финляндіи, Бухаре, Хиве и бывших въ заграничном плаваніи на военныхъ судах — 22.378.208 душъ обоего пола (муж. — 11.242.852 и жен. — 11.135.356) вместе съ немыми, языкъ которыхъ былъ показанъ по языку ихъ семей»4.

Як бачимо з наведених цифр, кожен українець, який проживав на території Російської імперії, вважав своєю рідною мовою українську. До тих, хто визнав українську мову рідною, долучилася значна частина євреїв, які проживали на українських землях серед українців і користувалися українською мовою, та ряд представників інших національностей.

Ще великий давньоримський філософ луцій анней сенека застерігав тогочасних олігархів: «Навіщо вам стільки статків, якщо кожен із вас посідає лише одне, та й то крихітне, тіло?»

Що цікаво, цей перепис населення Російської імперії засвідчив велику кількість українців у таких губерніях, як Кубанська (908 тис. 818), Воронезька (854 тис. 093), Донська (719 тис. 655), Гродненська (360 тис. 884), Курська (523 тис. 277), Бессарабська (379 тис. 698), Люблінська (190 тис. 224), Седлецька (102 тис. 588), Астраханська (130 тис. 166), Саратовська (148 тис. 813), Терська (37 тис. 807), Самарська (108 тис. 743), Оренбурзька (38 тис. 905), Чорноморська —райони міст Новоросійськ, Туапсе, Сочі — (9 тисяч 252)5.

В усіх 25 губерніях Російської імперії проживали українці, й повсюдно ці 22 млн. 380.551 особа визнавали своєю рідною мовою «малоруську», тобто українську. Але на це імперія не зважала, нав’язуючи державний статус російської мови задля формування «єдиной и неделимой России» як «політичного і мовно-культурного цілого». Про це й піклувалися «обрусители Юго-Западного края», директивно впроваджуючи без ліберальних пауз свою політику колонізації та денаціоналізації українського народу. І не тільки нашого народу. Треба сказати, що «обрусители» встигли зруйнувати багато підвалин духовності й моралі українського народу, завдати безліч важких травм етнічному організму нації. Особливо вразливих драматичних деформацій зазнала українська мова.

Зневажливе ставлення російської імперської верхівки, російської бюрократії до української мови, до мов народів імперії нагадує ставлення султанської влади в Туреччині до мови простих турків, яку вони називали «убогою мовою пастухів». Тому після скасування 1 листопада 1922 року султанату в Туреччині та введення 13 жовтня 1923 року республіканської форми правління розпочинається з ініціативи Мустафи Кемаля перетворення й модернізація турецького суспільства і держави. Створення світської держави неможливе, вважав лідер нації, без мовної реформи. Це була насправді мовна революція, бо заміна арабської графіки на латинський алфавіт була неможливою без рішення турецького парламенту. У травні 1928 року латинізацію турецького алфавіту було схвалено. Але одна справа — прийняти рішення, хоча це було вкрай важко, оскільки турецька духовна, військова, інтелектуальна еліта говорила на своєрідному суржику — суміші арабської, турецької та перської мов. Ця так звана османська мова була чужою і незнаною для переважної більшості турків, але і турецька мова, писана латинкою, була недосяжною для простих людей — вони не знали жодного алфавіту.

Кемаль усвідомлював: для консолідації турецького суспільства з метою проведення кардинальних політичних, економічних і гуманітарних реформ необхідно знайти порозуміння, спільну мову із власним народом. А для цього слід передусім навчити його читати і писати, бо кількість неписьменних у Туреччині сягала 90%. І хоча після проголошення Національними зборами 1 листопада 1928 року закону про новий алфавіт розпочався всетурецький рух за навчання не тільки дітей, особливо дівчаток, яких традиційно не вчили грамоті, а й дорослих, проте через сім років ще з 40 тисяч сіл 35 тисяч не мали шкіл, і лише 350 тисяч дітей із 1,9 мільйона навчалися грамоті6.

Для провідника турецького національного відродження і модернізації країни вкрай важливо було підготувати національну інтелектуальну еліту і кадри, оскільки для проведення таких кардинальних і масштабних реформ необхідна інтелектуально-духовна енергетика, могутня вітальна сила національної еліти. Саме потужна енергія інтелекту здатна вивести суспільство, державу на орбіту ефективного функціонування. Адже як сформувати необхідну для реалізації модернізаційних викликів інтелектуальну еліту, накопичити інтелектуальні ресурси, якщо ми в Україні так повільно, так недолуго формуємо суспільство знань, суспільство інтелекту! Але з такими «інтелектуалами», які сьогодні «окопалися» у вищих ешелонах влади, хіба можливо підняти рівень розвиненості інтелектуального середовища України, динамізувати інтелектуальну активність та сприяти нарощенню продуктивності інтелектуальної праці?

Головним для кожного з цих національних лідерів — Грушевського, Петлюри, Пілсудського, Масарика, Маннергейма, Кемаля Ататюрка — були: консолідація нації, єдність провідних політичних сил, згуртування суспільства на основі національних цінностей та пріоритетів. На цьому наголошував у своєму заповіті Карл Маннергейм: «Я хочу, щоб у свідомості майбутніх генерацій закарбувався лише один урок: незгода у власних лавах є смертельнішою за ворожі мечі, а внутрішні розбіжності відчиняють двері іноземним загарбникам»7.

Мимоволі знову згадується голова парламенту Української Народної Республіки — Центральної Ради — Михайло Грушевський, який 1918 року бачив, до якої національної катастрофи веде Україну політичний розбрат, чвари, взаємне поборювання. У статті «В огні і бурі» він закликав відкласти всі партійні й групові розбіжності, вигоди й інтереси, просить своїх політичних опонентів усвідомити історичну вагу моменту і спільно випростатися на повний національний зріст в ім’я збереження держави.

Як і тоді, «на порозі нової України», не почули мудрого лідера нації, так і зараз ніхто не прислухається до його заклику до консолідації національно-патріотичних сил — «свідомих і відданих інтересам нашої Батьківщини».

Велич національного обов’язку, громадянського покликання і патріотичного звершення полягає в беззастережній готовності пожертвувати всім задля здобуття і збереження незалежності своєї країни. Але я певен — не так вже й багато почуємо схвальних голосів нинішньої політичної і бізнесової еліти України у відповідь на заклик Михайла Грушевського: «Мусимо жертвувати всім, щоб урятувати найдорожче в цей момент: самостійність і незалежність нашого народу»8.

Не почують, не відгукнуться. Бо не готові пройти крізь вогонь морального очищення — через усвідомлення своєї національної місії, свого національного обов’язку, через вичавлення із рабської свідомості комплексу лакея, угодовця, замиренця зі своїм васальним статусом. Страшні хвороби — захланність, марнославство, непогамовна жадоба влади, наживи, поривання до розкоші, до багатства будь-якою ціною переслідують багатьох із тих, хто зараховує себе до політичного і бізнесового істеблішменту. І ніякі заклики, ніякі перестороги, жодні умовляння і тривожні застереження не здатні «розбудити розум, що заснув» (Леся Українка).

А тих, хто поривається колосальними зусиллями виборсатися із пекла злиденності, безпросвіття, відчаю, стає все більше й більше, їхній світ, матеріальний, природний і духовний, все звужується до небезпечної соціальної напруги. Але марно застерігати тих, хто не бачить меж у жадібному осягненні нових володінь, бо не один народ неодноразово опинявся перед прірвою втрати своєї незалежності внаслідок морального самоприниження своїх лідерів та втрати національних орієнтирів. Більше двох тисяч років тому античний філософ Сенека застерігав: «До вас промовляю! Чи довго ще не буде жодного озера, над яким не височіли б вежі ваших заміських палаців? Чи довго ще не буде ріки, чиїх берегів не видно через ваші будівлі? Тільки-но десь проб’ється гаряче джерело, там одразу й гніздиться ваша розкіш. Де б лишень не вигнувся затокою морський берег, там-таки й закладаєте підвалини і, жадібні вже тільки до рукотворної землі, женете море ген до обрію. Та хоча повсюди відсвічують крівлі ваших будинків — то на шпилях гір, звідкіль видно й суходоли, й моря, то на рівнинах, змагаючись у стрімкості з гірськими вершинами, хоч скільки б ви не споруджували тих осель, і величних, і чудових, — кожний із вас посідає лиш одне, та й то крихітне тіло. Навіщо вам стільки спалень? В одній же вкладаєтеся до сну! Де вас нема, там усе не ваше»9.

І тоді, більше двох тисяч років тому, і зараз, коли олігархократія в Україні пришпорена непогамовною волею інстинктів збагачення, забезпечення повноти влади, а не забезпечення рівності, свободи й справедливості, голос Сенеки є голосом волаючого в пустелі.

Свого часу лорд Актон назвав свободу «головною політичною цінністю», яку треба вирощувати, плекати, бо свобода, за його словами, є «ніжним плодом зрілої цивілізації».

О, як нам далеко до цивілізаційної зрілості! Адже свобода в сучасній Україні є насамперед засобом здобуття максимальних вигод, вона розбещує передусім тих, хто її має гарантувати, забезпечувати, і багато вже хто відчуває холодне дихання деспотичної влади меншості. Для значної частини українського суспільства, яке пригнічене відсутністю реальних перспектив розвитку, спокуса тоталітаризмом є звабливою, жаданою. Можна цю спокусу назвати демократичною тиранією, але загрозливе згортання простору свободи слова, свободи думки неминуче доводить суспільні настрої до критичної межі, за якою постає реальна перспектива соціальних конфліктів. Хіба сучасний українець не бачить, що влада корумпована, оголошена нею боротьба з корупцією не дає зримих результатів, що певна частина політичної та державної верхівки цинічна у своєму прагненні якнайшвидше збагатитися і забезпечити завдяки цьому багатству не лише подальші прибутки, але й гарантувати своє тривале перебування при владі? На жаль, ті, хто збагатився і до того ж перебуває при владі, ті, кого народ називає одним словом — «олігархи», не облагороджують обличчя влади, частіше навпаки — спотворюють до такої ненависної гримаси, що викликають відразу в більшості суспільства. Вже навіть тим, що олігархічна влада в Україні символізує в очах народу байдужість до звичайної людської долі, наростає хвиля поширення настроїв розгубленості, безнадії, суспільної апатії, озлобленості проти влади, а далі — агресивності, екстремізму.

Мимоволі згадуються Шевченкові слова-застереження, слова-пророцтва:

Прорци своїм лукавим чадам,
Що пропадуть вони, лихі,
Що їх безчестіє, і зрада,
І криводушіє огнем,
Кровавим, пламенним мечем
Нарізані на людських душах,
Що крикне кара невсипуща...

(Осія. Глава XIV)

Шевченко вірив, що ті, хто був запліднений вірусом яничарства, зрадництва, угодовства, незалежно від того, чи був він ясновельможний гетьман, чи син батька, який проливав кров «за Москву і Варшаву», а тепер чваниться, що добре ходить у ярмі, «ще лучше, як батьки ходили», відімруть, як сухе гілля відпадуть, а старий дуб — Україна — омолодиться. Проростуть зелені парості, вибуяють і відкинуть те засохле гілля, яке колись розкошувало на стовбурі могутнього дуба.

Важко повірити, що ці пророцтва Тараса Шевченка долинуть до вух можновладців, що почують його пересторогу самовигнанці з національної душі, ці духовні сироти — «раби з кокардою на лобі! Лакеї в золотій оздобі... Онуча, сміття з помела...», але чи зможуть нарешті всі, праві і ліві, республіканці та демократи, ліберали й консерватори, християнські демократи і націонал-патріоти, поєднатися і «за правду пресвятую стать і за свободу»? (Шевченко).

Годі на це сподіватися. Бо далеко не всі політики і державні діячі України «наповнені» почуттям патріотизму як своєрідним ідейно-світоглядним кодексом національних цінностей, жертовним пориванням віддати всі свої сили задля утвердження і зміцнення Української держави, глибокою і сильною вірою в щасливий день рідної України. Таких жертовних патріотів Україна мала багато. Але, як відомо, до своїх пророків рідко дослухаються співвітчизники. Можливо, пригадають висловлювання знаменитого римського полководця Марка Агріппи, який багато в чому зобов’язаний своїми успіхами і щасливою народною славою такому принципові, яким він керувався в житті: «Згодою розростаються малі держави, незгодою руйнуються навіть найбільші».

Але як досягти цієї згоди, цієї консолідації суспільства, тієї національної єдності, без якої не розростатиметься наша держава? Очевидно, що має бути ідейно-світоглядна система цінностей і національних пріоритетів розвитку, яку б не лише поділяли, сповідували, але й впроваджували, обстоювали політики, державні мужі, національна еліта. На жаль, значна частина політиків і державних чиновників продукує внутрішні розбіжності, незгоду, обстоюючи політично спекулятивні твердження про разючу відмінність між Сходом і Заходом України — годі вже й говорити про публічне мордування «мовної проблеми», про ігнорування проблем розвитку культури й духовності... До речі, Гегель свого часу визначав: «Держава є власне Дух народу», — і застерігав: «Народ, що не організувався в Державу — просто народ, позбавлений власне історії».

Про Дух, про духовність слід говорити якнайголосніше, дбати якнайпослідовніше, бо «Дух — це «моральне життя народу»10, а яке воно, це сучасне моральне життя народу, годі й згадувати без скорботи і тривоги.

Наша головна проблема, на мою думку, не економічна, не політична, а духовна. Духовної віри і сили передусім потребує сучасна Україна. Заповідав незабутній Олесь Гончар: «Бережіть собори людських душ!» Не бережемо. Тому й не вистачає українській людині віри в силу національного духу, тому й бракує нам духовної єдності українського суспільства. Державна влада приречена, але якщо вона справді прагне творити конкурентоздатне суспільство морально-соціальної справедливості, то має зробити головний акцент на розвиткові культури, освіти, науки, інтелекту, на формуванні цілісної культурно-національної ідентичності. Передусім культура має бути в умовах глобалізації основним фактором консолідації українського суспільства, громадського єднання і злагоди.

Зовсім не випадково ще 1905 року Іван Франко звертався до української інтелігенції із закликом творити з величезної етнічної маси українського народу українську націю як культурний організм.

Не випадково Іван Франко вірив у відродження національного духу і постання української національної держави:

Вірю в силу духа
І в день воскресний
твойого повстання.

Творення нової держави — це, за Гегелем, «початок нового духу», а новий дух — це «результат масштабного перетворення різноманітних форм культури, винагорода за звивисті, плутані шляхи й численні спроби та зусилля»11.

Формування української нації як культурного організму, спосібного, за Франком, до самостійного культурного і політичного життя, багато в чому залежить від національної політичної, інтелектуальної та духовної еліти, від наявності справді жертовних, самовіддано патріотичних людей, від тих, хто свій національний обов’язок убачає в тому, щоб запалити свою душу вогнем самопожертви в ім’я національного ідеалу. А чи багато є в нас благодійників, меценатів, доброчинних людей, які володіють багатством і не тремтять над ним, прислухаючись до слів безсмертного Вергілія:

Зважся багатства, мій гостю,
зневажити — й гідністю будеш
Рівний із Богом самим!..

Багато з тих, хто наближав цей величний день відродження України, не лише вірили в неминучу прийдешність цього дня, не тільки жертвували собою в ім’я національного ідеалу — вони ще запалювали інших, свій люд власною вірою, наповнювали національний дух державотворчою енергією, давали своєму народові, як писав у поемі «Мойсей» Іван Франко, «смисл життєвий», «те незриме, несхопне», що пломенить вірою в світлу будущину народу і держави. Цей духовний пророк української нації вірив у духовне воскресіння і майбутню горду поставу «у народів вольних колі» віками гнобленого свого народу:

О, ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний
твойого повстання.

І Шевченко, і Пантелеймон Куліш, і Франко, і Леся Українка, і Борис Грінченко, і Грушевський, і багато інших українських подвижників на ниві національної літератури й культури, державного будівництва, духовного відродження нації стали великими не завдяки багатству та почестям, а завдяки усвідомленню та сповненню свого національного обов’язку. Тільки ті, хто вірить у національний ідеал, який визначає духовне і політичне життя нації та стимулює її енергію для державного самоздійснення, вповні усвідомлюють свій національний обов’язок і прагнуть його виконати. Будь-якою ціною. Як писав Іван Франко: «Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до него, інакше він не буде існувати...».


1 Шахматов А. Краткій очеркь исторіи малорусскаго (украинскаго) языка // В кн.: Украинскій народь в его прошломь и настоящемь : В 2-х т. — Т. 2. — Петроград : Типографія т-ва «Общественная Польза», 1916. — С. 664-665.

2 Шахматов А. Краткій очеркъ исторіи малорусскаго (украинскаго) языка. — С. 705-706.

3 Украинскій народь вь его прошлом и настоящемь. — С. 382.

4 Там же. — С. 383.

5 Украинскій народь вь его прошлом и настоящемь. — С. 387-392.

6 Райхель Юрій. Великий реформатор-революціонер. — День. — 2011. — № 24-25 і 29-30.

7 Цит. за: Підлуцький Олекса. Постаті ХХ століття. — К. : «Тріада-А», 2004. — С. 52-53.

8 Грушевський М. На порозі нової України: Статті джерельні матеріали. — Нью-Йорк; Львів; Київ; Торонто; Мюнхен. — 1992. — С. 11.

9 Сенека Луцій Анней. Моральні листи до Луцілія. — С. 360.

10 Гегель. Феноменологія духу. — К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи». — 2004. — С. 303.

11 Гегель. Феноменологія духу. — С. 24.

Теги: Держава
2012-09-03 10:50:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар