Доля українця Івана Козяра в контексті людиноненависницької доби - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Доля українця Івана Козяра в контексті людиноненависницької доби

Доля українця Івана Козяра в контексті людиноненависницької доби

Ігор СЮНДЮКОВ, День»

«Століття-вовкодав», за визначенням О. Мандельштама, було нещадним до людської гідності, зрештою, до самого людського життя — це хиже «червоне століття» ламало без щонайменшого жалю мільйони доль, перетворюючи ці долі на «табірний пил», ґвалтувало з тваринною хтивістю святі ідеали й чисту віру, робило все, аби залізом і кров’ю, голодом та колючим дротом ГУЛАГів і нацистських концтаборів залякати народи, показати їм: ви — не гурт вільних особистостей, ви — ніщо, нуль, хоч і співали: «Человек проходит как хозяин необъятной Родины своей...»

Людина, про яку ми хотіли б розповісти читачам, українець Іван Козяр (1904—1989) повною мірою відчув на собі всю безмежну жорстокість ХХ століття (та й хронологічно віхи його життя, як бачимо, майже збігаються з початком та кінцем цього століття). Син незалежних трударів, «задля щастя котрих» ніби й робили революцію більшовики (батько — робітник, будував і лагодив залізничні шляхи, мати наймитувала), родом із Іллінецького району сучасної Вінницької області, Іван з 10 років мусив самотужки заробляти собі на життя: батька мобілізували після початку Першої світової війни, мати прогодувати сім’ю самотужки не могла. Однак обдарований хлопчина, попри все це, спромігся здобути добру освіту: закінчив початкову школу, потім — гімназію в Іллінцях, де був одним із найкращих учнів. Коли юнакові минуло 20 років, Івана Козяра призвали до лав Червоної армії, звідти він демобілізувався уже офіцером. Починаючи з 1927 р., Козяр швидко здобув фах бухгалтера-економіста, служив у системі Українського сільськогосподарського кооперативного центру, одружився, згодом працював викладачем в агрономічному технікумі у рідних Іллінцях. Звичайно, він був свідком людських трагедій, Голодомору, репресивних м’ясорубок, але в цілому зберігав лояльність до Радянської влади, щиро вважаючи, що потрібно виконувати доручену справу — бути викладачем, і то кваліфікованим викладачем, бо всі, хто знав Івана Козяра, високо цінували його як фахівця-педагога.

Отож у жодному разі «ворогом народу» Козяр не був. Тим жахливішим було його потрясіння, коли 2 жовтня 1936 р. енкаведисти заарештували Івана, висунувши абсурдне звинувачення у створенні якоїсь «контрреволюційної групи». Місяці допитів, пародія на суд, в’язниця у Вінниці, Одесі та Херсоні — і ось вирок: чотири роки таборів і два роки «ураження в правах» (уже за три-чотири місяці за аналогічну статтю давали як мінімум десять років, якщо не розстріл, так що Івану, сказати б, «пощастило»). Покарання відбував у страшному СибЛАГу, а саме в Алтайському краї та Кемеровській області. Життя Козяру врятувало те, що на лісоповалі, де він працював, стався нещасний випадок: дерево, що впало, покалічило Івана, а його напарник загинув. Але зважаючи на кваліфікацію постраждалого, який став непридатним до фізичної праці, його призначили на роботу за фахом — бухгалтерську й канцелярську. Завдяки цьому він вижив.

У жовтні 1940 року — звільнення з ГУЛАГу (дуже рідкісний випадок!), поневіряння, пошуки роботи, праця на маслозаводі в Іллінцях. Почалася війна. Іван продовжував у 1941—1943 рр. працювати на маслозаводі, уникнувши репресій окупантів, а коли Радянська армія підійшла до Іллінців, Козяр, чудово знаючи, як чинять сталінські опричники з тими, хто «перебував на окупованих територіях» (а тим паче, якщо цю людину вже було засуджено за політичною статтею), рятуючи себе і родину від явної загибелі, назавжди залишив Іллінці, Вінниччину та Україну. Після гранично жорстоких випробувань (існувала в 1945—1946 рр. реальна загроза видачі, загроза в числі десятків і сотень тисяч таких самих біженців, або ж «переміщених осіб», бути депортованим назад в СРСР — згідно з дозволом, що його дала на це західна влада!), Іван Козяр та його родина опинилися в Данії, а 1947 року — в Канаді.

ІВАН КОЗЯР У КАНАДІ. ФОТО З ОБКЛАДИНКИ ЙОГО «СПОГАДІВ», ВИПУЩЕНИХ ВИДАВНИЧИМ ДОМОМ «КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ» 2010 РОКУ

Попри те, що довелося починати буквально з нуля, без грошей, без знання мови, вперта, сумлінна праця, сувора заощадливість в усьому принесли свої плоди. Останні три десятиліття життя Івана Козяра в Канаді — це достаток, повага від людей, спокій. Але одне бажання мучило його: треба написати спогади для західного читача, який не обізнаний (був!) з реаліями сталінського СРСР, щоб простою, ясною, зрозумілою мовою розповісти про своє життя, про все, що пережив в Україні й ГУЛАГу, розповісти Правду про один із найжахливіших тиранічних режимів в історії людства.

Уже в останні роки життя Іван Козяр завершив роботу над своїми «Спогадами» (російською мовою). Цей величезний том обсягом понад 600 сторінок вийшов тепер і в Україні — завдяки подвижницьким зусиллям доктора історичних наук, професора, отця Юрія Мицика та кандидата історичних наук Інни Тарасенко, які здійснили переклад та редагування тексту. Особливий інтерес становлять перший том «Спогадів» («Вовки та вівці») та другий том («Враг народа»). Враховуючи велике морально-очищувальне та пізнавальне значення праці І.Козяра, пропонуємо читачеві фрагменти з неї.

Том 1. «Вовки та вівці». Пролог

«Можна сказати, що майже в кожній країні є вівці і є вовки; життя «овець» багато в чому залежить від кровожерливості «вовків». Щоб хоч трохи врегулювати стосунки між ними і зробити життя можливим, необхідно, щоб «вівці» не були надто сумирними. Тоді «вовкам» довелось би бути помірно кровожерливими...»

Том 1. Розділ «Хто не з нами, той проти нас»

«Я мимоволі замислився, чи буде цікавим читачеві опис сірих, жорстоких в’язниць, голоду, лісозаготівель у Сибіру, опис загибелі людей від голоду, холоду, епідемій і терору... Тоді я відповів собі, що мало в кого була можливість прочитати хоч що-небудь з життя у перші 20 пореволюційних років. Ще менше можливостей у читача прочитати написане очевидцем, який пережив усі етапи життя, сповненого терором, голодом, холодом, репресіями та іншими бідами, що називалося періодом побудови соціалізму та безкласового суспільства. Тому хай ласкавий читач поцікавиться й сірими та похмурими краєвидами, а не тільки яскравими фарбами пропаганди. Будівництво соціалізму у період, який я заторкнув, було майже закінченим у СРСР, а в інших державах цей процес розвивався (і розвивається) на практичному досвіді СРСР. Суспільство не будували і не будують ідеалісти та творці ідей соціалізму-комунізму. Соціалізм і безкласове суспільство будуються на новий манер, за новим зразком не відомої нікому ідеї диктатури, терору, насильства і крові».

Том 1. «Вовки та вівці». Розділ «Жорстока дійсність»

«В часи непу я працював в Українському сільськогосподарському кооперативному центрі у Харкові. В одному відділі зі мною працював чоловік років 38, Сергій Савченко. Він був росіянин, але прізвище змінив на українське, що не заборонялося. Постійно був напівп’яний, мені весь час доводилося допомагати йому по роботі, за це він був зі мною у добрих, відвертих стосунках. Коли керівництво робило йому зауваження за пияцтво та прогули, він казав: «Какое-то дурачье делает мне замечание! Я был и есть больше Вас, я работал чекистом в советах и выполнял большие государственные задания». Його побоювалися. Багато разів увечері за пляшкою Савченко розповідав мені про роботу в ЧК, свою та колег, співробітників. Коли він говорив про це, його очі наливалися кров’ю, обличчям пробігали судоми, стискував пальці на руках. Він пив горілку, запиваючи водою, і за вечір з’їдав не більше половини яйця чи маленького шматочка риби. У цей час він був схожим на звіра, який щойно переміг свою здобич.

ІВАН КОЗЯР НА СХИЛІ РОКІВ

Савченко розповідав, що чекісти працювали тільки вночі, а на роботу завжди йшли під впливом кокаїну. Працювали групами, увечері отримували завдання, кого і де схопити й привезти до в’язниці. Дехто при арешті опирався, таких убивали на місці. Забирали чоловіків, жінок, були випадки, що у в’язницях не розділяли чоловіків і жінок, тому що доля їхня була однакова. Багато з них втрачали розум, жінки кричали, плакали, бачачи у приміщенні вже убитих. Молодих жінок ґвалтували, а якщо вони сильно опиралися — різали їм груди, розтинали статеві органи. Чоловікам ламали руки, виколювали очі і т.д. Але бували випадки, коли схоплених відпускали, якщо вони могли довести, що арештовані помилково. Решта були жертвами. Ніякі розслідування, слідства й суди не проводилися.

Іншим разом він мені розповів, що його дружина також працювала в ЧК, ще до їхнього шлюбу. Його дружина була висока, худа й негарна, але у неї були гарні темні коси і трохи смагляве обличчя. Розповідаючи про неї, Савченко похитував головою: «Ты не можешь себе представить, какая она злая; вот у нее красивые волосы, так она не терпит конкуренции, чтобы какая-нибудь другая женщина имела красивые косы; когда приводили арестованных женщин и у них были красивые волосы, так она вырывала у них волосы вместе с кожей. Она была настоящий чекист», і додавав, що сам він був м’якшим від неї. Колись, коли Савченко працював у Ленінграді, арештували двох дівчат із «буржуазії»; його група мала їх розстріляти. Коли їх вели на розстріл, дівчата йшли повільно і співали «Боже, царя храни», нібито й не боялися смерті. «Я йшов теж повільно і в мене було якесь почуття жалю і я сам собі сказав: я не буду їх вбивати. І стримав слово, я їх не розстріляв, стріляли інші», — згадував Савченко».

Том 1. «Вовки та вівці». Розділ «Неорганізовані «вівці»

«Уряд УНР виїхав за кордон, але боротьба не припинилася. Вона триватиме доти, доки українці та інші волелюбні народи під совєтським режимом не завоюють собі волю та незалежність. Близький час, коли навіть зрадники українського народу, що перебувають на службі у совєтів, стануть до лав активних борців проти совєтів за свободу і незалежність».

Том 1. «Вовки та вівці». Розділ «Масовий голод. 1932—1933 роки»

«Щоб побачити ознаки голоду, необхідно було йти до помешкань людей. Такі ознаки можна було побачити на людях скрізь — на вулицях, у дворах, на городах, на одягу, взутті, на їхніх обличчях, на хатах ззовні і тим більше зсередини. Особливо зовнішні ознаки голоду були помітні на дітях. Напівголодні люди і ті, що часом недоїдали, були злі, навіть люті. Їхня дратівливість була незвичайна, вела до сварок у родинах, з сусідами, рідними та місцевою владою. Такі люди часом надто швидко рухалися, нервували, по два-три рази переказували те саме. Часом вони стояли чи сиділи в задумі, а потім поспішали без потреби і начебто ні про ще не думали.

Ті самі люди, але в стані голоду, були різні. Чим більше люди голодували, тим більше вони ставали тихими, в них слабшали розумові здібності і втрачалася добра пам’ять. люди в ситуації голоду були безпорадні, сумирні й не протестували. Вони мало або зовсім не плакали і не дратувалися, вони не реагували на заспокійливі слова і були байдужі до обіцянок на майбутнє. Люди бажали, щоб їх не турбували і прагнули бути на самоті зі своїми думками. На початку голоду матері непокоїлися за малолітніх дітей, також голодних. Ці страждання матерів були тихі, здебільшого без сліз, до того ж вони начебто покладали всю провину за те нещастя, що їх спіткало, на себе, хоча вони в цьому були зовсім не винні. Потім матері ставили все байдужішими і в багатьох випадках дратувалися присутністю дітей, які скаржилися. Чоловіки в такій ситуації були відлюдькуватіші, байдужіші, безсилі і намагалися перебувати поза сім’єю».

Том 2. «Враг народа». Розділ «Слідчі допити»

«...Разом з усіма іншими ув’язненими один із енкаведистів привів мене до кімнати №72. У ній стояв канцелярський стіл, за яким сидів молодий чоловік віком 27—28 років у формі НКВД. Перед столом стояла дерев’яна табуретка, більше жодних меблів у кімнаті не було. Чоловік, який сидів за столом, указав мені рукою на табурет і сказав низьким голосом «садись», я подякував і сів. Він переглядав папери, інколи дивлячись на мене... Коли він заповнив анкету, дав її мені підписати. Потім запитав: «Чи знаєш ти, за що заарештований?» Я відповів: «Ні». «Не знаєш?» — запитав він знову, а я мовчав. «Отож, — він продовжував, — органами НКВД викрито контрреволюційну організацію, до складу якої належать вчителі агротехнікуму й десятирічки (середня школа), в тому числі й ти як активний член. Попереднім розслідуванням встановлено, що ця контрреволюційна організація здійснювала таємні зібрання, мітинги, приймала рішення і т.д., всі дії були ретельно законспіровані. Доведено також, що головною метою контрреволюційної групи було здійснити збройне повстання проти радянської влади; для здійснення цієї мети членом контрреволюційної організації був учитель Крижановський, він же командир Червоної армії в запасі; але вчитель Крижановський не витримав навіть попереднього слідства і застрелився, що остаточно викрило конспірацію. Я слідчий, моє прізвище Магльований, мені і моєму колезі, його прізвище Волошин, доручено органами НКВД здійснити розслідування всіх дій вашої контрреволюційної бандитської організації і розгромити ваше гніздо». Після короткої паузи Магльований знову почав: «Відповідно до важливості злочину, який підтверджено попереднім розслідуванням, тобі інкримінується звинувачення згідно зі статтею 54 (укр.), параграфи 2 і 11 Кримінального кодексу, за яку передбачено покарання — розстріл та конфіскація майна». Слідчий замовк і пильно подивився на мене. Я хочу запитати всіх, хто мені може відповісти, які нерви, які організми здатні витримати таку екзекуцію, таке варварство, такий терор?»

Із розділу «Епілог»

«Вільна праця у вільній країні, а не рабство у совєтах, дає право на вільне, приємне і корисне життя і для себе, і для країни. Цього і досягла моя родина, додавши до праці розрахунок і економність. Новий Обрій (ми називаємо його «Наш Сяючий Обрій») ми знайшли у милій нам, Богом благословенній Канаді.

22 лютого 1981 року, Вінніпег».

* * *

Ось така трагедія життя в нещадному столітті — трагедія зі щасливим кінцем...

Теги:
2013-03-22 11:21:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар