До чого прагнула і як боролась ОУН 83 роки тому - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » До чого прагнула і як боролась ОУН 83 роки тому

До чого прагнула і як боролась ОУН 83 роки тому

Римські щоденники українського націоналіста
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Ідейний та організаційний розвиток українського націоналістичного руху кінця 20-х — початку 30-х років минулого століття — це винятково драматична, наснажена гарячими політичними пристрастями, іноді  конфліктами, суперечками, пошуками нових шляхів розвитку сторінка нашої історії. Сторінка й досі не вивчена, що дозволяє і в наші дні довільно інтерпретувати, а то й навмисно спотворювати цю історію. Аби уникнути «кривого дзеркала» різноманітних фальсифікацій, необ’єктивного, м’яко кажучи, тлумачення історії ОУН, коли, з одного боку, зводять наклеп на засадничі принципи цієї організації, оголошуючи як світоглядний «простір», так і політичну практику Євгена Коновальця та його соратників суціль «фашистською», «нацистською» (таще й плутаючи ці два терміни!), «терористичною», «людиноненависницькою» тощо, а з іншого  —  безмежно ідеалізують, глорифікують, по суті міфологізують цю ж історію ОУН, спеціально ретушуючи, «виводячи з поля розгляду» певні спірні й суперечливі моменти, яких теж було чимало, отже, аби уникнути цього, найкращим способом є й буде звернення до достовірних документальних першоджерел.

Серед такої високоякісної історичної літератури, присвяченої ранньому етапу становлення й розвитку ОУН, на особливу увагу заслуговує багатотомне фундаментальне видання спогадів і листів Євгена Онацького (1894 — 1979), відомого українського науковця, громадського діяча, публіциста, дипломата, дослідника минулого України, філософа, лексикографа, від 1927 року — фактичного провідника української громади в Римі, а в роки Другої світової війни — зв’язкового між ОУН в Європі та американським континентом. Ця документальна епопея, названа автором коротко й просто «У Вічному місті», дає об’єктивне, усебічне і грунтовне уявлення про історію українських націоналістичних організацій у Європі (передовсім, звичайно, ОУН), про Італію за часів Муссоліні, про зовнішньополітичну програму Євгена Коновальця та його оточення, про ставлення чільних європейських урядів тих років (італійського, британського, німецького — до приходу нацистів до влади — певною мірою французького та польського) до «українського питання», тобто до невід’ємного права українського народу на державну самостійність. Нотатки Євгена Онацького, в той період (1930 — 1932 рр.) постійного представника ОУН в Італії, провідного публіциста ОУНівського журналу «Розбудова нації», водночас — співробітника низки впливових італійських газет, а згодом (1940 — 1943 рр., аж до самого арешту нацистами) — викладача української мови в Римському університеті, редактора й укладача «Українсько-італійського словника» (виданий 1941 року обсягом 1736 сторінок), дають нам рідкісну можливість вивчити політичну (й людську) позицію Євгена Коновальця, з яким Євген Онацький вів інтенсивне листування (воно майже повністю наведено у багатотомнику «У Вічному місті»), багатьох особистостей з оточення Муссоліні й тодішнього Папи Римського Пія ХІ, дипломатів різних держав, що працювали в Римі.

Отаку змістовну, багато в чому унікальну книжку створив Євген Онацький, нащадок старовинного козацького роду з гетьманської столиці — міста Глухова на Сумщині. А завершив свій земний шлях пан Євген у далекій Аргентині, в жовтні 1979 року. Видання «У Вічному місті», що давно є раритетом в Україні (щоденники й листи Є. Онацького були оприлюднені торонтським видавництвом «Новий шлях» у 1980 — 1981 рр., і, наскільки відомо автору цих рядків, у нашій державі ніколи не передруковувались), справді варте як уваги вдумливих дослідників, так й широкого загалу читачів, бо коригує, а то й геть розвінчує чимало давніх стереотипів. Сподіваємось, наведені нижче фрагменти з твору Є. Онацького засвідчують це.

* * *

♦ 19 Лютого 1931 Року

«Два дні тому бачив я професора Льо Гатто, секретаря Інституту для Східної Європи, що саме повернувся з Москви, де пробув місяць. Враження виніс просто катастрофальне. Терор незвичайний. Загальне становище в порівнянні з тим, що він бачив перед тим (півтора року тому) погіршилося в тисячу разів. Це — щодо населення, влада ж, навпаки, сильно зміцнилася. Загальне його враження, що не далі як за два роки, а може, й скоріше, треба чекати «великих подій». «Здатність людського терпіння вичерпана до краю». Щодо нас спеціяльно, то він тепер твердо переконаний, що «ключ розв’язки всього питання Східної Європи знаходиться в Україні». Але, на жаль, у самій Україні йому не прийшлося бути.

Говорилося взагалі про те, що буде і що може бути, і з того я мав враження, що мої співрозмовники вірять глибоко, що Франція з Польщею і Румунією дійсно готуються до війни з Совєтами (нагадаємо: це — 1931 рік. — І. С.), яка, мабуть, неминуча, але Італія займатиме в цій війні нейтральну позицію. Бо з Францією вона не піде, але не піде і з Совєтами, бо одна річ — економічні спекуляції, а друга річ — воєнна спілка, і то тим більше, що з вибухом війни ввесь інтерес Італії до Совєтів муситиме впасти, бо Совєти не зможуть більше висилати Італії свої сирівці.

Ось Вам усі мої новини, Вельмишановний і Дорогий Пане Полковнику». (Звіт був адресований Євгену Коновальцю).

♦ Березень 1931 року

«Взагалі, на українську справу у Ватикані дивляться широко, а щодо Польщі зокрема, то вважають, що Польща не тільки не дотримала щодо українців своїх інтернаціональних зобов’язань, але — що страшніше! — не дотримала зобов’язань католицьких, відбиваючи народні українські маси від визнання Папи, до якого легко могло б прийти, коли б поляки поширювали східний обряд і не переслідували української мови й культури». (Узагалі, активно протидіючи різними засобами, аж до замахів на представників влади, політиці «пацифікації», що її тоді здійснював Пілсудський, Євген Коновалець серйозно розраховував на дипломатичне сприяння урядів Ватикана та Італії. Інша річ — наскільки виправдались ці розрахунки. — І. С.)

♦ Квітень 1931 року

«У приміщенні нашого Клюбу — Асоціяції Закордонних Журналістів у Римі — Управа Асоціяції зробила прийняття для членів дипломатичного корпусу. Було багато цікавих людей. Але мені якось випало просидіти більшу частину вечора з новим міністром Фінляндії (тут, очевидно, радше мається на увазі — послом. — І. С.) у Римі, паном Атті. Перед цим він був міністром Фінляндії у Москві. Отже, зрозуміло, наша розмова відразу повернулася на теми життя й відносин в Большевії. До того ж пан Атті побував і в Україні, відвідав Київ, Харків, Одесу...

— Ваше загальне враження? — запитав я його.

— Дуже важке. Особливо щодо виживлення населення. Розуміється, я бачив лише великі міста, але те, що бачив, вражає злиденністю... По усіх усюдах хвости черг і хвости без кінця. Мені з дружиною приходилося теж дуже тяжко по готелях. Іноді просто приходилося голодувати...

— Але ж ви дипломат, і повинні  були б знаходитися у виключному становищі.

— Так, але я не хотів нікого попереджувати про наш приїзд, щоб бути в характері звичайного туриста... Певно, коли б я повідомляв комісаріяти про себе, то мені б нічого не бракувало. Але зате ж я мав нагоду зміряти справжню мізерію народу і мушу сказати, що я просто не можу збагнути здатності російського народу до терпіння. Мені видавалося іноді, що ми тут мали до діла з якоюсь переверсією (збоченням), з особливим видом садизму чи мазохізму, що черпає задоволення у власних стражданнях...

— Чи ви маєте на увазі властиво московський народ, чи ці ваші слова відносяться і до українського народу?

— На жаль, до українського народу я не міг ближче придивитися, бо, повторюю, бачив Україну тільки під час короткої подорожі і то лише по великих містах, де населення ніби нічим не відрізняється від населення Москви чи Ленінграда... Проте, мушу признатися, що в Україні є більше настрою фронди, спротиву, протесту... Пригадую собі, як ми автомобілем приїхали до Харкова і мусіли спинитися десь на вулиці. Нас зараз же оточив натовп, що розглядав нас і автомобіль із такою цікавістю, ніби ніколи не бачив чогось подібного... Але дуже скоро з того натовпу почали долітати до нас різні вигуки, в яких відчувався сарказм, глузування і неприхована неприязнь... Нас прийняли за німців і, пам’ятаю, як мене вразив чийсь вигук із натовпу: «А скільки тепер коштує наш хліб у Берліні?!» Але це був лише один випадок. Терор же загалом такий, що ніякого справжнього протесту ніхто зорганізувати не важиться, а як і поважиться, то зараз же гірко покутує...

— А як виглядає Червона армія?

— Добре. Вона вдягнена і взута. Як мені здається, совєтський уряд може на неї покластися. Правда, в останні часи почали були кружляти різні поголоски, але я сам ніколи не мав нагоди ствердити будь-які випадки недисципліни чи бунту. Поки що — це вірні слуги режиму.

— Так що, гадаєте, совєтський режим стоїть міцно?

— Трудно сказати... Коли говорити об’єктивно, стан у країні дуже невідрадний... населення бідує неймовірно, але, як знаєте, совєтському уряду цілком байдуже до населення... і то тим більше, що те населення виявляє такі неймовірні здатності терпіння.

— Що думають у Фінляндії про український визвольний рух? Чи надають йому яке значення? Чи приймають його під увагу в політичних розрахунках?

— У Фінляндії про Україну і про український національний рух майже нічого не знають. Загально панує думка, що українцям іде головно не так про власну державність, як лише про гегемонію міст, що, мовляв, чому панує Москва, а не Київ, а по суті, мовляв, то лише «братерські» порахунки, і вся євразійська рівнина представляється з національного боку одноціло...

«Ось так думають про нас наші найправдоподібніші спільники в боротьбі проти імперіялістичної Росії» — гірко резюмує Євген Онацький.

♦ Травень 1931 року

«Дивлячись холодно в очі об’єктивній дійсності, треба признати, що московський уряд осягнув в останні місяці на полі міжнародної політики чималі успіхи. Він дуже зручно використав важку економічну кризу різних країн Європи і їх взаємний антагонізм, щоб остаточно поховати на цвинтарі неосяжних мрій антибольшевицькі проєкти економічного ізолювання Совєтів та фінансового бойкоту п’ятилітки.

25 квітня ц.р. представники московського уряду підписали з італійським урядом новий економічно-торговельний договір, що відкриває Совєтам кредити на 350 мільйонів італійських лір для закупна протягом найближчого року різних італійських промислових виробів, потрібних для здійснення п’ятилітки — причому 75 процентів тої суми гарантує перед італійськими промисловцями сам італійський уряд (! — І. С.).

Трохи скорше подібну — але далеко кращу — умову здобули Совєти і в Німеччині, де суму кредиту визначено на півмільярда німецьких марок, або на 2 мільярди італійських лір.

Нема ніякого сумніву, що саме цей прорив на німецькому фронті примусив і Італію поспішитися, — так само, як примушує спішитися польських та чехословацьких промисловців, які рішили, за німецьким прикладом відбути паломництво до Москви по замовлення.

Успіх большевиків у даному разі полягає не тільки в тому, що вони зуміли здобути правду, лише почасти — такі необхідні їм засоби для дальшого форсування п’ятилітки, але й у тому також, що вони в цей спосіб забезпечують себе перед війною, якої в даних обставинах вони бояться, як смерть, і яка в даних обставинах дійсно була б для них смертю.

Недавні арешти українців, що відбулися по всіх більших містах Радянської України, виявляють дуже ясно страх московського уряду перед зростом того українського націоналізму, що не признає ризького миру (про розділ українських земель між Радянською Росією та Польщею, 1921 рік. — І. С.), що в даному випадку арешти мали на увазі зліквідувати не лише незалежницький самостійний рух, який здавався небезпечним Совєтам своїми поборницькими гаслами, на це вказує величезна перевага серед арештованих колишніх галицьких військових і політиків».

♦ Травень 1931 року

Із листа до полковника Євгена Коновальця «Дорогий пане полковнику! В останньому листі я Вам писав, що 3 травня я мав бачитися з Джаніні. Побачення мало відбутися на річних зборах Інституту Східної Європи, де він —  президент, а я — заслужений член. Але реально лише вчора я мав з ним побачення в міністерстві закордонних справ, і ми проговорили хвилин 20. Він мене запевняв, що Італія відноситься до українського руху «з найбільшою симпатією», і при першій можливості це виявить.

Коли я згадав йому про «залізний кулак», що в образі большевицької Росії повис над Європою, Джаніні досить зневажливо посміхнувся:

— Коли від цього «кулака», — сказав він, — відірветься Україна і Кавказ — небагато від нього залишиться.

— Так, — кажу, — це правда. Націоналістичний рух на Україні все зростає, і навіть серед самих українських комуністів знаходиться чимало націоналістів. Але й Москва це розуміє не гірше від нас, як бачите; сьогодні телеграми принесли вістку про розстріл 32 високих урядовців Української Республіки за змову відірвати Україну від Совєтського Союзу. Це показує, що Сталін у цьому відношенні починає вживати всі можливі заходи. Певно, що він цим нашого руху не затримає, бо наші маси вже так розігналися на шляху національного визволення, що ніщо їх не стримає, але це може відбитися дуже від’ємно на плановості й дисциплінованості руху, що може вилитися в форму довшої анархії, суперечної як нашим національним інтересам, так і інтересам усієї Європи...»

* * *

Листи й щоденники Євгена Онацького — не просто холодний, безсторонній літопис людей і подій навколо нього (хоч автор прагнув бути максимально об’єктивним). Їх цінність у тому, що цей твір правдиво віддзеркалює пристрасті, прозріння й помилки яскравих людей тої жорстокої доби смертельних двобоїв. Між іншим, хто сказав, що такого роду двобої залишились далеко позаду в історії?

Теги:
2014-02-27 09:52:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар