Дитинство. Передвоєнний Київ. Роки 1933-1941 - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Дитинство. Передвоєнний Київ. Роки 1933-1941
   

Дитинство. Передвоєнний Київ. Роки 1933-1941

Олександр Парунов

Я завжди був впевнений, що народився на Микільсько-Ботанічній вулиці і тому ніколи не уточнював це питання з батьками. Але судячи з мого “Свідоцтва про народження”, зареєстрованого у Жовтневому районному ЗАГСі, народився я в тому будинку, який був подарований моєму дідусеві власниками заводу “Гретер і Кріванек”, тобто на теперішній Індустріальній вулиці.

До речі, як вона раніше називалася, дізнатися мені не вдалося, та я особливо й не намагався дізнатись. Цікаво, що листи, головним чином, поздоровчого характеру, які мій дідусь одержував  у цьому будинку і які якимсь чудом збереглися, мали дуже лаконічну адресу:

«Въ городъ Киевъ, Машино-заводъ «Гретеръ и Криванекъ», г-ну Александру Павлисъ». 

Тепер про мою хибну впевненість щодо мого місця народження. Справа в тому, що завод “Більшовик” до початку 30-х років був корінним чином  реконструйований  і перепрофільований на випуск обладнання  для хімічної і гумопереробної промисловості. У зв’язку з цим виникла проблема підготовки кадрів, і керівництво заводу прийняло рішення  побудувати профтехучилище. При цьому будувати вирішили біля самого заводу, а саме на тому місці, де стояв наш, тобто, мого дідуся будинок. Виникла необхідність нашого переселення.

Це був 1933 рік. Не знаю, можливо, дідусеві за будинок належало виплатити якусь страховку, або завод, що бурно розростався, вирішив виплатити йому компенсацію, але факт залишається фактом – дідусь купив той будинок на Микільсько-Ботанічній вулиці, який я докладно описав у першому розділі  З розповіді матері я дізнався, що будинок нам продала самотня дочка померлого за кордоном професора Бельговського. Вона  дуже бідувала і їй потрібні були гроші, щоб виїхати до родичів у Ленінград. 

Отже в нове помешкання переїхали мої дідусь і бабуся, мати і батько, тітка Ірина, прабабуся і я, однорічна дитина, якій дали ім’я Алік, а повне моє ім’я за наполяганням батька було чомусь Альбін. Оскільки всі дорослі працювали, а бабуся була зайнята по господарству, то всі турботи про мене, немовляти, взяла на себе прабабуся. Але в 1934 році на 72-му році життя прабабуся Марія Матвієвна Покорна померла, її поховали в Києві на Байковому кладовищі. І до бабусиних клопотів по господарюванню в домі додалася невдячна роль виховательки дворічного хлопчиськи, тобто мене.

Казали, що в ранньому дитинстві я переніс  всі хвороби, які притаманні цьому віку: скарлатину, кір, свинку, запалення середнього вуха, не говорячи вже про застуду і ангіну. Можливо, через це, а, можливо, через те, що був єдиною дитиною, але своїми примхами я, звісно, дошкуляв бабусі на повну катушку. Бабусі доводилося ходити в магазин за продуктами, бо всі були на роботі. 

Алік Шустер в 1,5 роки

Як правило, ми користувалися продовольчими магазинами, розташованими на розі вулиць Саксаганського і Тарасівської і на розі Паньківської і Саксаганського. Бабусі було вже за п’ятдесят, у неї було слабке серце, тому йти туди з гірки їй не складало труднощів, але йти назад по крутих вулицях Тарасівській і Паньківській їй було дуже нелегко. Залишати мене на самоті вдома вона не могла, тому брала за руку і умовляла піти разом з нею. Починалися довгі перемовини, мною виставлялися умови, потім, вже на зворотному шляху мені приходило на розум, що поставлені мною умови були занадто легкі, і я вимагав від бабусі повертатися з півшляху в магазин, щоб купити мені якісь цукерки або морозиво. Або ще один приклад мого чудового характеру.

Пам’ятаю, вже у віці 4-5 років я міг прокинутися серед ночі і учинити без жодного приводу страшенне ревіння години на дві. При цьому мені подобалося, що ніхто не спить, всі метушаться навколо мене і допитуються, що в мене болить. Наші пожильці, слухаючи весь цей безлад  через стіну, обурювалися. Домігшись загальної побудки, я через якийсь час задоволений зчиненим бедламом мирно засинав.

Десь у році 1937-му або 38-му районне керівництво вирішило, що у мого дідуся великі земельні надлишки і відібрало в нас половину саду зі всіма фруктовими деревами. На цьому місці спланували прогулянкову площадку для створеного дитячого садка. Щоб якось скомпенсувати втрату і полегшити бабусине життя, батьки вирішили, що мене слід долучати до колетиву  і віддали у цей дитячий садок, тим більше, що водити мене нікуди не треба було – тільки просунути через відхилену дошку в огорожі..

Збереглося фото, на якому сфотографована вся група з вихователькою, і я там демонструю свій ненависний чубчик, що стирчав з-під безкозирки. Чубчик мені вперто нав’язували батьки, а я вже хотів зачіску з боковим пробором. В дитячий садок я походив місяця зо два і улаштував скандал, начебто мене там кривдять, хочу бути дома з бабусею. Але бабусі було нелегко з моїми подвигами, і тоді мої батьки вирішили піти на матеріальні витрати. 

В ті часи було дуже модно віддавати дітей так званим фрейбелічкам – освіченим жінкам бальзаківського віку, які мали достатню жилу площу, щоб не тільки гуляти з дітьми  в парку, але й створювати умови для  дтей для ігор в домашніх умовах, розучувати з ними вірші, пісні, давати початкові знання з арифметики і письма. Звичайно група складалася  не більше, ніж з п’яти-семи хлопчиків і дівчаток однакового дошкільного віку. Вдома мені у спеціальну торбинку клали їжу, і фрейбелічка забирала нас вранці, а ввечері розводила по домівкам. Пам’ятаю, що й там я не завжди поводився як слід, проявляючи вже в цьому віці велику схильність до юмору.

Мешкала моя фрейбелічка десь на початку вулиці Кузнєчної (згодом перейменованої на вул. Горького), а гуляти нас водила в Миколаївський парк (згодом перейменований в парк ім. Шевченка). До речі я тоді став мимовільним свідком процесу спорудження пам’ятника Тарасу Григоровичу Шевченку. Пам’ятник був дуже урочисто відкритий у березні 1939 року до 125-річчя від дня народження поета. Одночасно з відкриттям пам’ятника його ім’я було урочисто присвоєно Київському державному університету.

До речі, на кінець 30-х років припав просто-таки якийсь будівельний бум. Першого травня 1939 року я з мамою ходив дивитись на урочисте відкриття Центрального універсального магазину (ЦУМ), що його побудували на розі вул. Леніна і Хрещатика. А на Червоноармійську вулицю ми з дідусем ходили дивитись на гігантське будівництво Центрального Республіканського стадіону, який мали здати в експлуатацію в неділю, 22 червня 1941 року.

У дитячому садку

Однак, дата ця стала фатальною – почалася війна. (Стадіон було відкрито тільки після закінчення війни і, мабуть, принципово саме 22 червня, тільки 1946 року). Будівництво розгорнулося і на нашій вулиці, на розі з вулицею Льва Толстого. Будували величезне сіре шестиповерхове домисько, яке зайняло цілий квартал між вулицями Л.Толстого, Микільсько-Ботанічною і Паньківською. Це бів житловий будинок в стилі архітектури 30-х років, будували його років зо три і здали перед самим початком війни. Народ чомусь прозвав тоді цей будинок “Комуністом”. В цьому будинку було відкрито продовольчий магазин, який мені запам’ятався тим, що зразу після війни його полиці і вітрини були заповнені крабовими консервами “Снатка”. Консерви ці були у вільному продажу, продавалися без карточок, але їх ніхто не купував. Те, що вони являють собою делікатес, до нас дійшло тільки десятиліття по тому. 

 

Великим задоволенням були для мене у ті передвоєнні часи  походи в гості до наших родичів. Особливо я полюбляв, коли ми провідували родину дідусевого брата Франца Францевича. Майже всією родиною ми виходили з дому, залишаючи господарювати мого батька або бабусю. Сідали на зупинці на вул. Саксаганського на трамвай 23-го маршруту і їхали до заводу “Більшовик”. Там виходили і далі йшли пішки  по так званим тоді Дачним вулицям і перетинаючим їх Дачним лініям. (Весь цей чудовий садовий район пізніше був безжалісно поглинутий індустріальним монстром – заводом “Більшовик”, територію якого у черговий раз було розширено майже в центрі столиці.) Вже не пам’ятаю, але на мою думку наші візити мали бути сюрпризами, бо на той час ні в кого з наших родичів телефонів не було. Але зустрічали нас завжди щиросердо.

Старший брат мого дідуся рано став вдівцем і жив із своїми дітьми. Мені він запам’ятався  чорними пишними закрученими догори вусами. Вони з моїм дідусем усамітнювалися і довго обговорювали політичні події в країні і в світі, при цьому дідусь Франц висловлював вельми різкі негативні міркування, супроводжуючи майже кожний висновок виразом типу “Всі вони – одна тільки потолоч!”

У верхньому ряду Віра та Юрій Павліс. Сидять дружина Франца Павліса і старша дочка Ганна. Між ними - дочка Ганни Мілочка, моя подруга дитинства

Старша дочка діда Франца Ганна Францівна, або тітка Ганна, як я її звав, була одноліткою моєї мами, заміжньою жінкою. Її чоловік, Федір Федорович, єдиний росіянин у цій родині, вже принаймні міг висловити деякі думки на ламаній чеській мові. Це був дуже красивий чоловік, зовнішність якого дуже контрастувала із зовнішністю тітки Ганни, яка була далеко не красунею. Працював він інженером на заводі “Більшовик”. Звичайно він виходив зустріти гостей, вітав усіх, а потім зникав у своїй кімнаті, щоб знову з’явитися  ненадовго за столом з частуванням.

Кожного разу, коли я із цікавості заглядав у його кімнату, я заставав його заглибленим у читання. А читати у цій сім’ї було що! У них була прекрасна бібліотека дореволюційних журналів, старих підписних видань в красивих палітурках,  величезні томи в шкіряних оправах науково-популярного змісту, великий підбір книжок чеською мовою, включаючи дитячу літературу з чудовими кольоровими ілюстраціями. В нашій родині всі любили читати художню літературу, можливо, тільки за виключенням батька і дідуся, які більше цікавилися пресою. Тому йшли ми з гостей завжди з набором книжок, які повертали після прочитання під час наступного відвідування. 

Молодша сестра тітки Ганни, тітка Віра, була щупленька, хвороблива жіночка, якось язик не повертався називати її старою дівою, але, що не кажи, а це було саме так. Вона визначалася  якоюсь особливою добротою і увагою до кожного, готова була допомогти у будь-якій дрібничці. Через те, що в домі були лише дві дорослі жінки, а тітка Ганна працювала, то тітка Віра хазяйнувала в домі сама. Будинок у них був одноповерховий, добротний, цегляний, складався з шести кімнат і кухні, з двома сараями, літньою кухнею і величезним багатющим садом. 

Ще одним членом родини був син діда Франца – Георгій Францевич. Це була скромна, добре освічена людина, ще про таких кажуть “розумник”. Він скінчив Київський політехнічний інститут і працював на заводі “Більшовик”  інженером по холодильному устаткуванні. Скажу наперед, що через свою скромність і сором’язливість він майже до самої старості залишався неодруженим.

Але для мене головним членом цієї родини була Милочка – дочка тітки Ганни і дядьки Федора, моя однолітка. У неї були хороші подруги, у неї була величезна кількість різноманітних настільних ігор, ляльки з переодяганням, при цьому тітка Ганна приймала в цих іграх дієву участь в якості організатора. Ввечері до воріт нас супроводжувала вся родина, а тітка Ганна, тітка Віра і Милочка ще кілька кварталів аж до трамваю.

 

Не такими цікавими, але все ж бажаними були для мене походи в гості до дідуся Володі, батька мого батька. Шлях до дідусевого будинку  не відрізнявся від шляху до будинку, де жила моя троюрідна сестра Мила. Треба було тільки пройти трошки далі до кінця кварталу і повернути праворуч на 4-ту Дачну лінію. Тут в будинку під № 14 жив мій дідусь, який на цей час овдовів і встиг знову одружитись. Цього разу його дружиною стала тілиста російська жінка, яку звали Марією Іванівною. Відчувалося, що в цьому домі всім заправляє вона. Працювала вона директором Жовтневої лазні, що знаходилася на Брест-Литовському проспекті навпроти кіностудії ім. Довженка. (В наші часи цей будинок серйозно реконструювали, але не з метою розширення побутових послуг для населення: будівлю повністю привласнив акціонерний банк.)

Я на все своє життя запам’ятав екскурсію у цю баню, яку мені вирішила організувати Марія Іванівна. Очевидно, в пориванні продемонструвати своєму 5-річному онуку усе своє немале господарство, вона повела мене не тільки по адміністративній частині будівлі, але чомусь завела мене у жіноче відділення, надавши мені можливість уперше в житті лицезріти  велику кількість абсолютно голих жінок і кинувши мене цим у страшенне збентеження.

Будинок, в якому жила родина дідуся Володі, був цегляний, одноповерховий, з високою огорожею і залізними воротами. Підійшовши до воріт, ми натискали на кнопку електричного дзвінка. Через якийсь час чулися кроки хазяїна, відкривалася хвіртка, наслідували вітання, поцілунки з невісткою, тобто, моєю мамою, звичні в таких випадках запитання про здоров’я. Знадвору у будинка було троє дверей, які вели у три різні окремі квартири. У першій квартирі жив дідусь з Марією Іванівною. У другій – його дочка, сетра мого батька, Марія Володимирівна, із своїм чоловіком Миколою. Хто там жив у третій квартирі, я не пам’ятаю. 

За будинком був дуже великий, ухожений, просто чудовий сад з величезною кількістю фруктових дерев, кущами прекрасних троянд, смородини, агрусу, малини. Перед садом був ще невеличкий двір з великим сараєм. Ставився самовар, стіл ломився від фруктів, найсмачніших пирогів. Але товаришувати там було ні з ким, тітка Марія з дядьком Миколою дітьми обзавестися не спромоглися, і я скоро починав нудьгувати, скиглити і проситися додому. Вся ця процедура регулярно повторювалася за кожних наших відвідин.

 

Дуже радісними для мене заходами були культпоходи з моїм дідусем, маминим батьком,  в цирк. Дідусь дуже полюбляв цирк, ну а мені, як і кожній дитині, прищеплювати цю пристрасть в дитинстві не складало особливих труднощів. Цирк тоді знаходився на Миколаївській вулиці (згодом вул. Карла Маркса, а тепер вул. архітектора Городецького) і являв собою унікальну споруду. Архітектурні особливості будівлі старого цирку я, природно, не пам’ятаю, тому скористаюсь допомогою енциклопедичного словника “Київ”. В ньому відзначається, що це була цегляна будівля під назвою “Гіпопалас”. Побудували її в 1903 році, і являла вона собою єдиним на той час в Європі двоповерховим цирком. Глядацький зал був розрахований на 2000 глядачів, арена була обладнана  засобами для трансформації, зал мав довершену акустику. Це приваблювало відомих виконавців, які бажали продемонструвати істинне мистецтво. Тут виступали видатні співаки Федір Шаляпін, Леонід Собінов, італійці Матіа Батістіні, Тіто Руффо, поляк Адам Дідур. В різні  часи  у цирку читали свої твори Маяковський, Чуковський, Купрін. А 20 квітня 1918 року тут був обраний гетьманом України генерал-лейтенант Павло Петрович Скоропадський.

Завдяки моєму дідусеві мені довелося  познайомитися там з мистецтвом  таких видатних циркових артистів як коміка Рум’янцева (Карандаша, або як тоді писали на афішах, Каран д’Аша) дресирувальниці Ірини Бугрімової, ілюзіоніста Еміля Теодоровича Кіо (батька) і багатьох інших. Пам’ятаю ще красеня-силача, який жонглював великими важкими мідними кулями і безстрашно ловив їх на “загривок”.

Неділями, а в ті часи вихідними днями були тільки неділі та святкові дні, ми   з дідусем часто виходили на сумісні прогулянки по  Хрещатику. Виходили ми  з дому, повертали праворч, підіймалися вул. Тарасівською до вул. Караваєвської (вул. Льва Толстого), праворуч по Караваєвській до Миколаївського парку,  далі через парк виходили на Бібіковський бульвар (бульвар Т.Шевченка) і спускалися на Бесарабську площу, де, власне, починався Хрещатик. Гуляючи Хрещатиком, ми, як правило, виконували обов’язковий ритуал. Полягав він в наступному. Слідуючи центральною вулицею столиці республіки, ми минали перехрестя з вулицею Леніна (тепер Б.Хмельницького), потім перехрестя з вул. Свердлова (тепер вул. Прорізна), пересікали пл. Калініна (після війни перейменована на пл. Жовтневої Революції, а тепер – Майдан Незалежності), і, кінець кінцем опинялися  в останньому кварталі Хрещатика. Тут знаходилося саме те місце, до якого ми прямували. Не дивуйтеся,  але це був всього лише спеціалізований магазин по продажу газованої води. 

Довоєнний Хрещатик

Ніяких автоматів, до яких вже звик сучасний народ, там, природно, не існувало. Але проте там стояли в спеціальних стійках довгі вертикальні колбочки з нанесеними рисками і краниками на кінцях, а в цих скляних колбочках  знаходилися різноманітні сиропи. Ви платили 3 копійки, і дівчина-продавець  підставляла стакан, відкривала краник  колбочки з сиропом, який ви попередньо обрали, слідкуючи за потрібною кількістю ділень, що вивільнялися, а потім наповнювала стакан газировкою. А можна було заплатити 5 копійок і отримати газовану воду з подвійним сиропом. Але це ще було не все.

В цьому магазині смажили і продавали  найсвіжіші і найсмачніші  пиріжки з м’ясом. І от заради цього оригінального поєднання  смажених пиріжків з духм’яною газованою водою, що шугала в ніс газованими пухірцями, ми і робили з дідусем наш вояж. Але не тільки ми – цей магазин користувався у киян величезною популярністю. Дідусь купував мені два і собі три пиріжки і кожному по два стакани газованої води з подвійним сиропом. Ми прямували до високих мармурових столиків, де не завжди можна було знайти вільне місце, і, не поспішаючи, отримували задоволення невибагливих гурманів. Шкода, що все це вже в минулому: солодка  вода в пластикових пляшках і зараз буває непоганою, але щоб з’їсти сучасні смажені пиріжки треба мати залізне здоров’я і дуже сильно зголодніти. Хіба що не втратили  ще свої смакові якості перепічки, що їх вже з десяток років печуть і зразу продають на вул. Б.Хмельницького недалеко від Центрального гастроному.

Ще я дуже полюбляв походи з дідусем в зоопарк. Ми з ним бували там не один раз. А ще у нас з ним бували екскурсії в парк над Дніпром з поїздкою на фунікулері. Поїздка на фунікулері кожного разу викликала у мене страх,  не дивлячись на те, що поступово ставав дорослішим. Причиною для цього слугувала розповідь дідуся про те, що за час з дня пуску фунікулера в експлуатацію в 1905 році був випадок, коли один з двох їдучих назустріч один одному вагонів зірвався.

Мій дідусь кожного літа отримував на заводі путівку у будинок відпочинку   чи то в Пущу-Водицю, чи то у Ворзель. Йому дуже подобався цей вид використання відпустки.. Ще йому дуже подобалося, коли ми приїзджали  провідувати його. Звичайно це була неділя, коли дорослі не працювали. Мені особливо подобалися поїдки в Пущу-Водицю, коли трамвай 12-го маршруту їхав не вулицею, як усі трамваї, а лісом, і кондуктор сповіщав про незвичайні зупинки: 4-та лінія, 7-ма лінія і т.д. Ми привозили дідусеві всілякі домашні їстивні подарунки, бабусині пироги, а він виносив нам прямо до лісу гамак, розкладні шезлонги, і ми сідали навколо якого-небудь пня і розповідали дідусеві про домашні і міські новини, а він з притаманним йому  гумором викладав які-небудь казуси з життя відпочиваючих. Потім він проводжав нас до трамвайної зупинки, і ми ввечері поверталися додому.

В одне з таких відвідувань дідуся на відпочинку ми привезли  йому листа з Чехословаччини. З’ясувалося, що у дідуся в Празі живе двоюрідний брат Едуард Козел, диригент Державного симфонічного оркестру. У листі він писав, що в 1939 році у нього мають відбутися  великі гастролі країнами Європи. Чи відбулися ці гастролі, ми так і не дізналися, мабуть, ні, бо 1-го вересня в Європі почалася Друга Світова війна.

У цей щасливий для мене довоєнний  час я досить часто ходив з батьками в кіно. Тоді якраз вийшли на екрани фільми, які користувалися великою популярністю: “Цирк” з Любов’ю Орловою, “Весёлые ребята” з Леонідом Утьосовим, “Волга-Волга” з Ігорем Ільїнським, “Діти капітана Гранта” з Миколою Черкасовим в ролі Паганеля. Взагалі у 30-ті роки радянська кіноіндустрія, якщо її так можна було назвати, була на підйомі. Це зараз ми віддаємо належне тому, що це були, головним чином, фільми, що носили на собі відбиток пропаганди радянського способу життя.

Але хіба можна залишитися об’єктивним, не оцінивши  художні достойності фільмів, які мені довелося подивитись в дитинстві: “Ленін у Жовтні” і “Ленін у 1918 році”, трилогія  “Юність Максима”, “Повернення Максима” і “Виборзька сторона” з Борисом Чирковим в головній ролі і піснею “Крутится, вертится шар голубой”, яка зразу ж стала такою популярною,  “Депутат Балтики” з Черкасовим,  “Большая жизнь” з Борисом Андреєвим і Петром Алейніковим, “Винищувачі” з Марком Бернесом, “Підкидиш” з Фаїною Раневською.

А яке колосальне враження справили на мене, хлопчиська, фільми братів Васильєвих “Волочаєвські дні” і “Чапаєв” з артистом Бабочкіним в головній ролі. В Чапаєва після просмотру фільмів грала вся дітвора. А анекдоти про Чапаєва, його ординарця Петьку і вірну сподвижницю Анку, побудовані на змісті фільма, витримали не один десяток років. До речі, зовсім випадково недавно мені довелося зробити для себе відкриття, що брати Васильєви зовсім не були братами, а були однофамільцями, сприйнявшими сполучення “брати Васильєви” в якості свого творчого псевдоніму. Пам’ятаю, був ще фільм під назвою “Шукачі щастя” з життя євреїв Біробіджана, в якому головний герой Піня співав пісню, яка мені тоді дуже сподобалась і в якій були слова: “Пиня ехал, Пиня шел, Пиня золото нашел...”

Всі ці фільми я з батьками дивився в розкішних кінотеатрах на Хрещатику, що залишилися з дореволюційних часів. Особливо дорогим виглядало внутрішнє опорядження і інтер’єри кінотеатра Шансера, як його продовжували називати   кияни, недивлячись на те, що офіційно його було перейменовано на прозаїчне  “Перше Держкіно”.

У мене збереглися якісь уривчасті спогади відносно поїздок з батьками на південь. Вважалося, що у мене не в порядку носоглотка, а морські купання сприяють розсмоктуванню моїх збільшених гланд. На Чорноморському узбережжі в Криму батьки арендували кімнату в Анапі. Збереглися фотографії, на яких зняті ми з мамою, коли сидимо на прибережних валунах, на фоні Чорного моря.

Однак, скоро батьки прийшли до висновку, що чорноморські поїздки не дали бажаних наслідків, і вирішили, що мені треба зробити операцію. Минуло більш, ніж 60 років, але я на свій власний подив пам’ятаю прізвища лікарів, які займалися мною. Спочатку мене повели на консультацію до професора-отоларинголога Коломійченка, а гланди мені видалив лікар Лоб-Колобановський.  Уся ця неприємна щодо мене процедура виконувалася у дитячій поліклініці, що знаходилася тоді на вул. Володимирській навпроти теперішньої станції метро “Золоті ворота”.

Після операції я мав ще три дні залишатися у лікарні під наглядом лікарів. І тут стався неприємний випадок, який залишився у мене в пам’яті. Після операції треба було витримувати суворий режим харчування – тільки бульйони і манна каша. Не пам’ятаю вже, як це сталося, здається, в останній день мама вирішила, що всі можливі неприємності позаду, і дала мені на моє прохання маленький шматочок копченої ковбаски. Це було ввечері, а вночі у мене виникло страшенне блювання. Коли прибігла чергова сестра і ввімкнула світло, виявилося, що вся підлога палати залита кров’ю. Паніка була неймовірна. Виявилося, що той маленький шматочок ковбаси роздряпав проопероване місце у горлі і у мене почалася кровотеча з попаданням крові у шлунок., яке тривало майже всю ніч. Після цього мені довелося пробути у лікарні ще не один день.

Не знаю, чи правильно я проінформований, але, здається, сучасна медицина прийшла до висновку, що природа  все передбачила – у людини немає зайвих органів, які слід видаляти, якщо це не злоякісні новоутворення. І ще на тему латинского вислова “Sic transit gloria mundi” (так минає земна слава). Коли я відвідую на Байковому кладовищі могили своїх рідних, то кожного разу проходячи по центральній алеї, я мимоволі згадую про цю операцію із свого дитинства: тут стоять пам’ятники на могилах обох лікарів – і професора Коломийченка і лікаря Лоб-Колобановського. Олексій Ісідорович Коломийченко в 1960 році став директором створеного за його ініціативою  Київського науково-дослідного інституту отоларингології. Після його смерті в 1974 році інституту було присвоєно його ім’я. На будівлі інституту по вул. Зоологічній, 3, на честь О.І.Коломийченка, заслуженого діяча науки, члена-кореспондента АН УРСР, встановлена меморіальна дошка. Само собою зрозуміло, що про мою операцію в ній не згадується.

Кілька слів про те, як я проводив час вдома. Я рано навчився читати, і це стало моїм улюбленим заняттям. За це мені слід нескінченно дякувати моєму дідусеві. Після переїзду у будинок на Микільсько-Ботанічній вулиці дідусь змінив місце роботи. Тепер він працював на заводі “Ленінська кузня”, і у нього відпала необхідність користуватися міським транспортом: на роботу на ріг вулиць Жилянської і Старовокзальної він завжди ходив пішки.

На заводі була, мабуть, дуже непогана бібліотека і кваліфікована бібліотекар, томущо дідусь кожні два-три дні постачав мені чудову дитячу літературу. Почавши з “Мойдодыра” і “Дяди Стёпы”, я перейшов до казок Харріса “Про братца Кролика”, потім настала черга “Дюймовочки” і “Огнива” Андерсена, “Золушки”, “Синей бороды” і “Кота в сапогах” Перро, “Золотой гусь” і “Храбрый портной” братів Грімм, “Маленький Мук” Гауфа, “Доктор Айболит”, “Буратіно”, та всього й не перерахуєш. Для  мене довго залишалися важкими для сприйняття “Что такое хорошо” і “Про Мальчиша-Кибальчиша” Маяковського, але, вважаю, для шестирічної дитини це було у порядку речей. 

Вже ближче до шкільного віку моєю найулюбленішою книгою  стала книга Бориса Житкова “Что я  видел”. Таке вранішнє постійне спілкування з книгами  призвело до любові у мене до них на все життя. Думаю, що багато з тих книжок, що я перерахував, нагадають дорослим, що і вони пройшли свого часу цю читацьку  стезю.

Перед тим, як піти у школу, у мене фактично не було близьких  друзів. Тому розважався я, головним чином, збуджуючи власну фантазію. Наприклад, я часто вважав себе вагоновожатим трамваю, не маючи при цьому ні найменшого уявлення про систему управління цим видом транспорту. Ще в мене були іграшкові автомобілі, і я за допомогою великої батьківської рейсшини і кількох ослінчиків будував  для них складні дороги, створюючи різноманітні аварійні ситуації, не задумуючись при цьому, на жаль, про долю пасажирів.

Велику радість приносив мені Новий Рік. У нас в домі завжди ставилася висока, до самої стелі, ялинка. Батько встромляв її у відро з піском, і вона дуже довго не опадала. Було дуже багато ялинкових прикрас, красива верхівка, обов’язково під ялинкою стояв Дід Мороз. Але мене не цікавила сама зустріч Нового Року, бо я рано лягав спати, мене цікавив наступний ранок. У чехів вважається, що Дід Мороз, вірніше, Святий Миколай, ходить вночі і роздає дітям подарунки. Частину подарунків, головним чином, це солодощі і фрукти, він вкладає у спеціально для цього вивішену біля ліжка панчоху, а інші подарунки, більш суттєві, кладе під ялинку. Оскільки я в родині був єдиною дитиною, то, природно, вранці мене очікувало дуже багато сюрпризів, і не тільки панчішних.

На моїй пам’яті, починаючи з 1937 року, у дорослих в розмовах з’явилися тривожні нотки. То батько, то дідусь, то тітка розповідали про арешти у них на роботі.. Говорили про процеси Троцького, Зинов’єва, Каменєва, Бухаріна у Москві, про арешти вищого командного складу армії. Висловлювали з цього приводу здивування і зразу ж попереджали мене, щоб я ніде на ці теми ні з ким не розмовляв. Потім дійшла справа і до України – зняли Постишева, Косіора, в газетах і по радіо сповіщали, що вони зрадники Батьківщини. В деяких книгах, що їх мені приносив дідусь, з’явилися вирізані фотографії, порожні місця, де були фотографії багатьох героїв Громадянської війни, таких, скажімо, як Тухачевський, Якір, Уборевич, Блюхер. Із тих, що залишилися у почесті, частіше за все в моїх книгах фігурували лише Ворошилов, вусатий Будьонний та Микола Щорс. 

Я дуже переживав за видатного льотчика Валерія Чкалова, про якого мені   вже довелося прочитати багато цікавого, і про загибель якого повідомили по радіо. Багато писалося про урочисту зустріч Папаніна, Федорова, Ширшова і Кренкеля в Москві, які повернулися після річної зимівки на дрейфуючій крижині на полярній станції “Північний полюс-1”. Взагалі це був дуже тривожний і одночасно дуже цікавий, насичений подіями час.

Моя тітка Ірина Олександрівна Павліс до заміжжя

 

В 1939 році неабияка подія сталася і в нашому домі. Моя тітка Ірина познайомилася із своїм майбутнім чоловіком Михайлом Михайловичем Стадніковим. Тітці було вже 28, дядькові Михайлу – 30, отже обом прийшов час подумати про сімейне життя. Працював мій майбутній дядько  інспектором відділу кадрів в Міністерстві заготівель України, де працювала і моя тітка. Цікаво відзначити, що у батьків дядьки Михайла було дванадцятеро дітей, а він, будучи 11-тою дитиною, був єдиним хлопчиком серед 11-ти сестер.

З появою у нашому домі дядька Михайла з’явилася і сучасна на той час побутова техніка: спочатку патефон з набором платівок, а згодом чудо з чудес – перший радянський радіоприймач СІ-235. Приймач являв собою цілком закриту фанерну коробку з маленьким вузьким прорізом, через який видно було білу  стрічку з поділами і цифірками на ній, і двома ручками – регулювати гучність і настройку. В кімнаті довелося натягнути дротову антену. Піймати на цей приймач можна було тільки три-чотири станції, та й то. головним чином, у вечірній час, але ефект  все одно для того часу був потрясаючий. Якби мені дозволили, я готовий був сидіти біля цього приймача і вдень і вночі.

Патефон теж справляв на мене велике враження. Власне, не патефон, а платівки. Треба віддати належне моєму дядькові – платівки він купував прекрасні. У мене на все життя збереглися на слуху мелодії “Брызги шампанского”, “Рио-Рита”, “В парке Чаир”, “Сулико”, арії з оперет, пісні у виконанні Леоніда Утьосова і його сестри Едіт, зокрема, я був у цілковитому захваті від їх пісні “Всё хорошо, прекрасная маркиза”.

Передвоєнне досягнення радянської техніки. Радіоприймач СІ-235

В 1939 році якось зовсім несподівано почалася війна з Фінляндією. Не дивлячись на те, що мій батько страждав на астму і постійно користувався для лікування інгалятором, його мобілізували і відправили на фронт у Карелію. Безславна ця війна скоро закінчилася, але батько повернувся звідти із сильно обмороженими вухами і пальцями рук. В домі з’явився гусячий жир, яким за рекомендацією лікарів змащували всі обморожені місця. Батько багато розповідав про безлад, який панував у військах, про бездарність командного складу. Але стресова ситуація на війні повністю вилікувала батька від астми. Як то кажуть, нема лиха без щастя.

15 травня 1940 року в нашій родині сталося поповнення – у тітки Ірини народився син Юра, мій двоюрідний брат. В домі запанувало радісне збудження, відчувалося, що всі давно не мали справу з немовлям і хочуть цю довгу прогалину надолужити своїм власним залученням до події. Я зі свого боку вже теж міг надати корисну пораду. Справа в тому, що коли тітка завагітніла, вона придбала товсту книгу під назвою “Книга для вагітних жінок”.  Якось читаючи її в саду, вона з якогось приводу відволіклась, залишивши книгу на столі. Я не проминув поцікавитись її змістом і, полиставши, прийшов до висновку, що вона містить дуже цікаві відомості, від пізнання яких мене, природно, оберігали. Після цього мені не склало великих труднощів з’ясувати, де приховує тітка книгу, і я при першій нагоді, коли дорослі поблизу були відсутні, поширював свої знання у царині анатомії жіночого тіла.

Демонстрація з вимогою про приєднання Латвії до СРСР

В 1940 році сталося так зване добровільне приєднання  до СРСР Латвії, Литви і Естонії. Вважаю, що ця подія викликала тоді радісний відгук не тільки в мене, але й у всієї радянській малечі. Адже в усіх магазинах з’явилася у продажу чудова прибалтійська карамелька. Вона дуже відрізнялася від наших цукерок і своїми їстівними якостями, і різноманітністю форм, і пишнобарвними обгортками, які   зразу ж стали об’єктом колекціонування і жвавого обміну. Думаю, саме у такий спосіб треба обстоювати ринкову економіку!

В цьому ж таки 1940 році я пішов перший раз у перший клас. Батьки після довгих дебатів вирішили, що я піду у російську школу. Найближчою такою школою була школа № 45 на вул. Володимирській (тепер будівлю школи зайняв ректорат Київського харчового технологічного університету). В школу ходити мені було дуже близько, оскільки на вул. Тарасівській в буд. № 9, в який упирався кінець моєї  вулиці, знаходився прохідний двір, який кінчався двором моєї школи. Того року народу поступало до школи дуже багато, наскільки пам’ятаю, був тоді навіть клас 1 “е” 

Очевидно, в 1932 році, році мого народження, стався якийсь демографічний вибух. Зразу в мене з’явилися шкільні друзі: Жора з моєї вулиці і Петро. Навчатися мені було дуже легко, тому що підготовлений я був, як то кажуть, по всім статтям. У січні 1941 року  в день народження Леніна мене, як це тоді було заведено, урочисто прийняли в піонери. Перший клас я закінчив з похвальною грамотою, яка збереглася до цього часу. У верхній частині грамоти красується обов’язковий для тої пори портрет товариша Сталіна.

Моїм першим класним керівником була похилого віку, невисокого зросту вчителька Ганна Ісаківна Гудзенко. Всі учні її дуже любили, багатьох, в тому числі і мене, вона часто запрошувала до себе в гості. Жила вона на вул. Тарасівській в буд. під № 3, тобто недалеко від школи і від мого дому. Не так давно я зробив собі екскурсію по цій рідній для мене вулиці і побачив на будинку моєї вчительки меморіальну дошку з прізвищем Гудзенко. Виявляється, у неї був син, відомий український поет Семен Гудзенко, про якого я навіть знайшов інформацію у Великому енциклопедичному словнику. Прожив він коротке життя – помер в 1953 році, коли йому був всього 31 рік.

Окрім відвідування загальновиховної школи я ще за наполяганням мами почав освоювати премудрості гри на фортепіано. одною з причин для такого вирішення, очевидно, послугувало те, що з появою в домі дядька Михайла у нової родини виникла потреба у більшій площі, і тому піаніно, яке стояло в кімнаті у тітки, переїхало в нашу нову другу кімнату. Два або три дні на тиждень до мене приходила вчителька музики, і я з нею розучував гами, правильну постановку пальців на клавіатурі, одержував від неї завдання на самостійну гру.

До сих пір пам’ятаю нотні збірники – це були “На зеленому лузі” Гречанінова і музичні п’єси для фортепіано Майкапара. Не маю жодної уяви, як зараз навчають музичній премудрощі, але абсолютно впевнений, що якби моє навчання носило хоча б найменшу ступінь розважального характеру, то я б і зараз міг зіграти нескладні п’єси. Але, як вже було сказано, я був досить розпещеною дитиною, тому мого терпіння продовжувати навчання вистачило ненадовго. Щоправда, “Собачий вальс” я, можливо, подужав   би зіграти і зараз.

Не можу не згадати про один дитячий заклад того часу, який я згодом ніде не зустрічав. Мова піде про так звану ігротеку – заклад, в який можна було записатись, як в бібліотеку, і одержувати додому на визначений строк  різні ігри. А ігри там були дуже цікаві. Судити можна з того, що добре пам’ятаю як вечорами багато настільних ігор освоювали всією родиною, включаючи і мого дідуся і дядька Михайла. Скажімо, там була гра на відгадування столиць всіх держав світу, що вже в семирічному віці дозволило мені долучитися до азів географії. Взагалі, мушу сказати, що багато  вечорів проходили у нас за настольними іграми (мабуть цьому сприяла відсутність у ті часи телебачення). 

Проходив цей захід, як правило, за столом в кімнаті дідуся. Якщо було декілька бажаючих, то грали в лото або в карти. На Новий Рік грали в лото обов’язково – це був начебто сімейний рітуал. Я часто грав з дідусем або з батьком у шашки. Дядько Михайло намагався навчити мене грати в шахи. Але найцікавішим видовищем було, коли сідали грати дідусь і моя мама. Грали вони у досить складну карточну гру під назвою “Шістьдесят шість”. Кожна карта мала свій номінал ( туз – 11, десятка – 10, король – 4, дама – 3, валет – 2, дев’ятка – 0, решта карт у грі участі не приймали, мар’яж – 20, козирний мар’яж – 40). Вигравав той, хто раніше за іншого набирав взяток на суму 66 очок. Раніше одержані взятки перераховувати не дозволялося – кількість одержаних очок слід було тримати в пам’яті. І от на цьому тлі розігрувалися цілі баталії із взаємними звинуваченнями, укорами, кидалися карти, потім наступало замирення, і гра знову розпочиналася. 

Хочу сказати декілька слів про свою маму, хоча їй слід було б присвятити окремий розділ. Ця працьовита вродлива жінка поставила мене на ноги, виховувала, завжди переживала, як власні, мої життєві помилки і невдачі, які траплялися в подальшому. Я завжди з неймовірною гордовитістю сприймав слова моїх вуличних друзів, коли вони з помітною заздрістю  в голосі говорили мені: “Яка в тебе красива мама!”.

Коли мама прибирала в кімнатах, або мила вікна, вона обов’язково співала. Мені страшенно подобався її спів, вона ніколи не фальшивила, і я завжди просив її заспівати ще що-небудь. Співала українські пісні, серед них “Така її доля, о боже мій милий! За що ти караєш її молоду”, і у мене на очах нагорталися сльози. Співала ще російські пісні “Безумная, шальная дочь, где пропадала ты всю ночь?” та “Скажите, девушки, подружке вашей...”, співала чудові мелодичні чеські пісні. Які це приємні згадки!

Але незабаром наше мирне життя закінчилося – прийшла неймовірно  довга, жорстока воєнна пора.

Теги:
2013-09-24 12:02:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар