Іван Дзюба. Є поети для епох - Україна Incognita
Україна Incognita » TOP-книг, які варто прочитати » Іван Дзюба. Є поети для епох

Іван Дзюба. Є поети для епох

Розділ з книжки «Є поети для епох»

Вже закінчений був цей есей, як видавництво «Либідь» подарувало нам нову поетичну книжку Ліни Костенко. Невеличку, чудово видану й дорогоцінну: у ній нові, найновіші й деякі давніші, але ще не друковані вірші, зокрема й мініатюри. Їх усіх небагато, немовби на один вечір читання, але скільки тут різних мотивів і настроїв! Це не зовсім «родинний альбом», як може здатися з інтер’єру та з анотації. Зрештою, звернімося до вірша, який з останньої поетичної сторінки кидає світло на назву збірки (як завжди у Ліни Костенко, не випадкову, метафорично-«ключову»): Машини, шини, стрес, експрес, / кермо, гальмо, впритул, з-за рогу! / Стоїть Мадонна Перехресть, благословляючи дорогу. / Таксі, автобуси, авто, / мотоцикли, і кибитки. / Всі всім на світі є ніхто — / ні хто куди, ні хто нізвідки. / Маршрути горя і безчесть. / Світ на століття постарішав. / Стоїть Мадонна Перехресть, / чи вже Мадонна Бездоріжжя! / І мчать, і мчать, числа їм несть. / Дорога дальня й невідома. / Стоїть Мадонна Перехресть, / благословляюча Мадонна.

Це сугестивна картина суєтної сучасності, коли славетне прискорення історичного часу набирає макабричного характеру (віршові аж подих перебиває: «і мчать, і мчать, числа їм несть»; «всі всім на світі є ніхто — ні хто куди, ні хто нізвідки»), — картина на тлі стражденної вічності, яка все-таки благословенням Мадонни, Мадонни як не Перехресть, то Бездоріжжя, дає надію на якусь людську долю. На те, що люди і в цьому пекельному гармидері якось пізнають одне одного, одне одного пошанують. На це, мені здається, і благословляє всіх нас Мадонна Перехресть — або й Мадонна Бездоріжжя — Ліни Костенко.

Все у збірці, писане раніше й пізніше, рефлексоване й імпульсивне, — об’єднане переживанням минущості й неминущості буття («На скіфську бабу дивиться тушканчик / і, хто вона, ніяк не розбере»), його втрат — і влади пам’яті над самовладдям часу (а може, минущого опору пам’яті — неминущому самовладдю часу?) Переживанням змінності всього сущого, яку ані привітаєш (бо багато чого не стало), ані осудиш (бо багато чого стало), але сприймаєш із сумовитим розумінням, що інакше й бути не могло, з якоюсь наче притерпілістю — не особистою, житейською, а «світовою»: Коли замовкли менуети / і звук божественних терцин, / були й музики, і поети, / але не так, як перед цим. / Ішли віки, мінялись люди. / Адреси змінював Парнас. / Було все так, як вже не буде, / як вже при них, а не при нас. / О ради Господа святого! / Усі ж бувають молоді. / А все не так, як після того, / і все не так, як при тоді.

І сумовито-змирливий рефрен, і особливо оце останнє: «не так, як при тоді» — своєю розмовною барвою немовби злагіднює іронією суворе Гераклітове — про неможливість двічі ввійти в ту саму ріку часу. Із Гераклітом як «речником» часоплину на просторах вічності Ліна Костенко перемовляється віддавна, не кажучи вже про «адресовану» йому збірку «Річка Геракліта». Магія часу бентежила філософів і поетів, які шукали його формулу: «стріла часу», «віяло часу», «вузол часу», «круговерть часу». У самої Ліни Костенко в цій останній збірці є принагідно й «часу велотрек», який «розкружеляло»; є й мить, що «минала і минала» і, минаючи, не скаржилась, — аж поки її, тоді не впізнаної, і не стало; є й вічність, що «грає в довгої лози», є й знаменний курйоз — чи прикмета? («Вчора, пролітаючи, комета підморгнула приязно мені»). Тож ріка часу тече в берегах вічності. Так і у Ліни Костенко.

Видатний український філософ Сергій Борисович Кримський говорив про «поліфонію часу» і про «метачас культури», в якому можна багато разів увіходити в одну й ту саму «Гераклітову» ріку. Завдяки наскрізним вічним образам культури. І завдяки пам’яті. І одна, і друга форми олюднення часу, людського ментального упокорення минущості й утривалення творчого духу досягаються у високій поезії, якою і є поезія Ліни Костенко. Тут завжди панують ряснота спонтанних історичних і культурних асоціацій думки — як знаків світових злетів і падінь разом з об’ємністю і глибиною особистої життєвої пам’яті — цього інтимного духовного досвіду з його радощами й печалями. Утім, у підсумку вони нероз’ємні. І не взаємозамінні, не зрівноважні. Або ж: що глибше в минуле, то більше пам’ять позичає з нього світлого й радісного, а що ближче до дня сущого, то більшим болем може озиватися давня мить щастя.

Усе було — і сум, і самота. / І горе втрат, і дружба нефальшива. / А ця любов — як нитка золота, / що й чорні дні життя мого прошила. / Усе було, було й перебуло. / А ця любов — як холодно без неї! / Як поцілунок долі у чоло. / Як вічний стогін пам’яті моєї.

Образ того, з ким «ми не могли у світі розминутись», названо і не-названо, зримо і незримо присутній у всій поезії Ліни Костенко. Як і образи дитинства. Воно ж не все минає — залишає в душі не тільки золоте зерня особистості, не тільки свої дорогоцінні релікти, а й щось такого з власного світовитвору казки, що лягає бальзамом на болі й рани дорослості. Про це Ліна Костенко вміє сказати з легеньким, заспокоєним подивом, у якому делікатно — як буває в умудрених досвідом людей — приховано й сентимент, й іронію: Коти, зайці, ведмедики, лисиці, / рожева мавпа і зелений слон, — / мій зоопарк, і плюшевий, і ситцевий, / і черепаха, взута в поролон. / Їм в шафі тісно, а куди подіти? / У світі теж — там криза, там війна. / І діти виросли, вони уже не діти. / А я люблю зеленого слона. / Він гарний слон, у квіточки і в цятки. / Тут навіть є шовковий леопард. / А вже століття навіть не двадцяте, / ну, але то вже інший зоопарк. / Там все хтось в когось цілиться наосліп, / ніякі звірства вже не дивина. / Великий світ. І діти вже дорослі. / А я люблю зеленого слона.

Майже ідилічний вірш, але навіть у ньому чується світова дисгармонія. Як і у вірші про домовичка, якому «незатишно у місті», бо немає горища й комина, «немає хати, що їй років двісті», «нема колиски, щоб поколихати», «і навіть сон не ходить коло хати» — отож: Біда сьогодні буть домовинками, / у інтер’єрах казка не живе. Річ, звісно, не в домовичках... До дисгармонії світових змін Ліна Костенко чутлива не менше, ніж до того, що древні називали гармонією сфер, і обранюється й неочевидними її виявами. Ріка часу таки багато що забирає з собою назавжди, і над берегами цієї вічної ріки витає не лише заспокійлива мудрість, а й пекуча печаль. І в тих лісах, де ми блукали, блукають уже інші люди: «Вони нас не знають. / Це будуть вже їхні ліси», а згодом «у їхніх лісах блукатимуть інші люди». Майже те саме, що й в отому першому вірші: А все не так, як після того, / і все не так, як при тоді. Але зовсім не так змирливо: «Життя непоправне». «Життя — засвічена плівка». «Життя — великий цейтнот». «Життя — це криза, криза, криза. Життя — це криза, не круїз». Що ж, життя постійно суперечить самому собі, саме себе вивищує і понижує, стверджує і знищує, у цьому його вища сутність, — тож чи може не суперечити собі самому поет того життя?

І все-таки воно — життя. І хоч дощ, що «так само ходить по веранді», як і колись, — це вже не той дощ, це вже «екологічно небезпечний дощ», але, як і колись, «сам на сам із Всесвітом імлистим / летить Земля із людством на плечі. / А дощ шепочеться із листям, / як я з тобою уночі».

Проте зниження якості життя, рівнів людської екзистенції не проігноруєш. Навіть той вічний, хто сам доклав до цього максимум зусиль, незадоволений плодами їх: Сидить диявол десь па Гіндукуші. / Вивчає звідти всяку Божу твар. / Питає: — Гей! Почім, сьогодні душі? / Чому такий неякісний товар? / У передгір’ї зріють виногрона. / Колиску моря вітер колихнув. / — Во врем’я оно, о, во врем’я оно! — / сказав диявол і чомусь зітхнув.

Зрозуміти неважко, чому зітхнув, невдаха. Звик працювати зі складнішим матеріалом, а так — нецікаво... Як ось, скажімо, і в цьому випадку — впізнаєте? — Вівтар, трибуна і шинквас, / печери духу, що чамріє. / Ця райська птиця не для вас, / вона між вами почорніє. / І Гриць, і грець, і швець, і жнець. / І хто кому Іскаріоти ? / Цій райській птиці тут кінець. / Обпатрають, бо патріоти.

Поминаючи розкішний звукопис, — що це за райська птиця? Краса? Мрія? Мрія про Україну? Справді: Ми хочем тиші, хочем храмів. / Ми хочем музики й садів. / А всі залежимо від хамів, / від хрунів, хряків і вождів. / Ми всі залежимо від хамів! / Від їхніх кланів і сваволь. / У нас немає наших храмів, / у нас немає наших доль. / Нас убиває їхній атом. / А їх все більше, їх орда. / Ми що не виборем, то втратим, / і в цьому вся наша біда.

Жорстка поетична публіцистика, наче й не зовсім «лінокостенківська». Але можна зрозуміти: 2006-й рік! І наче передчуття 2009-го: «Ми що не виборем, то втратим». А ось і 2009-й: Дорогі мої, діамантові! /Не циганка я, а скажу. / В кодах нашої хіромантії / бачу лінію пречужу. / Ось тут є вона, тут сховалася, / тут лаштується до злиття. / Тут поглинула, тут урвалася, / тут скалічила нам життя. / Де майбутнє? У траєкторії. / Де минуле? Було колись. / Не взолотиш руку історії. / То, принаймні, хоч схаменись!

Але щоб схаменутися, треба вміти слухати, та ще й задумуватися над почутим. Хто з великих українських поетів міг сказати, що його почули? Може, дехто, може, трохи, може, запізно... А то все було б по-іншому... Втім, усе-таки щось і чули, бо інакше, може, не було б нас узагалі... А поетам, як і біблійним пророкам, здавалося, що вони волають до глухих. Почасти так, а почасти й не зовсім так...

У цій немовбито «родинній» книжці багато неродинного — хіба що родинне розуміти широко, як воно часом і треба. І трагізм пронизує, може, гостріше, ніж бувало раніше: Ні щастя, ні волі, ні чуда, / ні часу, хоч би про запас. / Живу, все життя не почута, / причетністю вбита до вас. / Ні честі, ні мови, ні згоди, / самі лише смутки і пні. / Коханий мій рідний народе, / ти збудешся врешті чи ні?

Це вірш 2010 року. А ось 1998-го — дванадцятьма роками раніше: І все. І ніц. Живу, як в дзоті. / Прощайте, птиці какаду. / Мій обрій сів на горизонті / та й каже: — Далі не піду. / Бо що там далі? Далі долі? / Які там радощі й дива? / Німі, зневірені і кволі, / навіщо вам мої слова? / Мій обрій там, де вас немає. / Звідкіль прийшла, туди й піду. / Як плем’я інки, плем’я майя. / Прощайте, птиці какаду.

Виходить, були ще тяжчі хвилини. І дні. І роки. Однак же після цього життя у «дзоті» (й «у анти-світі, там, де анти-я») й після ритуального прощання з птицями какаду (не райськими ж!) був ще Майдан. І були тріумфальні виходи із дзоту. У тому числі й зовсім недавно. Але хвилини розпачу все вертаються і вертаються. І тоді — «у марафона вломилась нога», й «у мене фініш не там, навіть зовсім в іншому напрямі», і «моя доля — бігти не тут», і «чого б ото я ганялася за сучасністю?/ Нехай вона мене дожене». Вірш датований 1963 роком! Майже півстоліття минуло! А чомусь же він опублікований саме тепер. І звучить, і сприймається серед останніх. Мабуть, є в ньому щось стале — і для поета, і для суспільства. Сумніваєтесь? Тоді вірш уже зовсім найостаннішої дати — 14.11.2011: Але я... Але я... Але ні! / Хай цей біль доболить у мені. / Ваша підлість і ваша злість, — / хай хтось інший про це розповість. / Але я... Але я... Але ні. / Хай цей біль доболить у мені.

Не будемо гадати, яка конкретна «ситуація» за цим стоїть (напевне ж стоїть!), кому і що треба було сказати, і хто не варт був того, і кому затисненим у душі мовчанням сказано більше — за той «гадючий труд — / на серці розписатися / скорописом отрут!»... І не шукаймо пояснення в гордині чи й мізантропії. Зрештою, поза конкретними ситуаціями і «спровокованими» емоціями є щось більше. І багато що сказано всім нам. Коли ми одвертаємося від Поета, Поет має право одвернутися від нас. Але це не надовго. Ця поза не для його душевної снаги. Попри всі розчарування й образи, і нерозуміння, й невдачі, справжні чи уявні, — він повернеться до нас (як і ми до нього), бо за все спитає з себе.

А тим часом знаходитиме і розраду, і заспокоєння, і душевне опертя — у спогадах з літ дитинства та в родинному добрі. Втім, це, мабуть, супроводить поета постійно, але тут уже промовляє делікатність: Навшпиньки повертаюся в ті дні. / Вони, як сонце, сходять у мені. / Там є наш дім і обрій твоїх рук, / і ще душа не відає розлук. / І ще є час для друзів і гостей. / І щастя є. І донечка росте. / І син малює квіточку зорі, / як той Маленький принц Екзюпері.

І коли після такої елегії родинного щастя читаєш оцей запитально-стоїчний варіант саморозпізнання: Химерна, важка, вибухова, / яку вже ніхто не спасе, / а може, я тінь мого слова, / от тінь мого слова, і все. / А може, я лиш аберація, / вібрація ритмів і рим, / а інше все — декорація, / полуда, гримаса і грим. / За цим тимчасовим фасадом, / де стільки любові й тепла, — / людиною, річкою, садом / я тільки у слові жила, — коли читаєш цю жорстоку самохарактеристику, вписану в глибоку психограму поетичної творчості, то бачиш і таку Ліну Костенко, але бачиш і іншу. Ту, про яку сама ж і сказала: «А натомість я мушу. Усе щось я мушу». Якій дивляться вслід «забуті незабутні», і всі вони «побачені крізь сльози». Якій сниться дорога — «дорога в дорозі». Яка просила: «Альбіноні, Верді, Сарасате, / поможіть цей сум перебрести!» Яка нахилялася над безоднею: «І як же ти один у Всесвіті? / І як же тут без тебе я?!» Бо: «Над віражами карколомних трас / я тільки жінка з крилами Ікара». Зрештою — ту, яка на Перехрестях і Бездоріжжях воліла би бачити «благословляючу Мадонну» і яка присвятила свою «Мадонну Перехресть» — «Оксані Пахльовській, моїй донечці»...

І все це, і все мовлене в книжках, які є і які будуть, і все діяне в житті — все це Ліна Костенко. Нам дано збагнути її тільки в її Слові. Мабуть, так і слід розуміти оте: «...Я ТІЛЬКИ У СЛОВІ ЖИЛА».

Іван ДЗЮБА


«Прямим проломом пам’яті в безмежність»

Був зимовий вечір початку 2011 року. Озброєна диктофоном, я нічого не боялася. Видавництво «Либідь» попросило Івана Михайловича Дзюбу зробити інтерв’ю з Ліною Костенко — про її життя і творчість. Іван Михайлович говорив із мамою, я наготувалася записувати. Сніжило за вікном, між чаєм і ввімкненим диктофоном ми почали працювати...

І раптом кімната зробилася маленька. Хвилі часу накочувались, як цунамі. Знане й незнане, сказане й промовчане, моментальність конкретного спогаду, тисячами нервових закінчень вписаного в історію... Спогад вистражданий і перестворений, що став віршем, причаївся у світлотінях старих родинних фотографій, випростався живими постатями з «безсмертної діорами» пам’яті — пам’яті прабабусиного саду й пам’яті війни, пам’яті студентської юності й режимних репресій, пам’яті 1960-х і любові, пам’яті втрат і творчих одкровень. Тоді ми зрозуміли, що ні за один, ні за десять вечорів зробити це неможливо. А далі вже почалася наша з мамою робота — і вечорові розмови, й телефонні, й записи, й сни, й несподівані асоціації... І «загула та книга голосами» — неопалима книга пам’яті. Заговорили в ній люди — живі й мертві, присутні й забуті, кожен зі своїм болем, зі своєю (часом і не почутою колись) правдою. Наче якийсь дивний вітер зібрав розкидані у просторі людського буття аркуші — й вони самі почали вкладатися в цю книгу, віднаходячи через зовнішню хронологію дат і подій хронологію внутрішню — думок, почуттів, творчих станів, емоційних стихій і жорстких передбачень.

Книжка ще «гаряча» — творилася вона в дуже стислі терміни, з великою напругою й самовіддачею всіх учасників цього проекту, починаючи від автора книжки Івана Дзюби, і всієї редакції «Либіді», вже не кажучи про свободолюбивого суб’єкта інтерв’ю, який навдивовижу терпляче мене і нас усіх витримав, за що йому велика дяка. Це, мабуть, найнеймовірніша робота в моєму житті. Де від самого початку мій друг диктофон виявився каное серед Ніагари. І, зрештою, ми всі зуміли завершити роботу лише тому, що пообіцяли одне одному: це буде перед-книжка, а далі вже будемо працювати над розгорнутим інтерв’ю, де знайдуть місце ще не проговорені екзистенційні й творчі спектри в різних своїх психологічних та історичних масштабах і координатах.

Тому тут я обмежуся лише кількома лаконічними коментарями до цієї роботи. Насамперед — людина й історія. За великим рахунком, у нас досі не написана історія в людині в це особливо страшне для України ХХ століття. Ані написана людина в історії — за принципом французької «школи анналів», яка протиставила «історії подій» живу тканину людського переживання історичного часу. От, власне, принцип інтерв’ю дає змогу створити таку «психоісторію», де історичний час автентично проступає крізь призму особистісного емоційного, творчого його сприйняття, вільного від апріорних ідеологічних, методологічних та інших конструкцій.

Але основне в цій роботі: письменник і слово. Письменник, який розповідає внутрішні причинності того чи іншого образу, рядка, метафори, ритму, який раціоналізує у своїй оповіді процес стихійного постання тієї невловної матерії, якою є літературний текст. Що таке топос саду і топос степу, чому палаючі у війну українські хати стають у поезії ван-гогівськими кипарисами, як «балкончиків причалені гондоли» на підтоплених повінню будиночках Труханового острова перетворюються на пропливання людини в екзистенційній гондолі крізь «венеціанські маски й карнавали» життя, чому поет розминувся з Деррідою й зустрівся з Камю, про що плакала вночі цариця Савська й чому на столі поета зблиснуло те «золоте перо», яким він писав вірші у Сіракузах при Титі чи Нероні... Ця розмова вчить інакше читати цю матерію тексту, про яку так багато говорено й так мало сказано. Живемо у відеократичному світі, де панують імітація й симулякр, де рядки з римою й без кричаться й тупочуться. А поезії потрібна тиша і свобода. І для написання. І для розуміння.

Чи також такі явища, як шістдесятництво, — зв’язок і детермінації між 20-ми роками й 60-ми, між 60-ми й 80-ми і сьогоднішнім днем. Як і в плані історії, так і в плані історії літератури досі маємо справу з невпорядкованим часом, із хаосом явищ і подій, які так часто потрапляють у поле маніпулятивних операцій. Індивідуальне переживання цього явища допомагає вибудувати зовсім інакшу перспективу. Побачений зсередини феномен шістдесятництва дає змогу відчути його як частину інтелектуального протестного руху повоєнної Європи. І як на цьому тлі провінційно і фальшиво звучать інвективи деяких літераторів наступних поколінь у «заангажованості» шістдесятників — це тоді, як Європа вібрувала думками того ж Камю і Сартра, Арендт і Поппера, Бьолля й Пазоліні. Шістдесятники — хто загинув, хто вижив, хто витримав, хто зламався, хто пішов до кінця, а хто збився зі шляху. Але це в умовах тоталітарної системи. А в посттоталітарній Україні «незаангажовані» літератори підтанцьовують за гроші провладних спонсорів і пишуть владцям солодкі листи на підтримку їхніх руйнівних «реформ». Страхітлива парабола морального краху інтелігенції. І всі ці великі й малі драми в культурі мають бути озвучені й осмислені в суспільстві, бо без віднайдення моральних основ це суспільство буде приречене на небуття.

І ще одне: коли Іван Михайлович розмовляв із мамою, я побачила перед собою двох людей, які з величезною етичною обережністю й безмежною повагою рухалися в просторі пам’яті одне одного, — і як це було неймовірно на тлі нашого щоденного досвіду життя в соціумі, де хамство і насилля стали узаконеною нормою існування. До речі, мама кілька разів завертала текст: знімала факти, імена. Хотіла заощадити людям — і живим, і кого вже немає, — сором за непорядні вчинки. Найбільше мене вразило, коли мама не захотіла назвати ім’я того негідника із «спєцчасті», який перегородив їй дорогу до навчання на філософському факультеті Київського університету. Я була переконана, що такі безславні імена треба озвучувати. А мама подумала про його евентуальних родичів: а раптом вони порядні, а раптом їм буде боляче? І я, врешті, не знаю, чи це ознака нашої слабкості — чи нашої сили? Бо мстяться лише нікчеми. Справжня сила — великодушна. Навіть коли не прощає.

І ще один дуже важливий урок: свобода особистості. Говорить письменник, цілковито відчужений від зовнішніх впливів, від тиску мод і трендів. Та ж сама відеократична культура нас призвичаює до екстеріоризації, до істерично викричаних таємниць полішинеля, до брутального ексгібіціонізму, до радикальних постмодерних «дрес-кодів», коли літератор вже й сподні знімає, аби втримати біля себе такого ж самого суєтного і позбавленого індивідуальності, як і він сам, читача.

Працюючи над цим інтерв’ю, я зрозуміла глибинний, а може, навіть інтимний зміст рядка: «Моя свобода завжди при мені». Я вдячна мамі за цю лекцію свободи. Бо в моменті, коли в України відібране європейське майбутнє, повернення до Європи може відбутися не через підписи угод, а через свідоме, послідовне, а часом і болісне відвоювання внутрішньої свободи, — тієї свободи, з якої виростає воля боротися за своє гідне життя на цьому світі. Бо й про себе, і про Івана Михайловича, і про багатьох людей, які й життям своїм заплатили за те, щоб ця країна була по-справжньому вільною, ці слова: «Було нам важко і було нам зле. / І західно, і східно. / Було безвихідно. Але / нам не було негідно».

І тоді пам’ять не боїться минулого — і не боїться майбутнього, а віднаходить свою сутність в обох цих вимірах: «Прямим проломом пам’яті в безмежність / уже аж звідти згадуєш себе». І настає той благословенний момент, коли «з облич спадають маски. / Зі всього світить суть усіх речей».

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА


   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар