Подвиг під Крутами: естафета жертовності - Україна Incognita
Україна Incognita » Маршрут №1 » Подвиг під Крутами: естафета жертовності

Подвиг під Крутами: естафета жертовності

Володимир ГОРАК, кандидат історичних наук, Ігор СЮНДЮКОВ, "День"

Героїчна оборона станції Крути далекого 1918 року стала своєрідним символом боротьби за самостійну державу на початку 90-х років минулого століття. Щоправда, пізніше ставлення до цієї події помітно змінилося. Частина моїх колег-істориків стала недвозначно заявляти, що нічого такого особливого тоді біля Крут не трапилось... 

Який же погляд є правильним? Сподіваюсь, що конкретні факти, викладені в цій публікації, допоможуть кожному читачеві зробити свій особистий висновок. Хочу лише зауважити, що крутська драма — подія надто багатогранна для того, щоб оцінювати її спрощено й однозначно.

СТАРОВИННА ЛЕГЕНДА

З 2 по 12 листопада 1917 року в Києві проходив III Всеукраїнський військовий з’їзд. Час для України тоді був складний і тривожний. Під його прямим впливом на цих великих військових зборах відбувалися жваві, часто-густо безкомпромісні дискусії щодо найближчого майбутнього УНР. Складних питань і дійсно виявилося, як-то кажуть, хоч відбавляй. Якою мала стати Україна в національно-державному плані — частиною загальноросійської федерації чи повністю самостійною державою? Якими шляхами слід розв’язувати вже досить наболілі аграрне й робітниче питання? Що, нарешті, мала отримати Україна у сфері військового будівництва — справжнє регулярне військо чи тільки міліційні підрозділи?

Серед тих, хто виступав на цьому військовому форумі, був і делегат від однієї з козачих частин Атаманенко. Не- сподівано для присутніх делегат-козак розповів їм цікаву старовинну легенду-пророцтво. Виявилось, що колись, у сиву давнину в одній жорстокій і кривавій битві загинуло 300 молодих і відважних воїнів-українців. Їх поховали, але тіла вояків-героїв не перетворилися на попіл, а скам’янілими пролежали в землі довгий час. А душі загиблих не вмерли й досі живуть у тілах 300 сучасних молодих українських солдат, які незабаром теж загинуть у жорстокому бою, захищаючи рідну Батьківщину.

У дискусійній гарячці тоді, мабуть, мало хто поставився серйозно до цієї легендарно- історичної розповіді делегата Атаманенка. Проте незабаром дещо подібне й справді відбулося. Січня нового 1918 року понад 300 українських юнаків вступили в нерівний і жорстокий бій з наступаючою більшовицькою армією, й чимало з них назавжди залишились на полі бою.

КИЇВСЬКА МОЛОДЬ ВИСТУПАЄ НА ФРОНТ

25 грудня 1917 року російська більшовицька армія на чолі з Володимиром Антоновим-Овсєєнком почала наступ на Україну. З Півночі та Сходу на українську землю рушила велика сила. Червоні підрозділи нараховували близько 30 тис. вояків, які мали на озброєнні 60 гармат і десять бронепотягiв. Уже 26 грудня при дієвій підтримці місцевого червоногвардійського загону більшовики захопили Харків. Він став столицею нового, радянського уряду України, який виник на противагу Центральній Раді в Києві. Минуло небагато часу, а червоні війська увійшли до Чернігова й Полтави, загроза виникла також щодо Лозової, Катеринослава й Олександрівська. Більшовицькі війська переможно просувалися вперед, в Україні досить швидко виникло реальне двовладдя, яке з кожним тижнем усе більше загрожувало перетворитися на одновладдя більшовиків.

З усіх ділянок українсько- більшовицького фронту найбільш небезпечною була саме північна: адже саме звідси пролягав до столиці Української Народної Республіки найкоротший шлях. Незабаром туди виступив похідним маршем Гайдамацький Кіш Слобідської України із Симоном Петлюрою на чолі. У складі цього підрозділу перебували й юні вояки Другої української військової школи, яких, залежно від кольору головного вбрання, називали червоними або чорними гайдамаками.

Коли розпочалися бої, відразу ж стало цілком ясно: військових підрозділів Центральної Ради надто мало, щоб зупинити наступ більшовиків, які мали досить суттєву перевагу в живій силі та техніці. Українське військове командування вирішує відрядити на допомогу петлюрівцям юнаків Першої військової школи, які на той час ще залишалися в тилу.

Одного дня командуючий збройними силами Української Народної Республіки Юрій Капкан викликав до себе старшину Аверкія Гончаренка, досвідченого військового й учасника Першої світової війни. Коротко охарактеризувавши офіцерові досить загрозливу загальну військово-політичну ситуацію, Ю. Капкан призначив А. Гончаренка командиром Першої юнацької військової школи й наказав йому незабаром разом із своїми підлеглими виступити на більшовицький фронт у район міста Бахмача. На прощання український командуючий порадив Аверкію розраховувати лише на своїх юних бійців і на допомогу не чекати.

Старшина Аверкій Гончаренко пішов від Юрія Капкана з глибоким сумом на душі. Пізніше він напише у своїх мемуарах про це так: «Брав мене в обійми невимовний жаль. Молодий цвіт нашої армії — юнаків — кидали майже в безнадійну ситуацію». Інакше кажучи, А. Гончаренко був переконаний, що запланований похід Першої військової юнацької школи на фронт із самого свого початку був приречений на невдачу. Пояснював свою думку Аверкій досить просто й разом із тим переконливо: на момент більшовицької агресії справжня українська армія була відсутня, а це, у свою чергу, означало, що кілька сотень юних українських вояків лише покладуть на вівтар війни своє молоде життя, але ворога не зупинять...

Щоправда, в деяких інших джерелах боєздатність УНР наприкінці 1917 — на початку 1918 років характеризувалась зовсім по-іншому. Наприклад, в одному з бойових зведень, що його склав більшовицький командарм Антонов-Овсєєнко, стверджувалось, що військове командування УНР тримало тоді під багнетом близько 20 тис. бійців. Проте немає сумнів, що червоний воєначальник, м’яко кажучи, значно переоцінив військові можливості української держави. Іван Лоський, один з учасників боїв під Крутами, пізніше згадував: «У Києві було багато полків із більш- менш гучними назвами, але на той час... у них залишилась лише жменька старшин. Ті ж із них, що залишилися в більш повному складі, були вже цілковито збільшовичені...»

Інакше кажучи, реальної української армії тоді й дійсно не існувало. Передбачаю, що читачі будуть досить сильно здивовані цим досить сумним фактом з тогочасної української історії. І дійсно, як же могла Центральна Рада фактично не мати власного війська тоді, коли сильний ворог уже стояв, як-то кажуть, біля воріт? Цей, так би мовити, феномен слід пояснювати кількома різними чинниками. Перш за все, переважна більшість соціалістів Центральної Ради догматично дивилися на регулярну армію як на віджилий суспільний організм, притаманний тільки «експлуататорському суспільству» й зовсім непотрібний у новій, революційно- соціалістичний Україні. Палким прихильником цього погляду виявився, зокрема, Володимир Винниченко, а голоси деяких інших відомих українських політиків (зокрема, Миколи Міхновського), які намагалися (й притому цілком справедливо) обґрунтувати необхідність існування регулярної армії й за УНР, почуті не були... У дусі своїх явно помилкових ідей Центральна Рада прийняла рішення про демобілізацію українських військових підрозділів і про заміну їх набагато слабкішими у військовому плані міліційними формуваннями. Так одним розчерком пера перестали існувати кращі військові одиниці УНР — Перший Український корпус, полк імені гетьмана Полуботка, Богданівський полк та інші...

Слід, однак, ураховувати ще одну важливу обставину. Треба сказати відверто: якби робітники й селяни України пов’язували свої політичні надії саме з Центральною Радою, то вони б, поза сумнівом, не тільки б зберегли вже існуючі українські підрозділи, а й швидко створили б на допомогу урядові УНР чимало інших, не зважаючи на будь- які закони «згори». Але цього тоді не сталося. І одна з причин такої ситуації була в тому, що більшовицький Декрет про землю (його зміст став широко відомим в Україні) набагато більше відповідав реальним інтересам трудового селянства, ніж помірковане й непослідовне аграрне законодавство Центральної Ради... Саме цей декрет завдав остаточного удару по українській армії, такій потрібній Україні наприкінці 1917 — на початку 1918 років.

Уже через кілька днів підрозділи Першої військової юнацької школи на чолі з Аверкієм Гончаренком прибули до Бахмача. А. Гончаренко пізніше згадував: із першого дня перебування в місті його підлеглих обставини там були досить тривожні. З одного боку, до Бахмача вже швидко наближались червоні війська, а з іншого, в місті перебувала досить велика кількість робітників (близько 2000), неприхильних до українських вояків. Незабаром розпочалися бої, під час яких гончаренківцям вдалося здобути кілька (щоправда, невеликих) перемог. Вони зуміли протриматися в Бахмачі майже місяць. Однак незабаром більшовики кинули на штурм міста великі сили, й юні захисники Бахмача змушені були відступити на південь. Нарешті, 20 січня 1918 року загони Гончаренка зайняли оборону в районі станції Крути...

Зайве говорити, що, зазнавши втрат під час боїв, чекаючи на нові неминучі баталії з сильним і чисельним ворогом, юні бійці та їхній командир не могли в глибині душі не розраховувати на допомогу з Києва, хоча вони й знали (а краще за всіх сам А. Гончаренко), що вона, ця допомога, — дуже й дуже маловірогідна... Усе ж таки сподівання тих, хто збирався захищати від більшовиків станцію Крути, справдились. Незабаром до Крут прибув із Києва Помічний студентський курінь...

СТУДЕНТИ Й ГІМНАЗИСТИ ЇДУТЬ ДО КРУТ

Усе почалося одного з перших днів нового 1918 року, коли в Києві було скликане велике віче студентів і гімназистів. На нього прибула студентська молодь із Народного університету, Університету Святого Володимира, а також учні Кирило-Мефодіївської гімназії й деяких інших навчальних закладів. Ці великі збори студентів і гімназистів майже одноголосно вирішили організувати на допомогу юним захисникам УНР Помічний студентський курінь і вирушити на фронт. Слід підкреслити, що в резолюції, прийнятій на цьому вічі, чітко встановлювалась залежність між участю у військових справах і навчанням у тих чи інших освітніх установах. Ухилення від цієї участі автоматично вело до виключення тієї чи іншої особи з числа студентів або гімназистів.

Таких серед учасників віча не знайшлося, за винятком одного гімназиста. Невідомими залишилися ім’я цього юнака та мотиви, що спонукали його стати справжньою «білою вороною» серед інших учнів. Можливо, він просто не повірив в успіх запланованої акції, а може, просто послухався директора гімназії Кирила й Мефодія, який зробив спробу утримати своїх вихованців від цього походу. Однак учнівська молодь не піддалася на умовляння директора. Незабаром студенти й гімназисти прибули до Костянтинівського військового училища, де й розпочалась підготовка до майбутнього походу...

Щоправда, ґрунтовно опанувати військову справу юнакам не вдалося головним чином через те, що при всьому їхньому бажанні стати справжніми солдатами вони мали на це вкрай мало часу. Їхні військові вправи обмежились церемоніальним маршируванням й опануванням поворотів лiворуч праворуч.Цього, зрозуміло, було зовсім недостатньо для успішної участі в серйозних боях, але час не чекав...

Незабаром «військова підготовка» закінчилася. Бійцям Студентського куреня видали рушниці (частина з них виявилася іржавими), чоботи i солдатські шинелі. Під них студентське воїнство звичайно вдягало студентські куртки й штани, i у такому «обмундируванні» юні вояки, звичайно, мали досить колоритний вигляд. Пізніше, вже захопивши Київ, більшовики знайшли на території Костянтинівського училища склад першокласної військової зброї й одягу. Є серйозна підстава стверджувати, що серед військових вихователів знайшлися ті, хто жодним чином не бажав бійцям Студентського куреня успіху в майбутньому поході...

А потім на залізничний вокзал подали ешелон, який мав відвезти Студентський курінь на фронт. Проводжати юнаків на ратну справу прийшов дехто з їхніх родичів і знайомих. Не обійшлося без умовлянь не йти на вкрай небезпечну справу, проте молодих людей було вже не спинити. До речі, посадка до ешелону проходила весело, з вогником. Молоденький гімназист Соколовський у жартівливій формі прощався з рідною сестрою, яка посилено хрестила i рідного брата, і його товаришів. І не знав, звичайно, тоді юний гімназист, що вже через кілька днів удар більшовицького багнета обірве його життя...

Через кілька хвилин під спів національного гімну ешелон виїхав на північ. I під час поїздки вчорашні учні та сьогоднішні солдати поводилися весело й безтурботно. Дехто жартував, дехто безперервно розповідав дореволюційні «бородаті» анекдоти, дехто виконував на прихопленій з дому сопілці українські народні мелодії. Але чим далі відходив потяг від Києва, тим холодніше дихала в обличчя юних і зовсім необстріляних вояків тривожна невідомість...

Увечері 29 січня 1918 року військовий ешелон з бійцями Студентського куреня зупинився на станції Крути...

ВОНИ ПРОТРИМАЛИСЬ ШІСТЬ ГОДИН

Про те, що до вояків Першої юнацької школи прибуло поповнення, більшовицьке військове командування дізналося досить швидко за допомогою своєї агентури. Ось як писав про це у своїх споминах один більшовик, учасник штурму Крут: «Розвідка з селян донесла, що коло станції Крути з’явився батальйон жовтоблакитників-студентів... Студенти — в уніформі Січових стрільців, озброєні австрійськими рушницями й мають кулемети. Настрій батальйону — бадьорий».

Прибуття Студентського куреня до Крут майже співпало в часі з телефонною розмовою, яку вів Аверкій Гончаренко з командуючим однієї з більшовицьких військових груп Муравйовим. Радянський воєначальник зателефонував до А. Гончаренка з ультиматумом. Упевнений у своїй перемозі, він порадив захисникам Крут відмовитись від спротиву й урочисто зустріти «переможну Червону Армію», приготувавши на її честь обід. За це Муравйов обіцяв зберегти студентам та юнкерам життя. Муравьйовська амністія, щоправда, не поширювалась на командний склад «українських контрреволюціонерів», яких співрозмовник А. Гончаренка погрожував у будь-якому випадку розстріляти.

Аверкій з гідністю відповів, що все для зустрічі готове. Щоправда, наступного дня, ґрунтовно ознайомившись із прибулими вояками Студентського куреня, Аверкій швидко зрозумів, що він отримав далеко не найкраще поповнення. Чимало хто з новоприбулих бійців узагалі не вмів стріляти... Проте на військову підготовку Студентського куреня часу в А. Гончаренка майже не залишилось. За його наказом студенти й гімназисти отримали набої та одяг (теплі шинелі й валянки). А потім разом із бійцями Першої юнацької школи вони почали рити шанців неподалік залізниці. Зробивши це та встановивши на своїх позиціях 18 кулеметів, юнаки зайняли свої позиції: Перша військова школа — праворуч від залізниці, Студентський курінь — лiворуч...

Усі підготовчі роботи поблизу станції були, звичайно, під постійною загрозою зриву, адже будь-якої хвилини міг розпочатися загальний наступ більшовиків. Треба було виграти час. Старшина Зощенко запропонував здійснити бойовий рейд у тил противника залізницею. За його пропозицією на відкритий вагон навантажили одну гармату й кулемет. Незабаром «бронепотяг» вирушив у бік станції Пліски, де зосереджувались ударні сили більшовиків. Влучний гарматний і кулеметний вогонь невеликого загону Зощенка завдав противникові суттєвих втрат і відтягнув час його наступу на Крути...

Проте й той час, що означав для юних вояків останні години мирного життя, пролетів досить швидко. До них невпинно наближалась грізна година, і тоді юні захисники Крут ще не знали, що їм доведеться вести бій в умовах колосально нерівних сил (проти двох юнацьких підрозділів, які нараховували у своєму складі 370 вояків, червоне командування могло кинути понад 5000 своїх бійців). 30 січня 1918 року близько дев’ятої години ранку більшовицька артилерія відкрила сильний гарматний вогонь по позиціях захисників Крут, після якого почався наступ кількох більшовицьких колон. Попереду йшла густа лава червоних матросів-балтійців. Йшли вони, не ховаючись, у повний зріст і майже церемоніальним шагом. У деяких із бійців Студентського куреня навіть склалося враження, що червоні матроси йдуть так, бо не сподіваються зустріти біля станції Крути будь-який серйозний спротив... Насправді ж, на мою думку, то була звичайна психічна атака, за допомогою якої більшовики бажали зломити волю «жовто-блакитних» батальйонів до спротиву. Але українська молодь, яка зайняла місце в шанцях, була налаштована битися до кінця... Наступаючих зустрів влучний вогонь 18 кулеметів, понад 300 рушниць й однієї гармати. Свідки тих боїв зазначають, що більшовицькі війська зазнали під час цієї атаки численних утрат і змушені були відійти на вихідні рубежі. Незабаром вони знову пішли на штурм Крут, але їхній новий напад знову спіткала невдача. Потім були успішно відбиті третій і четвертий напади. Узагалі юні бійці відстоювали станцію Крути протягом шести довгих годин...

Є підстави вважати, що захисники залізничної станції могли протриматись на своїх позиціях набагато довше. Однак поступово в них закінчились набої, до того ж, ніби змовившись, почали псуватися й замовкати старі скоростріли (так часто в період Громадянської війни називали кулемети). А тим часом на Крути рушили нові лави червоних. Одній з них удалося практично без втрат дістатися самої лінії шанців. Прокричавши свої гасла: «Смерть буржуям!» і «Хай живе революція!», радянські вояки кинулися в багнетну атаку...

То був жорстокий, кривавий бій, в якому загинуло чимало захисників Крут. Більш того, незабаром майже всі вони опинилися в оточенні під загрозою повного знищення. З великими зусиллями пробившись крізь вороже кільце, українські юнаки, зазнаючи втрат (тоді загинув сотник Омельченко), змушені були відступати до самої станції. Вони тоді не знали, що на той час один із більшовицьких загонів уже захопив її. Витримавши ще один бій з ворогом, підлеглі А. Гончаренка відбили свої ешелони в більшовиків і, завантажившись на них разом із своїм командиром, залишили станцію Крути...

Так закінчилося для України 30 січня 1918 року. Під час багаточасового бою за Крути загинуло близько 50 юних солдатів УНР. Підкреслимо, що втрати, які вони завдали більшовицьким воякам, були значно більшими. Відомо, що під час боротьби за цю залізничну станцію радянські війська втратили вбитими й пораненими близько 300 чоловік. Не можна не сказати й про те, що безперечна мужність і стійкість юних захисників станції викликала велику повагу навіть у їхніх ворогів. Один із більшовиків — свідок тих подій — зазначив у своїх спогадах: «Ми поважали хороброго ворога».

Але, звичайно, поважати цих молодих людей, які вступили в нерівний, жорстокий бій за Батьківщину, можна i варто не лише за це. Юні воїни заслуговують на велику повагу, перш за все, за свою безумовно високу громадянську позицію. Вона — й про це слід, нарешті, сказати відверто — виявилася незрівнянно вищою за позицію тодішніх українських керівників, яким, на відміну від багатьох молодих захисників України й Крут, котрi, незважаючи на свій подвиг, залишилися безіменними, вдалося назавжди увійти до української історії.

Володимир Горак

________________________________________________________________________

Подвиг під Крутами: естафета жертовності

29 січня 1918 року кращі представники української молоді поклали життя на вівтар Вітчизни

Реальна, правдива, не фіктивно-«цукеркова» незалежність завжди досягається в боротьбі. Інакше й бути не може: жива історія є річчю, вельми далекою від сантиментів, і свідчить, що справді глибинні, революційні зсуви в житті нації, суспільства відбуваються не через ідеалістичне братання «усіх з усіма», а як результат доволі жорсткого зіткнення інтересів. Адже частина соціуму закономірно чіпляється за старий лад, не бажаючи жодних революцій, а надто якщо саме такий жорсткий вибір постає на порядку денному, а час пустопорожніх псевдореволюційних декларацій явно спливає. Ситуація стає ще трагічнішою в тому разі, коли в перебіг подій брутально втручаються зовнішні сили.

Саме така трагедія розгорталася на теренах України у січні кривавого 1918-го. Вище політичне керівництво новопосталої Української Народної Республіки, остаточну і повну незалежність якої (згідно з ІV Універсалом, виданим Центральною Радою) було проголошено з фатальним запізненням, лише 22 січня 1918 року (а в політиці дуже важливо вчасно позбуватися ілюзій!), виявилося нездатним захистити крихку національну свободу. Нездатним передовсім тому, що ліві керманичі Центральної Ради, безперечно, справжні патріоти України, щиро (і наївно!) вірили в дієвість міфічної «соціалістичної» солідарності з «лівим» ленінським урядом червоної Росії. А дійсність виявилася украй жорстокою: більшовицька імперія, спадкоємиця імперії Романових, була таким же запеклим ворогом незалежності України, як і попередники-царі, фактично вже на початку 1918 року ставши на позиції «єдиної і неділимої» (під облудними гаслами про «єднання пролетарів усіх країн»). Отже, суперечку розв’язували вже не силою аргументів на мітингах, а силою зброї (бо відбулася інтервенція більшовиків!). До цього Грушевський, Винниченко, інші українські керманичі виявилися неготовими.

Проте до цього були готові три сотні палких українських юнаків, які вповні розуміли, що Вітчизну варто захищати, якщо треба — зі зброєю в руках, а це означає бути готовим віддати за неї життя. То були переважно студенти, що навчалися в Києві, хлопці 17—22 років, більшість яких ніколи не брала участі в жодних бойових діях. Завдання, поставлене перед ними (стримати більшовицькі об’єднання під командуванням Муравйова, що саме тоді швидко просувалися до Києва), молоді українці воістину виконали із честю (тут слід особливо підкреслити роль молодого офіцера-професіонала Аверкія Гончаренка, який очолював курінь юних бійців). Більшість із них полягла на полі бою, під станцією Крути на Чернігівщині, але героям вдалося на цій ділянці фронту бодай на один-два дні затримати рух інтервентів до української столиці (йдеться, зауважимо, про Київ, не про Харків!).

За роки незалежності вже склалася патріотична традиція щорічного, 29 січня, ушанування пам’яті Героїв Крут. Звичайно, має певне значення, на якому саме рівні (офіційному, партійному або винятково громадському) буде найближчої неділі відзначено цю славетну річницю. Але незрівнянно важливо: чи засвоїть (і якою мірою) те молоде покоління українців, котре вступає в життя саме зараз, у добу панування цинізму, демагогії та холодного розрахунку, коли понад усе ставиться виключно особистий інтерес, засвоїти трагічний урок Героїв Крут: за свободу обов’язково потрібно боротися.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

2012-01-27 17:21:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар