Головне - люди, а не доктрина - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Головне - люди, а не доктрина

Головне - люди, а не доктрина

Трагедія Першої світової війни та Іван Франко
Євген НАХЛІК, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту Івана Франка НАН України

У «Передмові» до поетичної збірки «Мій Ізмарагд» (1898), датованій 15 падолиста 1897 р., звертаючись до свого українського читача — «любого брата чи любої сестри», Іван Франко висловив сподівання, що коли з його віршів упаде в їхню душу «хоч крапля доброти, лагідности, толеранції не тільки для відмінних поглядів і вірувань, але навіть для людських блудів, і похибок, і прогріхів, то не даремна буде» його праця (певна річ, ця толеранція не стосувалася галицьких, буковинських та підкарпатських москвофілів і зросійщених під царизмом малоросів). Тут-таки Франко наголосив на своєму неухильному сповідуванні вічних людських вартостей — гуманізму й культурництва, вільнодумства й лібералізму як свободи соціальної та національної — на противагу новітній марксистській «релігії» людиноненависництва й класової боротьби, та й загалом на противагу партійному доктринерству й вождизму.

«Так багато недовір’я, ненависти, антагонізмів намножилося серед людей, що недовго ждати, а будемо мати (а властиво вже й маємо!) формальну релігію, основану на догмах ненависти та класової боротьби. Признаюся, я ніколи не належав до вірних тої релігії, і мав відвагу серед насміхів і наруги її адептів нести сміло свій стяг старого щиролюдського соціалізму, опертого на етичнім, широко гуманнім вихованні мас народних, на поступі й загальнім розповсюдженні освіти, науки, критики і людської та національної свободи, а не на партійнім догматизмі, не на деспотизмі проводирів, не на бюрократичній регламентації всеї людської будущини, не на парламентарнім шахрайстві, що має вести до тої «світлої» будущини».

Це щире зізнання й нищівне проникнення в суть тодішньої марксистської (а по суті, й пізнішої марксистсько-ленінської) ідеології йшло врозріз із її культом, насаджуваним радянським комуністичним режимом, тому воно було скупюроване у Зібранні творів Франка в 50 томах і лише тепер відновлене у «Покажчику купюр» (2009) до цього видання. За незалежної України це характеристичне висловлювання Франка стало широко цитованим і завдяки цьому добре відомим, але варто ще раз вчитатися в нього, щоб збагнути проникливість і далекосяжність Франкової думки, висловленої 115 років тому, бо ж хіба його застереження проти «партійного догматизму», «деспотизму проводирів» і «парламентарного шахрайства» з його заманливими й оманливими обіцянками «світлої будущини» не зберігає, на жаль, своєї злободенності й у нинішніх реаліях?..

Головною для Франка була людина, а не доктрина. Гуманною турботою про реальних людей позначені його критичні висловлювання про ідеологічні та партійні доктрини в «Одвертому листі до гал[ицької] української молодежі» (1905): «Доктрина — се формула, супроти якої уступають на задній план живі люди й живі інтереси. Доктрина — се зроду централіст, що задля абстрактних понять не пощадить конкретних людей і їх конкретного добробуту».

В рецензії на поетичну збірку Христі Алчевської «Туга за сонцем» (М., 1907) Франко з приводу того, що «в природі авторка бачить найвищу красу й гармонію», зауважив: «На жаль, авторка, мабуть, не знає й не читала, що та вічна гармонія природи — здебільшого сама жорстока боротьба за існування, в якій ніщо не служить красі, а навпаки, краса звичайно служить приманою для далеко не естетичних цілей розплоднювання або паразитизму». Так повчав 25-річну дебютантку 50-річний мужчина з суворим життєвим досвідом і тверезим раціоналістичним поглядом на живу природу, такий висновок робив мужній інтелектуал, який відкрито й чесно дивиться на світ і його закони. Але цей прискіпливий літератор і обізнаний науковець, який не тішить себе ілюзіями, водночас не стає ні бездушним раціоналістом, ні тим більше циніком. У «Передньому слові» до збірки «Із літ моєї молодості», датованому 2 травня 1913 р., Франко підкреслив, що «не спроневірився досі» й не «спроневіриться», доки його життя, «двом провідним зорям»: служінню інтересам «рідного народу та загальнолюдським поступовим, гуманним ідеям».

Щоб збагнути феномен Франка, його світоглядні шукання треба осмислювати системно, в цілісності й еволюції. У ранньому вірші «Супокій» (1883) поет натхненно обстоював доконечність вітчизняної, національно-визвольної війни в разі нападу чужоземного загарбника:

«Супокій — святеє діло
В супокійнії часи,
Та сли в час війни та бою
Ти зовеш до супокою —
Зрадник або трус єси.
Та коли в робучу пору
В нашу хату і комору
Закрадаєсь лиходій,
Щоб здобуток наш розкрасти,
Ще й на нас кайдани вкласти, —
Чи й тоді святий спокій?..»

Перша редакція вірша мала ще одну, завершальну строфу — з імперативом застосування зброї у визвольному чині (її символічними виразниками виступають мандрівні образи в поезії українського та європейського романтизму):

«Як за вашу угодовість
Він мисль нашу, мову, совість,
Мов будяччя, тне з плеча —
Горе, хто тоді нас мирить,
Хто не рветься до сокири,
До коси та до меча!»

Проте в другій редакції вірша поет усе-таки зняв цю строфу, й у збірці «З вершин і низин» (1887) «Супокій» опубліковано без неї. Зрештою, провідну думку вірша чітко виражено й у залишених перших трьох строфах. Теоретично таке визвольне піднесення видавалося заманливим і правомірним, практично ж усе залежало від історичних обставин, конкретної політичної ситуації, сил та організованості поневолювачів і поневолених, готовності останніх на збройний опір тощо.

Коли ж вибухнула Перша світова війна, Франко сприймав її як імперіалістичну бойню («війну ворожу») й писав переважно викривальні вірші, своєрідну хроніку воєнного лихоліття, в якій розвінчував загарбницькі плани російського царизму, намір захопити Галичину й викоренити тут «мазепинців» («Царські слова», 1914; «Інвазія», «Усміх Фортуни», «Муж довір’я», всі — 1915) або зі співчуттям зображав жахіття, що їх зазнавали «всі галицькі народи» від російських завойовників («З великої війни», «Пригода в Підбужи», «Дві пари змовників», усі — 1915; «Два столівники», 1916), а водночас виявляв співчуття й до «російських охочих сестриць милосердя», невідь-ким забитих і покинутих у галицькій «лісовій пустині» («Три сестри милосердя», 1915). (Ці та інші подібні вірші опубліковано в 52-му додатковому томі до Зібрання творів у 50 томах, 2008.) Завіршовуючи незвичайні випадки з воєнних подій («билиці»), Франко був далекий від мілітарної патетики, й то навіть тоді, коли описав, як «два вкраїнські четарі» в горах взяли у полон «дві сотні москалів» («Дві чети», 1915) — цей вірш опрацьовано радше як казус, народний анекдот; чи тоді, коли зворушливо, з симпатією зобразив юну «панну Зосю», яка зі стрілецького притулку, де була «милосердя сестрою», добровільно вступила в ряди січових стрільців («Ще не близько весна...», 1916) — у цьому вірші поет більше зачарований молодістю, здоровою вродою й завзяттям тої «цвітки запашної», ніж стрілецькими ідеалами. На закличні бойові поезії муза не надихала його — мабуть, тому, що Української держави як суб’єкта історичного дійства тоді не існувало, а здобуття її в найближчій перспективі в тих роках іще не видавалося можливим. А що Франко й далі плекав ідеал самостійної України, свідчить його вірш «А ми з чим?», складений 9 вересня 1915 р., — в ньому поет заявив, що «до високих брам державного життя, / В ладі й добрі та для культурної роботи» «тиснуться», разом з іншими народами, й українці, також покликані долею до історичних змагань: — «Із архиканоном думок всіх визвольних: / Аби нікому кривди не було!», тобто щоб і українці не були покривджені історією, не залишилися бездержавним народом.

ЖАХЛИВІ БОЙОВІ «БУДНІ» ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ. ФРАНКО ДИВИВСЯ НА СВІТОВУ ВІЙНУ НАСАМПЕРЕД ЯК ВЕЛИКИЙ ГУМАНІСТ, А НЕ ЯК ІДЕОЛОГІЧНО ЗААНГАЖОВАНИЙ ДОКТРИНЕР

Правдою є й те, що гуманний Франко, який не був за вдачею мілітаристом, із почутих переказів про всілякі вражаючі випадки на фронті та в окупації звертав творчу увагу не на воєнну героїку, а на жалюгідне становище, страждання, марну загибель і моральне виродження людей (окрім вищезгаданих віршів, також «Кінна команда», «З Панасових оповідань», «Жінка з револьвером», усі — 1915). Прикметним є фабульний вірш «Донець — козак молодий», складений 6 листопада 1915 р. У ньому йдеться про випадок із часів російсько-імперської окупації Галичини. Лютий російський солдат (донський козак, який говорить у творі російською мовою) ненаситно обдирає галицьких селян, забираючи в них то коня, то вола, то корову, то телицю, а особливо курей, за що дістав прізвисько «Донець-курохап». Урешті він злакомився на телицю, накинув на неї шнура й, верхи на коні поскакавши геть, потягнув її правицею за собою. Господиня в розпачі волає до сусідів:

«Маєте там вила й граблі,
Дайте йому попід щаблі

[тобто ребра, за поясненням Франка. — Є. Н.],

Най телицю мою пустить;
А ти маєш там ціпилно,
Гати йому в плечі сильно —
Нехай йому в карку хрустить!»

Та якби сусіди спинили загарбника, покаравши його на смерть, то цей випадок, що про нього, певно, чув Франко, навряд чи зацікавив би його аж такою мірою, щоб лягти в основу вірша. Та й поет висловлює сумнів: «Чи були би се вчинили, / Чи були б його спинили, — / Ще не знати». Подія ж ця дістала інший поворот. Щоб утекти від селян, Донець повернув коня з дороги круто вліво, в поле, а телиця шарпнулася направо, й «москаль» упав з коня, скалічився і «до вечора сконав». Не мирні селяни покарали його, а Божа сила. Бог не карає грішників руками праведників. Саме Божою карою ця трагічна пригода, очевидно, й привернула увагу пізнього Франка, й він завіршував її в окремому творі.

Трьома місяцями пізніше в поетичній мініатюрі «Приємний вид», написаній 8 лютого 1916 р. під час тимчасового затишшя на Східному фронті, Франко вітав припинення бойових дій:

«Приємний вид,
Коли війна, нелюдяна кривава
На мир переміняється,
І ворожнеча між двома людьми лукава
Щирою приязню устороняється.»

Вчителька Олена Грозикова, яка опікувалася письменником в останні тижні його життя, згодом у спомині «Останні дні Франка» згадувала, що на «тему війни» (Першої світової) він говорив як християнин: «Війна нічого доброго не принесе . Хіба ж можуть битися люди добрі й моральні?» І з недовірою додав: «Говорять, що це війна за ідею свободи і рівності». Коли ж Грозикова на це зауважила: «Про яку Ви ж, пане докторе, нас учили і котрій посвятили своє життя», то Франко з сумом заперечив: « Не пригадую собі, щоб я в своїх творах накликував до проливу крови. Що я винен, що мене не все й не всі зрозуміли? До осягнення моїх ідей не треба війни. Бог не благословить вбивства, кожного переможця скорше чи пізніше постигне кара. Ніхто не має права нікому відбирати життя». Така позиція поета вінчала його тривалу світоглядну еволюцію. Без духовного, морального вдосконалення людини нічого зброєю не вдієш, вважав Франко. Не доб’єшся суспільного поступу, не зробиш людей щасливими, а їхнє життя кращим. Ця думка наскрізною ниткою проходить через усю Франкову творчість. Тільки раніше він обстоював гуманність і моральність переважно як самодостатні людські ідеали, а в пізній період життя більше апелював при цьому до християнської релігії. Ще за своєї молодості, у вірші з промовистою назвою «Наперед!» (1875), натхненно закликаючи «братів» до «страшного бою» («Най кождий в руки меч береть»), Франко робив застереження:

«Не думаю: сталевий меч, —
Ми шляхом миру йдем;
Тілько науки й правди меч
Врагів спалить огнем»

Так у нових умовах останньої чверті ХІХ ст. Франко прийшов, по суті, до обстоювання культурницьких методів боротьби за національне самоствердження й визволення українського народу, тобто до тих методів, що їх уже раніше палко проповідував Пантелеймон Куліш. Епізодично, щоправда, виникали спокуси скористатися зброєю. Зокрема, в повісті «На дні» (1880) мрійник Андрій Темера з «казні» (тюремної камери) «переносився думкою в інші, кращі місця, де молоді чисті серця високо понад усе піднімали хоругов людськости, де виковувалися могучі оружні ряди, що колись — незадовго! — мали стати до боротьби за людськість, за її святі права, за її вічні природні змагання». Боротьба за «людськість» пов’язується в уяві студента-філософа з нелюдським засобом — «оружжям»1. А все-таки застосування зброї для соціальної та національної революції, на думку молодого Франка, може бути хіба що ситуативним, тимчасовим і вимушеним, але не конче потрібним, як доводив він у листі до Ольги Рошкевич 20 вересня 1878 р.: «Я розумію під революцією іменно цілий великий ряд таких культурних, наукових і політичних фактів, будь вони криваві або й зовсім ні, котрі змінюють всі дотогочасні поняття і основу і цілий розвиток якогось народу повертають на зовсім іншу дорогу. Я переконаний, що послідній акт великої революції соціальної буде остільки лагідніший, а тим самим розумніше і глибше переведений, оскільки освіта і наука зможе прояснити масам робочого народу ціль і способи цілого діла».

Звідси першочергове завдання — поширювати освіту, науку й культуру серед народу. Майже через два роки, 30 квітня 1880 року, Франко декларував у вірші «На суді», яким згодом відкрив свій цикл «Думи пролетарія»:

«А ще скажіте, як сей лад
Перевернути хочем ми?
Не зброєю, не силою
Огню, заліза і війни,
А правдою, і працею,
Й наукою. А як війна
Кривава понадобиться —
Не наша буде в тім вина»


 1Слово «людськість» у Франкових текстах має два значення: «людяність» і «людство» (калька польського слова «ludzkosc»; польською мовою «людяність» — «czlowieczenstwo»). У мріях Темери обидва значення зливаються: «хоругов людськости» означає прапор людства і людяності, так само «боротьба за людськість» є боротьбою за людство і людяність.

2012-08-26 08:30:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар