Досвяткуємося? - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Досвяткуємося?

Досвяткуємося?

Петро Кралюк

Була надія, що цього року ми відзначатимемо завершення Другої світової війни не по-російськи – разом із цивілізованою Європою. Справді, наші верховники ніби запропонували зробити це не 9, а 8 травня, коли Німеччина підписала капітуляцію. Навіть у Верховній Раді урочисте засідання провели. Проте, схоже, засідання це робилося для країн ЄС. А для народу, як і раніше, святкувалася «перемога над німецько-фашистськими загарбниками» 9 травня. Телевізія крутила типове радянське кіно про війну і німців. А органи влади на місцях давали рознарядку влаштовувати різні урочистості саме на цей день.

ЧИ БУЛА ПЕРЕМОГА?

Йосиф Віссаріонович Джугашвілі, він же Сталін, встановив для радянських людей «день перемоги» 9 травня. Дехто пояснює це таким чином: мовляв, капітуляцію підписали вночі, тоді в Москві було вже не 8, а 9 травня. Хоча не думаю, що ця «математична точність» була основним аргументом. Вождю народів ходило про те, аби в СРСР було не так, як у Європі.

Правда, батько Сталін, відсвяткувавши «день перемоги», швидко його відмінив – з 1947 р. цей день перестали широко відзначати. Певно, були на те причини. Все-таки вождь народів сподівався на кращі результати. Саме він був основною фігурою в підготовці Другої світової. Як великий політичний шулер, Сталін свідомо підштовхував менш досвідченого шулера, Адольфа Гітлера, на розв’язання війни в Європі. Бо хіба не Радянський Союз готував фахівців для німецької армії? І чи не завдяки пакту Молотова–Ріббентропа почалася Друга світова? І хіба не відкриття Радянським Союзом «другого фронту» на сході призвело до швидкої капітуляції Польщі й розв’язало Гітлеру руки для війни з Францією та Англією? Зрештою, хіба не СРСР щедро надавав сировинні ресурси Німеччині в 1940 р., коли та воювала на Заході? Сталін сподівався, що Гітлер підкорить значну частину Європи і знесилить себе. Тоді можна буде відносно легко розгромити Німеччину, а «старенька Європа» опиниться в міцних обіймах батька народів. Не треба читати Віктора Суворова, достатньо прочитати «канонічну» радянську десятитомну «Історію Великої вітчизняної війни», аби зрозуміти, що на початку німецько-радянської війни в 1941 році радянські війська, дислоковані на західному кордоні СРСР, готувалися не до оборони, а до наступу. Однак хитрого Сталіна обіграв менш досвідчений хитрун Гітлер. Він почав наступ за кілька тижнів до того, як це мала зробити Червона армія. Справді, наступ німецьких військ для радянського керівництва виявився неочікуваним. Червоноармійці, будучи не готовими до оборони, панічно відступали. Тисячі радянських вояків здалися в полон. Протягом літа й осені німецькі війська захопили значну частину європейської території СРСР, вони стояли біля воріт двох столиць – Москви й Ленінграда. Сталін та його оточення всерйоз думали про евакуацію з Кремля.

У такій ситуації радянське керівництво змушене було піти на союз із «клятими імперіалістами» – США, Англією та їхніми союзниками. Якби не цей союз, Радянський Союз не мав би шансів перемогти Німеччину.

Сталін, який був одним із головних розпалювачів Другої світової війни, так і не зміг в ході її досягнути своїх цілей – не вдалося йому підкорити всю Європу, лише її частину. Словом, перемога була неповною. Але було ще питання – яка ціна цієї напівперемоги. Занадто високою виявилася вона. Мільйони вбитих та скалічених на фронті – адже радянські полководці воювали не умінням, а числом. Зрештою, з втратами особливо не рахувалися. Для радянських очільників люди були просто «людським матеріалом». Навіть сьогодні ми не знаємо точної цифри втрат Радянського Союзу під час Другої світової.

Зрештою, в 1945 р. війна для Сталіна не закінчилась. У Прибалтиці, в Західній Україні діяло антикомуністичне підпілля й діяли партизани. Треба також було упокорити країни, які опинилися в «соціалістичному таборі». Рано було святкувати перемогу.

А тепер давайте замислимось, що означала капітуляція Німеччини 8 травня 1945 року? Так, упав нацистський тоталітарний режим, впали і його союзники. Але що прийшло на зміну?

На теренах Центральної Європи та на Балканах не без підтримки СРСР встановилися тоталітарні комуністичні режими. Країни «благополучного Заходу» отримали спільні кордони з країнами, де встановилися ці режими. Між демократичним Заходом і тоталітарним «соціалістичним табором» почалася так звана холодна війна й виснажлива гонка озброєнь, яка супроводжувалася воєнними конфліктами в країнах «третього світу» (Корея, Індокитай, Африка, Близький Схід, Афганістан). Словом, війна скінчилася – хай живе війна.

Та це ще далеко не все. Подивимось, що робилося після «великої перемоги» на тих теренах Європи, які опалила війна. У т.зв. країнах народної демократії, котрі опинилися в сфері впливу радянського Союзу, розпочалися жорстокі репресії проти небажаних елементів. До того ж, у деяких з цих країн, як, наприклад, у Польщі, реально йшла партизанська війна проти комуністичного режиму. І все це супроводжувалося масовими депортаціями. Депортували німців із Пруссії; українців з їхніх етнічних територій у «народній» Польщі та Чехословаччині; поляків, чехів, словаків – із Радянського Союзу в їхні «соціалістичні» країни і т.д. Рахунок йшов на мільйони. Далеко не завжди ці депортації були добровільно-примусовими. Часто, як це було з переселенням німців чи з українцями під час акції «Вісла», депортації мали відверто репресивний характер, під час яких гинули люди.

А що робилося в країні, яка перемогла у «Великій вітчизняній війні»? Кривава партизанська війна в окремих регіонах СРСР, переважно на заході. Масові репресії, в т.ч. проти людей, які опинилися в німецькому полоні. Депортації цілих народів (кримських татар, чеченців та ін.). Часткові депортації, як це було в Україні й Прибалтиці, котрі мали елементи етноциду.

Якщо це перемога, то що таке поразка?

Тому не дивно, що в цивілізованій Європі не святкують бравурно «день перемоги» в Другій світовій війні. Для них, радше, це трагедія, яка потребує адекватного осмислення.

До речі, останнім часом у нас поширюються різного роду міфи: мовляв, якби не звільнили від час «Великої вітчизняної» Україну від німців, то не було б нині нашої держави. При цьому іноді згадують те, що Гітлер та його оточення збиралися перетворити землі України в свою колонію, де б правили німецькі переселенці, а місцеве українське населення виконувало роль «унтерменшів», тобто слуг. Але давайте подивимося, чи не таку «етнічну політику» проводила щодо України радянська влада, в т.ч. й у післявоєнний період? Хіба не присилали сюди росіян, щоб ті займали керівні посади в республіці? Натомість, талановитих українців переманювали в столицю СРСР та інші російські міста, де ті, як правило, втрачали своє етнічне обличчя. І хіба основна маса українського населення України не перетворювалася в таких собі «радянських унтерменшів», уділом яких була важка праця в колгоспах чи на індустріальних новобудовах. Цікаво відзначити, що в Україні в процентному відношенні кількість українців із вищою освітою поступалася такій кількості росіян, євреїв та деяких інших національностей. Натомість у США й Канаді за цим показником українці були лідерами. Чи випадково це?

Давайте чесно визнаємо: те, що ми нині маємо аморфну націю, яка не має чітких орієнтирів, ефективної національної еліти, розвинутої національної культури, не вміє адекватно реагувати на світові виклики – це результат довготривалої радянської етнополітики, де «велика перемога» 1945 р. займає не останнє місце.

МІФ 9 ТРАВНЯ

Сталіну не потрібна була правда про Другу світову війну. Адже тоді треба було визнати, що він є одним з її розпалювачів. І що завдяки йому загинули мільйони людей. Саме він та його кліка мали б сидіти на Нюрнберзькому процесі. Але ж переможців не судять!

Радянський агітпроп, щоб «заглушити» правду про Другу світову, вигадав міфологему «Велика вітчизняна війна» (промовиста алюзія до Вітчизняної війни 1812 р.). А ще цей агітпроп системно поширював думку, ніби вирішальне значення для перемоги над гітлерівською Німеччиною мали бої на німецько-радянському фронті та що взагалі роль країн Заходу майже була ніякою. Радянський народ у це вірив. А що йому залишалося в умовах тоталітаризму, коли всі мас-медіа й численні пропагандисти просували саме такі «правильні ідеї»?

Та ось Сталін помер. Незадовго після цього почалася відлига. Багато ще було живих ветеранів. Та й правда про реальну війну не стерлася в їхній пам’яті. Багато чого вони пам’ятали такого, що не дуже було до вподоби батькові народів та й іншим тодішнім радянським очільникам. Правда ця (хай і дозовано) почала виходити на поверхню, зокрема в художніх творах письменників-фронтовиків. Процес цей міг би зайти далеко. Та його «вчасно зупинили».

Відлига закінчилась, почалася благословенна «епоха застою». Саме тоді радянський очільник, «дорогий» Леонід Ілліч Брежнєв вирішив відновити широкомасштабне святкування 9 травня як «дня перемоги», зробивши його святковим вихідним. Почалося цілеспрямоване розкручування міфу 9 травня. Тут була своя логіка. Колишні комуністичні ідеологеми працювали погано. Хто, приміром, у СРСР у 60-70-х рр. ХХ ст. всерйоз вірив у «світову революцію»? Навіть у перемогу комунізму в окремо взятій країні, тобто СРСР, вірилося все менше – особливо коли доводилося порівнювати з успіхами «загниваючого Заходу». Але ж потрібна була якась мобілізаційна ідея. Очевидно, радянські керівники вирішили не замахуватись на велике, як це робили їхні попередники, а обмежилися малим. Ніякої «світової революції» й, відповідно, конфронтації з Заходом. Комунізм – це далека перспектива, тому поки хай радянські люди поживуть в умовах «розвинутого соціалізму». І все ж у радянських людей є великий предмет гордості – вони перемогли у «Великій вітчизняній війні», «врятували Європу від коричневої чуми».

На цю ідею «перемоги» протягом тривалого часу ефективно працювала система радянського агітпропу. У масовому порядку писалися різні мемуари радянських полководців та інших «правильних» учасників «Великої вітчизняної війни», художні й художньо-публіцистичні тексти, знімалися кінофільми, створювалися пісні, де прославлялися радянські «воїни-визволителі». Наукові інституції (звісно, в правильному ідейному руслі) вивчали історію «Великої вітчизняної». Створювався культ «героїв» війни як на всесоюзному рівні (наприклад, таким став маршал Жуков), так і на рівні місцевому – для цього спеціально віднаходили «героїв місцевого значення». У містах і селах масово ставили пам’ятники воїнам «Великої вітчизняної», відкривали відповідні музеї, пам’ятні місця тощо. Апогеєм цього всього було широкомасштабне святкування 9 травня.

За більш ніж 20 років (а це, вважайте, зміна одного покоління) агітпроп у свідомості радянських людей зумів створити «міфологічну реальність» про «Велику вітчизняну війну», яка до реалій Другої світової мала приблизно таке відношення, як давньоруські билини до подій історії Київської Русі. У цій «реальності» радянські полководці поставали вмілими стратегами, воїни – мужніми й героїчними людьми, працівники тилу – самовідданими в своїй праці на благо вітчизни. І всі вони вірили рідній Комуністичній партії, яка вела їх до перемоги. Звісно, були винятки. Але як без них обійтися?

У цій «міфологічній реальності» «Велика вітчизняна» поставала як боротьба добра (радянські люди) із силами зла (німецькі фашисти), яка, зрозуміло, завершувалася перемогою добра. До речі, в СРСР у широкому вжитку був термін «фашизм», незважаючи на те, що гітлерівці себе іменували нацистами. Давалася взнаки «добра традиція» радянської пропаганди, яка ще з 20-х років ХХ ст. використовувала термін «фашизм» у суто негативному плані, протиставляючи його комунізму. Навіть соціал-демократів радянські пропагандисти називали соціал-фашистами.

Міф 9 травня, витворений у часи «застою», справді непогано прижився. На той час пам’ять про реальні події Другої світової війни відходила в минуле. Молоде покоління не знало її жахів і сприймало радянські міфи про цю подію як правду. Щодо ветеранів, то вони загалом були «приручені». Коли хтось із них, як, наприклад, письменник Микола Руденко чи генерал Петро Григоренко, намагалися сказати свою правду, яка йшла в розріз із правдою радянською, з ними не церемонились. І особливо не звертали увагу, що вони ветерани. У часи «застою» знову запрацював репресивний апарат. Тому більшість ветеранів воліли мовчати. А якщо їм давали слово, то вони говорили «правильну правду». А те, «як насправді було», тримали при собі. Зрештою, ветеранам влада почала давати різного роду подачки, приділяла їм певну увагу, вони перетворювалися в своєрідний «привілейований клас». Тому виступати їм проти влади не було сенсу. Вони грали за її правилами.

Те, наскільки міф 9 травня був маніпулятивним, засвідчила епопея з «Малою землею» «дорогого» Леоніда Ілліча. У останні роки правління цього радянського керівника почав творитися його культ як полководця «Великої вітчизняної». З’явилася книжечка «Мала земля» під його іменем, пропаганда почала розказувати про велике значення т.зв. «малої землі», у боях за яку брав участь Брежнєв, на «малій землі» біля Новоросійська спорудили величний монумент. Якби Брежнєв прожив ще років зо п’ять, перебуваючи на посаді генсека, радянські люди, певно, повірили, що головною битвою «Великої вітчизняної» була битва за «малу землю». Цікаво, що ветерани не виступали проти цієї маніпуляції, хоча багато хто розумів її фальшивість.

За великим рахунком, міф 9 травня став своєрідною громадянською релігією комуністичної системи пізнього СРСР. Ця дата сакралізувалася, її відзначення перетворювалося в своєрідне священнодійство із вшануванням мертвих героїв, які чимось нагадували святих, і живих ветеранів як свідків священної події. «Міфологічна реальність», витворена радянською пропагандою, трактувалася як священна, а посягання на неї – як блюзнірство.  

ЩО НАМ РОБИТИ З РАДЯНСЬКОЮ ПАМ’ЯТТЮ?

Радянський Союз відійшов у минуле, але витворені ним міфи продовжують жити. І один з головних серед них – міф 9 травня, «великої перемоги». На пострадянському просторі лише в Прибалтиці зуміли відмовитися від цього міфу. У Росії,а також у Білорусії останнім часом він цілеспрямовано використовується владою, ставши інструментом державної політики.

В Україні ж склалася дивна ситуація. Спроби переформатувати його на український лад виглядали і виглядають досить сумнівно. Це приблизно те саме, коли зараз розмальовують пам’ятники Леніна в синьо-жовті кольори або надягають на них сорочки-вишиванки. Ленін від цього не перестає бути Леніним. Так само і міф 9 травня. Якщо надати йому синьо-жовтого антуражу, він не втратить своєї радянськості.

За великим рахунком, міф 9 травня в Україні був пущений на самоплив. Українська влада його не розкручувала, але за інерцією продовжувала підтримувати. Зате проросійські мас-медіа, які реально домінують в Україні, певно, не без вказівки з боку російського керівництва зуміли його розкрутити. Під шумок цього міфу набула поширення георгіївська стрічка як один із головних символів російськості, також формувалися стереотипи, що національно свідомі українці – це фашисти, а їхні предки разом з «німецькими фашистами» воювали проти радянських антифашистів. Тому міф 9 травня й витворені ним стереотипи активно використовувалися у гібридній війні проти України в Криму, на Донбасі та в інших регіонах.

Цьогорічні події показують, що українська влада так і не знає, що їй робити з радянським міфом 9 травня. З одного боку, 8-го ми ніби разом із цивілізованою Європою відзначаємо день закінчення Другої світової війни, а наступного дня бравурно святкуємо «день перемоги у Великій вітчизняній війні» з ходінням до «сакральних» «місць слави», роздачею «солдатської каші», «наркомівських сто грам» і т.ін.

Схоже, українська влада так і не хоче зрозуміти, які наслідки для України може мати підтримка (хай і пасивна) радянських міфів. Адже не секрет, що однією з вагомих причин втрати і Криму, і частково Донбасу було те, що саме в цих регіонах зберігала сильні позиції радянська міфологія. У «потрібний момент» вона спрацювала. Не хотілося б, щоб таке повторилося в майбутньому.

Теги:
2015-05-20 15:00:29
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар