Iсторія, кров’ю написана - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Iсторія, кров’ю написана

Iсторія, кров’ю написана

«Висока могила, березовий хрест, під ним спочиває січовий стрілець...»
Сергій ПАРХОМЕНКО, журналіст

Селище Потутори, що лежить на південний захід від Бережан (сучасна Тернопільська область), та невисока, всього лише 399 метрів над рівнем моря, гора Лисоня, до Першої світової війни невідомі практично нікому, окрім хіба що жителів Бережанщини, у 1916-му стали символом героїзму і звитяжності. З Лисонею пов’язана одна з найбільших битв на теренах Галичини, в якiй взяв участь Легіон Українських Січових Стрільців.

Хтось заперечить, мовляв, що могли зробити такого героїчного півтори тисячі вояків у той час, коли російська імператорська армія організувала масштабний наступ на позиції Південної Армії держави Габсбургів? Але хвилинку, чи не є героїзмом те, що ці півтори тисячі сміливців змогли врятувати від розгрому цілу армію цісаря, а заразом і турецькі з’єднання?

Отже, серпень 1916 року, Східна Галичина. Австро-угорські війська під тиском російської армії відходять на Захід. Імперія Габсбургів тільки-но починає оговтуватися після червневого наступу росіян, так званого «Брусиловського прориву», що дозволив російській армії просунутися вглиб фронту майже на 200 кілометрів. А тут ще 14—15 серпня російська армія завдає серйозної поразки 35 Стрілецькому полку, розбивши заодно й 2 сотні УСС. Австрійське командування приймає тоді рішення розформувати полк Українських Січових Стрільців на 2 окремі курені. 16 серпня 1-й курінь Омеляна Лисняка зайняв позиції між Потуторами і урочищем Дикі Поля, 2-й курінь був розташований у Посухові в резерві. Але вже наприкінці місяця він з’єднався з 1-м куренем і рушив у напрямку гори Лисоня. Січові Стрільці, яких очолював тепер полковник Антін Варивода, що замінив на цій посаді Г. Коссака, повинні були скоординовано діяти разом із частинами 55-ї дивізії Південної Армії.

2 вересня частини російської армії змогли частково захопити позиції 35-го Стрілецького полку. Якби не допомога 1, 2, 3 та 4-ої сотень 1-го куреня усусів та 310-го мадярського полку, росіяни неодмінно б захопили висоту. Але під час масованого контрнаступу ввечері 4 вересня австро-угорським військам вдалося повернути втрачені, здавалося б, позиції. Всі жахіття тих подій описав у своїй книзі «Бої коло Потутор» В. Дзіковський, що деякій час працював у Центральній Управі УСС.

Ціна цих боїв для Січових Стрільців була надто висока — 81 людина загинула, 293 зазнали поранень, ще 285 потрапили в полон до росіян. Значна частина з них опинилася у таборі для військовополонених у Царицині.

Вже через декілька днів після незначної доукомплектації курені усусів було переведено на позиції на східних околицях Потутор. Незабаром, 29 вересня, російські війська розгорнули наступ на Бережани. 30 вересня артилерійський обстріл знищив частини 129-ої бригади на горі Лисоня. Після недовготривалого штурму гори, росіяни зайняли позиції 308-го мадярського полку. Фронт між Лисонею і Потуторами «впав». Російські війська розпочали наступ в напрямку Посухова долиною ріки Золота Липа. Тут їх і затримали частини Українських Січових Стрільців. Але маючи перевагу у живій силі і озброєнні, росіяни почали оточувати усусів з трьох сторін із наміром «замкнути кільце». Утворився своєрідний «живий котел». Командування австрійських військ не змогло надати січовикам допомоги, австрійська армія відступала і нічого не могла вдіяти. З «котла» під Потуторами вдалося вирватися небагатьом. Лише частина Г. Труха змогла вийти з оточення, решта, опинившись в кільці, була, здавалося, приречена на загибель. Втім, російське військо не знищило залишки усусів фізично, а взяло у полон. Січових стрільців було доправлено до табору в Царицині, звідки вони вибралися лише в 1917— 1918 роках. Багато хто з них потім поповнив ряди Армії УНР та Української Галицької Армії (УГА).

Тоді, в жовтні 1916, росіяни не змогли повністю знищити угруповання австрійських військ тільки завдяки звитязі усусів. Але ця звитяга дорого коштувала українцям: полк втратив майже 700 бійців, тоді як напочатку вересня в його лавах перебувало 47 старшин (офіцерів) і 1685 стрільців. Ті страшні й героїчні сторінки історії писали й такі відомі українські воєначальники як курінний С. Горук, сотники А. Мельник та Р. Сушко — майбутні чільні діячі Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів, старшини Ф. Черник і В. Кучабський. Невмирущою славою себе покрив і командир 1-го куреня УСС Омелян Лисняк, один з найвидатніших українських воєначальників початку ХХ століття. Після боїв на Лисоні й під Потуторами він потрапив у полон до росіян, повернувся у 1918 до Галичини, де практично одразу став до розбудови Української Галицької Армії. У 1919 він — командир Золочівської військової округи, а потім — командир 3-ої бригади УГА. Брав участь в польсько-українському конфлікті, потім разом із частинами Армії УНР вів бої проти більшовиків і білогвардійців. З 1921-го року опинився на еміграції в Чехо-Словаччині, потім переїхав до Австрії. У 1946 році його схопили співробітники НКВД і вивезли до СРСР. Подальша доля невідома, хоча повірити в те, що після катівень НКВД і ГУЛАГу він зміг вижити, практично неможливо. Втім, є дані, що після років ув’язнення і заслання він повернувся до Відня. Але ця інформація потребує ретельної перевірки.

Правду про змагання січових стрільців в Україні почали дізнаватися наприкінці 80-х. Тоді ж вдячні жителі Бережан за участі національно орієнтованих кіл українського суспільства поставили на Лисоні Хрест скорботи і слави у пам’ять про загиблих січових стрільців. А у 1991 українські молоді патріоти зі скаутської організації «Пласт» організували і провели в тій місцевості вишкільний патріотичний табір. Він отримав назву «Лисоня». Засновником цього табору був Іван Михайлович Гавдида, незабаром — «батько» всеукраїнської громадської організації Молодіжний Націоналістичний Конгрес. З 1998 року «Лисоня» стає вже організаційним табором МНК, на який щоліта з’їжджаються сотні молодих патріотів з усієї країни.

У серпні 2003 Іван Гавдида загинув за нез’ясованих обставин. Віддаючи шану засновнику наймасовішого українського табору патріотичного спрямування, рішенням Центрального Проводу Молодіжного Націоналістичного Конгресу в 2004 році табір «Лисоня» отримав ім’я Івана Гавдиди.

«Лисоня» є стаціонарним табором. Він триває близько 10 днів і відрізняється насиченою програмою і жорсткою дисципліною. За грубі дисциплінарні порушення, такі, як вживання спиртного, учасника одразу відправляють додому. Тут також існує своєрідний «штрафний батальйон». Ті, хто потрапляють до нього, мають можливість виправити свій «зальот». Але ціною значних зусиль. «Штрафники» виконують виправні роботи, в основному це — прибирання території, заготівля «пального» тощо. А для тих, хто проявляє себе зразковими таборовиками, існує цікава програма. До неї входить мандрівка (вимарш) на 30—40 кілометрів, «смуга перешкод», заняття з боксу, для любителів ігрових видів спорту — змагання з футболу та регбі, відпрацювання козачої манери бою «лава на лаву» та багато чого іншого. В програму включено також і теоретичну частину — тематичні лекції. Серед останніх найбільший інтерес викликає лекція про бої на Лисоні. Наразі табір є одним iз найстарших в Україні і, мабуть, наймасовішим.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2007-07-20 11:32:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар