Гетьман та єдність українських земель: рік 1918-й - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Гетьман та єдність українських земель: рік 1918-й

Гетьман та єдність українських земель: рік 1918-й

Олена Бойко

Політичні та воєнні події 1917—1918 рр. призвели до значних геополітичних зрушень на карті Європи — появи низки нових держав, зміни території і кордонів тих, котрі існували раніше. В результаті Української національної революції постала незалежна українська держава. Процес формування її території зафіксовано в універсалах Української Центральної Ради (УЦР), в ухваленому 6 березня 1918 р. Законі про адміністративно-територіальний поділ України, а також закріплений міжнародно-правовими актами — двома  Брестськими мирними угодами (між УНР і державами Четверного союзу та між РСФРР і державами Четверного союзу).

У спадок від попередньої влади Українська держава (УД) гетьмана Павла Скоропадського  отримала низку нагальних територіальних питань. Згаданий закон про адміністративно-територіальний поділ включив до складу УНР низку територій, на які її влада не поширювалася. Тобто Україна претендувала на півночі на частину білоруського Полісся, на сході — на українські етнографічні землі, які входили до складу Курської та Воронізької губерній. Водночас до українських територій не були включені Бессарабія та Крим.

За умовами Брестського миру радянська Росія мала визнати УНР, вивести війська з її території, укласти мирний договір та визначити державні кордони. 6 травня 1918 р. воюючі сторони домовилися про перемир’я та встановили демаркаційну лінію, яка проходила через Сураж, Унечу, Стародуб, Новгород-Сіверський, Глухів, Рильськ, Колонтаївку, Суджу, Беленіхіно, Куп’янськ. 

Наступного дня, 7 травня, питання про кордони держави розглянула  Рада Міністрів УД. Вона погодилася вважати на півночі та сході тимчасовим державним кордоном демаркаційну лінію, нанесену військовими. У завданні на перспективу уряд занотував, що державний кордон має відповідати етнографічним критеріям. Водночас поставив завдання змагатися за включення Криму до України. Резолюція уряду свідчила, що геополітичний курс УД спрямовано на приєднання земель, які з етнографічного та історичного погляду були пов’язані з Україною. Тому в міжнародних  контактах із сусідніми державами, зокрема з тими, котрі виникли внаслідок розпаду Російської імперії, так чи інакше поставали й територіальні проблеми. 

Мирні переговори з РСФРР розпочалися 23 травня у Києві. Рада міністрів включила до делегації відомих державних і політичних діячів, досвідчених фахівців. Це були С. Шелухін (голова), І. Кістяківський, П. Стебницький, О. Сливинський, О. Ейхельман, Х. Барановський, А. Свіцин, П. Линниченко. В процесі переговорів українська делегація утворила сім комісій, які складалися з найкращих правників, економістів, військових, знаних діячів культури. 12 червня сторони уклали прелімінарну мирну угоду, за якою тимчасовим кордоном між Українською Державою та РСФРР слугувала Демаркаційна лінія. Але й російська, і українська сторони не вважали це розмежування остаточним. У наступні чотири місяці саме визначення державних кордонів займало центральне місце в переговорах. Пленарні засідання конференції звелися до гострих дискусій навколо цієї проблеми.

Серед матеріалів Мирової конференції, які зберігаються у Центральному державному архіві вищих органів влади й управління України, є цікавий документ. Це аналітична записка експерта політичної комісії української мирної делегації Д. Донцова «О границях України під взглядом політичним». Д. Донцов на той час очолював Українське телеграфне агентство та Державне бюро преси. Відомий політичний діяч, колишній член лівих українських партій несподівано був запрошений П. Скоропадським на високу посаду в керівництві держави. Логіка гетьмана була цілком зрозумілою: Донцов був консерватором у політиці, членом лояльного політичного руху, поділяв погляди гетьмана та його політичну програму. До того ж був правником, відомим журналістом, останні роки жив в Австро-Угорщині, знав європейські мови. Доповідь Д. Донцова, виголошена 7 червня, викликає безперечний інтерес, оскільки у ній вперше кордони України визначалися не в етнографічному, а в політичному аспекті. До того ж деякі її положення не втратили актуальності до нашого часу. 

Питання про межі, у яких мала існувати майбутня автономна Україна, вперше постало у квітні 1917 р. на Всеукраїнському національному конгресі. Під час їхнього обґрунтування усі доповідачі спиралися виключно на етнографічний принцип. Тобто єдиним критерієм слугував національний склад населення: українськими вважалися землі, де понад половину населення становили українці. Так само за етнографічним принципом була визначена територія УНР у ІІІ Універсалі  УЦР. Чому діячі Центральної Ради відкинули геополітичні критерії, на нашу думку, є цілком зрозуміло. Вони стояли на позиціях української автономії у складі демократичної федеративної Росії. Оскільки про державну самостійність не йшлося, геополітичні проблеми вони залишали центральній владі.    

Дмитро Донцов бачив проблему по-іншому. Він вважав, що у визначенні кордонів Української держави простою арифметикою національного складу населення керуватися не можна. Доповідь він розпочинає з того, що чітко визначає державницьку позицію у визначенні кордонів: «... На першім плані при розв’язанні всіх граничних справ має стояти інтерес української держави». Далі наголошує на двох причинах, які ускладнювали встановлення кордонів між УД та РСФРР. Перша — це прорахунки попередньої влади, яка у небезпечний для держави спосіб трактувала право самовизначення націй; друга — невизначеність суб’єкта переговорів з російської сторони. Кого, власне, представляє російська делегація: усю колишню Російську імперію, за винятком України та інших державних утворень, що відійшли від неї за Брестським договором; чи фактично ту територію, на яку розповсюджується влада Ради народних комісарів, тобто без Бессарабії, Білорусії, Криму, Дону й Кубані?

Він докладно аналізує правовий статус кожного з цих країв та характер стосунків УД із ними. На його думку, з національних окраїн, на які поширювалася колись суверенність Російської імперії, Бессарабія і Холмщина вже були звільнені цілком правовим шляхом. Питання, чи буде встановлення кордонів України із Білоруссю, Кримом, Доном, Кубанню вирішуватися виключно ними самими й урядом УД, чи також і Росією, було неоднозначним. Д. Донцов вважав, що Українська незалежна держава, яка утворилася на принципах самовизначення націй, має поважати реалізацію цього права іншими народами колишньої Російської імперії. Під таким кутом зору він пропонує розвивати двосторонні відносини УД із зазначеними територіями.

Білоруська народна республіка була проголошена 30—31 грудня 1917 р. і визнана урядом УНР. Оскільки існування Білоруської держави було доконаним фактом, уряд УД мав розпочати офіціальні переговори з Білоруською республікою. Область війська Донського також оголосила себе незалежною від Росії. 21 грудня 1917 р. у Владикавказі проголосили Південно-Східний союз, до складу якого увійшли Дон, Кубань, Терське та Астраханське козачі війська, а також Ставропольська та Чорноморська губернії. 23 лютого 1918 р. Кубанська народна рада створила Кубанську народну республіку.

Таким чином, Білорусія, Дон і Кубань являли собою незалежні від Росії державні організми. На підставі цього, державні кордони між ними й Україною повинні були визначатися лише взаємним порозумінням відповідних урядів без будь-якого втручання РСФРР. Самостійного незалежного статусу ці «колишні окраїни колишньої Російської імперії» набули ще до початку мирних переговорів. Отже, до складу РСФРР на момент переговорів ці землі вже не входили.

Іншим було становище із Кримом. ІІІ Універсал УЦР «мав необережність» проголосити, що до України належить лише Північна Таврія без Криму. Коли в грудні 1917 р. татарський Курултай повідомив Центральну Раду про утворення Кримської республіки, це не викликало жодних заперечень з її боку. На перший погляд, ситуація виглядала аналогічною з Бессарабією. Але відмінності, на думку Донцова, полягали в тому, що Росія від своїх суверенних прав на Бессарабію, хоч і мовчазно, але зреклася. Та не зробила цього щодо Криму. Таким чином, якщо підійти до справи формально, долю Криму мали вирішувати або Україна з Росією, або Україна з Кримом.

Це в теорії, а в дійсності, наполягав Донцов, така точка зору є хибною. Бессарабія, Дон, Кубань — це були цілісні території, які, хоч і в іншому форматі, але у тих самих межах були ще перед розпадом Росії.  Крим не являв собою ні цілісної території, ні окремої адміністративної одиниці. Північна частина півострова за своїм етнічним і географічним характером зливалася з континентальною частиною Таврії. Така обставина позбавляла півострів характеру чогось одноцільного, отже і юридично, і фактично Крим був частиною Таврії. Українська держава, наголошував Донцов, може визнати право націй на самовизначення за яскраво вираженими національними або адміністративними територіями, але аж ніяк не за їхніми довільно викраяними частинами: «Визнати право політичного самовизначення за кількома сотнями тисяч мешканців Криму значило би зробити залежною від їх доброї волі долю 40-мільйонного краю — України, суверенність котрої без Криму стала б ілюзоричною».

Подібні карликові держави, вів далі Донцов, важливі у стратегічному та геополітичному плані (саме таким і є Крим), ніколи не зберігають незалежності. Відділений від України, до котрої він є органічно прив’язаним, Крим зробився б іграшкою в руках ворожих Україні сил. З огляду на це, Українській державі слід визнати право Криму на самовизначення, але не політичне, а лише культурно-національне. Права татарського народу мусять бути забезпечені, причому в порозумінні з ним самим. Але політично Крим є інтегральною частиною України і таким має  лишитися й надалі. Втручання будь-якого третього чинника у відносини між ними з точки зору права є абсолютно неприпустимим.

Сто років тому Д. Донцов попереджав, яких наслідків для України слід чекати від «незалежності» Криму, і можна лише дивуватися, наскільки точним виявився цей прогноз. Українська влада у 1991 р. зробила ту ж саму фатальну помилку — утворила Кримську автономію, проти якої виступав Донцов. Проблеми із Кримом, які Дмитро Донцов передбачав у 1918 р., й досі залишаються актуальними для сучасної України. 

Визначивши правовий статус територій, що межують з Україною, Донцов і далі обґрунтовує принципову позицію щодо її кордонів. Західний кордон України, частково визначений Брестською мирною угодою, ішов по лінії старого російського кордону з Австро-Угорською монархією, котрий був іще перед початком війни. Щодо Бессарабії, то Україна не мала на той момент жодних правових підстав для включення її до свого складу. В подальшому ж існувала можливість вимагати реституції* Молдавської республіки і відділення від неї  Ізмаїльського, Хотинського та Аккерманського повітів, населених українцями.  Окрім мотивів етнографічно-стратегічного характеру, така корекція кордонів поліпшила б величезні геополітичні незручності, пов’язані із втратою Бессарабії, особливо використання Дунаю для Української Держави.

Північний кордон також частково (до Вигоновського озера) було визначено Брестським договором. Як він йтиме далі на схід, треба вирішувати у порозумінні з білоруським урядом. Але політична ситуація в Білоруській народній республіці непевна, є загроза приєднання її  до радянської Росії. Тому Україні слід для власної безпеки контролювати деякі білоруські землі, які будуть прикривати лінію кордону.

Із власне російською територією розмежування кордонів слід провести таким чином, щоб по можливості менша кількість неукраїнського елементу опинилася у складі Української держави. Кордон має проходити так, щоби до України належали повіти Курської губернії — Грайворонський, Ново-Оскольський, Путивльський, Суджанський, Білгородський, частина Рильського та Обоянського — та Воронізької губернії — Бирюченський, Богучарський, Валуйський, Острогозький. У стратегічному плані значення цих повітів є таким самим, як і повітів Мінської і Гомельської губерній, що одійдуть до України, як і Холмщини. «Вони стримуватимуть напір російської стихії на Україну і ослаблюватимуть ударну її силу. Це був би охоронний вал України супроти півночі», — вважав Д. Донцов.

Територія Області війська Донського відділяє Україну від Кавказу й Кубані, а власне російські землі («Московщину») — від Кавказу та Чорного моря. Отже, Дон має колосальне геополітичне значення. Мати в особі Війська Донського дружнього сусіда або союзника є найпершим і найважливішим завданням української східної політики. Для того, щоб мати приязні відносини з Доном, Україні слід відмовитися від територіальних претензій до нього. Анексія козачих територій Дону для отримання безпосереднього сполучення з Кубанню, на думку Донцова, «була б шкідлива і неможлива до виконання». У стосунках із Доном слід, перш за все, враховувати національний склад населення, яке у своїй більшості хоч і є трохи відмінним від московського, але все ж залишається російським. З огляду на слабкість сепаратистських устремлінь Дону, кордон із ним слід встановити лише в межах необхідного із стратегічних міркувань, а саме: Україна може претендувати лише на Таганрозький і частину Ростовського (без Ростова) округів.

А от щодо Криму, то Українська держава не повинна вдаватися до жодних компромісів. Д. Донцов звертається до екскурсу в історію. Він пише: «Севастополь з Кримом є ключ до панування над Гінтерландом**, котрим в 1855 р. була Росія, а тепер буде Україна. Паризький мир (1856 р. — О. Б.) змусив Росію через хвильову втрату Севастополя зректися прав держати військовий флот на Чорному морі й арсенали на його узбережжі. Такі і подібні обмеження суверенності Української держави чекають її по втраті Криму в разі його переходу в інші руки. Належність Криму до України є conditio sine qua non*** української незалежності». Український уряд мав домагатися від Росії визнання його суверенітету над Кримом і вести переговори щодо його статусу в Українській державі, виходячи з того, що півострів є її складовою і невід’ємною частиною. Інші чинники під час вирішення кримської справи мали бути відкинуті.

Відмова від претензій на стратегічно важливий, територіально й економічно пов’язаний з Україною Крим була політичною помилкою УЦР. Оскільки Крим не було згадано у Брестському мирному договорі як територія, на яку поширюється суверенітет УНР, більшовики сподівалися, що він залишиться у складі Росії. Для цього вони на всяк випадок зробили Крим «самостійним» і «незалежним», проголосивши наприкінці березня 1918 р.  квазідержаву — Радянську соціалістичну республіку Тавриди. 

Проголошення повної державної самостійності України ускладнило стосунки з Кримом. Під час вигнання більшовицького війська з території УНР українська влада намагалася виправити свою помилку. Наприкінці квітня 1918 р. українське військо під проводом полковника П. Болбочана вирушило в похід на Крим, але німецьке командування не дозволило йому просунутися далі від Джанкою. На території Криму перебували німецькі війська, які у квітні вигнали звідти більшовиків.

У травні-червні, за згодою з німецьким командуванням, було утворено Кримський крайовий уряд. Він складався з урядовців Російської імперії, на чолі стояв генерал С. Сулькевич. Стратегічною лінією його діяльності було створення незалежного від України державного утворення, яке в майбутньому увійде до відновленої «єдиної Росії». До кінця літа 1918 р. Німеччина не могла визначитися зі своїм ставленням до майбутнього Криму. Спочатку у Берліні розглядалася можливість встановлення протекторату над півостровом. Але з часом перемогла позиція, що він мав бути переданий Україні на правах автономії.

Українська Держава не визнала «самостійності» Криму і вела наполегливу боротьбу за його приєднання. Гетьман П. Скоропадський та міністерство закордонних справ неодноразово зверталися до німецького командування та дипломатів із проханням посприяти у приєднанні Криму до України. Український уряд надавав широку допомогу українофільським течіям у Криму. Були виділені кошти на підтримку українських газет, громадських організацій, зокрема, спеціально створеного «Комітету степової України», українських кооперативів та інформаційного бюро МЗС України у Сімферополі.

Але ці заходи не привели до змін на краще, у кримському уряді все більше брали гору проросійські сепаратистські настрої. У відповідь на антиукраїнську політику Рада міністрів розпочала митну блокаду Криму. Було припинено перевезення товарів залізницею та морем. Економічного тиску Крим не витримав і згодився шукати компромісів. До цього його спонукала також і зміна позиції Німеччини, уряд якої під час візитів до Берліна П. Скоропадського та Ф. Лизогуба погодився з українською позицією у вирішенні кримської проблеми.

Шляхом політичних, економічних і дипломатичних зусиль справу було зрушено з місця. На початку жовтня у Києві розпочалися переговори між Україною і Кримом. Кримську делегацію очолював міністр юстиції А. Ахматович, українську — прем’єр-міністр Ф. Лизогуб. В процесі вкрай важких переговорів було досягнуто угоди про входження Криму до складу України на правах автономної одиниці. Однак повстання Директорії проти влади гетьмана П. Скоропадського, яке розпочалося в половині листопада, поклало край намірам приєднання Криму до України.

Головні положення аналітичної записки Д. Донцова «О границях України під взглядом політичним» лягли в основу позиції української делегації на переговорах з РСФРР, визначили характер двосторонніх відносин Української держави із Білорусією, Доном, Кубанню, Кримом. Керуючись такими принципами, українська сторона у справі визначення кордонів орієнтувалася на інтереси стратегічного забезпечення незалежності України.

Шляхом військових, дипломатичних, політичних, економічних заходів Українська Держава, ставши фактичною правонаступницею УНР, розширила свої кордони до меж, визначених нею в законі про адміністративно-територіальний поділ, тобто майже на всі українські етнографічні землі Наддніпрянської України. Правовим шляхом УД досягла найбільших в часи Української революції успіхів у вирішенні територіальних питань української нації. На приєднаних землях були утворені нові адміністративні одиниці — Холмська губернія та Поліське староство, до Чернігівської та Харківської губернії включено нові повіти. Із стратегічних міркувань на півночі було приєднано частину білоруських земель. Досягнуто принципової згоди на входження Криму до складу України на правах автономії.

Геополітичні принципи, на яких базувалася політика Української держави у територіальному питанні, не втратили своєї актуальності до нашого часу. Події на сході України і в Криму виявили слабкість позицій української сторони в обороні власних територіальних інтересів. Отже, набутий досвід Української держави — не лише воєнний, а й політичний та дипломатичний — у відстоюванні й захисті своїх територій заслуговує ретельного вивчення, аналізу та застосування на практиці.

Теги:
2019-02-04 15:00:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар