Геній на рідній землі - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Геній на рідній землі

Геній на рідній землі

Наталія БУДЗАНІВСЬКА, Оксана БУЛГАКОВА (упорядник)

Володимир Іванович Вернадський — вчений зі світовим ім’ям, який жив на зламі епох. Наприкінці листопада 1917 р. розпочався український період життя вченого. «На південь Росії» В. І. Вернадський був відряджений фізико-математичним відділенням РАН 22 листопада 1917 року. Повернутися назад він мав 1 січня 1918 року. Таким чином, участь В. І. Вернадського у громадсько-політичному житті України під час революції стала для нього дещо вимушеним явищем.

Змушений втікати від потенційної загрози, він переїжджає в Україну, на Полтавщину, де переховується у відносному спокої. Проявляючи свою активну натуру, учений долучається до роботи місцевих наукових установ та продовжує займатися політикою як член Партії конституційних демократів. Українська революція не захоплює В. І. Вернадського, тому він боїться яскравого національного елементу в діяльності УЦР, його лякає «самостійність» і прихід німців, які були господарями ситуації в Україні. Перебіг Української революції наприкінці 1917 — на початку 1918 рр. не імпонував В. І. Вернадському, проте головне для нього — він знайшов тут порятунок від більшовицьких переслідувань і терору.

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ В ОЦІНЦІ В. І. ВЕРНАДСЬКОГО

Політичний світогляд В. І. Вернадського, безперечно, базувався на ліберальних ідеях конституційно-демократичної партії, до лав якої він входив. На з’їздах партії точилися гострі дискусії щодо українського питання, та головним було те, що ідея української державності не знаходила підтримки. Вважалося, що Україна може існувати лише у межах Росії.

Українське питання в роки Першої світової війни було актуалізоване наступом російської армії і захопленням Східної Галичини. Переслідування там українських діячів, обвинувачених у антиросійській агітації, обурило деяких російських інтелігентів. В. І. Вернадський оцінив ці актуальні події в статті «Українське питання і російське суспільство» (1915). Він виступив за зняття обмежень щодо друку українською мовою, припинення переслідування українських діячів. На його думку, протидія національно-культурному розвитку українців шкодить Російській державі, підживлюючи відцентрові тенденції: «При відмові від традиційної політики найширший розвиток української культури цілком сумісний з державною єдністю Росії, навіть при відповідних прагненням українців реформах внутрішнього устрою. Продовження ж протиукраїнської політики зберігає в державному організмі виразку безправ’я і свавілля, що паралізує усякий успіх прогресивних начал не менше, ніж збереження сумновідомої смуги осідлості». В. І. Вернадський вирішення українського питання вбачав не у впливі української інтелігенції, чий голос, на думку вченого, не був переконливим для влади, а у впливі російських науковців та визначних представників російського суспільства. Небезпеку для Росії В. І. Вернадський бачив не в українському русі як такому, а в упередженому трактуванні його як «шкідливого і до того ж наносного явища». В. І. Вернадський вважав, що Росія має зберегти культурний та політичний вплив на український рух.

Пропоновані у цій статті кроки для нормалізації відносин з українською інтелігенцією зокрема полягали в збільшенні наукових і публіцистичних статей на українську тематику тощо. Стаття В. І. Вернадського була написана у кадетському дусі, включаючи у тому числі підозри на політизацію українського національного руху як німецьку інтригу.

ХОЧА ВЕРНАДСЬКИЙ СТАВИВСЯ ДО НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ ДЕЩО СКЕПТИЧНО, ВІН УЗЯВ АКТИВНУ УЧАСТЬ У ЦІЙ СПРАВІ / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Тобто ще до початку Української революції В. І. Вернадський чітко сформулював своє ставлення до українського питання. Спираючись як на своє безпосереднє знайомство з Полтавщиною та українське коріння, так і на свій науковий багаж, він бачив упереджене ставлення до українського руху, перебільшення його загрози, несправедливе переслідування східних галичан тощо. Його розв’язання вчений відносив до задоволення національно-культурних вимог. За роки революції, попри перебування в Україні й краще ознайомлення з українськими політичними колами, його оцінки українства та перспектив України не змінилися. Будучи членом кадетської партії, вчений відстоював свої переконання щодо єдиної, неділимої Росії.

Володимир Іванович був представником течії центру кадетської партії, а його ставлення до українського руху базувалося, зокрема, на підтримці ідеї культурного самовизначення українців. Початок 1917 р. ознаменувався революційними потрясіннями в Російській імперії. Дискредитована династія Романових в особі царя Миколи ІІ втратила владу. В. І. Вернадський був серед тих, хто підписав телеграму до царя з пропозицією передати державне кермо в руки Тимчасового комітету Державної думи. Тобто учений, як і більшість російських політиків та інтелігенції, вітав цей крок, підтримував його, убачаючи в ньому шлях до демократичної Росії, розв’язання внутрішніх проблем та продовження Першої світової війни.

Відлунням революційних подій у Петрограді стала Українська революція. Була утворена УЦР — перша представницька організація українців новітньої доби на чолі з М. С. Грушевським. Рада поступово завоювала довіру і підтримку української людності, перетворившись на представника загальнонаціональних інтересів українського народу. У своєму І Універсалі від 10 червня 1917 р. Українська Центральна Рада заявила: «...однині самі будемо творити наше життя». У Петрограді місцева революційна демократія вороже зустріла цей намір українців самостійно досягти автономії. Влітку 1917 р. Вернадський перебував на Полтавщині, де на власні очі бачив перебіг революції на низу, в селах. Бачив учений і слабку парость українського, відчував проблеми, побоювався перспектив.

5 липня з Полтави В. І. Вернадський написав дружині листа в Петроград, оцінюючи «український рух» з побоюванням: «Український рух ще на початку свого розвитку — величезні складнощі і труднощі йому попереду...» Вчений побоювався національно-патріотичної орієнтації УЦР. Політизація українського національного руху була негативно сприйнята в Росії. В. І. Вернадський негативно оцінював Діяльність УЦР. Він критикував її за легковажність, слабкість, непродуманість дій та недалекоглядність. Однак незабаром сам опинився під захистом її влади.

Після Жовтневого перевороту чимало представників політичних партій (які тепер оголошувались у Росії поза законом) та ліберальної інтелігенції опинилися на теренах України. Цей процес розпочався наприкінці 1917 р., а в Українській державі набув значного масштабу. Представники Партії конституційних демократів також мігрували сюди. Серед них був і В. І. Вернадський, який мав власний будинок на Полтавщині, яку любив і куди приїжджав майже кожен рік. Тут він не лише жив, а й активно займався громадською та організаційною діяльністю. В Україні відбувалися його численні зустрічі, зокрема з головою кадетської партії П. М. Мілюковим.

Проте як людина широко освічена, науковець, політик та організатор, В. І. Вернадський при цьому мав власний погляд на національне питання близької йому України. Перебуваючи в бурхливому революційному епіцентрі в Петрограді, але слідкуючи за політичним життям в Україні, В. І. Вернадський 17 листопада 1917 р. висловився так: «Ясно, що Українська Рада дуже спритно веде справу, як політик, все більше і більше збільшуючи своє значення — проте реальна ділова сторона дуже невдала, наприклад, організація вільного козацтва, захист цукрових плантацій та ін. Декрет її про землю, ймовірно, помилка». Мова йшла про ІІІ універсал УЦР, в якому скасовувалися право власності на землю. Для В. І. Вернадського такі дії Центральної Ради були неприйнятні, оскільки суперечили його світоглядові. Негативно оцінював учений і Брестський мирний договір, що приніс Україні захист від більшовицького свавілля. Попри спокій, який отримали громадяни, В. І. Вернадський писав, що договір було укладено жахливо від Ради: «Україна даром повинна віддати величезні запаси (до 1 вересня) — 60 млн пудів зерна, 2400 вагонів яєць, свиней і т. п.». Висновком для В. І. Вернадського стала думка про те, що «Рада дуже не міцна».

На нашу думку, В. І. Вернадського турбувала не лише економічна експлуатація України, а й політичні й психологічні наслідки цього договору. Україна отримувала міжнародне визнання своєї незалежності, тобто ставав доконаним факт розпаду Росії, яка втрачала світову велич. До того ж багатьма російськими великодержавними політиками Брестський договір сприймався як ганьба і приниження Росії.

Вчений розмірковував про майбутнє: «Думка мимоволі зупиняється на найближчому майбутньому. З Україною буде складне, навряд чи виконуване завдання. Створити державу, не спираючись ні на кого. Створити армію і відновити стару традицію? Проте це ж зовсім не міцно».

Повернення Центральної Ради не привело до зміни її діяльності, вона так і не змогла запрацювати ефективно. Тож через місяць, 22 квітня 1918 р., В. І. Вернадський знову дав негативну оцінку діяльності Центральної Ради на сторінках свого щоденника: «Рада справляє дуже гнітюче враження — нетямущі, неосвічені... Вона користується повною відсутністю авторитету і серед її службовців, і серед населення».

27 квітня 1918 р. в листі до М. П. Василенка з Полтави В. І. Вернадський зробив остаточний висновок щодо діяльності Центральної Ради: «Взагалі можна сказати, що Українська Рада лише і годиться, що для декларації. В цілому, вона і нічого не робить, і надсилає сюди Бог знає кого»... «Ймовірно, самостійна Україна незабаром перетвориться на окуповану Україну», — закінчує лист учений. На його думку, жодних реальних дій і рішучих кроків такий хиткий орган не міг зробити. Тож падіння УЦР було зустрінуте позитивно багатьма силами. Цікаво, що ті несміливі й обережні кроки УЦР з українізації Вернадський називав «шовіністичним українством», хоча незабаром сам долучився до ширшого запровадження української мови в життя, культуру і науку.

Прихід до влади в Україні П. П. Скоропадського В. І. Вернадський зустрів у Полтаві. Оцінка Гетьманату П. П. Скоропадського вченим спочатку була радше оптимістичною: «Я думаю, що цей переворот для країни все ж таки краще. Рада в значній мірі з фальшивих зрадників та соціалістичних нездар. Її, здається, ніхто не шкодує». Постать самого П. П. Скоропадського імпонувала вченому: «Скоропадський справляє враження світського генерала з великим тактом і вмінням тримати себе».

Продовження

Теги:
2020-04-10 11:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар