ФЕНОМЕН ДИКОГО ПОЛЯ - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » ФЕНОМЕН ДИКОГО ПОЛЯ

ФЕНОМЕН ДИКОГО ПОЛЯ

Олександр ЛЯШЕВ, смт Десна Чернігівської області

Формування нації та державотворчі процеси, крім низки чинників, обумовлюють і географічні особливості. Такою особливістю для українців стала їхня локалізація над закінченням великого євроазійського степового шляху, що, починаючись у Монголії через коридор між Алтаєм та Тянь- Шанем, між Каспійським морем та Уралом, доходить до Причорноморських степів і розбивається об Карпати. Таке сусідство наразило націю та державність із перших її самостійних кроків на небезпеку, що не припинялася, з боку різних кочових народів, які постійно рухалися зі Сходу.

Перше державне об’єднання східних слов’ян — союз антів, створений у другій половині IV ст., вистояв після навали західних завойовників остготів, хоча і втратив свого вождя Божа та 70 старійшин. Проте анти не спромоглися встояти в боротьбі зі східними завойовниками — аварами, що прийшли степовим шляхом і заснували в Паннонії свою державу. Внаслідок воєн із ними (568—635 рр.) антський союз припинив своє існування.

Десь у цей же час в південних степах з’являються нові завойовники зі Сходу — хозари. Хозарський каганат, що розташувався між Азовським та Каспійським морями у пониззях Дону та Волги, у VIII ст. розповсюдив свою владу і на східнослов’янські племена радимичів, в’ятичів, полян та сіверян, які платили їм по «бєлє та вивєрце з диму» аж до IХ століття. Русичі, позбувшись у кінці IХ ст. за допомогою князя Олега необхідності сплати данини хозарам, не позбулися проте небезпеки з боку степу, до посилення якої, до речі, вони й самі приклали руку.

У 915 р. вперше приходять на землю руську нові степовики — печенігі, але це була лише пробна зустріч двох супротивників; печенігам на заваді до повномасштабних дій стояли хозари, які завзято боронили свої східні кордони. Проте за іронією долі, на допомогу печенігам прийшли русичі. Войовничий князь Святослав підняв зброю в 965 році. Хозарський каганат не витримав боротьби на два фронти й розвалився, відкривши дорогу в північне Причорномор’я печенігам. Святослав відкрив нову, жахливу сторінку в історії Київської Русі; південні степи перетворилися на Дике поле, стали джерелом погибелі держави. Пересвідчитись у цьому Святослав встиг ще за свого життя, яке відібрали в нього ті ж самі печеніги у 972 році, після невдалого походу на Візантію. Вже 968 року вони не лише спустошили прикордоння Русі, а й взяли в облогу саму столицю — Київ.

У 993 р. печенiги спустошили Переяславщину. З цим походом легенда пов’язує саму назву Переяслава, названого так із нагоди перемоги у герці русича над печенігом — тобто він «перейняв у нього славу»; 997 року кочівники обложили Білгород. Починаючи з часу боротьби Святополка Окаянного за київський престол у 1018 році князі залучають печенігів як союзників у міжусобній боротьбі; ці ж «союзники» спустошували землі в спільних походах із руськими князями так само як і під час самостійних набігів. Святополк знову привів печенігів на Русь у 1020 р. під час його битви з Ярославом на р. Альта. Проте печенігі турбували українські землі не так уже й довго, трохи більше ста років. Останній раз вони відвідали їх у 1036 р. і знову дійшли аж до Києва, де й були переможені князем Ярославом Мудрим. В ознаменування цієї події від заклав Софію Київську.

1055 року з’являється новий ворог — половці; проте цього разу переяславському князю Всеволоду вдалося відкупитися від них. 1062 р. половці знову прийшли на Переяславщину, але цього разу, розбивши Всеволода, пограбували його землі. 1068 року вони перемогли у битві трьох Ярославичів, і крім Переяславщини, спустошили й Київщину.

У 1078 р. Святославичи Олег і Борис з половцями пішли відвойовувати «вітчини» в свого дядька Всеволода; таким чином продовжилась ганебна традиція, започаткована Святополком Окаянним — залучення південних кочівників у міжусобні чвари руських князів. Знову половців «навів» на наші землі Олег Святославич у 1094 р. під час облоги Чернігова Володимира Мономаха (тоді ще чернігівського князя). Тією ж дорогою у першій половині ХII ст. йшов і його син Всеволод у боротьбі із своїм дядьком Ярославом Святославичем. За Ярополка Мономаховича половці, як спільники Ольговичів двічі спустошували околиці Києва. Найганебніші ж події трапилися в 1169 та 1203 роках, коли половців навели для того, щоб зруйнувати та знищити Київ, чим «відзначились» Андрій Боголюбський та Рюрик Ростиславич. Останній раз половці, яких привів Ізяслав Мстиславович, пограбували Київ під час його боротьби за київський стіл із Володимиром Рюриковичем у 1234 році.

Участь половців у князівських колотнечах — це лише незначна частка їхньої «діяльності» на землях Київської Русі, головну ж складають самостійні походи які відбувалися майже щороку. Уявлення про характер походів можна скласти з тієї характеристики, яку надавали народна традиція та літописи їх проводирям. Так хан Боняк був «безбожний, шолудивий, хижак», хан Кончак — «богостудний, окаянний, безбожний та триклятий».

Але вбити останній цвях у справу знищення української державності епохи середньовіччя випливало не половцям; це зробили, зруйнувавши 6 грудня 1240 р. Київ, інші східні завойовники — монголо-татари.

На кінець XV століття, з переходом українських земель під владу Польсько-Литовської держави та утворенням Кримського ханства, політична ситуація змінилась і заклалися підстави до нових, набагато страшніших поневірянь, першою «ластівкою» яких був набіг татар на Київщину та Волинь після поразки Великого князя литовського Витовта на Ворсклі у серпні 1399 року. Справжній жах для України почався 1 вересня 1489 року з погромом Києва кримським ханом Менглі-Гиреєм, який виступив у такий спосіб як союзник Великого московського князя Івана проти Литви. З цього часу кримські татари безперестанно, інколи щороку, протягом ХVI та XVII ст. грабували українські землі, або як союзники Москви, або на власну руку, або з інших причин. Татарські орди, на відміну від половецьких, турбували не лише Київщину, Чернігівщину, Переяславщину та Новгород-Сіверщину, а й решту українських земель: Волинь, Поділля, Галичину, Холмщину, забиралися навіть у Білорусь. Загальну ситуацію, що склалася у зв’язку з цим, яскраво характеризує скарга волинського боярства, датована 1545 р.: «Чи є, чи не ма перемир’я з татарами, рідко коли злазими з коня».

Якщо князі Київської Русі намагалися боронитися проти Дикого степу, організовуючи власні походи на кочовища степовиків, які до того ж і самі очолювали, то литовський, а з переходом українських земель під владу корони — польський уряд не чинили цим хижацьким нападам ніякого особливого спротиву. Справа захисту, точніше мовити — самозахисту, опинилась у руках місцевого, тобто українського люду, який вже мав певний історичний досвід. Це і стало однією з причин, що покликали до життя таке явище як козацтво.

Перша згадка про козаків з’являється у 1492 р., невдовзі по погромі Києва Менглі-Гіреєм; у 1493 р. з’являється і перша згадка про похід у дусі наступних козацьких. У 50-х роках XVI ст. за дніпровими порогами з’являється осередок, навколо якого в наступні роки козацтво гуртувалося — Запорізька Січ. Тобто на кінець XV — першу половину XVI ст. в українського народу, завдяки татарському «щепленню», почав вироблятися імунітет проти загрози національного існування, назва якому — українське козацтво. Виросши та загартувавшись протягом XVI — ХVII ст.ст. у боротьбі, як з татарами, так і іншими ворогами українського народу, в середині XVII століття воно стало тією силою, яка на переломі світової історії, після Тридцятилітньої війни (1618— 1648) і в часи Англійської буржуазної революції, віднайшло нові шляхи розвитку української історії, відродивши українську державність у Нові часи. Проте козацтво не лише продовжило традиції українського державотворення, що перервались у XIV ст. за часів Свидригайла Ольгердовича, а й заклало основи до формування української нації у XVII—XVIII ст.ст. Сформувався і той характер українця- козака, який живий до нашого часу, й є основою самоідентифікації українців.

Таким чином Дике поле, яке протягом багатьох століть, як ми бачили, не давало спокою українцям, немало спричинилося до руйнування української державності в епоху Середньовіччя, стало стимулятором національного пробудження та відродження української держави в Новий час. Підтвердженням цьому є історія білоруського народу, який після монгольської навали опинився в тих же умовах, що й український (розвивався, в складі Річі Посполитої), але, не маючи на своїх кордонах кочового степу, не спромігся утворити соціальної верстви, яка б стала горою за його національне та державне відродження в епоху Нової, а в подальшому і Новітньої історії. Не було б Дикого поля, не було б, напевно, й України.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2002-03-12 16:10:05
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар