Долі української інтелігенції в Росії - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Андрій Безсмертний-Анзіміров » Долі української інтелігенції в Росії
Андрій Безсмертний-Анзіміров

Есеїст, кінокритик. Проживає в США

Долі української інтелігенції в Росії

19 грудня - день народження відразу трьох чудових українських письменників та громадських діячів. Всі троє були репресовані кремлівською владою. Двоє з них - вбиті.

МИКОЛА ФІЛЯНСЬКИЙ

Яскравий український поет, прозаїк, публіцист, музейний діяч i геолог Микола Григорович Філянський народився 18 грудня 1873 в селі Поповка Миргородського повіту Полтавської губернії в сім'ї священика. Закінчивши в 1899 геологічний відділ фізико-математичного факультету Московського Університету, він поступив вчитися в художню студію великого живописця Валентина Сєрова та в архітектурну майстерню професора Шехтеля. У 1903 році Філянський побував у Франції, де вдосконалював свої знання в галузі архітектури та мистецтва і захопився французькою поезією, Літературну творчість поет почав у Москві, в колах поетів-символістів. У 1904 році здійснив подорож Україною і написав працю «Спадщина України», видану в Москві у 1905 р. Вірші почав друкувати з 1906 року в журналах і газетах «Рідний край», «ЛНВ», «Сяйво», «Промінь» та ін. Видав у Москві дві збірки переважно містично-релігійних віршів «Лірика» (1906) і «Calendarium» (1911), в яких розкрився його великий ліричний талант. Його вірші також друкувалися в таких виданнях як "Літературно-науковий вісник", "Досвітні огні", "Промені", "Шлях" та інших.

У 1906-18 роках він працював на Уралі, де був технічним керівником товариства "Російський мармур", але в 1918 році повернувся в рідну Україну. Спочатку завідував агрошколою в селі Яреськи на Полтавщині, потім працював у лісництві в Сорочинцях, в Полтавському краєзнавчому музеї (з 1924), завідував відділом геології Харківського (у той час столиця України) соціального музею імені Артема. Крім того він брав активну участь у комплексній експедиції вздовж дніпровських порогів і був щиро здивований історичним багатством Запорізького краю. Під цим враженням він написав творчу роботу з краєзнавства «Від порогів до моря». У цей же період він написав публіцистичну книгу про будівництво Дніпрогесу, опублікував низку науково-популярних статей.

Історичні знахідки, зібрані під його керівництвом, демонструвалися на виставках у Києві, Харкові та Дніпропетровську. У Запоріжжі вчений розробляв нові експедиції по Дніпру, організував краєзнавче товариство. На перше засідання-відкриття запросив з Дніпропетровська академіка Дмитра Яворницького. З 1930 року до свого арешту очолював власноруч створений музей Дніпробуду. Створена вченим експозиція розміщувалася в декількох класах школи-комплексу № 31. Теперь це приміщення Інженерної академії. У 1936-1937 поет брав участь в оформленні експозицій Центрального історичного музею в Києві.

У 1920-х рр. друкував вірші в журналі «Червоний шлях», видав збірку віршів, повних любові до рідної землі «Цілую землю» (1928), в якій показав себе рафінованим поетом-ліриком. Поетика Філянського – з'єднання традицій української класичної поезії з пошуками нових поетичних форм. Переклав лібрето опери «Пікова дама», вірші Григорія Сковороди на сучасну мову і т.д.

11 жовтня 1937 поет був заарештований у Запоріжжі, де проживав в цей час. Його звинувачували у приналежності до міфічної антирадянської контрреволюційної диверсійно-терористичної організації, в яку нібито він був завербований в 1926 році. 11 січня 1938 на виїзному засіданні Військової колегії Верховного суду СРСР у Києві Микола Філянський був засуджений до розстрілу і наступного дня розстріляний.

МИКОЛА КУЛІШ

19 грудня 1892 народився найвизначніший український драматург Микола Гурович Куліш (1892-1937), режисер, громадський діяч, газетяр і редактор, діяч української освіти, педагог, ветеран 1 Світової війни і Червоної Армії. Микола Куліш став драматургом, творчість якого відкрила нові напрямки у розвитку світового драматичного мистецтва 20-го і 21-го століть. Жертва сталінського терору. Він вважається одним із провідних діячів Розстріляного Відродження.

З 9 років Куліш навчався в церковно-парафіяльній церкві школи. З 1905 року Куліш навчався в Олешківському (тепер Цюрупинськ Херсонської області) міському восьмикласному училищі. Тут він зустрівся з відомим письменником і перекладачем Іваном Дніпровським, який згодом написав багато спогадів про Куліша. У 1908 році він вступив до Олешківської прогімназії, яка закрилися перш ніж він міг закінчити. У шкільні роки Куліш опублікував кілька коротких віршів і епіграм на рукописні журнали студентів, які дали йому певну популярності серед своїх однолітків. Мешкав на квартирі свого гімназійного приятеля Всеволода Невелля, де й познайомився зі своєю майбутньою дружиною Антоніною Невелль. У 1913 року він пише першу п'єсу «На рыбной ловле» російською мовою, що згодом лягла в основу комедії «Отак загинув Гуска».

У 22 років він вступив до філологічний факультет Новоросійського університету. Однак його освіта була знову перервана через Першу світову війну, коли його мобілізували до війська. Спочатку Куліш служив рядовим у запасному батальйоні і перед відправкою на фронт захотів побачити свою наречену Антоніну, яка була вчителькою у селі за 72 версти від казарми. Тому він самочинно залишив казарму, через що отримав покарання від полковника, хоча й не дуже суворе. У 1914 році полковник відправив його до Одеської школи прапорщиків, після закінчення якої він вирушає на фронт. 1915–1917 роки він проводив на передовій, продовжує писати твори. Здебільшого це були вірші й невеличкі драматичні сцени. Деякі його поезії друкувалися у армійській газеті, а одноактні п'єси розігрували солдати. Перша світова війна погано відбилася на здоров'ї Миколи Куліша: у нього поранення, контузія, посилення критичних настроїв. У 1917 році, вже будучи офіцером, Микола Куліш під час Лютневої революції стає на її бік, пов'язуючи з цим свої надії на побудову гуманістичного і справедливого суспільства.

У липні 1919 Микола Куліш формує в Херсоні Дніпровський селянський полк у складі Червоної Армії. З цим полком він згодом захищав Херсон і Миколаїв від сил Денікіна. Під час голоду 1921–1922 років Куліш усяко намагався допомогти школярам і учням. Події цього періоду життя він зображує у документальній повісті російською мовою «По весям и селам». Цей твір складається із двох частин «Из записной книжки 1921 года» та «Из записной книжки 1922 года» (опубліковані в одеському педагогічному журналі «Наша школа» № 3,4-5 за 1923 р.). У ньому Микола Куліш використовує елементи художньої оповіді, публіцистичні міркування, документалізовані спостереження, за допомогою яких описав голод в Таврії.

В Одесі письменник стає членом письменницької спілки «Гарт» (В. Еллан-Блакитний, І. Кулик, В. Сосюра, В. Поліщук, М. Йогансен, П. Тичина, О. Довженко, М. Хвильовий, та інші). Цікавиться культурним, літературним і мистецьким життям України свого часу. У цей час переписувався з Дніпровським та іншими відомими культурними діячами. У тому ж році Куліш переїхав до Харкова, де він зустрівся з різними видатними українськими письменниками і поетами, таких як Остап Вишня, Юрій Яновський, Володимир Сосюра та багатьма іншими. Тут Куліш став членом ВАПЛІТЕ і працював з трупою театру «Березіль» та його режисером Лесем Курбасом, з яким Микола Куліш знайомиться у 1925 році.

У листопаді 1926 він був обраний президентом ВАПЛІТЕ по січень 1928. У 1926–1928 Куліш входив до складу редакційної колегії журналу «Червоний Шлях». З кінця 1929 — член президії нового літературного об'єднання «Пролітфронт». Адміністративне втручання посадовців від культури у творчі справи, посилення політичного тиску, навішування націоналістичних ярликів примусили літературне об'єднання самоліквідуватися в січні 1931 року. Куліш переїхав з Харкова до рідної Херсонської області. Спостерігаючи Голодомор 1933-го він все більше засмучувався через революційні ідеї. За цей час його п'єси «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната» були визнані як ворожі комуністичному режиму.

На першому всесоюзному з'їзді радянських письменників, що відбувся 17 серпня — 1 вересня 1934 року Миколу Куліша оголосили буржуазно-націоналістичним драматургом. 19 серпня на ранковому засіданні І. Кулик у своїй доповіді про напрямки розвитку української літератури охарактеризував Миколу Куліша як митця, що є представником «виявів націоналізму» в драматургії, та як художника, «більшість п'єс якого є відверто націоналістичними і ворожими нам» і зазначив, що на них базувалася робота театру «Березіль», коли ним керував Лесь Курбас. Кулику це не допомогло: в 1937 році він був розстріляний, як нібито англійський шпигун. Тоді ж була арештована і розстріляна його дружина - українська поетеса Люциана Піонтек (німкеня за походженням).

У грудні 1934 року, після похорону свого друга Івана Дніпровського, Миколу Куліша було заарештовано органами НКВС і звинувачено у приналежності до націоналістичної терористичної організації і зв'язках з ОУН. Під час судового процесу у «Справі боротьбистів» в березні 1935 року виїзною Військовою колегією Верховного суду разом з Г. Епіком, Є. Плужником, В. Підмогильним, О. Ковінькою та іншими засуджений до 10 років Соловецьких таборів. На Соловках утримувався в суворій ізоляції. 3 листопада 1937 року, за постановою особливої трійки НКВС, розстріляний в урочищі Сандармох Медвеж'єгорського району (Карелія), разом із Валер'яном Підмогильним, Юрієм Мазуренком та Григорієм Епіком. Всі вони були представниками знищеного Кремлем українського Розстріляного відродження.

МИКОЛА РУДЕНКО

19 грудня 1920 народився відомий засновник Української Гельсінської Групи Микола Данилович Руденко; 1920- 2004), український письменник, філософ, просвітитель, громадський діяч i герой України, дійсний член Української Вільної Академії Наук (Нью-Йорк). Ще навчаючись у школі, друкував свої поетичні досліди в обласній та республіканській газетах. У 1939 році вступив на філологічний факультет Київського університету, але восени того ж року був призваний в армію. Учасник радянсько-німецької війни під час якої був важко поранений.

З 1947 як молодий поет-фронтовик член Спілки письменників України. Працював відповідальним секретарем видавництва «Радянський письменник», редактором журналу «Дніпро», секретарем парткому СПУ. Був популярним письменником. Автор поетичних і прозових творів «З походу» (1947), «Вітер в обличчя» (1955), «Остання шабля» (1959), «Орлова балка» (1970); фантастичних романів «Чарівний бумеранг» (1966), «Слідами космічної катастрофи» (1962); поеми «Хрест» (1976), книг «Найбільше диво — життя. Спогади» (1998), «Енергія прогресу. Нариси з фізичної економії» (1998).

Під час сталінської кампанії проти «космополітів» (1949) відмовився негативно характеризувати єврейських письменників, яких вимагали виключити зі СПУ. На це було потрібно велику мужність. У ті ж роки він також заступився за заслану в Казахстан авторку роману "Людолови" Зінаїду Тулуб.

У 1963 написав листа Хрущову і в Політбюро ЦК КПУ з гострою критикою марксистської теорії. У 1970-ті роки Руденко активно залучився до захисту прав людини, в тому числі національних меншин. Підтримує стосунки з московськими дисидентами. У 1974 році він був виключений з КПРС за антимарксистську діяльність. З 1975 - член Ради групи Міжнародної Амністії. У цьому ж році виключений зі Спілки письменників і затриманий прокуратурою Києва за участь у Міжнародній Амністії i заарештований за «антирадянську пропаганду», але амністований як учасник війни. Позбавлений роботи та офіційного статусу, письменник був змушений працювати нічним сторожем в одному з урядових санаторіїв під Києвом.

Завдяки знайомству з Андрієм Сахаровим Руденко налагоджує контакти з генералом Петром Григоренко (членом Московської Гельсінської групи), письменником Олесем Бердником та іншими. Микола Руденко став одним із трьох першозасновників і першим головою Української Гельсінської Групи. Після консультацій з П.Григоренком, О.Мешко, О.Бердником, І.Кандибою та іншими 9 листопада 1976 р. М.Руденко провів на квартирі А. Д. Сахарова в Москві прес-конференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення Української Гельсінської Спілки. Петро Григоренко та Микола Руденко грали дуже важливу роль у правозахисному русі проти комуністичного тоталітаризму, позаяк були основними зв'язковими між українськими та московськими дисидентами.

5 лютого 1977 був заарештований у Києві й етапований до Донецька, де було порушено справу проти нього і О.Тихого. Суд відбувся 23 червня — 1 липня 1977 р. Руденка засудили до 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання за так звану «антирадянську агітацію і пропаганду». Твори Руденка були кваліфіковані як «наклеп на радянську владу». Рішенням Головліту (1978) всі його твори були вилучені з продажу та з бібліотек СРСР. Він відбував покарання в уральських і мордовських концтаборах. Заслання - на Гірському Алтаї.

О. Тихий і М. Руденко, як і їх ментор генерал Григоренко, розглядалися російськими правозахисниками як дуже важливі, практично незамінні фігури дисидентського руху. Я добре пам'ятаю, як навесні 1983 отець Олександр Мень служив у своїй маленькій підмосковній церкві спеціальну церковну службу за здоров'я Тихого і Руденка. Олекса Тихий помер в ув'язненні у 1984. Микола Руденко, звільнений під тиском громадськості у 1987 емігрував за кордон до Німеччини, потім до США. Працював на радіостанціях «Свобода», «Голос Америки». 1988 — позбавлений громадянства СРСР. 7 вересня 1990 Руденко повернувся в Україну. Відновлений у громадянстві, реабілітований. З 1997 член Республіканської Християнської партії.

2014-12-19 13:03:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар