Галина і Франко де Маркі - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Галина і Франко де Маркі
   

Галина і Франко де Маркі

Заробітчанка повернулася додому з італійцем
Михайло ВАСИЛЕВСЬКИЙ, «День», Село Слобідка Сатанівська Городоцького району — Хмельницький

У глухій Слобідці Сатанівській — новина, що «тягне» на сенсаційну. Відтоді, як у село приїхало інтернаціональне подружжя (вона — українка, він — італієць), купило ветху хату з садком і городом, минуло зо три місяці, одначе переважаюче тут літнє населення й досі не втомилося обговорювати найнепересічнішу подію, приглядатись, як подружжя облаштовується, пристосовується до цих умов.

Чорнява жінка бальзаківського віку на ім’я Галина дивиться лагідно на свого 57 літнього Франка. Щаслива, що чоловік не заслаб на ностальгію, як ото вона там, у далекій і тепер близькій Італії. «Побачили б, як він припав до землі, коли почув, що вона — наша. Залився сльозами, наче мала дитина. Так мій дорогий Франко розчулився». І все йому, Франкові, тут до шмиги. Вже потроху говорить і навіть пише українською. Отож розуміє, про що розповідає його дружина, охоче погоджується із сказаним.

Галина за фахом — учителька біології і хімії. Зразу її особисте життя не склалося: «Була дванадцять років без чоловіка з двома дітьми на руках. Дочка, зять уже навчалися у клінічній ординатурі, син — студент... Треба було їм якось допомагати матеріально. Ну, не з пенсії ж». Про те, що поїде на заробітки десь за кордон Батьківщини, вирішила остаточно й безповоротно: «Я планувала, що поїду до Греції, де моя двоюрідна сестра влаштувалася. Вивчила грецьку, та не змогла візу одержати». Щиро радіє, що до тієї країни їй було дорогу закрито. Вважає, що це доля її жіноча саме так розпорядилася: «А інакше не зустріла б свого Франка». І взагалі, мовляв, усе йшло через негаразди, поневіряння, розпач, образи, розчарування, зневіру, та до того, аби Галина, нарешті, знайшла своє щастя. Згадує: «Колись давно мені ворожка наворожила, що буде одруження і смерть в один день. Так воно й скоїлося».

Либонь, не сама людина ходить, а доля її водить. Що ж до смерті (нічого не вдієш, людина народжується, аби померти), то того ж таки дня, коли Франко освідчився Галині й влаштували заручини, не стало його мами Марії, яку вона, Галина, доглядала за 400 американських доларів на місяць. Пам’ятає, не забуде, що літня Марія дуже побивалася за свого сина Франка: «Він залишився вдівцем. А в Італії одному дуже тяжко прожити. Та Марія була свідком наших заручин. Дочекалася, бачите, заспокоїла своє серце та й відправилася до вічного вирію».

То вже потім, коли на березі часу залишаться свідомі й несвідомі рішення, події, згадують про обставини — щасливі й не вельми щасливі, випадкові й закономірні. «Мені ж не зразу випало Марію доглядати... Їхали з Хмельницького мікроавтобусом — одинадцять пасажирок, серед яких і я, бідолашна. Їхали через Польщу, Німеччину, Австрію. Прибули до Італії, не запам’ятала, як оте місто називається. Всі їдуть звідти далі, до Неаполя. Як почула, що звідти до Неаполя дев’ятсот кілометрів!.. Ну, думаю, не доїду туди, куди всі. Бо ж геть утомилася, знервувалася. Була дев’ята вечора. Йду на вокзал. Ще вдома взяла номер телефону Галі з Тернополя. Вона у місті Местре працює. Купила квитка до Местре. Прибула, телефоную до Галі. А вона: «Не вийду, вибачай. Бо я на роботі. Ось тобі телефон Лариси, вона допоможе». І Лариса відповіла, що не вийде, бо на роботі. Я — знову до Галі з Тернополя...»

Ще у Хмельницькому напозичалася в людей — на дорогу і на працевлаштування. «Прейскурант»: «Наші там, в Італії, влаштовуються на роботу за чотириста доларів. Галя сказала: давай гроші, будеш діда за стільки ж, за чотириста доларів, доглядати. У місті Трелізе. Підопічному — вісімдесят літ, вдівець. І що б ви собі думали? До мене — з претензіями. Розумієте, мабуть, з якими претензіями. Я поскаржилася його дочці. Вона мене буцімто підтримала. А вдосвіта всі троє його дітей зібралися. Кажуть: «Ти — вільна!». Вийшла з хати. П’ята ранку. Дощ ллє наче з відра. Куди ж мені йти? Що ж маю робити на чужині? Плачу, наче Ярославна. Може, пам’ятаєте: «Сумує, квилить, плаче рано...» Згадала і Горбачова з його перестройкою, і Ющенка, і Кучму, і Тимошенко, і весь загниваючий капіталізм. Як, запитуєте, згадала? Лихими словами, а якими ж іще?! Маю у кишені тільки чотириста доларів, щоб знову роботу купити. На вокзалі ж багато таких самих бідолашних, як ото я. Чую, що всі говорять про якийсь карітас у Венеції. Запитала в однієї молодиці, що то всі говорять «карітас, карітас»? Відповіла, що це їдальня для бідних. Куди всі, туди і я. Нас зустріла ігуменія, а з нею — монашка. Кого там тільки не було! Албанці, турки, болгари, росіяни, білоруси, серби, хорвати, та найбільше — наших...»

Венеція справила на Галину незабутні враження. Запам’ятала: «Був тихий лагідний вечір. А в мене сліз, наче води в річці, якою місяць ясний пливе. Така туга взяла, що аж дихати не дає. Я голосно заспівала: Місячна доріжка край воріт...» Я, щоб ви знали, вдома так не співала, як в Італії». Місяць — фольклорний символ печалі: «Ой місяць ясний, який ти прекрасний, який мій талан нещасний...» А ось і ця пісня з «італійського репертуару» Галини: «Пливе місяць, пливе ясний...» Мовляв, «не зразу сонечко заглянуло у віконечко».

Франко де Маркі уважно дослухається до хвилюючої розповіді своєї дружини. Все розуміє. І слова, і почуття. Невисокий на зріст, худорлявий, жваво відгукується на її запитання про те, як правильно називаються населені пункти, в яких довелося побувати Галині раніше, ніж вона його, Франка, зустріла. Він уже давно все знає, та знову й знову виявляє жвавий непідробний інтерес до стежки-доріжки, що вела Галину до нього одного. Звертала в різні боки, губилася у хащах мегаполісів, та не загубилася, аби вони таки зустрілися, стали на рушничок у загсі в Хмельницькому й запевнили одне одного, що надалі дружно йтимуть разом. Ділитимуть радощі й печалі там, де «місячна доріжка край воріт».

Тоді ж Галина не думала, що зустріне Франка. Вона була у пошуках роботи: «Там, у карітасі, якось до мене звернулася одна жінка. Вона — з Кривого Рогу. Говорить, що її не взяли у найми, а мене, може, й візьмуть. Там така ситуація склалася, що Марію, Франкову маму, доглядала одна жінка, в неї — квиток на літак, аби додому повернутися. Це — у Віладжіо Віорі. Село Квітів — отак ця назва на нашу мову з італійської перекладається. Розташоване кілометрів за двадцять від Венеції. Так, Франку? Сіла я у сьомий номер автобуса, що довіз мене до Віладжіо Віорі».

На тому вирішальному етапі минулого життя Галині де Маркі запам’яталися щонайменші подробиці: «На шостому поверсі житлового будинку мене зустріла блондинка на ім’я Оксана. Вона — зі Львова. Кажу до неї, що я та сама Галина, яка бажає роботу купити. А вона: давай швидко гроші, бо за двадцять хвилин мій літак відправляється у політ. «Горить» квиток. Узяла чотириста доларів і зникла. Вже я з нею не зустрічалася ніколи. А у квартирі мене зустріла Карла, сестра Франкова. Повідомила, що я буду доглядати її маму Марію. Випробувальний строк — тиждень. Я пішла за Карлою до опочивальні. Там — два дерев’яні ліжка, на одному була літня жінка. Сива-пресива. Вона була після інсульту».

Із Франком Галина не зразу ж познайомилася-заприязнилася. Та працевлаштування без нього не відбулося б. Галина розповідає: «У Марії чотири сини і дві дочки. Аби залишитися на роботі, я повинна всім сподобатися. Ой лишенько моє: найменшому синові Аліджі чомусь не сподобалася. Та всі чекали, коли приїде Франко. Що не кажуть, я все роблю. Я ж завзята у роботі. До мене Марію чотири доглядали, я була п’ятою. Різні були. Та дасть кінську дозу снодійного, аби спала підопічна, не надокучала, та ще якоїсь шкоди зробить. Чому, запитують, декого з наших там б’ють і навіть убивають? Бо не всі з добрими намірами на заробітки відправляються. Ага, всі у родині чекають, коли ж то приїде Франко. А він завжди прибував об одинадцятій автобусом з міста Болонья, що за двісті кілометрів від Віладжіо Віорі. Марія якраз відправила мене до крамниці по молоко. Я, наче вітер — туди й назад. Повертаюсь, а він уже вдома. На кухні сидить. Таким, як оце він, уявляла собі Робінзона Крузо. Господи, такий зарослий!..»

Відтак Галина чомусь згадує не про Франка, а про його маму: «Марія просила мене, щоб співала їй «В’ється, наче змійка, неспокійна річка». Все її цікавило. Розпитувала, що це таке — колгосп, про соціалізм... Ну, а Франко три рази приїжджав, та нічого мені не казав. Аж потім, на четвертий раз приїхав і запросив мене на екскурсію до Венеції».

Разом із Франком вона побачила не ту Венецію, якою вперше побачила цю перлину сама в хвилини розпачу й невимовної туги: «Венеція то казка нерозказана. Скрізь вода, стародавні скульптури...» Одне слово, на цей раз уже все було по-іншому, все сприяло освідченню: «Тут-таки він і запропонував мені руку та серце. А я? Це було так несподівано для мене. Відповіла, що приїхала, аби заробити, а не щоб шлюб брати. Як ні, каже, то ні... Іншого разу приїхав і знову — про своє. Я ж за цей період усе зважила й сказала: якщо поїдеш зо мною в Україну, то приймаю пропозицію».

Бо там, в Італії, жила в ній і ця пісня: «На Україну повернусь...» Галина згадує про Венецію, та не забула, що в Італії разом із своїм Франком ходила до пам’ятника В. І. Леніну: «Аякже, поклали квіти вдячності до монумента Іллічу. Там, щоб ви знали, і вулиця Леніна є». Франко дванадцять літ свого життя служив у поліції: «Патрулював порядок у Венеції. З човна, не з машини — у Венеції автомобілів немає». Одначе відставний страж правопорядку в Італії був і залишився відданим ідеалам марксизму-ленінізму. «В його сім’ї усі — комуністи», — з гордістю заявляє Галина.

Не відводить від свого італійця лагідних очей. Схоже на те, що їхні долі з’єднали в одну й ідейні переконання. Бо і вона, і він говорять про те, чому їм не до шмиги той капіталізм. Розповідають: їдеш дорогами Італії — скрізь тополі, тополі, тополі. Начебто в природі інших дерев немає. Вона звернула на те увагу й запитала в свого Франка: чому так? Почула, що це дерево править за сировину для паперового виробництва. Згадують про масовий страйк у Римі, в якому взяли участь...

Он воно що, виявляється. Франко поїхав за Галиною на руїни соціалізму, де за його пенсію можна жити та бути, горя не знати. Купили стару хатину на високому березі Збруча. Вийдуть за поріг — милуються чудовими краєвидами. З подвір’я проглядається ліс, де шумлять реліктові дерева. За хатою — присадибна ділянка. Аж 66 соток! Земля тут ще не набула тієї ціни, яку насправді має. Тому Франко не йме віри, що то — його. Натхненно трудиться на своїх сотках від раннього ранку до пізнього вечора. Викорчував старі дерева у саду, посадив нові, молоді — чекає на врожай персиків, абрикосів, груш, яблук. «Копає, скородить, сапає — доглядає культурні рослини на городі», — хвалить Галина свого дорогого чоловіка за хазяйновитість і працьовитість.

Те, що село, в якому вони будують своє родинне гніздо, ще не має так званої соціальної інфраструктури, не злякало й анітрохи не розчарувало італійця. «Сів у машину, поїхав до райцентру, де купив усі торговельні й побутові послуги», — говорить італієць з оптимізмом. На місці старої хати, з якої пішли на вічний спочинок дві літні сестри, Франко планує побудувати дім, до якого підведе воду і газ. Він порозумівся з дорослими дітьми Галини, які залишилися у Хмельницькому. Іноді телефонує до своїх дітей в Італію.

* * *

Вона ж, Галина, вважає, що зворотний процес ще тільки-но починається: «А я добра на почин!»

Як повідомила кореспондентові «Дня» завідувачка відділу загсу Валентина Орєхова, багато таких шлюбів реєструється у Хмельницькому: «Наші жінки всіх зачаровують. Італійців, німців, французів, чехів, австрійців, бельгійців, угорців... Тут, у Хмельницькому, беруть шлюб, бо в нас — менші витрати, ніж у них. Та їдуть за своїми чоловіками «назад». Галина де Маркі — перша жінка, яка повернулася додому разом з чоловіком-іноземцем».

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2002-05-24 17:45:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар