Коли Геббельс говорив правду - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Коли Геббельс говорив правду

Коли Геббельс говорив правду

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

З радянських часів і донині тягнеться традиція до всього радикально-негативного в суспільно-політичному та культурному житті приліплювати ярлик «фашистського». Навряд чи можна заперечити, що фашизм і нацизм були страхітливими тоталітарними режимами – з усіма наслідками, які з цього випливають. Але ж не треба забувати, що більшовизм як політична партія з’явився задовго до виникнення фашистського і нацистського рухів, що Муссоліні їздив свого часу до Леніна у ролі учня, що Гітлер і Геббельс свідомо копіювали багато які більшовицькі методи і не соромилися про це говорити. І не дивно: адже саме більшовики першими створили тоталітарну однопартійну політичну систему, саме вони першими розгорнули колосальну пропагандистську машину (включно з Радіо «Комінтерн», яке мовило на весь світ), саме вони, не ховаючись, вели мову про світове панування тоді, коли ані Гітлер, ані Муссоліні ще не створили власних партій. «Наш лозунг – всемирный Советский Союз!» - таким був приспів гімну Комінтерну. А для реалізації цієї настанови Червона армія за першу п’ятирічку одержала 4500 танків, переважно найновіших, найкращих у світі моделей. 1939 року Гітлер нападе на Польщу, маючи удвічі менше танків переважно гіршої якості, ніж СРСР уже мав їх 1933 року, коли Німеччина ще не мала жодного.

Отож не випадає погодитися із загалом цікавою статтею Тетяни ДЯЧЕНКО «Батько путінської брехні. «Уроки» маніпулювання від доктора Геббельса». Одним із батьків – так, бо режим Путіна є за своєю суттю синтезою нацизму і більшовизму, таким собі комунофашизмом. Але все ж головні традиції путінської пропаганди – це традиції ВКП(б)-КПРС, традиції Сталіна-Жданова-Суслова. Саме ця пропаганда змогла досягнути небувалої ефективності – і вона продовжує діяти донині. Результат цієї пропаганди яскраво змальований у «Спогадах» Надії Мандельштам, дружини поета Осипа Мандельштама, написаних в 1960-х роки: «Усі ми, різною мірою, звісно, вірили тому, чим нас обгодовували: особливо довірлива молодь – студенти, конвойні, письменники, солдати... «Найсправедливіші вибори, – сказав мені в 37 році демобілізований солдат, – нам пропонують, а ми обираємо»… О. М., як письменник, теж попався на вудочку і виявився надто довірливим: «Спочатку так обирають, потім поступово привчаться і будуть звичайні вибори», – сказав він, залишаючи виборчу дільницю, вражений нововведенням – першими й останніми виборами, у яких брав участь. Навіть ми, а досвіду ми мали вже достатньо, не могли до кінця оцінити всіх перетворень. Чого ж вимагати від молоді – солдатів і студентів?.. А сусідка, яка носила мені молоко перед війною в Калініні, одного разу зітхнула: «Нам хоч колись підкинуть оселедця там, або цукру, або керосинчику. А як у капіталістичних країнах? Там, мабуть, хоч пропадай!» Студенти досі вірять, що загальна освіта можлива тільки за соціалізму, а «там» народ загруз у неграмотності й темряві… За столом у тієї самої Лариси… виникла палка суперечка: чи відмовляють у великих містах, на кшталт Лондона або Парижа, прописувати демобілізованих льотчиків-інвалідів. Такий випадок щойно стався в Ташкенті (1959), і  Лариса стверджувала, що льотчика, особливо випробувача, прописати необхідно. Я намагалася пояснити, що «там» узагалі ніякої прописки немає, та мені  ніхто не повірив: адже «там» куди гірше, ніж у нас, а отже, з пропискою суворість зовсім неймовірна… Та й хто житиме без прописки? Враз попадешся!».

Ну, а міра «правдивості» повідомлень від Радінформбюро часів війни – на рівні «розіп’ятого хлопчика» та «збитого українцями авіалайнера». Подаю два з них без перекладу – такі речі слід читати в оригіналі.

 

«Взвод сержанта тов. Поросенкова в течение одного боя трижды ходил в штыковую атаку на противника и истребил свыше 150 немецко-фашистских оккупантов. Сам тов. Поросенков заколол в этом бою 11 вражеских солдат».

«Красноармейцы-повара Чадин и Иванов были окружены десятью немецкими автоматчиками. Смелые красноармейцы вступили в бой с врагами. Тов. Чадин заколол штыком 3 немецких солдат, а тов. Иванов застрелил офицера, остальные враги обратились в бегство».

Перед тут вів, звісно, особисто товариш Сталін: він применшив число людських втрат СРСР учетверо в порівнянні з нинішніми офіційними цифрами і щонайменше вп’ятеро – у порівнянні з реальними. При цьому реальні цифри вже тоді були добре відомі – сказімо, Довженкові їх назвав Хрущов, а Довженко у 1945 році занотував їх у своєму щоденнику…

Потужність радянської пропаганди настільки велика, що вона відбилася і на статті Тетяни Дяченко. Скажімо, авторка пише: «Чудовим прикладом використання вигаданої чи перебільшеної інформації є вбивство в Неммерсдорфі. В жовтні 1944 року Червона армія проводила впевнений наступ на сили Німеччини. Моральний стан нацистських військ щодалі гіршав. Потрібно було виправляти ситуацію. Тому події 21 жовтня в невеликому селищі на території Східної Пруссії було використано для демонстрації жорстокості російських солдатів. За ствердженням геббельсівської пропаганди, в селищі відбулося вбивство мирних жителів та масове зґвалтування жінок російськими солдатами. Геббельс, радше за все, використав реальний факт обстрілу радянськими військами населення Неммерсдорфа. Однак «прикрасив» все вигаданими огидними подробицями, збільшив кількість жертв та сфабрикував знімки. І все для того, щоби змусити німецьку армію продовжувати безнадійний опір. Подібні докази звірств більшовиків змушували німецьке населення вірити лозунгу «Краще померти, чим потрапити до їхніх  рук!»

Насправді Геббельс не «прикрасив» нічого, він навіть применшив масштаби трагедії, яких його відомство тоді не знало. Насправді все було куди більш страшним. У 1944-45 роках на окупованій Червоною армією німецькій території без сліду «зникло» понад два мільйони цивільних німців; частина з них, очевидно, загинула від зимового холоду й інфекційних хвороб, частина – від цілком випадкових куль та бомб, але щонайменше сотні й сотні тисяч були жорстоко вбиті радянськими вояками. Свідчень цих звірств вистачає – від класичних творів свідків тих подій бойових офіцерів Олександра Солженицина та Лева Копєлєва, тоді ж і заарештованих за «антирадянщину», до недавно написаних спогадів художника і поета Леоніда Рабичева, тоді – молоденького лейтенанта-зв’язківця. А крім убивць, були ще й ґвалтівники. Лише у Берліні і лише у травні 1945 року були зґвалтовані близько 200 тисяч жінок і дівчат, серед них – дивом уцілілі єврейки, ув’язнені в пересильному таборі у Веддінґу; есесівці їх не зачепили, попри наказ Гіммлера всіх розстріляти, але ж прийшли «солдати-визволителі»…

Не стану наводити тексти сучасних істориків, які зібрали чимало свідчень такого роду, – процитую лише спогади Леоніда Рабичева.

 «…Війська наші у Східній Пруссії наздогнали громадянське населення, яке евакуювалося з Гольдапа, Інстербурга й інших міст, які залишалися німецькою армією. На возах і машинах, пішки старі, жінки, діти, великі патріархальні сім’ї повільно по всіх шляхах відходили на захід. Наші танкісти, піхотинці, артилеристи, зв’язківці наздогнали їх, поскидали у кювети обабіч шосе їхні вози з меблями, валізами, чемоданами, конями, відтіснили вбік старих та дітей і, позабувши про обов‘язок і честь і про відступаючі без бою німецькі підрозділи, тисячами накинулися на жінок і дітей. Жінки, матері та їхні дочки лежать праворуч і ліворуч уздовж шосе, і перед кожною стоїть, регочучи, орава мужиків зі спущеними штаньми. Тих, хто обливається кров‘ю і втрачає свідомість, відтягують убік, дітей, які кидаються їм на допомогу, розстрілюють. Регіт, гарчання, сміх,  крик і стогони. А їхні командири, їхні майори і полковники стоять на шосе, хто посміюється, а хто і диригує – ні, радше, регулює. Це щоб усі їхні солдати без винятку взяли участь… Ошелешений, я сидів у кабіні полуторки... А полковник, той, що тільки-но диригував, не витримує і сам займає чергу, а майор відстрілює свідків, дітей і старих, які б’ються в істериці... І знову зупинка, і я не можу втримати своїх зв’язківців, які теж уже стають у нові черги, а телефоністочки мої давляться від реготу, а у мене нудота підступає до горла. До обрію серед гір мотлоху, перекинутих возів трупи жінок, старих і дітей... Одержуємо команду розташуватися на нічліг… Мені і моєму взводу управління дістається фільварок у двох кілометрах від шосе. У всіх кімнатах трупи дітей, старих і зґвалтованих та застрелених жінок. Ми так втомилися, що, не звертаючи на це увагу, лягаємо на підлогу та засинаємо».Далі продовжувати не буду, надто про страшні речі йдеться; зауважу тільки, що нацисти хоча б не ґвалтували своїх жертв у Бабиному Ярі…

А ще Рабичев описує, як його давня знайома-фронтовичка майже істерично вимагала від нього не писати про ці речі і, тим більше, не публікувати нічого такого. Вона не заперечувала правдивості описаної ним картини, вона не заперечувала узагальнень, – але вимагала про все це мовчати…

Інакше кажучи, говорячи про тоталітарний СРСР та інструменти його влади – «компетентні органи», Червону армію, партію – Геббельсу не треба було майже нічого вигадувати, хіба що неодмінного «жида-політрука». Ані в часи війни, ані напередодні приходу нацистів до влади (тоді дуже вдало на виборах були використані беззаперечні факти щодо Голодомору в Україні – мовляв, голосуй за комуністів чи соціал-демократів, й отримаєш таке саме в Німеччині!), ані після здобуття влади Гітлером (фотовиставки про Голодомор восени 1933 року, свідчення німецьких інженерів, які працювали в СРСР і змогли повернутися, про терор 1937-38 років мали одним із наслідків те, що колишні комуністи-робітники потягнулися до лав НСДАП…).

Ба більше: не нацистська пропаганда зумовила зростання опору Вермахту, а реальні масові звірства реальної Червоної армії. І статті в газеті «Правда», написані Іллею Еренбургом: «Жодному з них не можна вірити. Зараз вони здаються вівцями, але вони були вовками, ними і залишилися. Вони викидають карабіни і кинджали; але хто знає, що буде через місяць?.. Ні в одному з німців я не знайшов істинного каяття: страх й облуда. Якщо можна кого-небудь пожаліти на німецьких шляхах, то лише крихітних, нічого не розуміючих дітей, збожеволілих недоєних корів та кинутих собак і кішок; тільки ці непричетні до злодіянь… Ми бачимо огидне обличчя Німеччини, і ми пишаємося тим, що ми розпотрошили барліг огидного звіра… Ось чому так часто чуєш в Німеччині на всіх мовах ті ж слова: «Смерть німцям! Хай живе Червона Армія!» Відплата почалося. Вона буде доведена до кінця. Ніщо більше не врятує розбійну Німеччину… Для мене – для радянського громадянина, для російського письменника, для людини, яка бачила Мадрид, Париж, Орел, Смоленськ, для мене найбільше щастя топтати цю землю лиходіїв і знати: не випадок, не фортуна, не промови і не статті врятували світ від фашизму, а наш народ, наша армія, наше серце, наш Сталін… Єдина історична місія, як я її бачу, скромна і гідна, вона полягає в тому, щоб зменшити населення Німеччини».

«Успіх» пропагандистських вправ Еренбурга і масових звірств Червоної армії виявився грандіозним: втрати червоноармійців, починаючи з кінця 1944 року, зросли вдесятеро і сягнули рівня 1941 року. Німецькі солдати і фольксштурм билися вже не за фюрера і рейх – вони самовіддано прикривали евакуацію цивільного населення. Ті самі жахіття, тільки в дещо менших масштабах, діялися не лише на території Німеччини: «Поступово ці бродячі орави стали обчислюватися вже десятками тисяч людей, ведучи себе все більш розгнуздано й агресивно… Угорщині не пощастило. На її рівнинах кінноті привільно, і тут були зосереджені майже всі наші козачі корпуси разом з норовами, які аж ніяк не зникли серед козаків після приходу радянської влади. Таким був початок «непорушної» угорсько-радянської дружби, в міцності якої нас запевняли ще недавно… На щастя, незабаром була проведена операція в масштабах всього фронту, внаслідок якої була виловлена уся ця братія у Христі, яка вешталася рокадними шляхами. Декого розстріляли на місці, а більшість потрапила на пересильний пункт фронту і на передову». Так згадував льотчик-винищувач Дмитро Панов, книга спогадів якого вийшла друком у Львові на початку 2000-х.

Іншими словами, сила геббельсівської пропаганди була в тому, що вона у багатьох випадках базувалася не на брехні. Особливо тоді, коли йшлося про СРСР та Комінтерн. Бо ж бузувірство радянського тоталітаризму було аж ніяк не меншим за бузувірство тоталітаризму нацистського, тож не треба було нічого особливого вигадувати. А стилістика нинішньої російської пропаганди щодо України більше нагадує Еренбурга, ніж Геббельса. Втім, ці два високоосвічених прислужника «великих вождів» були варті один одного. Як і Путін вартий своїх попередників, які марили про європейське та світове панування. Нам же слід рішуче позбуватися ілюзій, накинутих радянщиною, і чітко оцінювати путінізм як новітню ідейну синтезу сталінізму і гітлеризму.

Теги:
2014-09-15 14:17:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар