ГКЧП, Горбачов та Україна - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » ГКЧП, Горбачов та Україна

ГКЧП, Горбачов та Україна

Володимир Бойко, Чернігів

Як неодноразово траплялося в українській історії зміни в її розвитку започатковувалися процесами, що розвивалися поза її межами. Так сталося й з проголошенням незалежності, двадцять першу річницю якої ми відзначаємо сьогодні. У серпні 1991 р. вона здавалася хоча й омріяною, але, водночас якоюсь «зеленою», несподіваною. Що ж, в України був шанс і вона їм скористалася як могла – політичний кульбіт ГКЧП створив для цього необхідні зовнішні умови та вирішальною мірою вплинув на розстановку сил у середині країни, поєднавши в Україні прагнення здавалося б полярних сил – націонал-демократів та компартії. Тоді, 19 серпня 1991 р., група вищих партійних та державних керівників СРСР оголосила про створення ГКЧП  (Г.Янаєв, В.Павлов, В.Крючков, Б.Пуго, Д.Язов...). Вони заявили про неспроможність Президента СРСР виконувати свої повноваження та про введення на частині території держави надзвичайного стану. Та вже на третій день під тиском масових протестів зазнали повної  поразки.

На перший погляд події на диво нагадували фабулу Корнилівського виступу в серпні 1917 р. – він готувався ледь не відкрито, а завершився суцільними непорозуміннями, крахом системи управління та розпадом тогочасної Росії. Для України то була можливість проголосити незалежність, що зрештою й сталося, але через п’ять місяців. 1991 р. результати виявилися схожими, а от вектор розвитку – іншим. Можливо й тому, що за ним стояла постать Михайла Горбачова. Навряд чи можу говорити від імені покоління, але в моїй пам’яті (у 1985 р. – 16-річного юнака) назавжди залишився образ молодого та енергійного нового лідера Радянського Союзу. Після стількох років перебування при владі живих мерців він виявився людиною, яка може відкрито посміхатися та розмовляти з співгромадянами нехай й складнувато, але без папірця. А ще генсек майже не приховує своїх емоцій, що лише додавало відвертості. Відчуття піднесення, навіть ейфорії, небаченої свободи, сподівань на зміни – ось незабутнє враження початку правління Михайла Горбачова.

Згодом був січневий (1987 р.) пленум ЦК КПРС, де генеральний секретар оголосив задум політичної реформи на засадах такого бажаного конкурентного середовища, та ХІХ партконференція 1988 р. – демократизація, гласність, перестройка… До речі, у лютому 1987 р. на партзборах Київського державного університету ім. Тараса Шевченка сталася знакова історія: молодий аспірант, між іншим – син члена політбюро ЦК КПУ, запропонував, аби студенти вивчали праці не лише В.Леніна, але й Л.Троцького, М.Бухаріна, Г.Зиновьева, Л.Камєнєва… Зчинився грандіозний скандал із наступним з’ясуванням стосунків хто тут є прихильником перестройки, а хто її противником і болотом. Звичайно ж, з посиланнями на рішення останнього партійного пленуму.

Фото з сайту sevnews.info

Декларована Михайлом Горбачовим гласність дозволила створювати непідконтрольні правлячій партії об’єднання й в Україні. Виникають політичні клуби, просвітницькі українознавчі організації — “Товариство Лева” (Львів — 1987 р.), “Спадщина”, студентське об‘єднання “Громада” (Київ, 1988 р.).  Восени 1987 р. в Києві виник український культурологічний клуб. У жовтні 1987 р. 14 відомих політичних в’язнів проголосили утворення  Української асоціації незалежної творчої інтелігенції. Наступного року засновується Українська Гельсинська спілка – небачене для радянського режиму ідеологічне різноманіття.

Одночасно відчуття свята поступово зникло – разом з аварією на Чорнобильській АЕС та інформаційною прірвою навколо неї, наслідками антиалкогольної компанії, загальним загостренням соціально-економічних проблем на просторах СРСР, які так і не вдалося задовільним чином подолати. Злий жарт зіграло й застосування в економіці й не лише відомого принципу з європейської моделі – дозволено все, що не заборонено законом. Ця знаменита фраза Михайла Горбачова, сказана їм на всю країну перед об’єктивами телекамер, безпосередньо стосувалася кооперативного руху, але мала апокаліпсичні наслідки для всієї радянської економічної та політичної систем. За повної відсутності в радянському законодавстві норм, що регулювали підприємництво, її запровадження означало, що деякий час дозволено було все і навіть більше. Хто першим зрозумів, той тепер або олігарх, або відпочиває від  буремного життя на цвинтарі (таких більше). Але ніхто не закине Михайлу Горбачову особистої зацікавленості в чиємусь бізнесовому інтересі – в умовах первісного накопичення капіталу він так і залишився незаплямованим – на відміну від його спадкоємців на пострадянських просторах.

Тоді, на жаль, мало хто замислювався над подібними речами. Натомість у суспільстві накопичувалося бажання так би мовити «відкрити очі» керівникові держави на те, що відбувалося. Воно швидко відтавало від страху, а генсек цьому всіляко сприяв. На практиці побудувати нові відносини влади і громадян виявилося складніше, ніж прийняти рішення політбюро. Скажімо, 23 лютого 1989 р. під час п’ятиденного візиту Михайла Горбачова в Україну чималий гурт людей зібрався на перехресті вулиці Леніна та проспекту Жовтневої революції Чернігова. Вони просто хотіли поговорити з Михайлом Сергійовичем – так, як показувало телебачення. Але програма не передбачала відвідин столиці Сіверщини – кортеж прямував на Славутич. Власне, такі технічні епізоди суттєво впливали на імідж Михайла Горбачова. 

Потім не додавали позитиву й його публічні зіткнення з Андрієм Сахаровим на у травні та грудні 1989 р. І та ІІ з’їздах народних депутатів СРСР. Хоча й було зрозуміло, що саме Михайло Горбачов звільнив академіка та повернув до політики. Можливо й тому в заяви про нахил Михайла Сергійовича до диктаторства просто не вірилося – надто великим виявися дисонанс із його усталеним сприйняттям. Та й сам він час від часу демонстрував внутрішню відданість тому, що робив. Скажімо, у березні 1989 р. в Києві генеральний секретар ЦК КПРС зустрівся з групою українських літераторів. Саме тоді ЦК КПУ мало намір ухвалити Постанову Президії Верховної Ради УРСР про неправомірність створення Народного руху України. Незважаючи на очевидні перестороги Михайло Горбачов фактично зупинив це рішення. Які не були б його мотиви. Втім пам’ятаємо й іншого ґатунку події.

А 1991 р.  пройшов під суцільним знаком питанням – хто Ви, Михайло Горбачов? Тим більше, що на початку того доленосного року у автора цих рядків, як і у переважної більшості київського студентства, домінувало переконання – Україна має стати незалежною державою. Тому політики та державні діячі, які заперечували зазначену перспективу (вітчизняні й закордонні) сприймалися як опоненти. В тому числі Михайло Сергійович. 

І до, і після ГКЧП він відчайдушно намагався довести свою точку зору на розвиток країни як Союзу оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в яких у повній мірі забезпечуватимуться права й свободи людини будь-якої національності (визначення з бюлетеня всесоюзного референдуму 17 березня 1991 р.). Та було запізно – привабливий образ нової федерації, в якій ніхто ще не жив (слова, сказані під час візиту до Литовської РСР), вже не надихали. Перед очима був образ зовсім іншої країни, що своїми діями поховала колись привабливу ідею. А відповідати за попередні сімдесят її років довелося Михайлу Горбачову, що взагалі то несправедливо. Ба більше – в масовій свідомості він сприймався ледь не як джерело всіх бід, що звалилися на голови радянських громадян в останні роки. Вони хотіли швидко їх позбутися – бажано разом з керівником держави.

А далі – питання його особистого вибору що робити: відчайдушно чіплятися за владу до останньої можливості, незважаючи на можливі катаклізми в державі та загрозу для громадянського миру, використовуючи всі доступні засоби, чи пожертвувати своїм політичним майбутнім, наразитися на ризики в недалекому майбутньому й піти, передавши владу людям, яким би він за жодних інших обставин не довірився. За споминами як Леоніда Кравчука у грудні 1991 р. лідери республік побоювалися щодо можливих силових дій зі сторони Президента СРСР – ресурси для цього він зберігав. Як таке відбувається в інших країнах ми зараз бачимо в Інтернеті та на телебаченні. Михайло Горбачов виріши не загострювати ситуацію, визнав свою поразку та пішов у відставку, останнім своїм указом присвоївши звання народної артистки СРСР Аллі Пугачовій.

Протягом наступних двадцяти одного року своєї незалежності Україна кілька разів підходила до подібної небезпечної межі і кожного разу відвертала. А навіть зараз під час протестів біля Українського дому у зв’язку з так званим ухваленням мовного законодавства вразили слова свідка й учасника, українського історика Тараса Чухліба про те, як один з спецназівців настійливо попереджав іншу сторону, аби не порізалися розбитим склом. Може це і є своєрідний курйозний прояв української ментальності. І так кожного разу знаходився невідомий герой, який своїми діями чи їхньою відсутністю закривав можливість найгіршого сценарію. На межі 80 – 90-х рр. подібних ситуацій існувало чимало. Та були ті, хто міг їх «розрулити», навіть з ризиком для власного майбутнього. Саме тому, що небажаного не сталося, ми про них тепер й не згадуємо.  

Уявимо собі, що людина подібної ментальності очолює колишню «імперію зла» (за висловом Президента США Рональда Рейгана, згодом – геополітичного партнера Михайла Горбачова). Російсько-український політолог Андрій Окара якось навіть спробував назвати Михайла Сергійовича українцем. Навряд чи, але його найближча людина – мати, родом з Чернігівщини. Та й сам майбутній перший й останній президент СРСР народився хоч і за межами України, але серед українського етнічного середовища, ріс в його оточенні. Тож вплив на формування характеру, зокрема, реакції на кризові ситуації, очевидний. До речі, за свідченням Віктора Мироненка, керівника виборчого штабу Михайла Горбачова у 1996 р., якось на своєму дні народженні Михайло Сергійович безпомилково повністю проспівав «Стоїть гора висока…» Леоніда Глібова. Думаю, що не багато знайдеться громадян України, спроможних на таке. Тісно пов’язані з Чернігівщиною й обидва батьки Раїси Горбачової. Мабуть, є тема для розмови про вшанування родини Горбачових у місті над Десною.

Тепер вже не настільки важливо, до чого в дійсності прагнув генеральний секретар, а потім і президент Горбачов – головне, що він зробив можливими особисту свободу та реалізацію права людини на вибір – в широкому сенсі цього слова. Таке, принаймні кажу про себе, не забувається. Звичайно, якщо для вас зазначені категорії становлять фундаментальну життєву цінність. Своїми вчинками він відкрив дорогу для розвитку демократичної системи управління та нових (хоч і не прагнув до цього) незалежних держав, довівши тим, що насамперед шанує життя людини, а потім – все інше. Наступні політичні процеси в Росії продемонстрували дещо відмінні підходи нових керманичів – як колишніх, так і теперішніх. А Україна й дотепер використовує свого роду горбачовське маневрування – часом не надто вдале, але генетично спрямоване на нове мислення – для країни, Європи і всього світу. 

Теги: ГКЧП
2012-08-23 15:05:38
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар