Дитинство та родовід Лесі Українки - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Дитинство та родовід Лесі Українки

Дитинство та родовід Лесі Українки

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Багато з нас пам’ятає чудові слова Антуана де Сент-Екзюпері: «Звідки я? Я — з мого дитинства». Тут криється воістину загальнолюдська істина, і ця думка є цілковито слушною незалежно від того, чи йдеться про особистості історичного масштабу, чи про так звану пересічну людину (такою може стати і такою є будь-який індивідуум з обмеженою, убогою системою цінностей, незалежно від «соціального статусу»!). Можна сказати, що дійсно щасливе, бодай повноцінне дитинство є неодмінною умовою щастя кожної особистості, тим сонцем, навколо якого обертається, свідомо чи мимоволі, усе подальше життя людини.

Серед великих українців найбільшою мірою підтверджує правильність такого порівняння дитинство Лесі Українки — та й уся подальша біографія геніальної художниці слова. Але якщо образ дитинства як «Сонця», що осяює увесь життєвий людський шлях, має певні підстави, то згадаємо і те, що сонячне світло є результатом (підсумком, «кінцевим продуктом») дуже складних, недоступних для «неозброєного» ока дослідника, процесів — причому колосально тривалих у часі. Якщо завгодно, йдеться про багатостолітні «енергетичні» реакції, в чомусь, може, подібні до тих, що відбуваються у нашій Зірці. Оцими «енергетичними» реакціями в нашому випадку, якщо говорити про Ларису Петрівну Косач, були Лесині предки, був її родовід (дзеркало, в якому дуже чітко відбилася драматична, жорстока історія Східної Європи ХV—ХVIII століть), ідеали якого, образи якого свідомо або підсвідомо впливали на простір душі Лесі — на Україну — й визначали її долю. Ось тому спершу поговоримо про предків.

Кого лишень не було серед Лесиних пращурів — і в роду Косачів (батькова гілка), і в роду Драгоманових (гілка матері)! Декабрист-юнкер та балканський (боснійський) владоможний герцог, польський шляхтич та доволі успішні представники козацької старшини, перекладач (емігрант з Греції) при Війську Запорозькому за часів Богдана Хмельницького та «успішні», хазяйновиті поміщики на українських землях... Не було в цих родинах лише рабів! Юрій Косач, син молодшого брата Лесі Українки Миколи та його дружини Наталії Дробиш, відомий громадський діяч української діаспори, письменник, видавець, писав про Лесиних предків так: «Отже, не самотня вона, найбільша поетеса України: за нею гроно лицарів, що дивляться суворо з портретних рам, в парчевих жупанах, в адамашкових кунтушах і в литих панцерях гучних політь лицарських гетьманів Полуботка й Апостола, за нею гроно воїнів з пудовими косами й еполетами, моряків із правицею на кортику, бравих кіннотників-рубак, за нею ціле гроно повіяльних, шорстких, але чесних кавалерів і джентльменів українських. А інколи майне поміж них лукавих профіль псевдокласичного поета Лобисевича й провінційного літератора Псьола... Меч і перо, два символи роду Косачів, роду військових і літераторів».

ОЛЬГА ДРАГОМАНОВА (ОЛЕНА ПЧІЛКА), МАТИ ЛЕСІ. НА ФОТО ЇЙ 17 РОКІВ

Юрій Косач ґрунтовно і професійно, багато років досліджував історію родини Косачів і родини Драгоманових. І він знайшов влучну, «снайперську» формулу: «чесні кавалери і джентльмени українські»! Йдеться про ту саму українську шляхту, котра багато десятиліть була носієм ідей національної суверенності, лицарства й честі (звісно, з поправкою на те, як все це сприймалось у ті далекі часи), ту шляхту, русифікація або знищення якої завдала колосальної шкоди справи української свободи та нашій державності. Проте ці «джентльмени українські» пройшли часи катівень Петра і підкупу Катерини (не тільки грубо — грошима й землею, а й «дарственными», й «жалованными грамотами» дворянству!) — аби залишитися лицарями, для яких рабство або вірнопідданство (хоч вони служили польським королям або петербурзьким володарям, але ж: «Служить бы рад, прислуживаться тошно!»), так само як і рабський стогін, рабські сльози були найбільшою ганьбою. Ось чому те світосприйняття, що виробили в собі обидві «гілки» Лесиних предків, є життєдайним і для нас сьогодні, через 100 років після смерті геніальної Українки. Ось чому це — не лише предмет абстрактних історичних «студій».

РІД КОСАЧІВ

Всі дослідники (а про історію цієї родини писали Юрій Косач та Ольга Косач-Кривинюк, О. Лазаревський та М. Мороз, у ближчі до нас часи — А. Костенко та М. Кармазіна) погоджуються з тим, що ця родина, історія якої сягає глибини століть, має коріння в Герцеговині на Балканах; там ще в ХІV ст. жили люди з прізвищем Косач. Розповідають, що в часи розпаду королівства Тврдка Першого (початок ХV ст.) шанований вже тоді рід вояків Косачів спромігся зберегти за собою округ Захулм’я. Трохи згодом, у 1444 році, володар Захулм’я Стефан Косач був удостоєний німецьким імператором Фрідріхом титулу герцога (!), для себе і своєї родини, і саме відтоді увесь його округ був пойменований «Герцеговиною» (зараз ця територія, разом з Боснією, є складовою державного утворення сербів, хорватів й мусульман). Невдовзі Герцеговина була завойована турками — османами й увійшла до складу їхньої новостворюваної імперії.

А ось Юрій Косач (часопис «Наші дні», Львів, 1943 рік) стверджував, що походження роду Косачів — сербське й одним з перших славетних вояків-лицарів цього роді був князь Степан Косач, який загинув 1389 року як герой в знаменитій битві на Косовому полі; про нього за словами Ю. Косача, «ще й досі співають пісні в Чорногорії». Хай би там як було, захоплення цих південнослов’янських земель турками залишало тамтешнім християнським володарям (як і дворянам, воїнам, священикам) не дуже багатий вибір: прийняти іслам, емігрувати або бути страченими. Косачі обрали другий варіант.

ПЕТРО АНТОНОВИЧ КОСАЧ, БАТЬКО ЛЕСІ. ФОТО КІНЦЯ 60-Х РОКІВ ХІХ ст.

Хроніки зберегли ім’я Петра Косача — польської корони шляхтича — який відзначився службою у війську короля Яна Собеського та, за деякими відомостями, брав активну участь у битвах проти турок під Хотином (1673 рік) та під Віднем (1683 рік), а потім перебрався в Україну, де став сотником Стародубського полку на Чернігівщині (нині Стародуб — це Брянська область Росії). Син Петра та його онук служили там же. А деякі історики згадують і про те, що ще на початку ХVII ст. нащадки того знаменитого Степана Косача перебралися на вільне Запоріжжя, й реєстр козаків з початку повстання під проводом Богдана Хмельницького вже згадує трьох Косачів. Окрім Петра Косача і його нащадків, що несли військову службу на порубіжжі з Московською державою, джерела першої половини та середини ХVIIІ ст. згадують ще багатьох інших представників цього роду — сотників, бунчукових товаришів, осавулів, полкових писарів, котрі «перебували у своїх дворах» у Стародубі, Мглині, Погарі, Лизогубівці, Бобках, Борках (це все — крайній північ України).

Дослідниця життя та творчості Лесі Українки Марія Кармазіна пише: «Предки Лесі впродовж ХVIIІ ст. прикоповували землю, села, метушилися, хазяйнували, судилися, тягалися за чуприни, брали активну участь у громадському житті й мали у ньому шану та повагу. Вони досягали поважних чинів на службі, наполегливо збагачувалися, добросовісно виконували покладені на них службові обов’язки, брали участь у походах, які здійснював російський уряд і до яких мобілізувалося українське козацтво. Через одруження Косачі споріднилися з різними відомим родами Чернігівщини: Скоропадськими, Ракушками-Романовськими, Валькевичами, Дублянськими, Лишнями, Плішками, Родзянками, Рубцями, Рославцями».

Прадід Лесі, Григорій (народився у 1764 році) оселився у містечку Мглин (тепер — Брянська область РФ, а на той час — крайня північ козацької Чернігівщини). Цей Григорій Матвійович Косач був сином Матвія Косача (1740 року народження), губернського секретаря, і перейняв саме цю батькову «службу». Лесин дід, Антон Григорович Косач (з’явився на світ у 1814 році), жив теж у Мглині, як згадували про нього, був людиною розумною од природи, доброю, чесною й водночас страшенно запальною. Від його шлюбу з Марією Чернявською (1841 рік) народилося семеро дітей; старшим серед них був майбутній батько великої поетеси — Петро Косач. Родина була, як бачимо, чималою, а маєток — зовсім невеликим (до того ж, у листопаді 1848 р. помирає мати малого Петра). Тому діти, щойно підросли, мусили пробивати собі дорогу власними силами. Петро Косач, спромігшись здобути непогану освіту, спочатку — пансіон у Мглині, згодом — Чернігівська гімназія, пізніше — Петербурзький університет, але за активну участь у студентському русі мав його залишити, перевівся у Київський університет ім. Святого Володимира, де студіював юриспруденцію. Після закінчення університету Петро був «примислений» до Міністерства юстиції, працював у Київській палаті кримінального суду кандидатом на посаду судового слідчого, невдовзі був затверджений «в степени кандидата законоведения», а за декілька місяців (1865 р.) був переведений на службу до канцелярії Київського губернатора. І нарешті, у серпні 1866 року молодий Косач був затверджений на посаді голови Новоград-Волинського мирового з’їзду; до кола його обов’язків уходило: врегульовувати земельні та майнові суперечки на селі, встановлювати чи переглядати, в разі потреби, викупну плату за землю, взагалі, справедливо розв’язувати конфлікти між селянами та поміщиками. Людина чесна й совіслива, Петро Антонович здобув собі щиру повагу в усій окрузі.

І після здобуття посади у Новгороді-Волинському (стара назва міста — Звягель) Лесин батько часто бував у Києві. Не лише у службових справах, але й (як він казав знайомим) аби провідати друзів зі Старої (Київської) Громади: Михайла Старицького, Миколу Лисенка, Павла Житецького, Володимира Антоновича, Михайла Драгоманова... Проте, кажучи одверто, основною причиною тут була інша, неполітична річ: молодий Петро Косач познайомився з юною, 17-річною сестрою Михайла Драгоманова, Ольгою, і закохався в неї. Дівчина відповіла взаємністю. Невдовзі, 28 серпня 1868 року, в церкві села Пирогово поблизу Києва Петро Косач та Ольга Драгоманова обвінчалися. Через два з половиною роки, 13 лютого 1871, в Звягелі, в будинку «старого добродія Окружка», у молодого подружжя народилася дівчинка, названа Ларисою, по-домашньому Лесею...

БУДИНОК У НОВОГРАД-ВОЛИНСЬКОМУ (ЗВЯГЕЛІ), ДЕ НАРОДИЛАСЯ ЛЕСЯ

РІД ДРАГОМАНОВИХ

Ніхто з істориків не заперечує того, що коріння цього роду — грецьке; це підтверджується і сімейними переказами. Так, розповідали, що у першій половині ХVII століття доля привела в Україну такого собі «пришельця з Греції» — людину молоду, хоробру та освічену. Мати Лесі, Олена Пчілка, згадуючи про свого брата Михайла й про історію своїх предків загалом, писала так: «В нашій драгоманівській сім’ї збереглася пам’ять про те, що пращур нашого роду був заволока з Греччини, по національному походженню таки грек; служив він драгоманом при гетьманському уряді, за гетьмана Богдана Хмельницького, в Чигирині... Як звісно, слово «драгоман» і в нашій мові здавен мало значення назви загальної, а не імені власного; слово це по своєму первісному змісту означає — перекладач; можливо, що означало воно взагалі назву якогось урядовця при чужоземній державі; а як і український уряд мав різні взаємини з урядами чужоземними, то й при уряді гетьманському були драгомани — перекладачі або й взагалі люди, причетні до якоїсь місії, посольства... урядовці для справ дипломатичних. За яким часом назва ця могла стати й іменем власним, як сталося з прізвищем роду драгоманівського, на зразок Коваль, Коваленко, Ковальчук, Кобзар, Кобзаренко і т. ін...»

Дальша історія роду, що дав світові визначного мислителя, першого українського політолога Михайла Драгоманова, лаконічно кажучи, була такою. Лесин прапрадід, Стефан Драгоман, «значковий товариш» (більш сучасною мовою прапорщик, кажучи дещо умовно), 1756 року, «яко человек зауный и достойный», був обраний переяславським старшиною (між іншим він ще писав своє ім’я та прізвище грецькими літерами), а невдовзі, за запрошенням тодішнього гетьмана Кирила Розумовського, переїхав у Гадяч на Полтавщині, де одружився на доньці козацького урядовця, військового обозного Колодяжинського (за іншими відомостями, шлюб взяв тоді не Стефан Драгоман, а його син, Яким, або, «по-московському», Аким). Хай би як там не було насправді, Драгоманови успадкували від Колодяжинських земельний маєток та обширну садибу при селі Будищі Монастирські. Оці землі й стали, власне, «сімейним гніздом» Драгоманових на довгі десятиліття. У житті Лариси Косач це гніздо теж залишить непроминальний слід.

Молодші діти Якима Драгоманова, Яків (1801 р. народження) та Петро (Лесин дід по матері, на рік молодший за Якова) поїхали до Петербурга, вчитися, а потім — служити. Петро вирішив стати юристом, а Яків — військовим. Яків Драгоманов був постаттю непересічною, належав до декабристського руху (до «Товариства об’єднаних слов’ян»), був ув’язнений у Петропавлівській фортеці, а потім — засланий на Північ, до Староінгерманландського полку (хтось із дослідників влучно підмітив: у роду Косачів та Драгоманових що ближче до Лесі — то більше бунтарів!), писав душевні, щирі вірші російською мовою:

«Здесь хлеб мне насущный,

как яд, нездоров;

Здесь воздух чужой не навеет

 прохлады,

Здесь волю купи и дыханье купи —

Я чахну, прикован, как пес,

на цепи».

Його життя не було довгим — лише 38 років...

Що ж до молодшого брата Якова, Петра Драгоманова, то він здобув чудову освіту, знав декілька іноземних мов, теж друкував, як і брат, вірші та оповідання російською в різних журналах, служив юристом при військовому міністерстві, але 1838 року повертається на Полтавщину й одружується на доньці поміщика Івана Цяцьки, свого сусіда — Єлизаветі (по лінії матері — із сім’ї гадяцьких поміщиків Стишевських). Діти від цього шлюбу міцно увійшли в історію української культури — син Михайло Петрович Драгоманов та донька Ольга Драгоманова, у майбутньому — відома письменниця, громадський діяч, публіцист, що творила під псевдонімом Олена Пчілка. Обраниця й дружина Петра Косача. Мати великої нашої Лесі. До речі, перед спадщиною й перед пам’яттю цієї дивовижної жінки наша гуманітарна наука у неоплатному боргу: видана лише вкрай мала частина її творів, статті, листи, театральні рецензії не систематизовані, не опрацьовані, навіть не віднайдені... А йдеться ж про ту, хто великою мірою (хоча, заради справедливості, в жодному разі не можна забувати й про роль батька, Петра Антоновича) зробила все, щоб дочка Лариса стала українкою серцем і духом. Згодом — стала геніальною поетесою.

І отут ми впритул, читачу (ви вже знайомі з предками й родоводом Лесі) підходимо до питання: як же оці два роди, Косачів та Драгоманових, де була кров не тільки українська (і навіть, може, не стільки!), але боснійсько-сербська, грецька, цілком можливо, польська, поєднавшись, дали світові ту, чиїм духовним простором, що миттєвим «повітрям» була Україна (взята, і це головне, аж ніяк не в хуторянсько-«шароварному», а у всесвітньо-історичному контексті)? Як це сталося? Відповідь — у дитинстві Лесі. Про це поговоримо наступного разу.

Теги:
2014-10-25 09:55:58
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар