«Гарячий Куліш» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » «Гарячий Куліш»

«Гарячий Куліш»

Історіософічні пошуки славетного українського класика
Сергій МАХУН, «День», Ігор СЮНДЮКОВ

Суперечливі, дуже складні та непостійні його погляди на Україну й особливо на її історію не є лише відображенням його внутрішньої психологічної боротьби. Вони являють собою воістину красномовне свідчення того, які, на перший погляд несумісні, протилежності органічно співіснують у душі українського патріота-інтелігента (не лише ХIХ століття, коли жив Куліш, але й сьогоднішньої доби!). Ось чому його погляди, зокрема Кулішеву концепцію української історії, необхідно знати й ретельно вивчати — це дозволить уявити собі майбутні шляхи розвитку національної свідомості.

Співець романтики козацького життя, автор першого українського історичного роману «Чорна рада» (1857 р.), де з любов'ю та захопленням змальовано саме героїзм козаків, — Куліш згодом, починаючи із 60-х років ХIХ ст., тлумачив історію козаччини як безперервний розгул насильства, сваволі, дикунства і, що особливо для нього трагічно, антидержавності:

«Народе, без пуття, без честі і поваги,

Без правди у завітах предків диких,

Ти, що постав з безумної одваги,

Гірких п'яниць та розбишак великих!»

Мабуть, авторові цих рядків, справжньому українському патріоту, дуже важко було писати таке про свій нещасний, поневолений народ. Козаччина, за Кулішем, внутрішньо анархічна, здатна тільки руйнувати. Ось чому, на противагу їй, Куліш висуває ідеал мирного, тривалого культурного будівництва. Для цього потрібна міцна, стабільна держава — і він у різні періоди свого життя був готовий підтримувати інтеграцію України в Російську імперію, Польську державу, був навіть туркофілом, оскільки не вірив у здатність українців створити свою державу. І все ж таки він плекав надію на те, що український народ у змозі побудувати свою Вітчизну:

«Хоч кинуто чужим на поталу,

Роздерто нас безбожно на шматки,

Ми вернемось к єдиності началу,

Не пратимем природі навпаки».

Пантелеймон Куліш бажав єдності духовної, політичної, культурної і, нарешті, територіальної для всього українського етносу, «роздертого безбожно на шматки» Російською та Австро-Угорською імперіями. Однак письменник та історик дуже добре відчував той розрив між своїми переконаннями та кон'юнктурою того часу, коли він працював. Його загравання із царською владою заради публікації творів ішло все ж таки в руслі надії на повноправний розвиток українців та їхньої культури, хоча й під наглядом імперських структур тогочасної Росії.

Дуже цінним для нащадків є висвітлення Кулішем такої болючої і непростої теми, як Берестейська церковна унія. Він узагалі негативно ставився до неї. Однак... Дещо несподівано Куліш 1878 року вступає в полеміку з Миколою Костомаровим стосовно культурологічної оцінки православ'я та католицизму. Куліш казав, що для гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного «морський похід та розорення єдиновірної Московщини ближче до серця, аніж уся тяганина за церковне та монастирське майно, яка була головною пружиною церковної унії». Також Куліш убачає в князі Костянтині Острозькому не тільки «світлину православ'я і стовп віри, а й пересічного пана-багача». У протиріччях між православними, католиками й уніатами він чи не перший побачив і звичайну боротьбу амбіцій та самолюбства. Проникливе око дослідника, який багато працював в архівах, побачило й культурну вищість католицького духівництва. Інколи думки Куліша були парадоксально різними, навіть абсолютно протилежними. Порівняйте: «...ніщо не могло заглушити в руському (тобто українському. — Авт. ) суспільстві споминів про пращурів та давнину» — з його ж: «...освічений, етично піднесений і політично могутній папізм поступався місцем невігластву, нестриманості і демократичному буйству православ'я...»

Куліш бачив у діях творців унії спробу ввести Україну до Європи, а в ті часи українці могли вважати себе справжніми європейцями лише умовно. Однак такі «крамольні» думки на той час були щонайменше варті кар'єри. Як чиновник, котрий працював у 1864—1866 роках на Холмщині та Підляшші, готуючи поступову заміну для українського населення греко-католицтва на православ'я, Куліш не міг не побачити властивої будь-яким чиновникам адміністраторської сверблячки у справі «запровадження» православ'я. І все ж він щиро бажав повернення всіх українців у лоно східної церкви, а його релігійним ідеалом була саме національна українська церква. Причому він досить сміливо критикував і римсько- уніатську церкву, і російську православну церкву, вже надто пов'язану з державою. Куліш писав про русифікацію і про Росію, в якій «...нема віри ні руської, ні грецької, а є віра царська...» (як можна не провести й тепер цікавих паралелей?).

Куліш не був противником християнізації Давньої Русі, але, на його думку, християнство насаджувалося чужоземним духовенством (часто неправедним у житті і жадібним до наживи), староболгарською нерідною мовою, а до того ж викорінювалися старі звичаї силою зброї. Ми й сьогодні бачимо, що повністю викоренити тугу за старими богами в Україні не вдалося — елементи язичництва постають у свідомості й у наших звичаях.

Якщо повернутися до проросійських ілюзій П. Куліша, то й нині ми бачимо, що їх поділяє значний прошарок українських інтелігентів, і не тільки їх. Парадокс у тому, що ці ілюзії не завадили оголосити П. Куліша за радянської доби «українським буржуазним націоналістом», бо сталінський уряд не міг пробачити йому щирої, гарячої любові до України. Інколи настільки гарячої, що наприкінці свого життя він кидається в атаку на Тараса Шевченка, творчість якого він тлумачив як «меч обоюдний». Куліш не поділяв захвату Шевченка добою Козаччини, возвеличення козаків, гайдамаків і повсталих селян. Куліш насамперед цінував художній бік творчості Шевченка.

Він також вважав, що Гетьманщина впала через анархічний вплив польської шляхти на українську та через руйнівні дії козацької голоти.

Рушійною силою історії українського народу Куліш бачив серце, душу народу. А українська душа, на його думку, складається з двох чинників: внутрішнього (серце, почуття); цією частиною душі українець пов'язаний зі своєю країною; та зовнішнього (мислення, розум); цей чинник спонукає до сприйняття кращих проявів життя інших народів.

Хоча Куліш щиро вважав себе імперським письменником, він водночас із гіркотою писав про «культурне відступництво» освіченої еліти українського суспільства (повну культурну, а відтак і політичну залежність від Росії, Польщі тощо). А хіба тепер це не актуально?

В історії, вірив Куліш, нічого безслідно не зникає: ні зле («Щодня ми виплачуємось за все, що зробимо недоброго з давніх-давен, і мусимо відплачуватись»), ані добре («Всі ми отут у громаді і всюди, де святиться в нас ім'я Божої правди, робимо діло безсмертне»). Треба відзначити, що Куліш разом із Іваном Пулюєм уперше переклав Біблію українською мовою. Куліш іще був родоначальником української перекладацької справи.

Історичний ідеал України для Куліша — це «природне» життя (буквально: на лоні чистої природи, а звідси — його негативне ставлення до міської цивілізації: «це все неукраїнське»). Звідси — різкі випади Куліша проти тодішньої Західної Європи: «В них в Європі людина, перш за все, — міщанин; історія минулого їх життя дуже цікава, сучасність нікчемна до відвороту. Місто там — це лігво, в якім багатий безпечний від братських претензій бідних на його маєток» (ось звідки, зокрема, йде антизахідна тенденція сучасних комуністів та крайніх правих!).

Іван Франко писав: «У Куліша друга половина думки б'є першій у пику». Куліша за суперечливість та пристрасність прозвали «гарячим Кулішем». І все ж таки не забуваймо: багато пізніших прозрінь та наших помилок започатковано цим подвижником, який щиро й палко любив Україну.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2000-01-22 14:52:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар