Етноісторія України у відбитті західних джерел раннього нового часу - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Етноісторія України у відбитті західних джерел раннього нового часу

Етноісторія України у відбитті західних джерел раннього нового часу

Дмитро НАЛИВАЙКО, член – кореспондент НАН України, доктор філологічних наук, лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка

Дмитро Сергійович НАЛИВАЙКО , фахівець у галузі західноєвропейської літератури, загальної теорії літератури, історії, культурології. Народився 1929 р., член-кореспондент НАН України, професор кафедри філології університету «Києво-Могилянська академія». Лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка за книгу «Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі» (1998 р.). Автор монографій «Козацька християнська республіка», «Спільність і своєрідність української літератури в західноєвропейському контексті», «Мистецтво: напрями, течії, стилі» та багатьох інших.

Ця історія бере початок із часів Київської Русі, відколи розпочинається процес самоусвідомлення русів як стійкої спільності людей, племінного союзу чи народності. А це також означає переростання проблеми етногенези народу в проблему його етноісторії. Як давно вже встановлено, Руссю або русами називали в той час східнослов'янське населення середнього Придніпров'я із центром Києвом, а територію його розселення — Руссю.

З появою Київської держави, яка швидко розширювалася, підкоривши інші східнослов'янські союзи, це державне утворення теж почали називати Руссю. Так виникли два значення слова «Русь», широке і вузьке, державно-політичне і локально-етнічне, що зафіксовано в давньоруських літописах. У них Русь у широкому значенні — це вся Київська держава, але водночас це слово вживається і в названому етнолокальному сенсі. Наприклад, у першому Новгородському літописі дуже часто йдеться про поїздки новгородців «до Русі», тобто до Києва, Чернігова чи Переяслава; так само «їздили до Русі» із Суздаля, Володимира, Полоцька та інших міст і князівств Північної і Західної Русі.

Проте утворення Київської держави, на яку поширилась назва «Русь», не означає появу «давньоруської народності» та її кореляції в сфері етноісторичній. Єдина «давньоруська народність» — це міфема, із цілком виразним політико-ідеологічним спрямуванням, зачатки якої відносяться до рубежу XV— XVI ст., коли Велике князівство Московське проголосило себе «збирачем руських земель»; згодом вона плекалася царською і радянською імперіями, нині плекається російськими великодержавниками. Суть її в тому, що в Київській державі склалася на її величезних обширах «давньоруська народність», яка розпалася в помонгольський період унаслідок того, що різні частини Русі опинилися в різних державах.

У всьому цьому передусім впадає у вічі специфічний етатизм, тобто надмірне перебільшення ролі державного чинника в етноісторичних процесах. Але ж формування етносів і державно-політична історія — це різні процеси, які далеко не завжди збігаються, тим більше, в середньовіччі. Поряд із тим у названій міфоідеологемі маємо механічне перенесення етнополітичних та етнокультурних функцій і можливостей держави нового й новітнього часу на середньовіччя, із притаманним йому типом державності як зібрання феодальних володінь, певною мірою, а нерідко лише номінально, залежних від центру. Етноформуюча дія цих державних утворень, до яких належить і Київська держава, була мінімальною, якщо не сходила до нуля; до того ж у Київській державі вже із другої половини ХI ст. відцентрові сили беруть гору над доцентровими, що веде до утворення регіональних центрів (Володимир, Новгород, Галич, Полоцьк тощо), до яких переходить визначальна роль у різних сферах життя.

Словом, наукова вартість посилено культивованої в СРСР концепції «давньоруської народності», похідної (і компромісної за своїм характером) від концепції «єдиного руського народу», є сумнівною. Не поділяється вона й багатьма російськими вченими (О. Шахматовим, М. Присєлковим та іншими), які теж дотримуються погляду, що поділ слов'ян на племена зі своїми діалектами розпочався в другій половині I тисячоліття, в VIII—IX ст. створюються три групи цих племен: східна, західна та південна — і розпочинається формування трьох східнослов'янських народностей та їхніх мов. Отже, формування східнослов'янських етносів — це іманентний (внутрішньо притаманний по суті) процес, що розпочався до Київської держави, тривав у часи її існування і продовжувався після її зникнення. Формувалися ці етноси на основі різних племен і племінних груп, щодо ж українського етносу, то такою його основою є, безперечно, «руси» і «Русь» в означеному вище етнолокальному сенсі.

Київська держава під назвою Русі в ХI—ХII ст. стає широковідомою і в Європі. Вона входить у систему європейських держав і відіграє в ній активну роль. Та на цю тему написано в нас дуже багато, і я не буду на ній затримуватися. Зазначу лише, що ця присутність Русі в Європі відбита в різнорідних західноєвропейських пам'ятках—хроніках, космографіях, героїчному епосі, рицарських романах тощо. Зауважу ще, що в більшості цих пам'яток Русь — це передусім «Київська земля», «Lant zu Kiewen», за етнонімом із німецької «Пісні про Нібелунгів». Назва «Русь» закріплюється за українськими землями й етнонаціональною спільністю в наступних століттях, після розпаду Київської держави і монголо-татарської навали, причому це спостерігаємо як у східнослов'янському світі, так і в Європі. Як зафіксовано в «Історії російської етнографії» О. Пипіна, в XV ст. в східнослов'янському світі основні регіони означалися таким чином: Москва, тобто Велике князівство Московське, Новгород, Литва (Білорусь) і Русь (Україна). З XVI ст. це найменування українських земель у Росії виходить з ужитку, але в Польсько- Литовській державі й усій Європі воно закріпилося надовго й домінувало принаймні до другої половини XVIII ст. Сам український народ, починаючи з «пробудження» кінця XVI — початку XVII ст., самоусвідомлюється як «руський народ», «Русь», відмінна як від католицької Польщі, так і від одновірної Москви.

Ясна річ, для нас у цьому разі принципово важливі не ці етноніми самі по собі, а той етноісторичний зміст, що стоїть за ними, а саме рецепція України як окремої етноісторичної реальності. Цей зміст, зафіксований у писемних західноєвропейських джерелах раннього нового часу XV—XVIII ст., здебільшого ігнорувався істориками як царської, так і радянської імперій.

У західних джерелах XV— початку ХVI ст. українські землі часто називають Руссю або «нижньою Руссю» (наприклад, Russia bassa в італійських джерелах), а Росію — «Московією», або «верхньою Руссю» (Russia alta в тих же джерелах). Проте вже в середині XVI ст. омоніми «нижня Русь» і «верхня Русь» із західних джерел зникають і за українськими землями закріплюється назва «Русь», а за російськими «Московія», що знаходимо в різнорідних пам'ятках, від космографії до художніх творів*. Щоправда, були й деякі винятки, наприклад, Д. Флетчер, який у 1588— 1589 рр. перебував англійським послом у Москві, в заголовок своєї книжки виніс офіційну назву держави («On the Russae Common Welth...», 1591), але в підзаголовок увів характерне уточнення, важливе для орієнтації своїх читачів, які знали цю державу і її правителя під іншою назвою («...або спосіб правління російського царя, якого звичайно називають московським царем»).

Для з'ясування етноісторії України, як вона уявлялася в Європі раннього нового часу, важливі екскурси в історію Київської Русі в тогочасних західних джерелах. Вивчення їх дозволяє внести істотні корективи в схему ознайомлення Заходу з Київською Руссю, яка була вироблена в історіографії царської Росії і перенесена в радянську історіографію. За цією схемою, зацікавлення Київською Руссю на Заході та початок її пізнання були цілком пов'язані зі зростаючим інтересом до Російської держави, яка у XVI ст. виходить на європейську арену і починає відігравати значну роль у європейській політиці. Але у західних пам'ятках XVI—XVII ст., що містили описи Східної Європи, екскурси в історію Київської Русі з'являлися переважно не в розділах про «Московію», а в розділах про «Русь», як у них за усталеною ономастичною традицією називалася Україна! Часто ці екскурси мали пояснювати віросповідальну і національно-культурну виокремленість Русі (України) в Речі Посполитій та водночас її відмінність від Московії (Росії).

Словом, у тогочасних західних джерелах констатується пряма й безпосередня пов'язаність України з Київською Руссю, а в багатьох із них, від «Опису України» (1650) Г. Боплана до «Анналів Малоросії» (1788) Ж.-Б. Шерера, наголошується спадкоємний зв'язок Київської держави і козацької України.

Етноісторична парадигма України, що склалася в рецепції Заходу, в XVII ст. ускладнюється з виходом на історичну арену козацтва, з переходом до нього визначальної ролі в житті українського народу. Особливу зацікавленість викликають у Європі його воєнно-політична активність, війни з турками і татарами та шляхетською Польщею. Наслідком усього цього було те, що інтерес до України набирає на Заході козакоцентричного характеру, значну увагу привертає питання походження й етнічної належності козаків. Воно не завжди отримувало правильне висвітлення, виникають уявлення про них як про окремий народ, навіть татарського походження (за етимологією слова «козак»). Проте вже в середині XVII ст. стабілізується розуміння того, що козацтво є органічним породженням Русі (України), що сформувалося воно з утікачів із «руських земель»: з Волині, Поділля, Галичини та інших — на необжиті й небезпечні землі Придніпров'я. Цей погляд знайшов докладне відображення в численних пам'ятках середини XVII ст., зокрема в книгах «Трактат про Польське королівство» (1648) Ж. Лабур'єра, «Опис України» Боплана, «Історія громадянських війн у Польщі» (1653) М. Бізаччіоні, «Новий Флорус, або війни Яна-Казиміра» (1666) Е. Франциска та інших.

Інтерес до України особливо загострила Визвольна війна середини XVII ст., яка мала найширший резонанс на континенті. У деяких працях наших істориків висловлювалась думка, що під її впливом у західних джерелах стабілізувалася назва «Україна», яка поширювалася на всі українські землі. Насправді ж «Україною» в цих джерелах називається лише Придніпров'я, «Козацька земля», щодо ж усієї сукупності українських земель, то її західні джерела продовжували означати етнонімом «Русь», а народ, відповідно, «русами» чи «рутенцями».

Принципи й інтенції підходу до етноісторії України, що визначилися у XVII ст., в основному зберігаються і в західних джерелах XVIII ст., особливо першої його половини. У переважній їхній більшості Україна трактується як етноісторична реальність, відмінна і від Польщі, і від Росії. Проте вже в пам'ятках першої половини XVIII ст. етнонім «Русь» дедалі частіше замінюється етнонімом «Україна», яким охоплюється як Лівобережна, так і Правобережна Україна. Щодо назви «Малоросія», то вона на Заході входить у вжиток з останньої третини XVII ст. Західноєвропейська україніка XVIII ст. позначена посиленням етнологічних інтересів, їх розширенням і поглибленням. В етнографічних описах увиразнюється своєрідність побуту і звичаїв, життєвого устрою і ментальності українського народу.

Поряд із цим в останній третині XVIII ст. на трактування етноісторії України західними авторами дедалі значніший вплив чинить російська імперська ідеологема, яка заперечувала саме існування українського народу, проголошуючи його відгалуженням російського народу. Найповніше цей вплив проявився в «Історії Росії» (1782) Ш. Левека, де про українських козаків і народ у цілому мовиться: «Вони ті ж росіяни з походження, у них та ж релігія, що і в росіян, вони говорять тією ж мовою, тільки їхня вимова має щось від польської». У свою багатотомну працю Левек включив лише розрізнені епізоди з минулого України, відмовившись розглядати його як національний історичний процес і розпорошивши його в імперській історії.

Однак такий підхід до етноісторії України не був домінуючим на Заході в останню третину ХVIII ст., скоріше навпаки. Наприклад, Н. Леклерк, виступаючи в багатьох аспектах опонентом Левека, в своїй «Історії давньої Росії» (1783) відводить історії України окремий великий розділ і трактує її як іманентний етноісторичний процес. Однак найбільш послідовне вираження цей підхід до України отримав у Ж.-Б. Шерера в його «Історії комерції в Росії» (1778) та «Анналах Малоросії» (1788). На відміну від Левека, який зливав Україну з Росією, а Київську державу трактував як перший етап Російської держави, Шерер дотримувався діаметрально протилежного погляду. «Україна, – писав він, – мала колись своїх правителів, їхньою резиденцією був Київ і їхня влада простягалася тоді на Великоросію». Словом, у Київській державі він однозначно вбачав Українську державу. Найдокладніше історія України як визначеного етноісторичного утворення висвітлюється в «Історії України та українських козаків» (1795) Й. – Х. Енгеля, котру М. Грушевський справедливо кваліфікував як першу наукову працю з української історії, що близька до вимог сучасної історичної науки.

Ситуація радикально змінилась у ХIХ ст., коли Україна як етнополітична й етноісторична реальність остаточно зникає зі свідомості європейців. Імперський уряд, проводячи в Україні політику денаціоналізації і русифікації, власне, політику етноциду, не шкодував зусиль і для того, щоб укоренити в свідомість європейців стереотип уявлень про Україну як російську провінцію, відмічену хіба що певною етнографічною своєрідністю. Якщо в європейській рецепції раннього Нового часу, в ХVI – ХVIII ст. чітко розрізнялися «Русь» і «Московія», тобто Україна і Росія, то в пізніші часи в Європі про це забули, ідентифікувавши, за найактивнішої участі імперської політики й історичної науки, «Русь» і «Росію» вже з часів Київської Русі, і в цій ідентифікації було загублено Україну як етноісторичну реальність. Точніше кажучи, в ХIХ–ХХ ст. ця асиміляція була некритично прийнята в Європі і, як писав І. Лисяк-Рудницький, «нам ще довго доведеться проти цих закоренілих поглядів (чи пересудів) боротися».

*Докладніше про це можна прочитати в книзі: Наливайко Д. Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі XI—XVIII ст. К., 1998, розділ 2.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

1999-06-26 17:25:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар