Іван Дзюба. Інтернаціоналізм чи русифікація - Україна Incognita
Україна Incognita » TOP-книг, які варто прочитати » Іван Дзюба. Інтернаціоналізм чи русифікація

Іван Дзюба. Інтернаціоналізм чи русифікація

Безпосереднім поштовхом для написання цієї славнозвісної наукової праці стали проведені 1965 року в Україні арешти творчої молоді. Робота була оголошена антирадянською, автора виключили із Спілки письменників, і він теж опинився за ґратами. Починаючи з 1968 p., монографія багато разів виходила за кордоном українською, російською, англійською, французькою, італійською, китайською мовами. В Радянському Союзі як політичне звинувачення висувалася проти кожного, хто читав її чи бодай тримав у руках, якщо це ставало відомо КДБ. В Україні, проголошеній незалежною державою, ця наукова робота окремою книжкою виходить вперше. На жаль, багато порушених у ній проблем залишаються актуальними й нині.

Дзюба І. М. Інтернаціоналізм чи русифікація? — К. : Видавничий дім "KM Academia", 1998, — 276 с.

ISBN 966-518-110-6

День. №210, вівторок, 15 листопада 2005

Відповідальність за націю

Юлія КАЦУН, «День»

Сьогодні в Українському домі говоритимуть про долю книжки Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Ця подія приурочена до 40-річчя оприлюднення роботи, яка справила величезний вплив на український національний рух. Написана у 1965 році, вона набула широкого розголосу за кордоном. Памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?» витримав близько сорока видань українською, російською, англійською, французькою, італійською та китайською мовами. Робота була оголошена антирадянською, автора виключили зі Спілки письменників, а згодом заарештували. Проти кожного, хто читав, чи бодай тримав у руках памфлет, висувалося політичне звинувачення. Нове видання книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (яка в УРСР ходила у «самвидаві» і розцінювалася як антирадянська) доповнено документами, автобіографією та резюме автора. Сам Іван Дзюба буде спеціальним гостем сьогоднішньої презентації.

Цікаво, чи очолить ця подія, як і повинна, рейтинг новин чи знову буде витіснена черговими подробицями вузькопартійного життя або заявами когось із вітчизняних політиків? Складається дивна тенденція. Події, що стали для країни і суспільства доленосними, і досі перебувають в інформаційному вакуумі (так, непоміченим пройшло 10-річчя приєднання України до Ради Європи). Чи не тому, що українці у своїй країні залишаються свого роду «підпільниками», об’єднані лише системою паролів і явок. Одна з таких «явок» — саме сьогодні в Українському домі.

Напередодні «День» за допомогою експертів спробував з’ясувати, 
ЧИМ БУЛА КНИЖКА ІВАНА ДЗЮБИ «ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ ЧИ, РУСИФІКАЦІЯ?» ДЛЯ СВОГО ЧАСУ І ЧИМ ЗАЛИШАЄТЬСЯ НА СЬОГОДНІ?

 

Віктор ПУШКІН, професор, завідувач кафедри історії та політичної теорії, директор Інституту гуманітарних проблем Національного гірничого університету (Дніпропетровськ):

— Я познайомився з цією книжкою за вельми незвичайних обставин. Один мій давній добрий знайомий, до якого я одного разу зайшов за книжками, запропонував мені невеликий томик, переплетений у просту палітурку, на якій було написано: «Лекції з анатомії». Я здивувався, що він пропонує мені ці лекції, оскільки анатомією не цікавився. А знайомий мені й каже: «Це — інша анатомія. Почитай, якщо тобі цікаво». Я взяв цей томик, і коли почав читати, то з’ясував, що це і є та сама знаменита книжка, про яку було багато розмов, — «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Це справді була книжка про анатомію нашого суспільства, того суспільства, в якому ми жили, і в якому вирішувалася одна з найгостріших проблем — національна. Ця книжка тоді справила на мене, молодого дослідника, дуже сильне враження. До цього в мене було традиційне уявлення про національні проблеми, сформоване на основі тих робіт, які всі ми читали. Але ця книжка, дуже смілива та мужня на той час, напевно, вперше примусила мене по-справжньому серйозно замислитися над цими проблемами. По суті, це була перша книжка, в якій так всебічно аргументувалася проблема національних відносин, збереження етносів. Звісно, Іван Дзюба був вимушений писати в певних умовах — десь езопівською мовою, десь був вимушений віддати данину часу... Але ця книжка, на мій погляд, була не тільки викликом тим, хто вирішив, що в нас немає національної проблеми або вона вже вирішена. Вона була й попередженням можновладцям, які, на жаль, цього попередження так і не почули. Водночас це був заклик до вільного, чесного, публічного обговорення всіх аспектів національного питання. Ця книжка і зараз, на моє переконання, зберігає свою актуальність. Наприклад, Дзюба порушує в ній проблему про національні кадри. Хіба сьогодні цієї проблеми не існує? А національні й етнічні рухи? На сьогодні ця проблема також залишається актуальною. А лейтмотивом цієї книжки та її ідей, на мій погляд, є вірш молодого українського поета, наведений у цій книжці: «Не маю зла до жодного народу, До жодного народу в світі зла не маю. Чого ж тоді все важчає мені На світі жити у множині духовній?» Дзюба вперше показав механізм самої русифікації, обґрунтував, що русифікація та денаціоналізація суперечить інтересам як самого російського народу, так і інших народів. Уперше показав, що національне питання має і соціальний, і історичний характер. Водночас він заявив і про відповідальність уряду України за стан і вирішення національної проблеми в рамках самої України. Він продемонстрував сміливість, хоча розумів, що може нести відповідальність за такий заклик до українського уряду, який мав виступати як гарант національної цілісності держави, але насправді таким гарантом не був.

Завдяки існуванню та діяльності таких людей, як Іван Дзюба, Ліна Костенко, Борис Олійник, Мирослав Попович, Сергій Кримський, Петро Тронько, ще зберігається духовна аура України. Вони — совість України. Таким був Іван Дзюба 40 років тому, таким він залишається і сьогодні — чесною, мужньою, порядною та щирою людиною. І, думаю, біда наша в тому, що, на жаль, знають про цю книжку дуже мало. Треба, щоб її більше читали. Треба, щоб її, безумовно, перевидавали. Треба, щоб вона була в програмі навчальних курсів і в кожній бібліотеці.

Володимир ПАНЧЕНКО, професор, віце-президент Національного університету «Києво-Могилянська академія»:

Трактат «Інтернаціоналізм чи русифікація?» я прочитав у 1990 р., коли його опублікував (нарешті!) журнал «Вітчизна». Хоча почув про нього ще влітку 1970-го. Це було в Одесі, відразу після вступу на філфак. Епідемія холери тоді загнала всіх першокурсників «на обсервацію»: нас зачинили на десять днів у гуртожитку і оголосили карантин. Пийте для профілактики тетрациклін і чекайте на кращі часи. Серед моїх однокурсників була й Люда Авдієвська, рідна сестра знаменитого Анатолія Авдієвського. Здається, саме від неї я й почув імена Івана Дзюби, Валентина Мороза... Говорилося пошепки; можливо, передавався з рук у руки й самвидав. Проте, повторюю, прочитати «Інтернаціоналізм...» випало тільки через 20 років.

А написано трактат було ще в 1965 р. Автор адресував його тодішньому керівництву СРСР та УРСР, а водночас інтелігенції України — і тій, яка не задумувалася над «українським питанням», і тій, яка була занепокоєна політикою русифікації, намагалася розібратися в її генезі і шукала якийсь вихід із ситуації. Своїм трактатом І. Дзюба сподівався переконати — і владу, й рядових читачів — у тому, що національна політика в СРСР потребує серйозних коректив, оскільки вона викривлює ті принципи, які формулювалися К. Марксом, Ф. Енгельсом, В. Леніним, а також КП(б)У часів «українізації».

У цьому й полягала чи не найголовніша (і найбільш прикра для радянського офіціозу!) несподіванка: працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» написав не якийсь там «антирадянщик» із-за кордону, а український інтелігент, який цілком щиро взявся захистити ідеали, чистоту прапора, домагаючись «відновлення ленінської національної політики та «істинного» соціалізму!

Система аргументів І.Дзюби була настільки разюче- переконливою, що в того, хто прочитав його працю, не могло залишитися ніяких сумнівів: так, «інтернаціоналістська» політика в СРСР спрямована на «злиття націй», на формування радянського народу як якоїсь «безнаціональної» маси, на відтворення лихої практики часів «єдино неділимої» з її колоніальними рефлексами. «Нація переживає кризу», — доводив І. Дзюба, скрупульозно показуючи саму механіку творення цієї кризи тодішніми «інтернаціоналістами». По суті, він узяв на себе нелегку ношу адвоката України й українства, який показував цілому світові «голого короля». Есесерівська національна ідилія в інтерпретації І. Дзюби виявлялася драмою української нації, знекровленої багаторічним «перемелюванням» її на жорнах всерадянської русифікації.

Трактат щедро пересипаний цитатами: крім класиків марксизму тут не раз «озвучено» Олександра Герцена, численних діячів ВКП(б), Миколи Скрипника, матеріали партійних з'їздів 1920—1930 рр. І. Дзюба ставив своїх майбутніх опонентів у явно незручне становище: це ж їм треба було виставляти щось проти самих Маркса й Леніна!

У Х розділі («Русифікація і механізми русифікації») І. Дзюба обґрунтовував надзвичайно принципову думку про те, що одним із елементів русифікаторської політики є ослаблення української культури, перетворення її в щось другорядне й малоцікаве. Яскраві національні культурні явища об'єктивно несли в собі небезпеку для інтернаціоналізму по-радянськи, оскільки були демонстрацією сили, самобутності, духовного здоров'я нації. Радянський же «інтернаціоналізм» робив ставку на вивищення російського. У трактаті наведено чимало прикладів штучного «відведення крові від української культури», гальмування її розвитку, стимулювання провінційності. Поставив І. Дзюба й болюче питання про повноту української культурної спадщини. Замовчування наукових здобутків М.Грушевського і М.Драгоманова, П.Чубинського й В.Антоновича, С.Подолинського і Ф.Вовчка, П.Куліша і М.Зібера, виключення з резервуару історичної пам'яті козацьких літописів, документів і постатей національно-політичної боротьби кінця ХІХ— початку ХХ століть, огульне перекреслювання імен В.Винниченка, М.Хвильового, С.Єфремова, М.Євшана, пильне перевіювання доробку неокласиків, цілковита здача іншим культурам спадку М.Березовського, Д.Бортнянського, О.Архипенка, штучне забуття багатьох-багатьох майстрів із діаспори, — хіба все це не обкрадає українську культуру, не збіднює її творчу перспективу? Тим паче, на тлі безжального тиску на святая святих нації — українську мову...

«Праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» змінила всю мою долю», — визнає згодом її автор. Трактат потрапив за кордон, його переклали й видали англійською, італійською, китайською, російською, французькою мовами... А от сподівання І.Дзюби на те, що політичне керівництво УРСР та СРСР візьме до уваги його аргументи, не справдилися. У дію вступив всесильний комітет держбезпеки.

Хоч як парадоксально, праця І.Дзюби, написана 40 років тому, багато в чому залишається актуальною. Довготривала русифікація не минула для українців безслідно. Найтяжчим її наслідком виявилося «малоросійство», яке особливо небезпечне тоді, коли воно уражає політичну й бізнесову еліту. Прикладом може бути й горезвісна «багатовекторність» у зовнішній політиці, і постійне «прогинання» перед Росією, «пригоди» навколо аверсу й реверсу нафтопроводу Одеса — Броди, і, звичайно ж, принизлива для українства національно-культурна ситуація в Україні. Все це вже скрипить на зубах: ганебний стан українського книговидання, скорочення «шагреневої шкіри» української мови в шоу-бізнесі, пресі, телерадіопросторі, «латинізація» української мови в освітній сфері, фактичне зникнення національного кіно. На ФМ- станціях «наймузичніша» нація взагалі відсутня. Пригадуєте висновки І.Дзюби про неповноту української культури, про штучне вивищення російського і так само штучну маргіналізацію українського?

А що «провідники нації»? Нічого: після президентських виборів помаранчеві переможці дружно кинулися «захищати» російську мову! Їм здається, що це додасть їм голосів тепер уже на парламентських виборах. Майже не залишилося партій, які б якось заявляли про свою позицію щодо тих проблем, про які сказано вище. Як на мене, настав час братися за працю «Русифікація-2».

Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, професор Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого:

— Річ у тім, що радянське керівництво впродовж чи не всього XX сторіччя говорило про те, що в Радянському Союзі всі національні проблеми вирішено. Так воно говорило, починаючи від декрету «До народів Росії» й закінчуючи своїми останніми керівними жестами. А молодий український літературний критик та історик літератури Іван Дзюба написав книгу, де у спокійній, стриманій формі довів, що жодна національна проблема у Радянському Союзі не вирішена! Це було сенсацією. Передусім ми орієнтуємо цю книгу виключно на українську ситуацію. Але насправді це була епохальна для тієї доби книжка. Тому що вона на повну силу сказала світові про те, що Радянський Союз — це величезна кризова структура, де одна із центральних проблем людства — проблема національна — не вирішена. Відтак у читацькому середовищі цієї книги, довкола самого читацького середовища і в суспільстві розпочався той процес, який скінчився у серпні 1991 року. Власне ця книга й спрогнозувала той серпень. Одначе й по сьогодні праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» залишається для нас тим, чим була раніше. Вона говорить про те, що конче необхідно вирішувати національні проблеми, загальний контур яких у ній дуже добре представлено.

Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук:

— У одній секретній партійній постанові, датованій лютим 1972 року, було сказано, що у Дзюбиній книжці «робиться спроба довести пригнічене становище України в складі СРСР». У принципі на той час це була абсолютно точна оцінка. А далі тексту приписали, що він має «антисовєцький, антикомуністичний характер, а його автор стоїть на буржуазно-націоналістичних позиціях», що Іван Михайлович вдається до «спотворення і перекручення положень ленінської національної політики та змісту творів класиків марксизму-ленінізму з національного питання».

Себто далі пішла така неправда, що і коментувати її зайве, оскільки фактично увесь «Інтернаціоналізм…» побудований так, щоб довести, за словами, самого Дзюби, «порушення і викривлення» тих принципів, що ним у КПРС і СРСР перманентно клялись у вірності. Отже, незважаючи на цілком прозорі авторські інтенції, книжку політично демонізували, а її автора після арешту у 1972- му намагались ще й зробити теоретиком «Української національної комуністичної партії». І була б тоді у Івана Михайловича інша «стаття» й інша доля… На щастя, сталося не так і сьогодні ми маємо можливість перечитати перевидання його книжки і послухати самого автора (до речі, людини, яка зовсім не прагне «купатися» у своєму минулому, як робить дехто з тих, кого Павло Загребельний назвав не «дисидентами», а «присидентами»).

На сьогодні для мене як історика «Інтернаціоналізм…» є не лише насправді цінним джерелом до вивчення епохи, що цікавить мене професійно. На превеликий жаль, чимало положень і висновків Дзюбиної праці (особливо стосовно механізмів русифікації, статусу і ролі української мови, культури) залишаються актуальними і у начебто незалежній Україні. Окремо зверну увагу на назву останнього, 14-го розділу книжки. Знаєте, як він називається? Ось як: «Уряд УРСР як речник національної цілості: його відповідальність за націю». Правда, цікаво?

І останнє. 40 років тому молодий літературний критик-нонконформіст Іван Дзюба у найпохмуріший час (коли брежнєвський антидемократичний «стабілізець» прийшов на зміну хрущовській — нехай і обмеженій, але все-таки — «лібералізації») дав неоціненний моральний урок суспільству: треба не лише не боятись, а й уміти сказати правду владі, що сьогодні «на дворі». Добре було б, якби цей урок засвоїли ті, хто посіяв розбрат у «помаранчевій» команді і збільшує мартиролог надій на те, що Україна таки буде цивілізованою державою. Тією самою, в яку вірив і вірить Іван Михайлович Дзюба.

Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, професор Національного університету «Острозька академія»:

— Для українських шістдесятників книга «Інтернаціоналізм чи русифікація?» була, образно кажучи, своєрідним «святим письмом». Звідти вони черпали аргументи на захист і української мови, і української ідентичності. При цьому цей захист тоді виглядав цілком благонадійно. Оскільки Іван Дзюба апелював до марксизму. Очевидно, автор цієї книги вірив у те, що писав: автентичний марксизм (якщо є такий) є інтернаціоналістичним за своєю суттю. Не знаю, чи розумів Іван Дзюба подвійність марксизму як політичної практики. Для цієї течії особливо притаманним було політичне лицемірство, коли проповідувалося одне, а робилося інше. На жаль, ця практика успішно продовжує жити в Україні і в наш час. Але хоч як би було, «Інтернаціоналізм чи русифікація?» стала помітним явищем у свій час. Чим вона є сьогодні? Як на мене, це — пам'ятка української суспільно-політичної думки періоду «відлиги» і «застою». Ця книга цікава як об'єкт аналізу. Але зараз ідеї та підходи, пропоновані в цій книзі, видаються малоприйнятними. Очевидно, зараз потрібний новий Іван Дзюба, який би спробував осмислити сучасну практику русифікації.

Юлія ОЛІЙНИК, директор видавництва «Темпора»:

— Це питання — «Інтернаціоналізм чи русифікація?» — виникало протягом усієї нашої історії. Але, мабуть, в поколінні шістдесятників ніхто краще Івана Дзюби так не поставив і не висвітлив це питання. Що вирізняє книгу «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Мені здається, що це не просто розповідь про загальну проблему, а саме постановка запитання, яка вимагає від кожного з нас вибору. Тобто будь-хто, хто замислюється над цією проблемою, неминуче приходить до висновку, що бути десь посередині неможливо. Кожен повинен зробити вибір стосовно того, де і на якій землі він стоїть, які моральні цінності він сповідує. І те, що так поставив це запитання Дзюба, було певним кроком. Нам не вистачає того, щоби хтось міг так само гостро підняти ці проблеми і поставити ці запитання сьогодні. Книга Дзюби була актуальна свого часу і йшла попереду свого часу. Але й сьогодні все те, про що говорилося тоді, актуальне і, на жаль, болюче.

День. №210, вівторок, 15 листопада 2005

Більше читайте в газеті "День"

Iван Дзюба на тлі «непроминального минулого»

Iван Дзюба на тлі «непроминального минулого». Частина 2

 



   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар