Iстина у «синергії» полюсів - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Iстина у «синергії» полюсів

Iстина у «синергії» полюсів

«Стаття Василя Расевича є дискусійним, полемічним матеріалом, але, безумовно, в доброму сенсі слова, оскільки сприяє пробудженню здорового «почуття сумніву» щодо, здавалося б, беззаперечних істин. Тут, без сумніву, потрібний зважений підхід. Із одного боку, є «народницький», або ж козацький, міф (дискурс); з другого, міф еліти; перший та другий необхідно творчо «сплавити», поєднати, відібравши найкраще, і зробити крок уперед у історичній свідомості нації. Щодо конкретної постаті Івана Гонти. Так, на руках цієї людини — ріки крові. Проте згадаймо й Шевченків погляд на Гонту (якщо ми направду, а не ритуально-фарисейськи вважаємо поета нашим Пророком). І не лише в «Гайдамаках». У «Холодному Ярі», відповідаючи російському історикові Скальковському, який стверджував: «Гайдамаки — не воины, а разбойники, воры, пятно в нашей истории», Шевченко спалахує гнівом:

Брешеш, людоморе!

За святую правду — волю

Розбійник не стане,

Не розкує закований

у ваші кайдани

Народ темний!

Отже, думаємо, аналізуємо, зіставляємо, сумніваємось. Запрошуємо читачів до продовження діалогу».

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»


IСТОРІЯ НЕВДАХ І РІЗУНІВ

МИ ДУЖЕ ЛЕГКО ВІДДАЄМО СВОЮ ШЛЯХТУ Й АРИСТОКРАТІЮ ПОЛЯКАМ ТА РОСІЯНАМ

Василь РАСЕВИЧ, Інститут українознавства НАН України, матеріал із сайта zaxid.net

Так можна було б назвати українську історію, написану з класових позицій. Та, що гріха таїти, — коли забрати з опису подій XVI — XVIII стст. штучну патріотично-романтичну риторику, то в результаті отримаємо історію соціальних низів, які тільки те й робили, що страждали, бунтували, повставали та вбивали. При цьому не маючи ані конкретної мети, ні програми подальшої організації життя, ні уявлення про те, на яких морально-етичних принципах базується спільнота. На цю тему треба було б написати томи. Зокрема, чесно зізнатися, що наш сучасний український історичний наратив мало чим відрізняється від радянського. Зізнатися в тому, що наші історики-інтелектуали, які звільнилися від класового підходу, так і не змогли запропонувати суспільству нового історичного канону. Одним, можливо, завадила інтелектуальна лінь, а іншим забракло відваги відкрито виступити із закликом деконструювати класовий історичний канон.

До пори до часу використання радянського класового підходу до української історії не дуже й шкодило, бо держава, по суті, залишалася радянською. Але виклики, поставлені Помаранчевою революцією та Революцією Гідності, промовисто сигналізують, що з історією, в якій є місце лише соціальним низам, козакам, гайдамакам та повстанцям потрібно щось робити. Тим паче що цю «бунтарську» історію кладуть в основу сучасної історичної політики держави.  Для того, щоб зрозуміти проблемність таких підходів, нам доведеться написати короткий вступ до історії проблеми.

ІНТРОДУКЦІЯ В ІСТОРІЮ ПРАВОСЛАВНО-СЕЛЯНСЬКИХ НЕВДАХ

Як на мене, проблема криється у самому конструюванні української історії. Не знаю, чи готове сучасне українське суспільство сприйняти чи хоча б без емоцій задуматися над тим, чи потрібна нам аж так виразно класово забарвлена історія? Бо якщо глянути на той її варіант, що викладається у школі, а потім дублюється в університеті, то з’ясується, що історія українців, — це історія розбишак, гультіпак, погромників та колаборантів.

Дивно, але на академічному рівні є чудові дослідження з історії української шляхти, про форми співжиття в умовах релігійної та етнічної багатоманітності, механізми функціонування громадських і державних органів у Середньовіччі та ранньомодерний період. Але все це чомусь блякне у шкільних та університетських програмах, де виразно домінує класова модель. Ми і надалі викладаємо своїм дітям класову історію, зводячи українців до однієї соціальної групи — селян. Шляхтичів та аристократів тавруємо «зрадництвом», бо вони змінили конфесію, а отже, перейшли у табір ворога. Залишається запитати: а хто в умовах шляхетсько-монархічної влади тоді був «нашим»? Хто був носієм тієї справжньої, незаплямованої, української ідентичності? На жаль, «правильна» українська відповідь — знову ж таки селяни.

У колективній пам’яті українців селяни і надалі залишаються, вибачте за тавтологію, найбільш українськими українцями. Згідно з канонізованою ще Михайлом Грушевським українською концепцією історії, селяни завжди були носіями й оборонцями справжньої православної віри, не мирилися із соціальним та релігійним гнітом, а отже, і національним. Увага, тут і криється перша підміна понять. Таким висновком ми програмуємо наше молоде покоління на те, що українці — це соціальні низи, яких немилосердно експлуатували вороги, які, як правило, були іншої (не православної) віри та іншого етнічного походження. Ми дуже легко, оскільки влада ж не українська, віддаємо свою шляхту та аристократію полякам та росіянам. Так само чинимо з урядниками, чиновниками і військовими.

Обмежуючи «українців» селянами та православним кліром, який сам часто гарячково шукав, по чий бік стати, ми нехтуємо шляхтою, яка перейшла на римо-католицизм і разом з православними фанатиками того часу тавруємо уніатів, принаймні стаємо по боці їхніх вбивць та кривдників. А уніати того часу — це не просто міжконфесійний компроміс і досить цікаві перспективи на майбутнє, це також шанс вирватися за межі «русского міра». Тодішні уніати — це нові школи, видання книжок та наука. Уніати — це модернізуючий закостеніле українське суспільство чинник, це, якщо хочете, шанс врятуватися від прямої полонізації.

Зосередження української історії виключно на селянстві може мати безліч негативних наслідків для тих, хто з таким історичним багажем хоче вирушити в майбутнє. Сталося так, що селян у Середньовіччі та ранньомодерний період постійно експлуатували та визискували. Вони були майже безправними у відносинах зі своїми феодалами. Хто тільки не чинив їм шкоду! І це зовсім не український феномен. Так було скрізь: у Франції, Іспанії, Німеччині, Польщі. В Німеччині навіть вибухнула справжня Селянська війна (1524 — 1525), яка забрала майже 100 тис. людських життів. Але чомусь у Німеччині ніхто не ставить цю подію в основу національного історичного наративу, хоча ідейних підстав у німців набагато більше, ніж в українців.

СЛАВНИХ ПРАДІДІВ ПОГАНИХ?

Відомо, що історична наука проникає в публічний простір кількома шляхами. Перший, найбільш ефективний і поширений, це викладання історії у школах. Які формулювання і підходи будуть закладені в дитячі голови, так воно десь і перетікатиме від покоління до покоління. Існують, щоправда, випадки, коли поряд з офіційними функціонують альтернативні знання, які формуються під впливом сім’ї, родинної та локальної історії. Є іще один важливий чинник впливу на колективну історичну свідомість суспільства — це історична політика держави. Це ті ж самі підручники, коммеморативні практики та фінансування різноманітних програм, проектів, урочистостей тощо.

Сучасну історичну політику Української держави інакше як провальною назвати не можна. У часи Януковича, коли в цій площині орудував сумнозвісний міністр Табачник, вона була просто шкідливою. Тепер вона віддана на відкуп усіляким невігласам та аферистам. Складається враження, що Києву байдуже, що відбувається, наприклад, із коммеморацією на провінції. Невже високих урядовців, які осідлали старі кримінальні схеми і продовжують збагачуватися, не цікавить, яким нещастям для держави може обернутися встановлення в Умані пам’ятника «героям» Уманської різні — Ґонті і Залізняку?

Зрозуміло, що Гайдамаччина якнайбільше пасувала до радянського історичного канону. Українські селяни повстали і вирізали до ноги своїх експлуататорів. Щоправда, не уточнюючи, як експлуатували українців римо-католицькі та єврейські немовлята, яких «герої» любили настромлювати на свої піки. Тим паче, не заморочували собі голову тим, яким чином, вирізаючи до ноги євреїв у синагозі, ґвалтуючи жінок та розрізаючи вагітним животи, а також масакруючи римо-католиків та уніатів, повстанці захищали православну віру.

Та до дідька вже ту, радянську інтерпретацію! Гляньмо на проблему, як цього від нас вимагають ультрапатріоти, «українськими очима». В чому полягало геройство вчинку Ґонти, який зламав присягу і, будучи сотником надвірної міліції, яка мала захищати місто, перейшов на бік бандитів? Чому ми не задумуємося над тим, що, будучи звичайним селянином, Іван Ґонта дослужився до сотника і що таких ґонт було предостатньо. Чому ми маємо плекати симпатії у сучасних українців до зрадника, а не до тих, хто справно виконував присягу?

Таких «чому» може бути безліч. Але відповідь одна — тому, що в українській історичній свідомості панує радянсько-російсько-православна інтерпретація історії.

Після поразки арабської коаліції, за якою стояв Радянський Союз, у війні проти Ізраїлю 1967 року, в нездорових головах радянських пропагандистів з’явився підступний план — встановити в Умані, на місці масакри, пам’ятник Ґонті та Залізняку. Проект почали розробляти 1968 року, але згодом зупинили. І от, в незалежній Україні, яка перебуває у стані війни і неймовірно потребує міжнародної підтримки, в Умані успішно реалізували радянський задум — встановили пам’ятник Ґонті та Залізняку. І зробили це в листопаді 2015 року. Якщо поляки вже навіть «призвичаїлися» до того, що українці одразу після виступу польського президента у Верховній Раді ухвалюють закони, спрямовані на глорифікацію ОУН, то для хасидів, що кожного року десятками тисяч приїжджають на могилу цадика Нахмана, це буде диким «сюрпризом». Одне слово, створюємо проукраїнську коаліцію на міжнародному рівні...

А нашим правителям пора б уже зрозуміти, що історична політика — це також політика держави. І за неї доведеться відповідати.

Теги:
2015-12-04 02:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар