Комітет українок Канади — як приклад консолідації у чужих світах - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Комітет українок Канади — як приклад консолідації у чужих світах

Комітет українок Канади — як приклад консолідації у чужих світах

Ірина ГРАБОВСЬКА, кандидат філософських наук, Центр українознавства КНУ ім. Т. Шевченка

Ми є. Були. І будем Ми!

Й Вітчизна наша з нами.

Іван Багряний

Одним із найнагальніших завдань, якими має перейматися сучасна українська держава, є потреба створення позитивного іміджу України як у себе вдома, так і перед очима усього світу. Звичайно, події минулого 2013 року, пов’язані з акціями українського Євромайдану, їх продовження вже року нового прикували увагу всього світу до України, значно покращивши її імідж в очах цивілізованого світу.

Проте варто пам’ятати, що добра слава про країну та її мешканців — це результат не лише епохальних подій, а і справа повсякденних свідомих зусиль її громадян, які бажають бачити свою Батьківщину в колі держав із позитивним світовим реноме.

Вже стала загальником фраза «Нам, українцям, є чим гордитися!» Та вона може бути переконливою лише у тому разі, коли наповнюється конкретним змістом. З метою витворення такого змісту варто звертатися як до маловідомих сторінок української історії, так і до таких, які зовсім невідомі широкому загалу. Діяльність і життя українців на чужині все ще належать до таких сторінок.

Серед громадських організацій, діяльність яких є вагомим внеском у формування позитивного іміджу українства у світі, на безумовну увагу заслуговує діяльність жіночих організацій Канади, об’єднаних під проводом Комітету українок Канади. Наразі минає 70-річчя діяльності цієї громадської організації, яка виникла на канадійській землі важкого 1944 р. Тоді зусилля українок були спрямовані на надання посильної допомоги своїм землякам та пораненим, які постраждали на фронтах у боротьбі з фашизмом.

Активність українських жінок на канадійській землі, їх свідома громадянська позиція та відданість українській справі дозволяє кваліфікувати діяльність цих жіночих громадських організацій як потужний громадський рух. В його основі лежить прагнення зберегти українську ідентичність на чужині, залишитись українкою хоча б частково. В умовах еміграції це нелегке завдання, над яким потрібно свідомо працювати.

Як такий жіночий український рух у Канаді має свою специфіку, ідейне підґрунтя та реальні результати. З повним правом можна застосувати до визначення його особливостей характеристику, надану Мартою Богачевською-Хомяк, відомою діаспорною дослідницею української історії. Вона зазначала, що українські громадські організації зарубіжжя першої половини ХХ ст. не висували як самостійне та провідне гасло емансипації жіноцтва. Їхня діяльність розвивалася у руслі боротьби за українську національну справу та за виживання українців у тяжких умовах еміграції. Це стосується як українського жіночого руху в Західній Європі, так і на американському континенті.

Комітет українок Канади, який відпочатково мав назву Ж-КУК (Жіночий комітет українців Канади) розпочав свою роботу 1944 року з благодійницької діяльності на користь поранених та постраждалих у Другій світовій війні, серед яких були і українці, що втікали від радянської влади. «На еміграції в Канаді знайшлося і українське жіноцтво, яке також відчуло потребу організуватися. В початках формувались жіночі товариства при церквах», — йшлося у книжці «Двадцять п’ять років спільної праці. — Комітет українок Канади» (Вінніпег, Манітоба, 1971).

До виникнення Комітету українок Канади 1944 року товариства українських жінок у Вінніпезі були об’єднані в Українську жіночу раду. Першою головою цієї організації була Ганна Мандрика.

Спочатку, об’єднавши всі громадські жіночі організації на канадійській землі, Жіночий комітет українок Канади існував як відділення загальноукраїнського еміграційного громадського об’єднання — Комітету українців Канади — і не заявляв своїх окремих завдань, окрім акцентування уваги на консолідації активної частини українського діаспорного жіноцтва довкола спільної для всіх емігрантів українського походження української національно-визвольної справи.

Самі жінки-українки Канади, які брали активну участь у роботі КУК, так пізніше визначали сутність своєї організації: «Комітет українок Канади — це федерація жіночих організацій, яка незалежно від релігійного й політичного переконання гуртує жінок, яким на серці лежить доля нашого народу».

Туга за Україною та прагнення і на чужині працювати для її майбутнього приводила у ряди КУК небайдужих, консолідуючи діаспорне українство.

Завдання і мета, які ставив перед собою Комітет українок Канади, полягали у наступному: солідаризація зусилля жіноцтва Канади українського походження довкола української справи; ознайомлення співгромадянства з життям та проблемами українського народу, формування прихильності до справи українського національного звільнення; координація праці українських жіночих організацій у суспільно-громадській і культурно-освітній ділянках; співпраця з Комітетом українців Канади та координація спільних дій.

Солідаризація зусиль українок на чужині дозволяє стверджувати, що вони виступали як суспільно конструктивна сила на теренах Канади, зусилля якої були спрямовані на досягнення суттєвих цілей. Услід за Володимиром-Юрієм Данилівим (у праці «Солідарність і солідаризм») під суттєвими цілями суспільства «...ми розуміємо ті моменти, які гарантують його існування і розвиток, чого можна досягнути лише шляхом солідарної взаємодії, що ґрунтується на ідеї справедливости».

Потреба в консолідації українців на еміграції витворювала різні форми громадських об’єднань. «У листопаді 1940 р. настала консолідація національно свідомих канадських українців у формі Комітету українців Канади (перейменованого 1989-го на Конгрес українців Канади). Цей комітет став репрезентантом більшості українських громадських об’єднань в Канаді (крім комуністичних) і заявив про своє право виступати і бути речником від імені усіх канадських українців», — зазначає Олег Герус у розвідці «Консолідація української суспільности в Канаді».

За 70-річну історію існування жіночих громадських організацій українок Канади вони змогли зробити чимало корисних справ у різних ділянках суспільно-культурного життя української діаспори та більш широко у межах місць розселення. Йдеться не лише про конкретні благодійницькі заходи, спрямовані на матеріальну та моральну підтримку співвітчизників, які опинилися в Канаді, а і про культурні заходи, що дозволяли не лише зберігати українські традиції та передавати молодим поколінням, вже народженим на чужій землі, знання та любов до української мови, історії, культури, традиції, досвіду, шану до видатних українців та любов до далекої батьківської землі, а і пропаганду українських надбань серед канадійського населення. У цьому плані проводили виставки та імпрези українського писанкарства, вишивки, національної кухні. Ось один із цікавих прикладів діяльності Манітобської жіночої ради, яка 1967 р. влаштувала виставку «Скарби різних країн». Серед інших експонатів, представлених на виставці українцями, було і покривало на чашу, ткане золотом та сріблом власноруч матір’ю гетьмана Івана Мазепи. Трепетне, шанобливе ставлення до батьківських традицій, збережене на чужині, не дозволило українцям Канади розпорошитися безслідно на її великих просторах. І українське діаспорне жіноцтво відіграло у цьому чималу роль. Адже саме українки Канади змогли зберегти українську пісню, писанкарство, українську кухню, українську вишивку тощо, без чого, зрештою, неможливо було б зберегти і високі духовні цінності українства у чужих світах.

Єднання, солідаризація та спільна праця вели до утворення духовної єдності українок на чужій землі. Адже, як писав професор Ю. Данилів, розуміння й усвідомлення приналежності до спільної культури веде індивідів до духовного союзу, вже завдяки природі речей, не лише через саме відчуття, а також і через думання в одному напрямку до однакових цілей: «Ця солідарна діяльність багатьох членів суспільства приводить до великих вчинків. Ці вчинки мають, знову ж таки, надзвичайно велике значення в соціальному житті. Вони пробуджують гордість наступних генерацій за своїх предків, що знову ж таки підтверджує солідарність. Таким чином були створені великі культурні цінності».

Заслуговує на увагу і діяльність Союзу українок Канади у напрямку підтримки українознавчої освіти. Українське канадійське організоване жіноцтво бере участь у змаганні за визнання української мови і літератури в публічних школах Канади, підтримуючи різноманітні проекти з українознавчої освіти.

Прикметною ознакою діяльності громадських жіночих спілок Канади є й те, що вони шукали й шукають нових організаційних форм. Так, у межах більш широких об’єднань — таких, наприклад, як Союз українок Канади, створюються відділи, названі на честь видатних діячок українського жіночого руху. Зокрема відділ Союзу українок Канади імені Людмили Старицької-Черняхівської сформувався 1985 р. Першою головою його була Розалія Генсіровська.

Безумовно позитивним моментом громадської діяльності українців Канади є й те, що вони намагаються не лише фіксувати, а й аналізувати історичний досвід, придбаний власними організаціями, видаючи відповідні різноформатні розвідки: від статей до об’ємних наукових, науково-популярних і популярних праць. Прикладом такого видання, де вміщено й сторінки з історії становлення та діяльності жіночих організацій Канади, може бути «Пропамятна книга Українського Народного Дому у Винипегу», видана заходами і коштом Українського Народного Дому у Вінніпезі 1949 року.

Активна довголітня сконсолідована співпраця жіночих організацій українок Канади практично заперечує тезу про нездатність українців до єднання та узгоджених дій. Сімдесят років існування та корисної праці доводять зворотне. Не можна не погодитись із твердженням, що саме жінки — громадські діячки Комітету українок Канади «... зуміли поставити громадське добро вище свойого особистого» (як зазначалось у наведеній вище книжці).

Водночас діяльність громадських організацій українського жіноцтва за кордоном порушує чимало теоретичних питань для їхніх дослідників. Зокрема чи здатні ці союзи сформувати власну емансипаційну ідеологію, яка б дозволила говорити про український різновид фемінізму як світового цивілізаційного феномена і таким чином перевести жіночий український рух діаспорян із так званого практичного фемінізму в повноцінне ідейно-теоретичне та практичне річище світового фемінізму? Чи не настав час у сучасних конкретних соціальних і політичних умовах, коли вже існує українська самостійна держава, розвести завдання українського жіноцтва в емансипаційному плані та українську національну справу?

Те, що це є чималою проблемою для українських жіночих організацій у всьому цивілізованому світі, а не лише в Канаді, свідчить той факт, що найвидатніші його представниці, яких сьогодні зараховують саме до феміністичного руху, активно відхрещувались від такої ідентифікації їхньої особи. Чи не найяскравішим прикладом щодо цього є Софія Русова. Беручи активну участь у емансипаційному процесі першої половини ХХ століття, все ж у своїх щоденниках вона постійно наголошувала, що її помилково зараховують до феміністок.

І таких прикладів можна навести досить багато, коли діяльність тієї чи іншої активної українки фактично підпадає за усіма ознаками до визначення як феміністично-емансипаційна, але така кваліфікація активно заперечується саме її носієм.

Можливо, «осучаснення» діяльності громадських жіночих організацій Канади частково вирішить і питання припливу молодих сил у подібні спілки. Потреба в цьому відчувається нагальна. Недаремно в ювілейному виданні «Двадцять п’ять років спільної праці. — Комітет Українок Канади» звучить звертання саме до молодих українців зарубіжжя: «Їхні батьки причинилися до культурного й економічного розвитку Канади, здобули собі назву будівничих країни, тому нема потреби соромитись свойого походження, навпаки — повинні бути горді та продовжувати плекати українську традицію, мову, пісню, звичаї».

Збереження української самоідентичності стає все складнішою проблемою для сучасної української діаспори, зокрема й через те, що більшість новоприбулих постсовєтських українців прагнуть якомога швидше натуралізуватись у країні, яка прийняла їх на постійне проживання.

Звісно, в таких складних життєвих ситуаціях, в яких опинялось у різні роки українське жіноцтво діаспори, з тим різноманіттям життєвого досвіду та індивідуальної світоглядної настанови, з яким приходили ці жінки в спільну працю в жіночих громадських об’єднаннях, не могло не виникати проблем, пов’язаних зокрема і з так званим людським фактором, а не лише з реальною об’єктивною ситуацією, в якій доводилося працювати. А про те, що життя в еміграції було надзвичайно важким, і ситуація в емігрантських колах дуже складною, свідчать чимало залишених записів, подібних до такого: «Не було ладу й у внутрішньому житті еміграції. Люди, відірвані від здорової, добровільної праці на рідному грунті, озлоблювались на свою долю й на все окруження, дихали зневірою й недовір’ям один до одного, і ніхто не був певний, що завтра його не приголомшать якоюсь образою, неправдою, підозрінням... Громадські установи також потрохи ліквідувались... Товариське й особисте життя почало занепадати. Жилось без натхнення, без любови, ширилась деморалізація. Самогубства стали частим явищем. Від туберкульозу вмирало багато людей, осирочуючи дітей. В еміграційних злиднях відійшли на той світ такі українські діячі, як Чикаленко, Маршинський, Сидоренко, поет Драган та інші. Тяжко було їх ховати. А політичний обрій не світлішав. Еміграція стояла на трагічному розпутті. Не мала вона ані спільної, ясної політичної думки, ані волі до спільного великого діла, на яке себе призначала». Так писала про життя власне та своїх земляків на чужині видатна громадська діячка і педагог Софія Русова.

Ці реалії варто мати на увазі, коли йдеться про оцінювання вагомості проробленої праці. Те, що, попри тяжкі умови життя, ностальгію за втраченою Батьківщиною, особистісні проблеми та незгоди, у людей знаходилися сили і бажання працювати заради спільного добра та утвердження українськості в іноетнічному оточенні, заслуговує на пошану та вдячність як земляків із матірної України, так і українства в цілому.

Сьогодні Комітет українок Канади об’єднує чотири українські жіночі організації. Серед них — найстаріша православна громада Союз українок Канади. Також — Ліга українських католицьких жінок Канади, Організація українок Канади та Ліга українок Канади. Комітет українок Канади має свої відділи в найбільших канадійських містах, зокрема один із найбільших і найактивніших — у Торонто. КУК робить величезний внесок у збереження української ідентичності на своїй/чужій землі. Готуються та проводяться свята на пошану пам’яті Лесі Українки та інших видатних українок.

Цікавим і оригінальним досвідом українки Канади можуть поділитися і з приводу проведення так званого «Свята Героїнь», присвяченого, наприклад, пам’яті Ольги Басараб і на пошану жінок Української повстанської армії в 70-ту річницю створення УПА.

Українки Канади доклали й докладають сьогодні чимало зусиль, щоб ознайомити місцеве населення з багатою українською культурою, традиціями, побутом, віруваннями батьків. Готуються дійства на Різдвяні та Великодні свята, які дозволяють ознайомити місцеве населення з духовною спадщиною наших предків, зокрема і тією, що вже склалася на канадійській землі (адже українці досить масово з’явилися там у ХІХ столітті); з писанкарством і кулінарним мистецтвом українців.

Чимало зроблено для українського земляцтва на землях поселення саме завдяки благодійницькій діяльності, наприклад, благодійним ярмаркам, концертам тощо. Пані Анна Троян, одна з колишніх голів Торонтського відділу Комітету українок Канади, у звітній доповіді зазначала: «Допоможи нам, Боже і свята Богородице, далі працювати в любові і взаємній пошані на користь нашого народу, Канади і для збереження нашої української ідентичності в Канаді».

Солідаризації українців на чужині сприяє й уважне та шанобливе ставлення жіночих громадських організацій до своїх членкинь. Так, пані Дарії Темник, багаторічній активній діячці Ліги українських католицьких жінок Канади 2012 року виповнилось сто (!) років, і Комітет українок Канади в Торонто щиро вітав її з цим непересічним ювілеєм, влаштувавши справжнє сімейне свято.

Цікавим є той факт, що 2012 року було обрано нову голову Комітету українок Канади, якою, у відповідності до статуту організації, стала представниця Ліги українок Канади пані Наталка Попович. Це — представниця вже нової генерації канадійських українців. Вона закінчила в Україні два університети, зокрема Львівський національний університет імені Івана Франка (юридичний факультет). Наталка Попович, прибувши до Канади на постійне місце проживання, стала активною членкинею Ліги українок Канади та українського хору «Діброва». Вона є авторкою численних виступів у місцевій пресі, створює сценарії до свят, що проводять її товаришки. Наталка Попович написала також книжку під назвою «Доля» про нелегку долю української повоєнної еміграції та долю членкині Ліги українок Канади з Едмонтона Наталки Таланчук.

Багато вже зроблено за ці сімдесят років, і українське жіноцтво Канади працює на благо України та витворення її позитивного іміджу в очах канадійських громадян. Та ще більше, будемо сподіватись, попереду.

Не можна не погодитись із оцінкою Комітетом українок Канади власної діяльності: «...ми, українки Канади, радіємо, що ми... ведемо нашу працю у взаємнім порозумінні одні з одними та спільно і з’єднано виступаємо як цілість і як жіноцтво одної нації в обороні та в загальних справах поневоленого українського народу». Це було написано ще за часів колоніальної залежності України. Проте не зайве подібний «беззаперечний» патріотизм мати й у сучасній Україні.

Теги:
2014-11-01 16:20:19
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар