Горда висота Івана Буртика - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Горда висота Івана Буртика
   

Горда висота Івана Буртика

Олександр Панченко

У призабутому «Марші українських добровольців» авторства Яра Славутича є між іншими й такі натхненні слова:

 

«…Ми йдем вперед, і прапор жовтосиній

Вгорі на вітрі звихрюється знов.

Навіки-вічні рідній Україні

Несемо цвіт і волю, і любов…»

Ці знамениті віршовані рядки видатного українського поета з усією впевненістю  можна віднести до колишнього українського військовика з Другої Української Дивізії УНА, що постала  у березні 1945 року, який натепер замешкав у США доктора Івана Буртика, який 13 грудня 2019 року відзначає свої славні 95 літ!

Усе своє плідне життя на різних громадських становищах й  на суспільній ниві він гордо несе «…рідній Україні… цвіт і волю, і любов…». – Й завжди впевнено й рішуче йде вперед та повсякчас бореться за права українського люду.

Буртик, доктор Іван, - світлина з 11.05.2013-го року

У своєму приватному архіві я віднайшов листа більш як 13-річної давності від Івана Буртика, який колись отримав від нього разом з його видатною книгою «Тернистий шлях другої дивізії УНА», що з’явилася друком у США (Нью-Йорк-Кліфтон) понад два десятиліття тому і в якій зокрема йдеться про маловідому, однак героїчну сторінку українських визвольних змагань. Стосуючись трагічної долі Другої дивізії УНА у своєму дописі від вересня 2013 року  І.Буртик зазначав: «…Минуло 68 років від закінчення Другої світової війни, яка найбільше забрала жертв саме з бездержавного українського народу. Проте у виданнях сучасних українських істориків майже немає згадки про трагічну долю близько 7000 українського вояцтва 2-ої дивізії Української Національної Армії (УНА), а також понад 3000 козацтва, яких англійці передали більшовикам в Австрії. Коли Німеччина програвала війну, створено «Комітет освобождєнія народов Росії», до якого мали входити всі народи СРСР. Тогочасні українські політики запротестували проти української участи в цьому проєкті і запропонували створити Український національний комітет. Переговори тривали понад п’ять місяців. Під кінець дозвіл одержано.  Комітет очолив генерал Павло Шандрук, призначений командувачем УНА. Німецький уряд погодився на всі запропоновані комітетом дев’ять точок, включно з найважливішою, що усі німецькі збройні сили повинні звільнити українських вояків до УНА. На жаль, їх не тільки не звільнили, але подекуди переконували зголошуватись до Російської визвольної армії. Проте вояки, довідавшись про створення УНА, зголошувались до військових касарень у Німеку, де відбувався вишкіл першої бриґади під командою генерала Петра Дяченка…».  Командувач УНА, що був одночасно головою Українського Національного Комітету (1945), генерал Павло Шандрук пізніше писав:  «….Дивізія вишикувалась для Божої служби у парадній формі. Посередині квадрата стояв чудово прикрашений вівтар (з прапорами та тризубами). Я вислухав рапорт полковника Дяченка, оглянув шеренґи. Більш як 1900 солдатів стояли струнко. У відповідь на мої вітання підрозділи відповідали: «Слава Україні!». - Ці слова лунали для мене чарівною музикою, бо їх промовляли наші славетні вояки, які так багато страждали….». 

Іван Буртик в юності

В  інтерв’ю Івана Буртика кореспондентові часопису «Закордонна Газета» від 15 жовтня 2015 року, між іншим, читаємо: «…У 1941 році большевики втікали, але перед тим мордували людей. На Галичині забили понад 100 тисяч, тобто геноцид був завжди, але в різні часи по-різному. Отже, 5 липня я шукав свого приятеля, який був моїм ментором. Я тоді якраз працював в сільмагу в кооперативі. 29 збирався їхати до Тисмениці, там були склади товару, що я їх мав привезти. Я залишив велосипед і чекав на коней, які мали привезти той товар, вийшов чоловік, який мене добре знав, Шевченко, член партії в Ляцькому. Він мене впізнав...  Отже, ми з приятелем, Олійником, шукали нашого іншого приятеля, М.Вільшука, біля в’язниці знайшли дві величезні могили, куди кидали свого часу всіх вбитих. На поверхні посадили дерево, але воно скоро зів’яло, бо крізь землю виступала кров. Нас змусили працювати, поставили дві драбини, щоб ми витягали тіла, вони вже розкладалися, тому стояв запах.  Можна було працювати лише 10 хвилин, далі приходила інша зміна. Двері в’язниці були відчинені і я зайшов, побачив на підлозі трупи з відрізаними руками та вухами. Словом, жах – праця НКВДистів. Але найгірше, що я побачив, – це закатовану жінку, вона була прибита штиком до стіни, через плечі до грудей і прикута колючим дротом. А маленька двомісячна дитина прив’язана до її розрізаних грудей. Після побаченого в душі я дав собі присягу, що я боронитиму народ за будь-якої можливості, бо я вже дозрів. Відтак я прийняв присягу в 1941 році, бо треба було мати 17 років. Перед тим проходив підготовку. І до сьогодні я є членом організації.  –  Я був у підпіллі, приїхав на Лемківщину, в околиці Нового Санча, в березні і був там до Нового 1945-го року. Ми просувалися далі: спочатку до Чехословаччини, потім – до Австрії, далі – Німеччина. Німеччина була тотально знищена, ще тривала війна. Можна було купувати за картками тільки скибку хліба і маргарин. Саме тоді почалась діяльність армії Власова, куди втискали українців. Ми протестували, бо не хотіли творити каші зі своєї армії. Представники політичного світу України домоглися того, щоб Німеччина дала дозвіл творити Українську національну армію на її території з присягою на вірність Україні і захистом усіх прав народу. Ми  в тому напрямку зробили величезний крок. Власне, я належав до тієї армії. Було дві бригади: генерала Дяченка – на кордоні Чехословаччини і Німеччини, а друга на 200 кілометрів віддалена від неї, в Бранденбурзі – під командою майора Пітулея. Я був в останній і мав відповідальну, але досить цікаву роботу: був заготівником харчування для людей. Через те, що я володів кількома мовами, міг виманити, щось купити, а це було досить тяжко на той час.  -  Потім я був на фронті, в боях у Бранденбурзі, 13 днів в оточенні ми боролися за своє життя. Там не було ні води, ні харчів. Повезло лиш тоді, коли ми перейняли російські машини з водою, де, до речі, був ще швейцарський шоколад. Знаєте, дуже тяжко це все пригадувати, бо мимоволі насуваються цілі картини на очі. Ми стояли за 8 кілометрів від ріки Ельби, через саме місто проходив канал Гафе з тієї ріки. Склалося так, що першу бригаду кинули на Східний фронт, а ми були на Західному. І ми сказали, що ніколи не підемо проти «альянських сил», тільки проти російських. Одного дня росіяни підступили до того каналу, оточили нас з усіх боків. Вуличні бої тривали дуже довго. А ще, росіяни зробили так, щоб горіло місто… Ми вже готувались до смерті, бо перебували в кільці. Зброї та набоїв не було, та ще й ми були дуже виснажені і голодні…»

Матуральна кляса, - Іван Буртик - четвертий з ліва

У згаданому вище листі Іван Васильович Буртик розповів мені про своє доволі нелегке й надзвичайно насичене подіями та зустрічами життя. А народився він 13 грудня 1924 року в селі Ляцьке-Шляхоцьке  у Західній Україні, у національно свідомій родині. Його родинне село під зміненою від 1946 року назвою Липівка наразі входить до складу Тисменицького району Івано-Франківської області, тут налічується більш як півтисячі дворів його земляків.  За кілька років після перших визвольних змагань українства й народився Іванко Буртик, його мама Параска  померла, коли малому Іванові сповнилося лишень чотири рочки, батько, як він пише у своєму листі до мене, був «…середняк, займався торгівлею, поляки ж переслідували батька за службу в українській армії, від большевиків у 1939 році, бо ті хотіли вивезти, німці також робили облави на людей і вивозили на працю до Німеччини. Я рішив піти у підпільну боротьбу проти німецького окупанта. Не легке було життя, не раз треба було заглядати в очі, та коли повернула комуністична влада вибору не було. Я подався на Захід, а цілу родину вивезли на Сибір… Зголосився до УНА, де працював коротко в канцелярії зв’язковим…». Старшого за Івана на чотири роки брата Петра, який боровся у лавах УПА, захопили по війні «стрибки» із «атрядов НКВД», разом з батьком Василем їх судила «тройка»  та згодом етапом вивезли до сталінських кацетів у Казахстані. Батько Івана Буртика – пан Василь  помер нескореним невільником у совєцьких катівнях у 1969 році, а рідний брат Петро відбув, як тоді мовилося, «від дзвінка до дзвінка» цілих 25 років каторжних робіт на карагандинських копальнях та все ж дочекався проголошення незалежності України.

Іван Буртик (з права) на кораблі до Америки

Іван Буртик по закінченню Другої світової війни, як він мені писав,  «…здав матуру у Мюнхені, поступив та теологічні студії, але в короткому часі перейшов на право  і суспільно-економічні науки і отримав стипендію на університет до Америки. В тому повоєнному часі,  - писав далі у згаданому вище листі до мене пан Іван, - не було легке життя в Америці, тим більше самітньому. Вечорами я закінчив університетські студії довкілля і працював інспектором охорони здоров’я  в штаті Нью Джерзі аж до часу емеритури. Одружився в Канаді з українкою, маю дві дочки і сина…».

Голос неймовірно зболілої душі Івана Буртика, крик його кожночасної туги за долями й кращим майбуттям свого народу лунає й досі вже понад 70 літ в середовищі українців на чужині.  Він весь час «…закликав народ, зупинитися, відкрити очі, щоб не було запізно поновну опинитися у чужому ярмі…», бо  «…проживши близько 9-ти  декад, довелось багато бачити і пережити,  але такої глупоти, яка діялось ще кілька років тому в Україні ніде не бачив. У 1918 році, 82 проценти людей були неграмотні, але зуміли створити свою незалежність і її захищати. Сьогодні 30% з вищою освітою, біля 40 мають середню та решта з народною і немає уже безграмотних та на жаль всі сукупно діють гірше неграмотних у 1918 році. Невже ж комуністична ідеологія так прижилась у народі, що він забув свою історію, мову релігію та національну приналежність… Подумалось тоді, що більшість в сучасній Україні і Шевченка не знають.  Від 16 року життя, тиняючись по світі, вірив у свій народ, що він є добрий, розумний, патріотичний, тільки окупанти насильством знівечили його до рівня кріпацьких слуг. Та, коли стане вільним, то відживе, на жаль, боляче помилився...».

Подружжя Буртиків зі своїми дітьми

На благо українського народу Іван Буртик постійно дбає й повсякчас працює не лише далеко за океаном, там, в Північній Америці, - донедавна він частенько бував в Україні та відвідував Казахстан, де досить дієво підтримував усі патріотичні починання українців цієї забутої східної діаспори. Так, 18 вересня 2005 року в Караґанді він взяв участь в освяченні новозбудованого храму Покрови Пресвятої Богородиці та від Українського Конгресового Комітету Америки (УККА) виголосив щирі слова привітання, пізніше долучився до створення української церкви у Павлодарі, зініціювавши збір коштів в Америці й доклавши коштів своєї родини на побудову цієї церкви, згодом допоміг у ремонті й реконструкції українського храму. Завдяки зусиллям д-ра Івана Буртика було зібрано у США і відправлено для української діаспори у Казахстані кілька контейнерів гуманітарної допомоги. Згодом Іван Васильович Буртик виступив із закликом: зібрати кошти й спорудити пам’ятник невинно убієнним та покаліченим українцям у кінґірському концтаборі, де у якому в ході протирежимного повстання 1954 року було вбито й покалічено близько понад 700 патріотів. Прикметно, що цей задум І.Буртика  активно підтримало багато українців у США, де й було зібрано відповідні кошти, а пізніше встановлено  пам’ятник із чорного граніту із досить вимовним написом-посвятою героям-кінґірцям.

Буртик, д-р Іван (з ліва у першому ряді) серед учасників річних Загальних зборів Фундації УВУ, - 11.05.2013 року

Видатний український журналіст й громадський діяч новітнього українського відродження кінця 1980-их – початку 1990 років редактор «Вечірнього Києва» Віталій Опанасович Карпенко, також давній мій приятель, колеґа по студіях в Українському Вільному Університеті, колись досить вдало, як на мене, описав прагнення й принципи сьогоднішнього ювіляра:  «…доктор Іван Буртик, добре володіючи пером, розповідав у пресі про те, що він побачив у Казахстані. Кілька його статей на цю тему було оприлюднено у «Вечірньому Києві». В листах до мене, в телефонних розмовах і при зустрічах Іван не проминав нагоди торкнутися теми Казахстану. «Тобі б там побувати – ти професійний журналіст, маєш добре перо і міг би краще прислужитися людям», – щоразу переконував він мене. І переконав давно, але все якось не складалося, нагальні справи все відсовували поїздку на потім. Та ось влітку 1999 року Буртик повідомив, що у справі організації допомоги знову лаштується їхати до Казахстану. - Відсвяткую у Києві День Незалежності України і лечу в Астану…»

З часу тих перших відвідин Івана Буртика та Віталія Карпенка українців у Казахстані пройшло немало часу, вже, напевно, здоровельні проблеми не дають панові Іванові вільно літати по усьому світу, тому він повністю присвятив усього себе допомозі Україні, українській освіті, рідній церкві й українській молоді, активізувавши та наповнивши новим змістом свою діяльність в Фундації Українського Вільного Університету (УВУ), оскільки цей знаменитий заклад у Мюнхені переживає не найкращі часи у площині свого матеріального і фінансового забезпечення. Слід нагадати, що ідея створення Фундації заіснувала ще від перших днів створення УВУ у Відні 1921 року. Донедавна УВУ продовжував  існувати тільки завдяки допомозі дотацій Баварського уряду. У повоєнні роки поповнене новими силами в Америці Товариство Приятелів УВУ було перейменовано на Товариство Алюмнів і Приятелів УВУ, яке почало жертовними збірками допомагати УВУ. «…Не приходило це легко, - розмірковує Іван Буртик, - бо майже в тому часі ніхто не знав про існування УВУ. Щойно Ювілейне відзначення 30-ліття УВУ у Ню Йорку в 1951 році, зацікавило більший круг інтеліґенції і преси, яка почала інформувати  спільноту про діяльність УВУ і ТАП. Так, що під кінець 50-их років, Товариство АП, начисляло 11 Філій по більших громадах українських поселень. Діяльність УВУ і ТАП значущо підніс в 1960-их р. новообраний ректор. проф.др.Володимир Янів, саме завдяки його старанням, дипломи УВУ визнано на рівні німецьких та інших країн Европи. Величаві відзначення 50-ліття УВУ по багатьох країнах світу, не тільки піднесли імідж університету а також поповнили його професійними силами та чисельним студентством а також і  приходами...».  Тож якраз на пропозицію голови товариства Івана Буртика, одноголосно було вирішено, перейменувати Товариство на Тимчасову Фундацію УВУ й організувати фонди. «…Також було вирішено, що прихід біля 7 тисяч з відзначень Ювілею у Н.Дж., буде першим вкладом до Фундації. Збірка пожертв проходила слабо, бо місяць пізніше, прихильники закупу трьох катедр при Гарвардському університеті, оголосили  свою грошеву збірку 9 мільйонів. Вправду, їхню збірку  осягнуто в означеному часі, яка до сьогодні подвоїлась.  Пригноблюче спостерігалось у щоденних пресових повідомленнях, як люди жертвували десятками тисяч на цей проект, будучи не свідомі того, що їхні пожертви будуть власністю Гарварду а не, як Фундації УВУ, що вклади являються громадською власністю… По довгих трудах нашій Управі вдалось зареєструвати у стейті Н.Дж. Фундацію УВУ, як леґальну фінансову інституцію на рівні всіх інших організацій, що було проголошено на спільному зібрані ТФ, Делеґатури УВУ і Ректорату,  про створення Фундації УВУ, 19 травня  1973 року. Завдяки даровій допомозі адвоката Олесницького, до двох років, у 1975 році, фундація одержала статус неприходової інституції з правами відчислювати свої пожертви від особистих податків. В другій половині 1977-року, з уваги на централізацію українського життя на східному побережжі, Управа Фундації рішила перенести осідок до Ню Йорку де існує до сьогодні… Про діяльність та заслуги Фундації для УВУ, як і нашої спільноти в цілому, то була б окрема довга тема, як також не згадую поіменно всіх ідейних працівників основоположників Фундації, членів Управи та Філій з, яких не багато лишилось у живих. Отож, нехай цією скромною згадкою, буде вічна пам’ять покійним та многолітня ще живим. Кінчаючи 65 літню працю на цьому пості, хочу висловити щиру подяку всім добрим людям, за їхню жертвенність та зрозуміння вагомості рідної науки, які  на всі заклики, були готові допомогти….», - підсумовує д-р Іван Буртик.

Всі в Україні також знають  й про діяльність Українського Конґресового Комітету Америки, який був створений у 1940 році і є організацією, яка представляє інтереси українців в США. Ця потужна міжнародна організація є повністю позапартійною та некомерційною, об’єднує близько 20 організацій та 70 філій по всій державі, в ній працює більше 1000 добровольців та волонтерів. Місія УККА полягає у тому, щоб підтримувати культурну, освітню та гуманітарну діяльність, яка висвітлює українсько-американську спадщину і надавати підтримку демократії України, що недавно розпочала розвиватися. Д-р Іван Буртик є членом Крайової Екзекутиви Українського Конґресового Комітету Америки  й одночасно головою Ради Оборони й Допомоги Українцям. Принагідно слід згадати, що якраз завдяки зусиллям своїй членів Український Конґресовий Комітет Америки оприлюднив заяву щодо невизнання т.зв. «референдуму» від 16 березня 2014 року про загарбання Криму Московщиною та його результатів, привітав рішення колишнього Президента Барака Обами щодо введення санкцій відносно путінської Московії, і готовність уряду США допомогти «українським друзям у досягненні своїх універсальних прав, безпеки, процвітання і гідності, яких вони заслуговують», закликав США та міжнародну спільноту до надання Україні статусу основного позаблокового союзника НАТО, поширення положень Плану дій з підготовки до членства в НАТО (ПДЧ) на Україну, Грузію та інші країн реґіону з метою укріплення євроатлантичних структур, перенесення на більш ранній термін проведення спільних навчань НАТО та України, що проводяться 2 рази на рік, надання військово-технічної допомоги Збройним силам України і направлення військових експертів з метою зміцнення обороноспроможності з метою протидії подальшим імперським аґресивним крокам РФ. У всьому цьому є заслуга усіх членів УККА, у тому числі й д-ра Івана Буртика.

Понад три роки тому у Нью-Йорку в приміщенні  Фундації Українського Вільного Університету, а трохи пізніше - у церковній залі церкви Святого Миколая УГКЦ  у Пассейку, а згодом вже у Чікаґо у творчій майстерні Володимира Дуди відбулася презентація нової книги д-ра Івана Буртика та моєї, Олександра Панченка, під назвою «Друга Дивізія УНА. - Енциклопедія воєнної  доби. УНК, УНА, 2-га Дивізія УНА, Протипанцерна бриґада  «Вільна Україна», УВВ, УВК, Українська допоміжна поліція у боротьбі за Волю України в подіях, персоналіях, спогадах, реконструкціях, версіях та інформаціях. - Історія». Ця книга  з часі виходу в світ стала досить популярною, вона має великий формат, в ній подано близько 1500 світлин та мап, книга налічує 800 сторінок тексту.  Нову книгу-енциклопедію присвячено всім тим, які в часі воєнного лихоліття останньої світової війни, у трагічний період визвольних змагань українського народу, сповнені віри у краще його майбуття, були за цю віру гнані й переслідувані, - які зранені та знеможені впали у боротьбі проти кремлівських комуністів, тим, що знайшли свій останній спочинок у боротьбі та у вічній тузі за своєю милою поневоленою батьківщиною Україною на землях непривітної чужини, в пам’ять про відважну боротьбу проти московського большевизму й велику жертву командирів та вояків Другої Дивізії й усієї Української Національної Армії. 

Перші паростки нових надій з’явились у міркуваннях Івана Буртика відразу після нашої Революції Гідності, славетного подвигу незабутніх Героїв Небесної сотні та новітніх лицарів Східного фронту. - «Та ні, не все ще нами втрачено, точніше – нічого не втрачено, а навпаки – лише здобуто!,… - міркує Іван Васильович, -  я знову й знову починаю твердо вірити в силу, мудрість, мужність та краще майбуття мого знедоленого народу!».

Насьогодні, мабуть, настав час четвертої за останні 100 років, однієї із найкривавіших після завершення Другої світової війни, загрози перед Україною, яка стає автоматично смертельною небезпекою для всього демократичного світу, оскільки з боку КҐБ-путінського Кремля розв’язано повномасштабну війну не лише проти українського народу, скеровану на його повне знищення, але  й на повернення світу до сумних часів «холодної війни», яка у будь-який час може перерости у третю світову війну…

Однак, впевнений 95-річний ювіляр Іван Буртик, цей знаменитий уродженець славного Прикарпаття, -  надбання нашого народу тепер вже з допомогою світової спільноти ніколи й нікуди не зникнуть без вороття, не пропадуть у горнилі будь-яких нападів, анексій, окупацій чи воєн, якщо сама історія все ж виявилась повчальною для усіх світових урядів та еліт, які мають стати в обороні України від повномасштабної й кривавої московської аґресії.

Буртик, д-р Іван (з права) та О.Панченко, - Кліфтон, 2016-ий рік

Я ж засилаю з Полтавщини до північноамериканського міста Кліфтона панові доктору Івану Буртику з нагоди його  славного Ювілею свої найщиріші зичення міцного здоров’я, добра, наснаги й многих-многих  літ!

…Й знову пригадалися мені рядки із «Маршу українських добровольців» Яра Славутича:

 

«…Ми йдем вперед, і прапор жовтосиній

Вгорі на вітрі звихрюється знов…»

 

Олександр Панченко, - адвокат з міста Лохвиці Полтавської області, приват-доцент доктор права Українського Вільного Університету (Мюнхен)

 

 

 

Теги:
2019-12-03 12:30:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар