Ідея національного та соціального визволення та вітчизняні соціалісти кінця ХІХ століття - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Ідея національного та соціального визволення та вітчизняні соціалісти кінця ХІХ століття

Ідея національного та соціального визволення та вітчизняні соціалісти кінця ХІХ століття

Щоб Україна не була уярмленою
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

Слова «соціалізм» і «соціаліст» унаслідок специфічної діяльності певних політиків і політичних сил стали в сьогоднішній Україні ледь не лайкою. І небезпідставно — вони асоціюються з цілою низкою діячів певного гатунку — від Йосипа Сталіна до Олександра Мороза. А в другій половині ХІХ століття все було інакше. Соціалісти тоді були щирими борцями за справедливість і демократію. Ба більше: українські соціалісти не страждали на комплекс «особливого шляху розвитку», як, скажімо, чимале число російських соціалістів із їхньою апологетикою общини й «мужика-колективіста». Навпаки, українські соціалісти пропонували європейській соціалістичній думці ідеї (М.Драгоманов, С.Подолинський, І.Франко), які у тій чи інший спосіб впливали на розвиток міжнародного робітничого й соціал-демократичного руху. І від самого початку вони прагнули поєднати у своїй діяльності інтереси соціального й національного визволення.

♦ Розвиток соціалістичного руху в підросійській Україні відбувався швидше, ніж на інших теренах Російської імперії (за винятком Польщі). Скажімо, ідеї Маркса, за його власним свідченням, у науковому й публіцистичному середовищі Російської імперії першим почав обстоювати активний громадівець Микола Зібер. «Ще 1871 року пан М.Зібер, професор політичної економії в Київському університеті, у своїй праці «Теорія цінності й капіталу Д.Рікардо» показав, що моя теорія цінності грошей і капіталу в її основних рисах є необхідним дальшим розвитком учення Сміта-Рікардо, — писав Маркс. — При читанні цієї цінної книжки західноєвропейського читача особливо вражає послідовне проведення раз прийнятого суто теоретичного погляду». Та М. Зібер був не тільки теоретиком, а й практиком: разом із М.Драгомановим, О. Кістяківським та іншими активними громадівцями після фактичної заборони Валуєвським циркуляром 1863 року української культурницької діяльності він започатковує українську кооперацію, що включала різного роду кооперативні організації, які сам Маркс бачив як «перехідні форми від капіталістичного способу виробництва до асоційованого...» Станом на 1870 рік в українських губерніях за активної участі громадівців діяла третина від наявних у Російській імперії кооперативів. Прихильники громадівського, ліберально-демократичного соціалізму, попри певний вплив на них ідей Маркса, не дотримувалися радикальних політичних поглядів, вважаючи за доцільне розв’язувати соціальні й національні питання шляхом запровадження конституціоналізму, виборчого права та широкої виробничої і споживчої кооперації. У цьому вони істотно відрізнялися від ідеологів російського «артільного», «общинного» соціалізму, які заперечували прогресивний характер розвитку ринкових відносин і запровадження парламентаризму.

♦ Ідейним лідером цього напряму став Михайло Драгоманов. Для українців, за Драгомановим, центром суспільного життя традиційно була громада. Отож слід прагнути відновлення її ролі в житті українського народу. Будь-яка централізована держава — чи то Російська імперія, чи то пропонована Марксом диктатура пролетаріату — для Драгоманова являла беззаперечне зло. Ідеалом же Драгоманов вважав стан «безначальства» — системи добровільних асоціацій гармонійно розвинених осіб із обмеженими до мінімуму функціями примусу з боку самої асоціації. Тож українство, за Драгомановим, мало вести боротьбу за політичні реформи, демократію, за федеративний устрій держав, у яких на той час жили українці, — Російської імперії та Австро-Угорщини. Драгоманов вважав самостійницькі гасла шкідливими, а максимумом для українців — культурну й територіальну автономії. У цій автономії вони мали мирно будувати соціалізм, у якого повинна була бути «українська одежа».

Близькими до громадівців, але більш радикальними в політичному сенсі були українські народники й народовольці. Наприкінці 1870-х — початку 1880-х у програмних документах організації «Народна воля», у виконкомі якої чільну роль відігравали українці, містилися положення не лише про ліквідацію самодержавства і перехід до парламентської форми правління, а й про трансформацію імперії в конфедеративний Загальноруський союз із правом унезалежнення тих націй, які цього прагнуть. Ця версія соціалізму спиралася на визнання парламентаризму, місцевого самоврядування, свободи слова і друку, свободи віровизнання, свободи національного самовизначення. На судовому процесі після вбивства імператора Олександра ІІ фактичний лідер «Народної волі», колишній «молодогромадівець» Андрій Желябов наголошував: «Ми — державники, не анархісти... Ми визнаємо, що уряд завжди буде, що державність неминуче мусить існувати, оскільки існуватимуть спільні інтереси... Ми стоїмо за принцип федерального устрою держави... Що стосується буржуазії, я не поділяю тої ворожої непримиренності, яка часто віднаходиться в наших лавах. Представники промислових класів не чужі нам, коли йдеться про здійснення у нас гарантій для розвитку свобод, прав особистості, освіти. Вони, як і ми, потребують падіння самодержавства, правосуддя, віротерпимості, знань, права формувати бюджет і контролювати та розвивати внутрішній ринок». Як бачимо, йдеться не про ранню версію тоталітарного соціалізму, як у деяких російських народників, а про європейський «демократичний соціалізм».

ТАК ВИГЛЯДАЛА ОБКЛАДИНКА ТРЕТЬОГО ВИДАННЯ ЗНАМЕНИТОЇ ПРАЦІ ЮЛІАНА БАЧИНСЬКОГО «УКРАЇНА IRRIDENTA». ЦЯ КНИЖКА СПРАВИЛА ВЕЛИЧЕЗНИЙ ВПЛИВ НА ЗРОСТАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ УКРАЇНЦІВ

♦ Тісно пов’язаними з діяльністю українських народників і народовольців були й перші на теренах Російської імперії робітничі організації, які виникли в Одесі (1875 рік) та Києві (1880 рік). Перша з них об’єднувала близько 250 робітників (українців, росіян, молдаван, поляків, євреїв) та мала назву «Південноросійський союз робітників». «Союз» публікував і розповсюджував нелегальну соціалістичну літературу, а також заборонені революційно-демократичні вірші Т. Шевченка і М. Некрасова. Керували «Союзом» Євген Заславський — виходець із дрібної шляхти — та робітник Федір Кравченко. Проіснував цей нелегальний «Союз» менше року. Так само нелегальною була й друга робітнича організація — «Південноросійський робітничий союз», який охопив своїм впливом майже тисячу робітників заводу «Арсенал» і Головних залізничних майстерень. «Союз» мав свою нелегальну друкарню. Організаторами цього «Союзу» були Єлизавета Ковальська та Микола Щедрін. «Південноросійський робітничий союз» вів агітацію не лише російською, а й українською мовою і мав репутацію організації «українофільської». Організація охоплювала своєю діяльністю не лише Київ і сусідні з ним містечка, а й Кременчук, Одесу, Ростов. Після піврічного існування керівників «Союзу» було заарештовано поліцією, а типографію розгромлено. Серед «другої  хвилі» керівників «Союзу», невдовзі також заарештованої, була переконана українофілка Софія Богомолець.

♦ У лавах громадівців починав свою діяльність і Сергій Подолинський, котрий у середині 1870-х роках задекларував створення Української соціально-демократичної партії. Як реальна організація, ця партія так і не постала, залишившися на рівні підпільних гуртків однодумців, але емблематичним тут є намагання виокремлення української соціал-демократії із усеросійського політичного руху та спроба зробити це ще до утворення відповідних ідейно-політичних груп на власне російському грунті. Аналізуючи процеси постання української соціал-демократії, Подолинський писав: «...Якщо відносини між українофілами і радикалами великорусами (під російськими радикалами тут маються на увазі революціонери-соціалісти. — С.Г.) бувають чи, краще сказати, бували дуже натягнутими, то майже єдина причина була — невизнання з боку великорусів українського народу за особливий народ, невизнання, що інколи знаходило свій прямий вираз, інколи ж опосередкований, напр., ходіння в малоруський народ без знання його мови...» І далі: «Питання про національності українофілами розв’язується так само, як і західними соціалістами, тобто що національність являє собою дуже зручне групування для економічного самоуправління тепер, і, ймовірно, буде являти доти, доки будуть відмінності у мові та інші національні особливості... Цим, звичайно, ніяк не применшується значення всесвітньої федерації у всіх тих сторонах суспільного життя, які охоплюють вселюдські інтереси».

Із невеликим запізненням, у середині 1870-х років, розпочинається розвиток соціалістичного руху і в українському середовищі Галичини. Як зазначає історик Ярослав Грицак, «під впливом Михайла Драгоманова молоді українські політичні діячі Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та ін. навертаються до соціалізму. Так в українському таборі виникає ще одна, так звана радикальна течія. Її появу на політичній арені знаменував перший львівський судовий процес проти українських соціалістів (Івана Франка та його товаришів) 1877 — 1878 рр. Українські радикали видавали часописи «Громадський друг», «Дзвін», «Молот» (1878), «Світ» (1881 — 1882), вели пропагандистську роботу серед українських селян та робітників». Галицькі українці-радикали, попри свою малу чисельність, відіграли велику роль у зміні ідеологічних основ та організаційних форм національного руху, в його модернізації та переведенні на новітні «європейські рейки». Вони виступали постійними збурювачами спокою в консервативно-традиційному галицькому суспільстві й змушували визначатися й діяти по-новому представників інших ідеологічних течій. А          підготовлена за участю молодого Івана Франка «Програма галицьких соціалістів» (1881) низкою тез нагадувала значно пізнішу Брюнську (1898) програму австрійської соціал-демократії, отже, ідейно випередила її.

Загалом після розгрому народовольців і репресій проти уцілілих громадівців (перша половина 1880-х) у розвитку соціалістичного руху на території Наддніпрянщині настає певна пауза. Михайло Драгоманов, перебуваючи в еміграції, все більше схиляється до лібералізму. Українські соціалісти в цей час фактично діють лише на Галичині. Не випадково саме там виникає перша справжня, тобто структурована й дієва, політична партія українських соціалістів — Русько-українська радикальна партія (1890), тоді як у цей час на Наддніпрянщині найвищою організаційною формою діяльності соціалістів стає згуртована Іваном Стешенком «Група українських соціал-демократів» (1896), яку підтримували, зокрема Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Павло Тучапський (останній пізніше перейшов до російських соціал-демократів). Саме на Галичині розгортається публічна полеміка з Михайлом Драгомановим і критика його ідей автономізму як таких, що не враховують стратегічних українських національних інтересів. Саме там у ті роки дискутується наріжна проблема соціалістичного руху України — яким чином оптимально поєднати соціальне й національне визволення.

♦ Першим, хто в новітній вітчизняній політичній думці поставив руба питання про незалежність України й обгрунтував потребу в цій незалежності, був галицький соціаліст Юліан Бачинський. Належну оцінку його ідеї, як видається, ще вповні не отримали, й це попри те, що за останні 20 років про нього почали писати різні видання й було перевидано його основну книжку Ukraina Irredenta («Україна уярмлена»), в якій на підставі аналізу соціально-економічного розвитку Європи та Галичині й Наддніпрянщини зокрема було чітко окреслено й проаналізовано об’єктивну потребу створення Української самостійної соборної держави.

Але перш ніж вести мову про ідеї Бачинського, кілька слів про його життєвий шлях. Народився він 1870 року; був одним із засновників Радикальної партії (1890), потім — Української соціал-демократичної партії (1899). 1895 року опублікував книжку Ukraina Irredenta. Кілька років жив у США та Канаді. У 1918 — 1919 роках був членом Української Національної Ради — парламенту ЗУНР.  1919 року — представник УНР у Вашингтоні. Далі — на еміграції в Німеччині. Брав участь у діяльності українського соціалістичного руху. 1932 року переїхав у Радянський Союз, мешкав у Києві, працював у редакції «Української Радянської Енциклопедії». 1934 року заарештований і засуджений на десятирічне ув’язнення в таборах ГУЛАГу, де й помер 1940 року.

♦ Видається, такий життєвий шлях і політичні настанови, пов’язані, з одного боку, з послідовним обстоюванням ідеї української незалежності, з другого боку, не менш послідовною прихильністю до соціалістичної ідеології, до марксизму в його європейському вигляді, й зумовили те, що в ситуації 1930-х років Бачинський став «чужим серед своїх» — серед усіх провідних політичних середовищ. Проте — і тут варто погодитися з тим, що пише львівський дослідник Ігор Бегей, — і сьогодні концепція Бачинського становить не лише історичний, а й певною мірою практичний інтерес.

Перша теза, яку обгрунтовує автор книжки Ukraina Irredenta, — це те, що соціально-економічний розвиток як Галичини, так і Наддніпрянщини відбувається надзвичайно сповільнено, в деформованому вигляді, з великим відставанням від провідних європейських держав, що спричиняє зубожіння й страждання селянства та пролетаріату. Головна причина цього — те місце, яке об’єктивно посідають українські землі в імперіях Габсбургів і Романових. Ідеться про фактичний колоніальний статус з усіма його наслідками, зокрема — масовою еміграцією представників трудових класів у пошуках кращої долі, що у свою чергу з кожним роком дедалі більше унеможливлює у майбутньому нормальний економічний розвиток України, оскільки вона втрачає свої найкращі трудові ресурси.

♦ Друга теза книжки полягає в тому, що в Європі нормальний економічний розвиток відбувався через створення національних держав, в яких буржуазія здобувала найкращі умови для розвитку своєї справи, оскільки власна держава забезпечувала «своїй» буржуазії всі потрібні їй заходи протекції. Буржуазія повинна бути економічно зацікавленою в державності своєї нації, оскільки це забезпечило б їй сильнішу позицію на світовому ринку. Бачинський наголошує: «Буржуазія, національна ідея і національна держава — се вплив економічної еволюції, дитина капіталістичної продукції». Цей висновок дослідник ілюструє прикладами з історії формування буржуазних держав в Іспанії, США, Франції, Німеччині, Італії тощо. Він доводить, що рівень національно-державницької свідомості того чи іншого народу залежить від рівня його економічного розвитку.

♦ Третя теза, розгорнута й обгрунтована в книжці Ukraina Irredenta, полягає в тому, що провідною верствою в здобутті Україною незалежності має стати національна буржуазія. Адже наприкінці ХІХ століття українська буржуазія не витримувала конкуренції з австрійською і польською; у випадку Австро-Угорщини — і російською, й, знов-таки, польською у випадку Російської імперії. Потенційно всі українські землі становлять економічну цілісність, стверджує Бачинський, а «єдності економічній мусить відповідати єдність політична». Задля цього на Галичині українські національні змагання потрібно перевести з культурницької в політичну площину, а на Наддніпрянщині інтелігенція мусить наполегливо працювати над піднесенням національного духу. «Попри боротьбу з російським абсолютизмом, потреба вже тепер почати тій малій горстці свідомих уже Українців будити серед української суспільности в Росії, наскільки се лише можливо, і думки про політичну самостійність України». Не в останню чергу тому, що насувається загроза «можливої в найблизшім часі загально-європейської війни», наслідком якої стане розпад і Росії, й Австро-Угорщини внаслідок революцій (оцініть прозірливість Бачинського!), — і до цього слід бути якнайкраще підготовленими.

Четверта теза книжки така: «Боротьба за політичну самостійність України не відноситься також виключно до Українців-народу, а взагалі, до всіх, що замешкують Україну, без огляду на те, чи се автохтон-Українець, чи кольоніст: Великорос, Поляк, Жид чи Німець. Спільний інтерес «з’українщить» їх, змусить їх усіх стати українськими «патріотами». Інакше кажучи, йдеться про формування модерної української національної спільноти на грунті не розмов про неї, а спільних політичних дій.

Нарешті в п’ятій тезі Юліана Бачинського йдеться про те, що тільки шляхом унезалежнення України її трудящі маси зможуть здобути собі заможне і вільне життя. Він обгрунтовує те, що «гнет і визиск економічний» слабшої нації з боку нації сильнішої, поневолювача чи відвертого колонізатора, веде за собою гноблення національно-культурне і національно-політичне. Автор книжки Ukraina Irredenta наголошував, що здійснення соціалістичних ідеалів він вважає можливим через попереднє здобуття політичної самостійності українського народу. При цьому в майбутньому Україна може стати повноправним членом європейської чи всесвітньої федерації вільних народів, але шлях до такого об’єднання лежить лише через повне унезалежнення.

♦ Цих настанов Юліан Бачинський дотримувався й пізніше, після початку Української революції 1917 — 1921 років; радянська влада в Україні, на його думку, повинна була стати перехідним етапом на шляху побудови Української держави, яка найкраще забезпечить потреби «національно-свідомого народу». А далі вже можливий і соціалістичний союз усіх європейських націй, проте до такого союзу Україна повинна дозріти як цілком самостійний член співдружності націй, а не як «раб Москви». Ясна річ, з такими поглядами Бачинський в СРСР був приречений на знищення...

Звісно, певні комплекси ідей книжки Ukraina Irredenta застаріли. Але, видається, актуальними, хоча й дискусійними, залишилися настанови щодо провідної ролі національної буржуазії у творенні суверенної Української держави, — такої ролі, яку, втім, сама ця буржуазія зіграти негідна без постійного тиску з боку інтелігенції, без постійної просвітницької роботи і без залучення, говорячи сучасною політичною мовою, структур усього громадянського суспільства. Так само й ідея щодо стрижня, навколо якого має відбуватися формування й розвиток модерної української нації. А ще навряд чи застаріла думка, що ліві політичні сили повинні ставити на перше місце незалежність України. Цю настанову нинішніми лівими (чи псевдолівими?) втрачено.

Теги:
2014-08-22 16:50:06
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар