Феофан Прокопович — «архітектор перебудови»... Петра I - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Феофан Прокопович — «архітектор перебудови»... Петра I

Феофан Прокопович — «архітектор перебудови»... Петра I

Клара ГУДЗИК, «День»

І тут чужий,
і там уже не рідний...
Ліна Костенко

Трапилося так, що одна із найбільш яскравих і значних особистостей в історії двох країн — України та Росії — в обох цих країнах залишається, певною мірою, у тіні, принаймні для широкого загалу. І не тільки в тіні, але також — не зовсім у честі. Йдеться про Феофана Прокоповича — потомственого киянина, вихованця, а потім професора й ректора Києво-Могилянської академії, одного із засновників Російської академії наук Санкт-Петербурга, вченого, письменника, ієрарха Московської церкви, радника і соратника Петра I, ерудита, поліглота, оратора.

Із наведеного вище переліку стає очевидним, чому ця постать не користалася і не користається шанобливою увагою українців-патріотів. Феофан Прокопович належить до тих «малоросів», які пов’язали свою долю з Російською імперією і служили їй вірою, правдою і своїми талантами. Енергійні честолюбні люди завжди і всюди тяжіли до метрополії, до широкого поля діяльності, до популярності за межами своєї провінції.

Але чому Росія не числить Прокоповича серед своїх кращих синів? Людину, яку називають «архітектором перебудови» Петра I? Однією з причин стало його походження, те, що він був «іноземцем» (так тоді називали вихідців з України), чужаком. Недовір’я до владики Феофана посилювала також його освіченість, яку пов’язували з вільнодумством. Прокопович таким і був. Найбільші претензії мала до Феофана Прокоповича — ченця, ієрея, потім архієпископа — Московська церква. Бо він був близько причетний до петровської церковної реформи, яку більшість людей церкви сприйняла негативно. Чимало церковників вважали архієпископа Феофана чи не єретиком, а до того — уніатом (як побачимо нижче, для цього були певні підстави). Ставлення церкви до фігури Феофана Прокоповича завжди кидало тінь на його пам’ять, впливало на той його образ, який творили дореволюційні російські історики.

Впевнена, однак, що українці не повинні «відмовлятися» від свого земляка Прокоповича, від його багатої наукової та літературної спадщини, його непересічної особистості, сформованої у науково- книжній атмосфері Києво-Могилянської академії. Згадаймо драматичний досвід єврейського народу — скільки його великих людей стали донорами культури інших народів, діячами чужих держав. Багато хто з них забув свою мову, звичаї предків. Попри все, євреї, однак, пишаються такими людьми, як Ейнштейн, Ойстрах, Фейхтвангер, Левітан та іншими, ніколи не забувають про їхнє єврейство. Тож давайте відсторонимося від упередженого погляду на людину, яка була дитиною свого, а не нашого часу, і будемо пам’ятати тільки те, що він наш земляк.

Той, хто потім став Феофаном Прокоповичем, народився десь між 1677 і 1981 роками (точно невідомо) у родині київського купця Церейського і був хрещений як Єлизар. Він рано залишився сиротою і виховувався дядьком по матері — Феофаном Прокоповичем (прізвище матері Єлизара — Прокопович), багатим купцем, а до того — виборним ректором Києво-Могилянської академії. Коли небожу виповнилося сім років, дядько віддав його до школи при Києво-Братському монастирі. Через три роки Єлизара перевели до академії, де хлопчик швидко звернув на себе увагу не тільки здібностями, але й надзвичайним потягом до знань. 1696 рік був знаменним у житті студента — з метою продовження освіти сімнадцятирічний Єлизар вирушив, згідно з традиціями Києво-Могилянської академії, на Захід.

Із початком цієї мандрівки пов’язана цікава подробиця. Прибувши до Володимира- Волинського, Єлизар, аби мати можливість навчатися у католицькому Римі, став греко- католицьким ченцем на ім’я Самійло — перейшов із православ’я до греко-католицької церкви. Історики запевняють, що тоді так робили всі студенти Києво-Могилянської академії, які їхали на студії до Рима. Таке було можливим завдяки певній відкритості Київської церкви, яка суттєво відрізняла її від Московської, де подібна практика була абсолютно неприпустима. Суттєво й те, що це робилося заради знайомства з іншими світами, розширення світогляду. (Московські духовні ортодокси і сьогодні вимагають припинити всі екуменічні контакти з «інославними» християнами.)

У Римі, в колегії св. Афанасія Самійло Церейський пробув три роки, вивчаючи, зокрема, філософію різних епох; про його успіхи свідчить запис у документах колегії: «Студент-філософ великих здібностей та найвищого успіху». Курсу навчання брат Самійло, однак, не закінчив. Із невідомої історикам причини «чернець русинський втік з колегії без жодного приводу і з великим скандалом».

Залишивши Рим, «чернець русинський» пішки, через всю католицьку і протестантську Європу, попрямував додому. До Почаївської лаври він добрався через рік і там знову став православним. 1704 року в Києві колишній «Самійло» прийняв чернечий постриг, прийнявши ім’я і прізвище свого дядька і вихователя — став Феофаном Прокоповичем. А 1705 року він уже був молодим професором Києво-Могилянської академії.

Вдома, у Києві, Прокопович веде активне громадське й наукове життя, читає лекції кількома мовами, пише численні твори, проявляє себе як істинний представник українського просвітництва. У своїх творах, проповідях, лекціях він виступає проти фанатизму, закликає людей покладатися на свій розум, гостро, навіть жорстоко висміює забобони і невігластво, постійно проповідуючи необхідність освіти для кожної людини, незалежно від її суспільного стану.

Невдовзі Феофан Прокопович стає вельми відомою особистістю. Про це свідчить, зокрема, те, що цар Петро I, перебуваючи в Києві, звернув на здібного молодого професора свою увагу і «наблизив його до себе». Треба віддати належне — Петро I мав гострий зір на людей, які виділялися освітою, реформаторським мисленням та сміливістю. І вийшло так, що у протистоянні Петра I з українськими козаками на чолі з Іваном Мазепою Феофан Прокопович беззастережно став на бік російського царя, засудивши інсургентів як розбійників, свавільників і навіть зрадників.

Цар запросив Прокоповича переїхати до Санкт-Петербурга, стати «членом його команди». Попри це, Феофан зволікав, не хотів розлучатися з Академією, її бібліотекою, її атмосферою творчого спілкування, диспутів; не хотів кидати свої наукові заняття. 1712 року він став ректором Києво- Могилянської академії, де викладав чимало предметів — від арифметики до теології. Улюбленицею Прокоповича, втім, завжди була філософія. Він був неперевершеним знавцем філософських учень Сократа, Платона, Арiстотеля, неоплатоників, а також західноєвропейських філософів і вчених, особливо Декарта, Спінози, Галілея, Кеплера. У результаті Прокопович сповідував чимало ідей, які не зовсім співпадали із вченням церкви, за що його звинувачували у протестантизмі. (Це було, певним чином, слушно.)

1716 року, не дочекавшись, Петро I категоричним наказом викликав Феофана до Санкт-Петербурга. Почався новий період у житті колишнього професора та ректора Києво-Могилянської академії — він став одним із найближчих радників царя з питань освіти й церкви. І не тільки радником — Прокопович власноручно розробляв проекти змін, які пропонував. Ще однією його функцією була апологія царя та теоретичне обґрунтування його реформ. Красномовний киянин робив це у своїх творах, проповідях, «похвальних словах», розвиваючи російський варіант ідеї «просвіченого абсолютизму». Надзвичайним успіхом користувалася його трагікомедія «Володимир», де під іменем князя Володимира-хрестителя автор зображує царя, а в образах тупих і підступних поганських жерців уїдливо висміює тих, хто протистояв реформам. Немало вельмож і духовних осіб пізнало себе в тих персонажах, що, звичайно, не побільшило число його друзів. А цар гомерично реготав.

У Санкт-Петербурзі Прокопович, на той час архієпископ Новгородський і Великолуцький, зблизився з освіченою елітою, такими людьми, як Татищев, Кантемир, художник Матвєєв та іншими. Невдовзі він заснував філософсько-літературний гурт, так звану «Вчену дружину», звідки вийшло чимало реформаторських ідей. Колишній ректор Києво-Могилянської академії всіляко сприяє організації Академії наук Санкт-Петербурга, підтримує становлення там кафедр філософії, математики, природознавства та науково-дослідницької роботи. Сам Прокопович, попри свою відданість філософії, дуже полюбляв займатися фізичними експериментами і мав для власного використання найсучасніші прилади — мікроскоп, телескоп, навігаційні інструменти тощо. Науково-філософські твори та тексти лекцій Феофан Прокопович писав багатьма мовами — старослов’янською, тогочасною українською, російською, польською, німецькою, англійською, французькою, шведською, латинською, грецькою. Про його ерудицію історик Татищев писав пізніше синові: «Наш архієпископ Прокопович був у науці нової філософії та в богослов’ї настільки вченим, що в Русі рівного йому не було». Історики ж твердять, що киянин Феофан Прокопович стояв біля витоків російського просвітництва. (Після того, як войовничі малоосвічені римляни підкорили грецькі міста, вони привезли до Риму натовпи рабів. Серед них було чимало філософів, письменників, риторів, архітекторів тощо. Почався період активного становлення римської культури.)

Феофан Прокопович завжди, як у Києві, так і в Санкт- Петербурзі, опікувався здібними молодими людьми, всіляко сприяв їхній освіті. Одним iз його протеже був молодий Ломоносов, якого Прокопович врятував від виключення із московської Слов’яно- греко-латинської академії (заснованої, до речі, у середині ХVII століття «іноземцями»-киянами). Виганяли Ломоносова з академії за те, що той назвався дворянином, яким не був. Із цього приводу Прокопович сказав: «Не бійся нічого. Хоча б із калатанням у великий московський соборний дзвін стали тебе оголошувати самозванцем — я твій захисник». А коли деяких здібних студентів перевели з Москви до Петербурга у новоутворену Академію, Прокопович включив до їх числа також Ломоносова. Він же рекомендував молодому студентові продовжити навчання в Києві, а потім поїхати за кордон.

У своєму петербурзькому домі Прокопович на власні кошти створив школу для бідних та осиротілих дітей, із якої вийшло кілька відомих російських науковців. Найбільш здібних учнів Прокопович направляв до Академії або за кордон. Загалом там отримало освіту 160 хлопчиків, яких навчали риторики, філософії, математики, музики, співу, живопису, ремесел. Заняття чергувалися з іграми та фізичними вправами. Бо Феофан Прокопович займався і педагогікою, а на його «Букварі» та «Первом учении отроков» навчалися майже всі слов’янські народи, а також грузини, греки, молдавани. Варто відзначити, що значна частина творів Феофана Прокоповича дійшла до нас у формі конспектів лекцій його студентів, зокрема, студентів Києво-Могилянської академії, записаних латиною (чи багато теперішніх студентів Києво-Могилянської академії змогли б справитися із подібним завданням?).

Конфлікти Прокоповича з церковною владою почалися ще в Києві. Продовжилися вони і у Санкт-Петербурзі, про що свідчить, між іншим, «Справа про Феофана Прокоповича» Таємної канцелярії. Його звинувачували у єретизмі й протестантизмі, невизнанні догматів, у презирстві до давньоруського православного благочестя. У «Справі», наприклад, значиться (згідно із анонімним доносом), що Прокопович, вельми сміючись, ганьбив святі мощі Києво-Печерської лаври і казав: «Мужики своїх же мужиків нав’ялили і самі їм кланяються і інших спонукають і до ідолопоклонства ведуть».

Особливі наслідки мала участь Феофана Прокоповича у реформуванні устрою Православної церкви Російської імперії. Укладений ним «Духовний регламент» набрав чинності закону, і 1721 року на його підставі Петро I скасував патріаршу кафедру, патріаршество. Тим самим Російська православна церква була повністю підпорядкована світській державі, власне, волі монарха, як це було колись у Візантійській імперії. З того часу церквою правив Синод на чолі з обер-прокурором, який призначався царем, а Феофан Прокопович займав там посаду синодального віце-президента. (Цікаво, що помісні православні церкви інших країн офіційно визнали Синод «як свого улюбленого брата», згідно з формулою вітання патріарха.) Для церковної ієрархії це було страшним ударом, зважаючи особливо на повне підпорядкування світській владі майна церкви. Введений Петром церковний устрій був скасований не його наступниками (цього не зробив навіть нещодавно канонізований святим останній імператор Микола II), а революцією 1917 року. Світські історики вважають, що церковна реформа Петра — Феофана вельми посприяла «розцерковленню» науки, літератури, мистецтв у Росії.

Навколо творів та реформаторських ідей Прокоповича постійно велася полеміка; найбільш запеклим і впливовим його антагоністом був його колега по Києво-Могилянській академії митрополит Рязанський і Муромський Стефан Яворський. Щоб очорнити Прокоповича в очах царя, у хід йшло все — доноси, пасквілі, анонімки («підкидні листи»). Архієпископ Феофан, треба визнати, також сповідував гасло «Мета виправдовує всі засоби» — він захищався тими самими варварськими методами, якими користалися його вороги. Тільки набагато розумніше і тому — значно ефективніше. Прокопович безжально, жорстоко переслідував опозицію реформаторській політиці Петра, неприйняття ідеї абсолютної монархії.

Активна громадська діяльність Прокоповича на російському ґрунті продовжувалася 9 років — до смерті Петра I. (Відома емоційна промова Феофана Прокоповича над труною царя у Петро-Павлівському соборі: «Що се? Росіяни, що ми бачимо, що ми робимо? Петра Великого ховаємо!») Після смерті вінценосного покровителя у вихорі владних змін вороги Феофана підняли голови, активізувалися. Він навіть збирався емігрувати до Швеції. І тільки надзвичайна присутність духу і ясний розум, винахідливість, а також неабияка придворна спритність зберегли йому голову на плечах. Феофан Прокопович уцілів, хоча вже ніколи більше не користувався особливим впливом на російський трон. До Києва, однак, не повернувся.

Помер Феофан Прокопович 1736 року у Новгороді, де він посідав архієпископську кафедру. Його останніми словами були: «О, голово, голово, розуму впившись, куди ся прихилиш?»

На закінчення ще раз нагадаємо загальновідоме і навіть банальне — народ, нездатний утворити власну державу, завжди приносить у жертву якомусь іноземному Молоху своїх найталановитіших дітей. Важко сказати, що тут є причиною, а що наслідком — чи відтік мiзків приводить до зниження енергії державотворення, чи навпаки. Результат виходить той самий. Тому мало сенсу засуджувати Безбородькiв, Гоголів, Рєпіних, Короленків та інших, та інших, та ще тисячі інших. Краще зробити все, аби сучасні та майбутні Прокоповичи не шукали собі достойного поля діяльності у Москві чи Нью-Йорку або десь у нетрях африканського континенту.

При підготовці матеріалу використано, зокрема, тритомну працю «Феофан Прокопович. Філософські твори»; «Наукова думка», 1979 р.

2002-02-08 14:59:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар