Iван Сошенко: предтеча нашого генія - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Iван Сошенко: предтеча нашого генія

Iван Сошенко: предтеча нашого генія

До 175-річчя від дня викупу Тараса Шевченка з кріпацтва
Наталя ОКОЛІТЕНКО, письменниця, доктор біологічних наук

У примарному світлі білої ночі юнак змальовує грецьку статую. До нього підходить студент Академії мистецтв...

Цей епізод нагадує мотив народних казок: бідак зустрічається з добрим чарівником, який виводить його на світлу життєву дорогу. Але Шевченкова повість, із якої ми дізнаємось, як було далі, твір хоч і автобіографічний, проте художній, відтак автор має право на домисел. А в житті було інакше: вперше прийшовши на квартиру до свого благодійника, Тарас Шевченко нахилився, щоб поцілувати йому руку, Сошенко ж дав йому урок гідності. Генієм Шевченко тоді ще не був, він навіть не здогадувався, хто в ньому гряде, бо дивився на світ із прірви безмежної приниженості. Якщо вдуматися в цей епізод, сповна осягаєш зміст слів одного з найперших Кобзаревих біографів — О.Я.Кониського: «Знайомство Сошенка перевело через той Рубікон, що межував людей із кріпаками, темряву зі світлом, волю з неволею. Не можна вгадати, що сталося б із генієм нашого слова, коли б він не спізнався з Сошенком. Чи поталанила б йому доля яким іншим робом вибитися з темного льоху неволі на світ і «вийти в люди» чи, може, під густою корою Ширяєвських красок та кріпацького безправ’я і панського самовольства навіки б зав’яли і засохли ті величезні дари духовні, якими природа наділила Тараса. Як знати?» Сошенко не лише організував викуп обдарованого кріпака — він дав поштовх туго стиснутій пружині потенційних можливостей, що зробили художника й поета Тараса Шевченка світочем нашого народу.

З прірви не можна вихопитися без того, щоб не запаморочилася голова. За спогадами Сошенка, Тарас після викупу з неволі « ...зовсім змінився. Познайомившись через Брюллова з кращими петербурзькими домами, він часто їздив на вечори, гарно вдягався, навіть з претензією на comme il faut. Одне слово, на деякий час у нього вселився світський біс. Досадно мені й боляче було дивитися на його безладне життя, не властиве нашому братові художнику, для якого все життя в мистецтві. Отак, — думав я собі, — зрозумів він волю, що коштувала йому великої боротьби, таких страшенних зусиль?»

Мабуть, таки було важливо для того, кому судилося стати Кобзарем, в юності мати біля себе людину, котра говорила: «Гей, Тарасе, схаменись! Чом ти діла не робиш?» А ще Сошенко студіював зі своїм другом книжки не тільки з історії й теорії мистецтв, а й з астрономії та природознавства. Тому наш світоч і прозрів те, що не вдалося Карлу Марксу: домінантний вплив науково-технічного прогресу на соціальну ситуацію в світі. Йдеться про відомий вислів, який починається словами «Великий Фултон і великий Уатт...»

ІВАН СОШЕНКО В ПЕРШІ РОКИ ЖИТТЯ В ПЕТЕРБУРЗІ. МАЛЮНОК 1834 р. / ФОТО З САЙТА RUTHENIA.INFO

Здавалося б, класична схема: мудрий наставник і його трошки легковажний, через розповень сил, але дуже талановитий учень. Але обоє були живими людьми, й ставитися до них, як до пам’ятників, не можна. Шевченко й Сошенко разом ужилися тільки чотири місяці: їх розвело суперництво за «красну німочку», племінницю квартирної хазяйки. Сошенко, на відміну від Шевченка, збирався на ній одружитися.. Цей епізод із Кобзаревої біографії й досі дає привід для спекуляцій: як міг автор «Катерини» відбити наречену в свого благодійника? Що це — легковажність молодості? Чи цинізм митця, котрий дозволяє собі те, що засуджує в інших?

Повість «Художник» Шевченко писав у дозрілому віці, коли всю полову з його життя вимели оренбурзькі вітри, тим часом у цьому творі немає й сліду каяття. Історію любові й скоростиглого одруження на жертві спокуси оцінено очима дуже тверезої людини. Якщо порівняти психологічні характеристики прототипів «Художника», то стає зрозумілим, що наставник і учень дуже скоро помінялися місцями, чого й слід було чекати. Юний учень зрілого митця не має з Шевченком нічого спільного: це — Сошенко, сором’язливий, романтичний і безнадійно інфантильний у стосунках із жінками, таким він і залишився по кінець життя. Попри молодість майбутній Кобзар був набагато досвідченішим, аніж його старший на сім років друг: у той час він пережив роман з Ядвігою Гусиковською, яка його кохала й навіть сорочки шила, але... вимагала, щоб він заради неї перейшов на польську мову. Юнак, котрий відмовився жертвувати заради любові власною духовною суттю, не міг не бути далекоглядним.

Шевченко свідомо не дав Сошенкові одружитися.

І так повівся автор «Катерини»?! В тім то й справа, що з героїнею однойменної поеми ця дочка виборзького губернатора, який застрелився, програвшись у карти, не мала нічого спільного. Щоб зрозуміти цей типаж, варто згадати «Невський проспект» Миколи Гоголя. Його герой, теж художник, закохується в «божественне створіння» і, знайшовши його в будинку розпусти, пропонує разом трудитися над спільним життям, а у відповідь чує: «Як можна! Я не праля й не швачка, щоб займатися роботою» Повість «Художник» закінчується промовистим штрихом: та, з кого мальовано геніальну «Мадонну», залатує незавершеною картиною свого чоловіка дірку в ширмі. Оце є мірилом прірви, в яку збирався самохіть стрибнути Сошенко, від чого Шевченко його врятував. І Сошенко це зрозумів, бо, за його словами, вони « ...попрощалися, як добрі приятелі й земляки, так, ніби між ними нічого не було».

Їхні шляхи розійшлися надовго. Тараса Шевченка кликала душа українського народу, щоб, увібравши в себе свого генія, ростити самосвідомість. Іванові Сошенку судився шлях митця-бідаря з безіменною, як про те сказано в повісті «Художник», могилою в кінці. Але промінь історії вже впав на нього, спрямований логікою поведінки тієї рідкісної людської особистості, яку Сошенко являв. Як же склалася доля того, хто став Предтечею нашого Кобзаря?

Іван Максимович Сошенко народився 2  червня 1807 року в місті Богуслав. Його дід Кіндрат Соха, знаний кожум’яка, збив непогані статки, але графиня Олександра Браницька підступом захопила землі міщуків, виставивши умову: або ставайте кріпаками, або забирайтеся геть. І батько Сошенка переїхав до Звенигородки, щоб там щодень боротися з примарою голодної смерті. Максим Кіндратович не мав можливості платити за навчання сина у вільшанського шляхтича Степана Превлоцького, а тому Іван мусив усіляко відробляти витрачений на нього час і хліб. Попри все, учень він був на диво тямковитий, і незабаром удостоївся відповідального доручення: намалювати на воротях Енгельгардової псарні сцену полювання з хортами.

Початок самостійного життя Івана Сошенка був воістину «рожевий». За розпис іконостасу в Мліївському монастирі йому заплатили стільки, що батько навіть трохи грунту прикупив. Сошенкові світили добрячі заробітки, одруження на дівці з посагом і поступове доростання до панка середньої руки. Все це рухнуло після зустрічі з заїжджим чиновником Рибачковим, який розповів про Академію мистецтв, незвичайних людей, які ходять під петербурзьким небом, студентське життя, голодне, але таке прекрасне. І Сошенко вирішує з першим-ліпшим обозом дістатися Петербурга, щоб там навчитися високого мистецтва. За викуп паспорта він заплатив таку суму, що на дорогу лишилося кілька карбованців.

Був кінець листопада 1831 року, нуртувала епідемія холери. Сошенкові пощастило на доброго попутника — гарно вбраного ровесника, який виявився кравцем-кріпаком на оброку. Він узяв на себе дорожні витрати, і через місяць друзі дісталися освітленої гасовими ліхтарями північної столиці. Кравець влаштував його у своїх знайомих, але Сошенко тільки три дні їх обтяжував: сусіди, дізнавшись, що приїхав маляр, попросили його розмалювати скриню й оновити стару ікону. За плату найняв собі комірчину.

У Сошенка, якого зарахували вільним слухачем Академії мистецтв, почалося типове, відоме з пісень Руданського, життя українця-студента, що «сидить у хаті на болоті третій місяць без борщу», — змагання високих мрій із сухотами.

Він справді зумів підняти всю передову творчу інтелігенцію на боротьбу за викуп Тараса Шевченка. Поема «Царі» — другий привід для спекуляції навколо Кобзаревого імені: мовляв, поет спаплюжив імператорське подружжя, яке дало гроші на його викуп. Не було цього. Гроші на викуп Шевченка дала дружина молодшого царевого брата Марія Павлівна — з походження вюртембурзька принцеса Фредеріка-Шарлотта-Вільгельміна, про яку Пушкін сказав, що «при дворе она не ко двору». Біолог, яка слухала лекції Жоржа Кюв’є, вона цікавилася наукою і все життя матеріально підтримувала Тараса Шевченка. ЇЇ портрет зберігається в Київському музеї російського мистецтва, на ньому вона зображена без коштовностей, бо продала їх, щоб послати гроші голодуючим Греції.

У боротьбі з високими пориваннями перемагали сухоти: на Сошенкових руках помер його товариш, такий самий бідар-художник на прізвище Безлюдний. Щоб не піти його щляхом, 1838 року Іван вирішив повернутися на батьківщину, діставши атестат на звання вільного художника. Чекала на нього посада вчителя малювання Ніжинського повітового училища із скромною оплатою: все, що не добрав у справжніх майстрів живопису, збирався здобути самотужки.

І тут доля ніби почала карати його за те, що захотів стати справжнім майстром.

Сошенко був винятково старанний у роботі. Діставши замовлення на ікону про янгола, що виводить Іакова з в’язниці, довго вивчав історичну літературу, яка б давала уявлення про біблійні часи, довго шукав освітлення — ледь помітне сяєво, яке струмувало від небожителя, вихоплюючи вогкі кутки камери... В Академії мистецтв таку картину похвалили б. А єпископ віддав твір на переробку місцевому богомазові, туди ж потрапив і «Христос, який благословляє дітей», бо владиці заманулося, щоб ризи на Месії були не білі, а червоні. Тяжко переживши образу, Сошенко вирішив за краще бідувати, але не догоджати смакам невігласів, які й гадки не мають про геніальних Рафаелівських мадон, мальованих із простих жінок.

Іван Максимович мужністю не відзначався. З теплим гумором згадував інспектор Другої київської гімназії М. К. Чалий, як Сошенко дорогою до Остра, що на Чернігівщині, озирався, боячись нападу розбійників. Та він ставав залізним у любові до мистецтва й у вірності моральним ідеалам. Ось яку характеристику дав йому в листі до Шевченка від 8     вересня 1860 року той же Чалий: «Наш Іван Максимович невиправний, він такий самий, яким був «во время оно», коли ви разом боролися з людьми і з життям: добрий товариш, щира душа, борець супроти неправди й підлостей, трибун народний». І це була свята правда: Сошенко ладен був узяти на свої плечі будь-яке страждання.

Через загострення сухот 1846 року мусив перебратися до Немирова, і там у його життя ввійшла любов до Марцеліни Віргінської — не першої молодості дівчини, яка сама заробляла собі на хліб, працюючи гувернанткою. Мабуть, Марцесі довелося поборотися за свою долю, бо її батько, вчитель співів із до краю зубожілого шляхтянського роду, гонору не втрачав, і зять «низького стану» йому не подобався. Та, попри бідність, двоє трудівників заходилися влаштовувати родинне вогнище. Взяли до себе двох племінниць Івана Максимовича, до них двох дівчаток на пансіон —от уже й щасливим можна бути у немаленькій сім’ї. Однак директор Немирівської гімназії виявився людиною патологічно жорстокою.

Прийшов якось Іван Максимович після чотирьох уроків по півтори години — втомлений, недужий. Тільки б підсісти до домочадців, які влаштувалися біля самовара, як на поріг посильний:

— Пан директор просять до себе. Та кажуть, щоб не барилися.

І мусив Сошенко, бухикаючи, братися на інший кінець міста по осінній сльоті, щоб почути:

— Ви, Іване Максимовичу, художник, відтак умієте стругати олівці. То приготуйте два — мені й дружині.

Після того як Сошенко відмовився підробити підпис на заповіті покійної кастелянші на користь її дочки, до якої директор благоволив, той зовсім сказився. Одного разу він вдерся на урок разом зі сторожем і наказав тому відшмагати котрогось із хлопчиків за дрібне порушення. Запінившись, вихопив із рук сторожа різки й нещадно вперіщив ними по заголеному дитячому тільцю. Сошенко тоді знепритомнів і довго після цього пролежав у гарячці. А одужавши, дійшов висновку: дрова людям рубатиме, печі топитиме, а працювати з таким катюгою не буде. Отак Іван Максимович зійшов на ту ж точку, з якої почав свій творчий шлях шістнадцять років тому.

За необхідністю повсякдень дбати про хліб насущний важко було уривати час для роботи над тими картинами, до яких рвалася його душа. Ось уривки з листів Сошенка тих часів, коли його митецька воля обернулася на тяжке ярмо залежності від випадку: «Одна надія — на труд, а де взяти роботу? Думка, що буде попереду, жахає мене і руки опускаються... «загруз по вуха в намулі пошлості». Ех, коли б ви знали, яка втіха для серця й яке привілля для уяви, втікши від світу, жити для мистецтва».

1854 року Марцеліна змушена була знову піти навчати чужих дітей. Можна уявити, як тяжко далося те рішення подружжю: для заміжньої жінки це було останнє діло. А Іван Максимович відробляв дім, який йому дістався як оплата за виконання великого замовлення, почуваючись не краще від кріпака, змушеного працювати на чужому полі. Отак минуло вісім років.

1856 року Сошенкові запропонували місце в Другій київській гімназії, й подружжя вибралося з «немирівської берлоги». Та в Києві Марцеліна прожила недовго: в червні 1861 року вона померла в сестри Емілії, до якої була дуже прив’язана. З дороги написала чоловікові лише два листи. Повіддававши племінниць заміж, зокрема й «чорняву Ганнусю», про яку з такою теплотою згадував Т.Г.Шевченко в своєму листі, Іван Максимович лишився зовсім самотній. Втішала тільки робота: педагог він був чудовий, і учні його дуже любили за душевну доброту й цікаві розповіді про довкілля. 1861 року по «естафеті добра» було передано до Петербурга найталановитішого Сошенкового учня — Володимира Орловського, який згодом став професором Академії мистецтв: вступити туди йому допоміг Шевченко.

«Мій іскрений друже«— так у листах звертався Тарас Шевченко до Івана Сошенка. А зустрічалися тільки два рази: 1846 року в Ніжині й 1859 року в Києві. Тоді Михайло Чалий записав спогади Івана Максимовича про Шевченкову молодість, опублікувавши їх у травневому номері журналу «Основа» за 1862 рік. Сошенко був серед тих, хто прибув до Канева з труною великого Кобзаря, брав участь в організації його поховання на Чернечій горі.

Картин Сошенко створив небагато, й не всі вони дійшли до наших часів. Він знав, що міг би залишити по собі більший доробок і тяжко карався, як вважав, «марно загубленим» життям. Вважається, що Сошенко працював у манері Брюллова, але це зовсім не так. Манера «великого Карла» — це помпезність, декоративність і водночас статичність, безповітряність. Картинам Сошенка притаманні скромні сюжети, приглушені тони, особлива лагідність на людських обличчях: це художник цілком самобутній, який шукав власного шляху в мистецтві.

То була людина виняткових моральних якостей. Три категорії істот брали його за душу в цій «юдолі печалі», як називав він світ: скривджені діти, покинуті старі й бездомні тварини. Для останніх носив у кошику м’ясні відходи, калічних забирав до себе.

Як же багато спільного було в нього з Тарасом Шевченком! Варто згадати, що картина, за яку той дістав у Академії срібну медаль, називалася «Хлопчик-жебрак, який дає собаці хліб». Обоє, насамперед, були добрими людьми, і Шевченків гнів випливав із породженого цією рисою болю.

Життя минуло в роботі й злигоднях. Останні вакації Сошенко вирішив подарувати собі: здійснити мандрівку по рідних місцях — подивитися на біле каміння Росі, на садки Звенигородки. Не доїхав — 30 серпня 1876 року помер у Корсуні від застуди. Світло петербурзької білої ночі вихопило цю постать із забуття — одного з численної армії тих митців, чий талант не розквітнув. Благородна душа, приречена на поразку в боротьбі з немилосердністю життя? Нічого подібного!

Доказ цього — наша історія, яка неможлива без Кобзаря, доказ тому — сам факт, що світ, попри всі його відступи й помилки, веде свій поступ у напрямі Царства Божого, прагнучи добра та справедливості для всіх.

 
 
Теги:
2013-04-29 11:47:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар