Генерал ДРАГОМИРОВ: повернення пам'яті - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Генерал ДРАГОМИРОВ: повернення пам'яті

Генерал ДРАГОМИРОВ: повернення пам'яті

Андрій МАТВІЄНКО

Бойовий генерал, талановитий адміністратор, військовий теоретик і педагог, реформатор і публіцист — у кожній зі сфер своєї діяльності Михайло Драгомиров досяг значних успіхів. Діяльність генерала Драгомирова на терені навчання та виховання військовиків мала неабиякий вплив на розвиток військової думки того часу, а його військові твори перекладалися іноземними мовами і зажили слави не тільки в Росії, а й у Західній Європі та Америці.

Народився Михайло Драгомиров 9 листопада (за старим стилем) 1830 року в невеликому маєткові своїх батьків під Конотопом. Початкову освіту здобув у Конотопському повітовому училищі, військову розпочав у Дворянському полку в Петербурзі. Потім вступив до військової Академії Генерального штабу, яку закінчив 1856 року із золотою медаллю. 1863 року Драгомиров здобуває звання професора тактики цієї ж Академії. 1873 року стає командувачем 14-ї піхотної дивізії. З цією дивізією, навченою й підготованою за своєю системою, він брав участь у російсько-турецькій війні 1877— 1878 рр., блискуче здійснив форсування Дунаю і взяв місто Систов (тепер Свиштов у Болгарії). Але через тяжке поранення під час запеклих боїв за Шипку, Драгомиров мусив залишити театр бойових дій.

Після одужання, 1 квітня 1878 року, М. Драгомирова призначають начальником Миколаївської військової Академії Генерального штабу в Петербурзі. 1889 року Михайло Драгомиров став командувачем військами Київського військового округу. У жовтні 1889 року він прибув до Києва. Новий командувач точно і ясно виклав свої службові вимоги й послідовно, з вражаючим терпінням та наполегливістю, домагався втілення їх у життя. Зазначимо, що Драгомиров багато уваги приділяє питанню побуту солдатів-представників національних меншин народів царської Росії. Він на тлі великодержавницьких настроїв серед генералів та офіцерів царської армії вирізнявся толерантністю в національному питанні.

1 січня 1898 р. командувача військами КВО генерала Драгомирова призначили ще й Київським, Подільським та Волинським генерал-губернатором. На цій посаді він доклав багато зусиль для розвитку освіти та культури в Україні, через що мав чимало неприємностей. Новий генерал-губернатор енергійно взявся до розв'язання давно назрілих, болючих питань. Поринувши в роботу, він глибоко й всебічно вивчає життя людності України, розпочинає розробку заходів, пов'язаних із законодавчими змінами, які сприяли б піднесенню добробуту краю. Він надсилає уряду низку пропозицій та проектів, які стосувалися України. Він вважає також за необхідне провести ряд реформ, особливо щодо селянства. В одному зі звітів цареві він пише: «Уважно ознайомившись із становищем, в якому перебувають селяни, я переконався, що вони не отримали ще належного влаштування в громадянському, а надто в поземельному сенсі. Найважливіші їхні інтереси не забезпечені законом. Тому для поліпшення економічного впорядкування життя селян конче потрібен перегляд селянських статей у тому розумінні, щоб створити прості й точні закони...». Драгомиров у своїх рапортах звертав увагу царя на те, що в Україні запроваджено багато всіляких обмежувальних законів, не чинних у інших районах Росії. Так, на той час у підлеглих йому губерніях утримання шкіл покладалося на селян, переобтяжених податками. Драгомиров наполягав на збільшенні кількості народних шкіл і застерігав від заміни їх церковно- парафіяльними осередками.

Діяльність М. Драгомирова на посаді генерал-губернатора не була рутинною, а його погляди як адміністратора часто не збігалися з узвичаєними поглядами на керівництво краєм. Його ліберальна політика, відмінна від вірнопідданської попередніх генерал-губернаторів, а отже, незрозуміла обивателеві й неприйнятна для ретроградів, спричинила до появи, з одного боку, багатьох ворогів та заздрісників, а з другого — безлічі друзів.

Як людина мужня, він завжди висловлював свою думку, навіть якщо вона суперечила твердженням впливових урядовців, і не боявся брати на себе відповідальність, рішуче захищав «неблагонадійних» осіб. Наприклад, у 90- х роках київською конторою Держбанку керував А.Г. Афанасьєв, відомий історик, автор низки досліджень iз історії Франції. Його звинувачували в лібералізмі, читанні лекцій «неподобного змісту» і робили висновок про неможливість обіймати ним таку високу посаду. Коли звернулися до Драгомирова, той відповів: «Не може ж він замовчувати того, що була французька революція».

Де б не проживав Драгомиров і яку б посаду він не обіймав, коло його добрих приятелів завжди розширювалося також за рахунок діячів літератури, мистецтва, істориків. Довгі роки він приятелював із українським істориком В.Б.Антоновичем та відомим українським філологом П.Г. Житецьким, членами київської «Старої громади». Теплі взаємини склались у нього і з відомим українським істориком Д.І. Багалієм. Ще 1889 р. у Петербурзі доля звела Михайла Івановича з художником Іллею Рєпіним. Під час поїздок до Петербурга історика Д. Л. Яворницького, Рєпін запрошував його до себе разом із М. Драгомировим, де вони жваво обговорювали, зокрема, майбутню картину «Запорожці». До речі, на ній Яворницький зображений писарем, а Драгомиров фігурує як кошовий отаман Іван Сірко. Дружні стосунки підтримував Драгомиров із відомим українським художником М.К. Пимоненком. Саме завдяки Драгомирову ми маємо змогу милуватися картиною Пимоненка «У похід», бо це чи не єдиний твір художника на історичну тематику, виконаний 1902 року на замовлення генерал-губернатора.

Мистецтва українського народу, в тому числі театрального, царат офіційно не визнавав. Постановки п'єс українських драматургів рідною мовою цензура та влада забороняли, і «...лише зі вступом у генерал-губернаторство М.Драгомирова, — як зазначав М.Л. Кропивницький, — для нас відкрилися сцени малоросійських губерній». 1898 р. Драгомиров підтримав клопотання композитора М.В. Лисенка до Міністерства внутрішніх справ про відкриття музичної школи в Києві. За влади ігнатьєвих-юзефовичів передова громадськість Києва не могла й мріяти про те, аби дістати дозвіл на відзначення ювілею чи відправу панахид пам'яті геніального сина України Тараса Шевченка. Драгомиров, який був обдарованим публіцистом, популярним письменником, шанобливо ставився до літераторів. Однак вiн зазначав, що «...за духом літератури, в ній немає станів, а є лише думка і її автор; і хто, виступаючи у пресі, пускає в хід своє генеральство, той, попросту сказати, намагається прикрити цим свої теревені».

Михайло Драгомиров болісно сприймав намагання уряду залучати війська до виконання поліційних функцій у кінці XIX — на початку ХХ ст., зокрема, в Києві. Як начальник краю він мав реагувати і на вказівки МВС, і на повідомлення жандармів. Уряд вимагав наведення порядку негайно і будь-якими засобами. Тому в останній рік генерал-губернаторства його почала обтяжувати ця посада, непокоїло почуття безсилля. Про події тих днів сам Драгомиров писав: «Думаю, що скоро буду звинувачений у послаблені влади, та поки рукам волі не дадуть, держимордства від мене не діждуться».

А здоров'я, як і літа, давалися взнаки. Влітку 1903 р. М. Драгомиров подає у відставку. Наприкінці 1903 р. він переїхав до рідного Конотопа. 15 жовтня 1905 р. Михайла Івановича не стало... Його поховали в щойно вибудованому цегляному склепі на цвинтарі Вознесенської церкви Конотопа. Похорони покійного вирізнялися надзвичайною простотою.

Невтішна вдова отримала біля 600 співчутливих телеграм, в тому числi від Академії Генерального штабу, від французького та болгарського військових міністрів, від румунського короля... В одному з некрологів зазначалося: «То була видатна, глибоко самобутня постать, яку не можна було підігнати під жодний шаблон. Величезний іскрометний розум, один із найкращих європейських тактиків і чесний, у широкому, різнобічному значенні слова, чоловік і солдат — Драгомиров на тлі російського вельможного панства, що обікралося, оббрехалося, спідлилося в лакействі та в особистих інтригах на цьому сумному й похмурому тлі був світлом, що палало яскраво й одиноко...»

З багатьох відзнак і нагород, якими було удостоєно Михайла Івановича, наводимо лише деякі. Його було обрано почесним членом Київського та Московського університетів, Михайлівської артилерійської та Миколаївської академій Генерального штабу (згодом також її почесним віце-президентом), Королівської військової академії у Стокгольмі, членом Державної Ради. Уряд Франції нагородив його орденом Почесного Легіону 1-го та 2-го ступенів.

На могилі генерала, над склепом, було поставлено великого дубового хреста з нішею, де були прилаштовані ікона св. Михаїла та лампадка. Після жовтневих подій 1917 р. розпочалося руйнування могили. Спочатку зник дубовий хрест. Потім зловмисники проникли до склепу і, шукаючи золоті гудзики від мундира, нагороди та шпагу, понівечили труну. Згодом зникла й огорожа. На превеликий жаль, у 50-х роках руйнування могили генерала добігло свого ганебного кінця.

Зберігся будинок Драгомирова та залишки парку біля нього на вулиці, названій його ім'ям. 1992 р. тут поставлено пам'ятник, виконаний за проектом київського скульптора Б.С. Довганя. Нещодавно зник мистецької роботи дашок, що красувався над парадним входом до будинку Драгомирова. Тож, із взяттям будинку під охорону обласною та місцевою владою як історико-архітектурної пам'ятки та створенням меморіально-історичного музею М.І. Драгомирова далі зволікати не можна. Київська міська Рада 17 червня ц.р. за № 297/398 прийняла ухвалу: «Присвоїти новій вулиці в Печерському районі міста Києва (від вул. Підвисоцького до вул. Салтикова-Щедріна) ім'я Михайла Івановича Драгомирова. Нарешті в Києві, місті, де тривалий час жив, працював і творив генерал Михайло Драгомиров, з'явилася вулиця, названа його ім'ям. Маємо надію, що попри економічні негаразди, наші злидні та байдужість 2000 року нам подарують і ювілейний поштовий конверт, і марку, присвячені генералові, і меморіальну дошку на колишньому будинку командувача військами КВО на вул. Грушевського, 32. Є надія, що буде споруджено й у Києві пам'ятник, дивовижному генералові, уродженцю України, гордості й славі військовиків російської армії, ім'я якого було широко відоме й користувалося величезною популярністю. А готових постаментів у Києві достатньо.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

1999-12-11 13:58:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар