Дзеркало героїв - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Дзеркало героїв

Дзеркало героїв

Юрій Костюченко

«Мы все долго жили при самом негодяйском авантюрно-бандитском правлении, и слава Богу, что оно медленно уходит, хотя еще продолжают нас душить всякого рода «паханы» и «паханчики»…»

«…я сумел «зачерпнуть» из безвозвратно уходящего нашего рабского прошлого часть грязи и выставить все это «во всей красе» для будущих поколений»

Д.С. Балдаєв «Автобіографія»

Шукати метаісторичну логіку – згубна справа. В історії раз у раз виявляється, що найвеличніші битви зрештою виграють переможені. А отже, переможців – судять, всупереч розхожій приказці. Судять найстрашнішим, самим непохитним судом, за найсуворішим, останнім рахунком. Настає час – і сотні тисяч слабких голосів жертв «великих перемог» звучать страшним, невблаганним вироком учорашньому тріумфаторові.

Саме тому часи «великих перемог» народжують не тільки великих борців, але й дивовижних у своїй суперечливості свідків епохи. Людей, незрозумілих нам, тим що живуть тепер, поза тим історичним контекстом.

Одним з найбільш незрозумілих для нас свідків епохи масових радянських репресій був Данциг Сергійович Балдаєв, автор моторошної у своїй репортерській щоденності графічної серії «Малюнки з ГУЛАГу». Історія його сім'ї, його біографія, його робота та спадщина, його світогляд – усе здається незбагненно зібраним з несумісних протиріч. Для того, щоб зрозуміти його самого та значення його робіт, його спадщину варто розглядати вцілому, у нерозривній сукупності з контекстом епохи, свідком і активним учасником якої він був.

Спантеличують навіть прості факти його біографії: Данциг Сергійович Балдаєв (народився 19 грудня 1925 у м. Улан-Уде, Бурят-Монголія, помер 23 січня 2005 у Санкт-Петербурзі, Росія), був сином відомого бурятського фольклориста і етнографа Сергія Петровича Балдаєва, походив із древнього бурятського роду, з якого в 30-х роках було репресовано більше 50 чоловік. Після арешту батька, як син репресованого, він виховувався у спеціалізованому дитячому будинку, був позбавлений можливості здобувати освіту у вищих навчальних закладах. У 1940 році, під час «перепочинку» у репресіях, батька звільнили, і той, побоюючись повторного арешту, переховувався в Ленінграді, працюючи кочегаром. Туди ж перебрався і Данциг Балдаєв.

Малюнки з ГУЛАГу Данцига Балдаєва

Там, вже після війни, і почалося його «дивне» захоплення фольклором ув'язнених. З одного боку, цьому сприяло те, що він працював тюремним наглядачем у знаменитих «Хрестах», з іншого боку, таке починання підтримав його батько – сам відомий етнограф. Він же і навчив Д. Балдаєва науковим методикам пошуку, збору та первинного аналізу матеріалу. З кінця 40-х до початку 70-х Д. Балдаєв самостійно збирав фольклор ув'язнених по всій території СРСР.

Результати 20-літніх табірних і тюремних досліджень Д. Балдаєва зацікавили в середині 1970-х років керівництво МВС і КДБ СРСР. Під керівництвом начальника карного розшуку м. Ленінград Г.Д. Зигаренко була створена спеціальна робоча група з Д. Балдаєва, Г. Тимофєєва, Г. Конопатової та Л. Мильяненкова по складанню довідника для службового користування на підставі інформації, зібраної раніше Балдаєвым. Туди ввійшли зібрання та класифікація татуювань, словник спеціальної лексики, опис особливостей ієрархії і поведінки членів злочинних угруповань.

І так Д. Балдаєв відпрацював у системі МВС більше 30 років: спочатку тюремним наглядачем, потім у карному розшуку, вірою й правдою служив репресивній радянській системі. При цьому методично збирав і фіксував свідчення репресій, ті потворні відбитки, які залишав масовий терор влади на суспільстві.

Більше 20 років збираючи і вивчаючи табірний фольклор по численним в'язницях і таборам системи ГУЛАГ, він не став ні шанувальником, ні співчуваючим кримінальному світу. Він здобув глибоку шану до політично ув’язнених, «ворогів народу», невинних жертв режиму, та утвердився у відразі до співтовариства злодіїв і вбивць. Вони стали для нього безцінним досвідом, матеріалом для його досліджень, але ніяк не прикладом для наслідування, і аж ніяк не символами мужності чи волі. Він бачив у них зло, страшний зріз суспільства, що відбивав соціальні пороки в самому перекрученому вигляді. І він боровся з ними, сподіваючись у такий спосіб принести гармонію в саме суспільство. Саме тому він, незважаючи на внутрішній протест і неприйняття нелюдського режиму, продовжував служити репресивному апарату радянської системи. Можливо, це наївно, але так він розумів справедливість.

Останнім часом доводилося неодноразово читати і чути сумніви щодо доказової цінності та достовірності матеріалів Д. Балдаєва, особливо представлених «Малюнків з ГУЛАГу». Основними претензіями є те, що він не був безпосереднім учасником подій, представлених на малюнках, а також те, що вони були зроблені значно пізніше самих подій. Доводилося чути навіть глумливо-образливий у своїй вульгарності епітет «ГУЛАГівські комікси». Однак на тій же підставі можна поставити під сумнів достовірність і документальність багатьох публіцистичних творів, наприклад, «Архіпелагу» А. Солженіцина, «На рубежі двох епох» Я. Раппопорта або «Колимських оповідань» В. Шаламова. Що з успіхом і роблять сучасні нео-сталіністи. Однак цей шлях очевидно неправильний, інакше в історичному дослідженні нам довелося б відмовитися від занадто багатьох свідчень. При цьому не будемо забувати, що так звані «офіційні архівні документи» про репресії, які зрідка і дозовано потрапляють до дослідників, надаються безпосередніми ідеологічними та юридичними послідовниками тих, хто робив ці злочини. Вони не тільки не виражають ніякого каяття, але в останні роки знову починають пишатися «славним минулим».

«Малюнки з ГУЛАГу» Д. Балдаєва є абсолютно необхідним і органічним контекстом для сприйняття інших частин його зібрання, що дозволяють поєднати в єдине ціле всю зібрану ним інформацію про злочинний світ і про світ репресивної системи ГУЛАГ, частиною якого він і сам був. І саме так – як авторське відображення історичного контексту, вони і повинні сприйматися. І в цьому розумінні, разом з усіма іншими частинами його спадщини, вони виступають історично достовірними. Власне, дискутувати тут особливо немає про що.

Хотілося б сказати кілька слів про значення спадщини Данцига Балдаєва.

На жаль, сьогодні його спадщина «приватизована» і розсмикана на вульгарні шматки численними прихильниками блатної естетики. Однак варто розуміти, з чим же ми маємо справу з точки зору науково-практичного значення для кримінології та антропології.

По-перше, з точки зору практичної кримінології, необхідно відзначити, що Д. Балдаєв створив першу і найбільш повну збірку та класифікацію татуювань і лексики представників злочинного світу, навіть ширше – антисистеми у тому вигляді, в якому вона існувала в радянському суспільстві. Це, по суті, був набір формальних критеріїв для того, що сучасна кримінологія називає профілюванням підозрюваного. Використовуючи виділені та класифіковані Д. Балдаєвим лексичні (арго) і іконографічні (татуювання) ознаки, стало можливим з високою достовірністю визначати кримінальну історію, звички, прихильності, вік, іноді навіть місце народження підозрюваних. За допомогою цього методу було виявлено і знешкоджене близько 350 особливо небезпечних злочинців тільки в Ленінграді у 1980-х роках.

Загальнотеоретичне значення робіт Д. Балдаєва, мабуть, більш значиме, хоча саме його, зазвичай, і прийнято недооцінювати. Він уперше спробував об'єднати в єдину систему мову татуювань, «блатний» жаргон і поставити це у відповідність зі складною ієрархією антисистеми – тюремного, табірного світу та кримінального співтовариства на волі. По суті, він впритул підійшов до аналізу мета-мови антисистеми.

Малюнки з ГУЛАГу Данцига Балдаєва

До 1990-х років корпус його робіт включав багатотомну збірку татуювань (більше 4000 зображень із поясненнями і класифікацією) – загальних «сакральних» символів злочинного світу, словник карного жаргону з більш ніж 14000 статей, і словник топонімів «злочинного» походження, що включає біля тисячі географічних назв. Ця робота залишилася незакінченою з багатьох причин. У першу чергу через відсутність запиту на такі дослідження, і відсутності в самого Д. Балдаєва необхідної систематичної освіти. Та він і не ставив перед собою настільки серйозних методичних цілей. Такий результат був досягнутий завдяки використанню ним вірної наукової методології, запропонованої його батьком, вченим старої школи.

Малюнки з ГУЛАГу Данцига Балдаєва

Зараз нікому розвинути і закінчити на необхідному рівні роботи Д. Балдаєва. Учнів у нього не залишилося через катастрофічне падіння професійного рівня працівників силових відомств. А вчені не готові звернути увагу на потенціал його робіт, скомпрометованих субкультурою «шансону» і гламурних татуювань.

Окремо важливо виділити культурне значення робіт Д. Балдаєва. І з чим, власне, ми маємо справу? Усе його зібрання татуювань, лексики, топоніміки, його зарисовки, записи та замітки є безцінним документом епохи. Найстрашнішого і, на жаль – дуже великого її відрізка. По суті це – вирок. Сприймаючись у відомому нам тепер історичному контексті, систематичні й анотовані зарисовки Д. Балдаєва, зроблені зі слів табірних охоронців і ув'язнених, виглядають невблаганним вироком системі, що породила ГУЛАГ.

На мій погляд, найстрашніше літературне свідчення злочинів комуністичного режиму – «Колимські оповідання» Варлама Шаламова. І саме слова Шаламова, мені здається, послужать кращою анотацією до циклу «Малюнки з ГУЛАГу» Данцига Балдаєва: «На цей час я заздрив лише тим людям, які знайшли в собі мужність покінчити з собою під час збору нашого етапу на Колиму в липні тридцять сьомого року в етапному корпусі Бутирської тюрми. Ось цим людям я дійсно заздрю – вони не побачили того, що я побачив за сімнадцять подальших років» («Рукавичка», 1972).


Автобіографія

Данциг Сергійович Балдаєв (19 грудня 1925, Улан-Уде, Бурят-Монголія – 23 січня 2005, Санкт-Петербург, Росія)

За підрахунками мого батька, найвідомішого бурятського фольклориста і етнографа Сергія Петровича Балдаєва, тільки з його роду і з роду моєї матері у катівнях ОГПУ-НКВД, на засланні та у таборах загинуло 58 людей. То були грамотні люди – медики, техніки, землеміри, механізатори, маркшейдери, вчителі.

По лініях батька й матері я походжу з хрещених бурят-монголів – багатих, сміливих, фізично сильних. Мій дід по батькові Петро помер у дев'яносто шість років у Боханській в'язниці після допиту ленінським способом «фізичного переконання». А він же, бавлячись, носив на плечах по колу свого коня-бігунця Хурдан-хара, який одного разу врятував йому життя, коли помчав від збіглих каторжан Олександрівського централу.

Моя мати Степанида Єгорівна Бажичеєва-Балдаєва була дуже сильною і працьовитою. І сміливістю її Бог не образив. Одного разу, коли їй було 16 років, вона взимку з обозом до 60–70 саней поверталася з Іркутська. Селяни, росіяни і бурят-монголи після продажу сільгосппродукції були при грошах. Раптом на них напали із сокирами збіглі каторжники разом із піднаглядними поселянами, і стали відбирати у обозників гроші, одяг і коней. Моя мати, почувши шум, схопила дванадцятизарядний вінчестер-напівавтомат. На неї накинулися два каторжники із сокирами, і вона розстріляла їх впритул. Крикнувши: «Мужики, в'яжіть їх!» – застрелила і третього, що намагався втекти. Так були пов'язані і доставлені в Олександрівський централ більше 20 злочинців. Мати отримала премію і всю до копійчини віддала Боханському двокласному училищу, де колись навчалася.

Мої діди за договором з царською військовою адміністрацією продавали зерно, овес і худобу на провіантських складах Іркутська. Під час Російсько-японської війни вони разом з іншими заможними людьми відкрили безкоштовні солдатські їдальні на залізничних станціях Черемхово і Усольє-Сибірське. У Громадянську війну сім'ю розкидало. Дядько Олександр воював за червоних. За участь у розгромі військ і взяття в полон барона Унгерна був нагороджений золотою зброєю; на ефесі його палаша прикріпили орден Червоного Прапора. Також він отримав від уряду молодої Монгольської Народної Республіки орден Полярної Зірки. 

Молодший мій дядько, Михайло, був нагороджений отаманом Семеновим за особисту хоробрість солдатським Георгієм, а за взяття Чити – офіцерським Георгіївським хрестом. Коли під час наступу 5-ї Червоної Армії отаман Семенов пішов до Маньчжурії, дядько Михайло, набравши на складах Чити зброї, боєприпасів і провіанту, пішов у Забайкальську Муйську долину охороняти старательські артілі. Обидва дядьки, як і їхній старший брат Петро, ні в чому не замішані, проте були вбиті комуністичною владою. Коли батько у 60-х роках ходив в Улан-Уденський КДБ з проханням повернути сім'ї реліквію – золоту зброю і орден Полярної Зірки, начальство відповіло: «Ви що, цієї шашкою хочете зрубати голови працівникам НКВС?»

Ще один мій дядько, Георгій, який до революції навчався у Черемхівському комерційному училищі, на засланні у «Краслагу» працював головбухом «Спецліси ГУЛАГу НКВС». Розкуркулена сім'я дідуся Мирона (дядька матері) майже вся загинула в селищі Ірбейське Красноярського краю від непосильної роботи, голоду і хвороб. Комнезам улусу Хохорська (30 п'яниць і ледарів) повністю розорив це дуже багате село в 120 дворів.

Сином «ворога народу» став і я. Батько був заарештований за доносом одного обідранця, який доглядав за моєю матір'ю до її заміжжя.

Ми з молодшою сестрою опинились у дитячих будинках. Мені пощастило: я потрапив до дитячого будинку імені Жовтневої революції в селі Ікей Тулунського району Іркутської області. У ньому тоді було 156 дітей «ворогів народів». Це були діти командного складу ОДВКА (Окремої Далекосхідної Червоної Армії) і Уральського військового округу, а також діти іркутської інтелігенції. Багато з них мали дворянське походження і абсолютно вільно говорили декількома європейськими мовами.

Піонервожаті називали нас «враженята» і вимагали говорити тільки російською, пояснюючи це тим, що іноземні мови викликають антирадянські думки.

Вони перевіряли всю нашу пошту. Коли школа несподівано для всіх вийшла за успішністю на перше місце, це не сподобалося НКВС. До нас приїхав «товариш», було проведено показове переекзаменування, яке ми, діти «ворогів народу», витримали з честю. Після цього на зборах товариш з НКВС сказав: «Ви зрозуміли, як вороги народу готували своїх дітей і скільки вони можуть принести шкоди нашій робітничо-селянській державі. Але до вищих навчальних закладів ми їх не пустимо!»

Малюнки з ГУЛАГу Данцига Балдаєва

 Усе це відбувалося 1938 року, коли батька засудили як проповідника російського царату, тому що у 20-х роках у газетній статті він виступив за відкриття російських шкіл поряд із бурят-монгольськими, за прилучення до російської культури. Усе своє життя батько – учений, якого цінували найвидатніші діячі науки, – подвижницьки збирав скарби бурят-монгольського фольклору, побуту, родоводи. Він був першим директором бурят-монгольської семирічки, закінчив Московський інститут народів Сходу, навчався в аспірантурі у академіка М.Я. Марра, який мав намір залишити його в інституті на викладацькій роботі. Але незаможники улусу Хохорська надіслали до Москви вимогу виключити батька як сина багатої людини. Пам'ятаю, як разом із батьком я був у Наркомосі у Н.К. Крупської, яка скасувала виключення. З інституту батько був витребуваний через ЦВК ВКП (б) його близьким товаришем, першим секретарем обкому ВКП (б) Бурят-Монгольської АРСР Єрбановим для організації в республіці інститутів, технікумів, шкіл. Єрбанов, делегат «розстрільного» XVII з'їзду партії, був розстріляний 1937 року. Вибиваючи зізнання, у НКВС йому переламали руки й ноги, зламали щелепу.

Батько казав мені, що в перекладі із санскриту слово «Росія» означає «експериментальна країна, або поле сатани». Один казкар-улегірша говорив батькові: «Сьогодні чортам і дияволам немає чого боятися: раніше вони боялися священиків, шаманів, церков, монастирів, мечетей, дацанов, а тепер в образі людей стали комуністами, енкаведистами, донощиками (дрібні чорти), незаможниками». 1940 року батька звільнили «за недоведеністю». Дали йому квартиру на околиці Улан-Уде, повернули деякі меблі, сильно попсовані (найцінніші речі – хутра, золото, срібний посуд – не віддали), дали можливість працювати. Але 1948 року його викликав перший секретар ВКП (б) Бурят-Монгольської АРСР, якийсь Кудрявцев (зять Г. М. Маленкова), який хотів скористатися авторитетом батька, щоб розправитися з неугодними йому людьми. Він зажадав, щоб батько написав розгромну статтю на більш ніж 25 осіб як на панмонголістов і одночасно низькопоклонників перед Заходом. У цьому списку було всього 5-6 бурят-монголів, решта – росіяни, українці, євреї, татари. Цей уявний «інтернаціоналізм» був явно провокаційний, сіяв національну ворожнечу, за допомогою якої комуністи хотіли «розділяти й володарювати». Уже коли став дорослим, я, буваючи в різних республіках, у місцях ув'язнення по всій країні, бачив сходи цієї політики, що в наші дні обернулася кровопролиттям.

Батько відмовився писати статтю, і йому тут же нагадали, що він «ворог народу». Тієї ж ночі він виїхав до Ленінграда, до своєї старшої дочки (моєї сестри), дружини капітана 2-го рангу. У неї він – відомий вчений – прожив без прописки два роки, працюючи пильщиком дров, робочим у їдальні, збиваючи ящики на тарному складі, копаючи городи у багатих дачників, розвантажуючи вагони. Але весь вільний час проводив у Публічній бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна, займаючись науковою роботою (квиток до наукового залу йому дістав старий друг, професор Азадовський). Одного разу я показав батькові копії татуювань зеків з «Хрестів», де працював наглядачем, і батько сказав мені: «Сину мій, збирай татуювання, фольклор зеків, їхні асоціальні малюнки, адже все це разом з ними піде в могилу». Він навчив мене методиці збирання тюремного фольклору, а також прийомам шифрування, необхідним у цій небезпечній справі.

Так, 33 роки я – вихованець дитбудинку для дітей «ворогів народу», художник з незакінченою освітою, учасник Великої Вітчизняної війни – пропрацював у МВС. Усі ці роки збирав матеріал з мови та фольклору кримінального середовища. Чотири рази (благо квиток безкоштовний) їздив з Ленінграда до Владивостока, відвідав десятки ВТТ-ІТК, був у Середній Азії, на Кавказі, в Україні, на Півночі, у Прибалтиці (на Колимі не був). Усе зібране я неодноразово намагався видати. Дещо вдалося: альбом «Татуйований Сталін», підготовлений спільно з моїм другом, художником Васильєвим, вийшов в Угорщині; тюремно-табірний блатний словник з татуюваннями – у видавництві «Края Москвы»; праця для службового користування – жаргон і татуювання – в УКР ГУВС ЛО. На мене доносили в КДБ, але там я отримав несподівану підтримку: належним чином оцінили можливість визначати за татуюванням рік, місце народження, статтю, назву табору засудженого або розшукуваного злочинця, його конкретну особистісну характеристику. До речі, за час служби у МВС, в Управлінні карного розшуку Санкт-Петербурга, я зловив понад триста злодіїв, грабіжників, убивць, гвалтівників.

Але свою працю я призначав не лише для службового користування. Недарма за «моїм» татуюванням написана картина П. Бєлова «Біломорканал». Усе пережите країною, як у дзеркалі, відбилося в тюремному і табірному побуті. Чи криве це дзеркало? Не думаю – незважаючи навіть на всю деколи наївність, марновірство або збоченість уявлень зеків. Ідеологічна брехня, міжнаціональні конфлікти, що майстерно розпалювалися, приниження людей і позбавлення їх права на гідне життя, на існування взагалі – гріхи держави, які у кримінальному та тюремно-табірному середовищі проступили страшними плямами татуювань і жаргону, кримінальних сюжетів і збочених уявлень про будову суспільства, нації, соціальні ідеї.

Ми всі довго жили при самому негідницькому авантюрно-бандитському правлінні, і слава Богу, що воно повільно відходить, хоча ще продовжують нас душити різні «пахани» і «паханчики». І допоки вони не розділять між собою все, що було створене нашими дідами й батьками, вони, схоже, не будуть боротися з корупцією та організованою злочинністю.

Шкода: мені за сімдесят, але добре, що я зумів «зачерпнути» з нашого рабського минулого частину бруду і виставити все це «в усій красі» для майбутніх поколінь.

Опубліковано Євгеном БАРАНОВИМ 2001 р. у «Зміні», Санкт-Петербург

2013-05-23 16:58:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар