Таємниця Ярослава 

Від початку свого заснування собор Софії Київської слугував поліфункціональним культурним та духовним центром. Він став столицею київських митрополитів, що розцінювалось першою спробою отримання незалежності від грецької митрополії, тут вели літочислення, заснували першу на теренах Русі бібліотеку та першу протошколу. Крім того, за середньовічною традицією храм перетворився на некрополь, де знаходили останній спочинок руські князі та члени їхніх родин. Згідно з літописом першим у соборі був похований його засновник – Ярослав Мудрий, який помер у віці сімдесяти шести років у 1054 р.  Однак, щодо твердження, що саме князь Ярослав заснував собор в сучасних науковців виникають певні сумніви. Так, «Повість минулих літ» засвідчує, що роком заснування собору був 1037. Новгородський, Никонівський та  Твердський літописи датують появу храму 1017 роком, а сучасник появи Софії німецький хроніст Тітмар Магдебурзький  згадує Софію під 1017-1018 роками як діючу резиденцію київського митрополита. Отож вже тоді храм був побудований і розписаний. Ба більше, новітні дослідження собору, зокрема вивчення давньоруських написів-графіті на його стінах, що містять прямі дати 1012, 1021 1022,1033 і 1036, підтверджують датування Софії другим десятиріччям ХІ ст.. Ряд графіті завдяки згадці в них відомих історичних осіб можна датувати навіть 1019 роком. До того ж,  в середині храму ми зустрічаємо кілька зображень, які розповідають більше про Володимира Великого – батька Ярослава, аніж про самого Ярослава. Врешті решт, найновіша гіпотеза пропонує вважати датою заснування  4 листопада 1011 року, тобто за часів правління Володимира Великого. Ярославу Мудрому відведена дещо скромніша роль – князя, який завершив будівництво помпезного собору.  

Однак повернемося до софіївського некрополя. Наступним після Ярослава  у Софії було поховано його сина князя Всеволода й внука Ростислава. Надалі Софійський собор перетворюється на усипальницю Всеволодовичів: у 1125 р. у ньому ховають Володимира Всеволодовича (Мономаха), а у 1154 р. В’ячеслава Володимировича. У 1280 р. до Софії з Північно-Руських земель привозять для поховання тіло митрополита Київського Кирила. У

 1497 р. в Софію доставляють нетлінні мощі убитого татарами митрополита Макарія (тепер  його мощі зберігаються у Володимирському соборі у Києві). У ХVІІ ст. під південною зовнішньою галереєю собору виникає некрополь київських митрополитів, а з ХІХ ст. ієрархів ховають у зовнішній північній галереї.

 

Але і досі однією із найбільших таємниць та загадок історії є саркофаг Ярослава Мудрого та подальша доля його останків. Вподовж багатьох десятиліть туристам, які відвідували храм Софії екскурсоводи розповідали, що в масивній мармуровій гробниці, розписаній християнськими символами спочиває князь Ярослав Мудрий. Так вважали навіть працівники музею, аж до 2009 року, коли саркофаг було відкрито знову і останків чоловічого скелета виявлено не було. Історія про зникнення решток київського князя багато в чому нагадує сучасний детективний роман. Відносно нещодавнє відкриття саркофага було далеко не першим. До того лише з наукових цілей спокій князя тривожили в 1936, 1939 та 1964 роках. Крім того, є підстави вважати, що гробниця була неодноразово пограбована в XІІІ ст. під час нападів кримських ханів. В 1939  році у Київ приїхав один з кращих радянських антропологів Вольф Гінзбург аби дослідити останки з саркофага в Ленінградському інституті етнографії та антропології. Там під керівництвом Гінзбурга експерти склали з виявлених кісток два скелета: скелет чоловіка віком 70 років з ознаками кульгавості та скелет жінки віком 50 років. Сумнівів не було, скелет чоловіка належав Ярославу, оскільки той, згідно з літописами народився з вадою ноги і до десяти років не міг ходити. Ідентифікувати рештки жінки було важче. Однак науковці припускають, що вони належали другій дружині князя Інгігерд-Ірині. У грудні 1940 р. кістки обох скелетів В. Гінзбург особисто повернув до Києва. Але тоді останки до саркофага не помістили, залишивши в сховищі. Їх планували експонувати біля саркофага у вітрині й тимчасово зберігали у фондах, які не були евакуйовані з початком війни, а відтак, пограбовані в окупаційний період.  В 1969 рештки були перезахоронені, але зі слів тогочасного завідувача фондів Фантимівни Тоцької вже тоді кістяків було на один менше, і вважалося, що саме він належить Ярославу.  В подальшому розслідуванні долі зниклих кісток науковцям довелось звернутися до більш пізніх джерел. Як виявилось в

 1954 році митрополит Іларіон (Огієнко) надрукував у Вінніпегу замітку "Де останки великого князя Київського Ярослава Мудрого?", у якій свідчить, що в 1944 році "німці, виходячи з Києва, дозволили забрати — на прохання декого з українців, — і останки Великого Князя Ярослава. Ці останки разом з Чудотворним Образом Св. Миколая т. зв. Мокрого (пам’ятка ХІ віку) опинилися в руках одної особи. Коли цю особу року 1952-го запитано, де вона поділа останки Великого Князя Ярослава, і де Чудотворний Образ Святого Миколая, відказала: "Сховані на еміграції в добрих руках". Особа ця живе тепер в Нью-Йорку, і зовсім не ясно, чому вона ховає великі й святі пам’ятки всеукраїнського значення... Це ж пам’ятки всього українського народу, а не окремої особи". На той час було відомо, що старовинна ікона Святого Миколая Мокрого знаходиться в США, однак про перебування там останків князя було невідомо, адже всі довіряли матеріалам захоронення 1964 року. Трохи світла на цю заплутану справу пролив П. Одарченко, опублікувавши в 1967 році в журналі «Рідна церква» статтю про перевезення кісток князя до Америки. Згідно з його розповіддю, коли останки князя було повернено з Ленінграда до Києва, комуністична влада доручила сторожу Софійського собору їх закопати, проте той не послухався, а поклав їх у скриньку і заховав. Під час окупації сторож передав скриньку з останками керівнику УАПЦ архієпископу Никанору, який зберігав їх у шафі. У жовтні 1943 року, перед відступом німців з міста, майор Пауль фон Денбах (сотник української армії Павло Дмитренко, який, імовірно, походив з "фольксдойче"), вивіз скриньку з мощами до Варшави, де передав її архієпископу Краківському і Лемківському Палладію.   Ще одні джерела запевняють, що останній розмістив останки у своїй кафедрі — церкві Св. Трійці в Брукліні (Нью-Йорк), де зараз знаходиться ікона Миколи Мокрого. На сьогодні це місце вважається одним із найбільш ймовірних місць перебування скелету київського князя. Українська сторона неодноразово намагалися з’ясувати це питання та повернути собі реліквію, однак поки безрезультатно. На жаль, настоятель церкви отець Володимир Вронський відмовився контактувати з приводу цього питання.

 

Автор - Ярина Михайлишин