Голодомор – 32/33 – біль серця всієї України - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Голодомор – 32/33 – біль серця всієї України

Голодомор – 32/33 – біль серця всієї України

Тарас ГУНЧАК, професор історії Ратґерського університету (США)

«…Царює смерть на рідній Україні
Чим провинилися її сини?»
Mикола Руденко

Наріжний камінь міжнародного права та етики міждержавних відносин – геноцид немає і не може мати строку давності. Голос багатьох мільйонів невинних жертв лунає в наших серцях і викликає в душах такий самий біль, як і 70 років тому. Знання про трагедію примножуються, а біль серця, стає ще нестерпнішим.

Злочинна народовбивча політика Москви в Україні не була таємницею для українців Західної України, які жили під польським пануванням. Навпаки, вони все знали, оскільки жертви ґеноциду переходили через кордон і розповідали людям про траґедію українського народу — штучний голод 1932 — 1933 років. Українці Галичини, Волині, Закарпаття і Буковини, а також західної діаспори, не тільки оплакували «страхітливе положення наших братів над Дніпром», вони створили центральні громадські організації, метою яких було зібрати продукти харчування і переслати їх на Східну Україну. Другим завданням було заманіфестувати перед світом трагедію України.

Iніціативу до широкої громадської організації дала Українська Парламентарна Репрезентація, яка 25 липня 1933 року створила Комітет Рятунку України. Того ж дня Комітет видав Відозву, яку підписали представники всіх українських організацій міста Львова. Першими підписали цей документ посли (депутати) Сейму Дмитро Левицький та Дмитро Великанович. Представники всіх організацій підписувались і ставили печатки. Відозва починається драматичним закликом: БИЙМО У ВЕЛИКИЙ ДЗВІН НА ТРІВОГУ ! «Велика Україна, Твій материк, цей найбагатший край в Європі, корчиться нині в голодових муках і болях і терпить нестерпний національний гнет. Російські комуністи-більшовики, що вогнем і мечем знищили Українську Державу над Дніпром…розпинають тепер український нарід. Український Народе! Де б Ти не жив поза межами Великої України, чи в Галичині, чи за океанами в Америці чи на Волині й Холмщині…Ти не можеш спокійно приглядатися величезному горю та мукам Твоїх поневолених і голоджених братів».

Ця Відозва немов озвучила національну трагедію східних українців, яка завжди була присутньою у свідомості західних українців. Творились громадські комітети всіх рівнів, а координував усю діяльність Центральний Комітет у Львові. У Підгайцях, наприклад, 9 вересня 1933 року було створено Повітовий Комітет Допомоги Голодуючим України, головою якого став адвокат Григорій Стецюк. Вся діяльність проходила в структурі Комітету Рятунку України, до якого входили визначні громадські і політичні діячі Галичини, між ними посол і віце-маршал польського Сейму Василь Мудрий — голова, посол Мілена Рудницька — заступниця голови, посол Зеновій Пеленский — секретар. Комітети збирали кошти, щоб закупити продукти для голодуючої України. Але комуністична влада заявила, що в Україні голоду немає і заборонила їх ввозити. Для Комітету Рятунку України не було іншого вибору як організувати громадські збори і протести з надією вплинути на міжнародні структури щоб вони допомогли українському народові. Центральний Комітет Рятунку України проголосив 29 жовтня днем жалоби і протесту. Того дня 1933 року в усіх селах і містах відбулось жалібне відзначення трагедії українського народу. Відбувалися жалібні зібрання різних організацій із відповідними доповідями, відправлялися богослужіння і панахиди з проповідями. В цей траурний день «відправлялися в усіх львівських церквах торжественні богослужіння в наміренні наших томлених голодом братів над Дніпром та панахиди за померших наслідком голоду».

Дуже зворушливо читається звідомлення про відзначення «ДНЯ ЖАЛОБИ І ПРОТЕСТУ» на Радехівщині, де люди «з сльозами в очах складали свої пожертви для голодуючих братів». В селі Нестаничах особливо відчувалося духовне братерське єднання українського народу, який був розділений штучним кордоном. В Нестаничах, як і в кожному іншому місці, відслужено Службу Божу і опісля панахиду. «Настрій у селі, описує присутній, був дуже поважний і святочний. Всі громадяни здержалися від їди, курення і забав. Пополудні після вечірні церковні дзвони дзвонили 5 хвилин, після чого повстала в цілому селі 5-хвилинне мовчанка і згодом знову дзвони дзвонили 5 хвилин. В год. 5. відбулися сходини, на які запрошено місцевих громадян. Про події на В. Україні реферував о. парох. Ухвалено відповідні резолюції».

Протести і резолюції, які приймались громадами цікаві своїм змістом як також рівнем громадського об’єднання. Так, для прикладу, протест села Зарудці, підписаний священиком від парафії та головами товариств: Читальні «Просвіти», Товариства «Рідна Школа», Кооперативи «Згода» та Товариства «Луг». Доволі обширний протест написали громадяни Трускавця. «Протестуємо — писали вони — перед усім культурним світом проти засудження на голодову смерть московськими комуністичними тиранами частини українського народу, яка опинилася під страшним совітським ярмом... Запевняємо наших многострадальних братів і сестер, що наша любов супроводжує і супруводжуматиме їх дальше на їхній хрестній дорозі». Підписали цей протест представники 8 товариств: «Сокіл», «Сурма», «Просвіта», «Рідна Школа», «Кооператива», «Союзу Українок», «Сільский Господар» та «Товариства Ремісників Промисловців і Торговців».

Дуже багатолюдним був день жалоби і протесту на Личакові у Львові, де, після Служби Божої і панахиди за померлих з голоду, відбулося громадське зібрання, на якому виголосив доповідь Орест Радловський. Доповідач представив присутнім трагедію голодомору та його наслідки для українського народу. Після доповіді присутні одноголосно прийняли наступні резолюції:

«1. Московсько-більшовицький уряд поневолив силою Україну та накинув її насильно чужий лад.

2. Московські більшовики та їх українські прихвостні стремлять до цілковитого знищення України, до винищення основи Нації широких українських мас і що теперішній голод це один із засобів до осягненої ціли.

3. Проти такого поступовання московського уряду закладаємо якнайрішучійший протест. Взиваємо все Українське Громадянство зривати маску з облудної політики, відкривати правдиве лице того уряду перед цілим світом.

4. Взиваємо все Українське Громадянство станути до рішучої боротьби з більшовицькою течією.

5. Взиваємо все Українське Громадянство помочи ділом своїм братам по той бік Збруча, складаючи пожертви на поміч голодуючим.

6. Нашим братам за Збручем висказуємо своє співчуття і взиваємо їх витримати в боротьбі з наїзником.

7. З вірою в невміручість духа Української Нації, виповідаємо безпощадну боротьбу з московсько-більшовицьким наїзником та їх українськими прихвостнями аж до повної побіди».

Резолюції передав в повному обсязі, оскільки вони передають дух всіх інших резолюцій і протестів, які я мав змогу прочитати. Варто відзначити, що Центральний Комітет Рятунку України був також одним із ініціаторів і активних учасників у «Міжнародній міжконфесійній конференції в справі допомоги голодуючим в Радянському Союзі». Конференція, яку ініціював кардинал Т. Інніцер, відбулась у Відні 16 і 17 грудня 1933 року при співучасті визначних особистостей, які представляли різні національні та конфесійні групи. Найбільші дві групи учасників представляли євреї, яких заступав Головний рабин Австрії доктор. Д. Фойхтванґ в товаристві кількох визначних професорів і українці, яких представляв єпископ Будка, як представник Митрополита Шептицького; від Центрального Комітету Рятунку України посли Мілена Рудницька і Зеновій Пеленский. Прибули також др. Л. Чикаленко (з Варшави), проф. О.Лотоцький (з Парижу), др. Вітошинський (з Лондону)...

Після відкриття конференції і вступного слова Кардинала Інніцера, обширне повідомлення і обговорення ситуації голодомору та питання допомоги відкрив др. Е. Амменде. Після вичерпних дискусій присутніх представників різних організацій Конґрес прийняв Декларацію, в якій було підтверджено стан голодомору, включно з людоїдством, який існує головно в Україні і на Північному Кавказі. Декларація також звертається до світової громади допомогти тим нещасливим народам. Варто відзначити, що й в Люксембурзі створили Комітет допомоги голодуючим який видав цікавий і зворушливий заклик до населення цієї спокійної країни. В ньому є такі слова: «Мільйони і мільйони людей, діти і дорослі просять і плачуть за хлібом. Це в країні, що зветься житницею Європи. Подумайте: це брутальне мордерство людей є діяволським ділом тепер пануючої Росії, яка ненавістю і терором хоче побудувати новий світ».

На жаль, світова громада плачу українських дітей, які конали з голоду, майже не чула, хоча питання голоду на Україні підносив прем’єр-міністр Мовінцкел, представник Норвегії в Женеві на засіданні Ліґи Націй. Трагічна дійсність українського народу не зворушувала таких негідників як Волтер Дуранті, головного кореспондента «Нью Йорк Таймс» у Москві, який 31 березня 1933 року, після подорожі по Україні писав: «Не має дійсного голоду або смертності від голодування, одначе є поширена смертність через недугу недоїдання». І Едвард Ерріо, прем’єр-міністр Франції, який, після його подорожі по Україні також не бачив голодомору, а тільки світлі сторінки радянського життя.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2003-08-01 16:18:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар