Динаміка «керованого вибуху» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Динаміка «керованого вибуху»

Динаміка «керованого вибуху»

Помаранчева революція: загальне й особливе
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Останні події в Україні набули, без перебільшення, світового розголосу. Мужній боротьбі сотень тисяч людей за свободу, за оновлення суспільства, за вільні вибори аплодували у Варшаві й Парижі, Токіо і Берліні, Римі та Вашингтоні... «Помаранчева революція» — цей термін пролунав по багатьох континентах. Але спробуємо відволіктись від емоцій та, поставивши все в необхідний історичний контекст, відповісти на «просте» (і, може, найважливіше запитання) – якщо стрімкі суспільні зміни листопада — грудня 2004 року в Україні справді є революцією, то яке місце цієї революції в своєрідній «періодичній таблиці» революцій минулого (а таку таблицю можна, зрештою, уявити собі, адже, попри неповторні особливості кожного суспільного повороту, є й закони, загальні закономірності революцій)? І якими є перспективи нашої революції (адже оці закони дозволяють більш-менш точно прогнозувати майбутнє)?

Зауважимо відразу, що подальші міркування з неминучістю мають суб’єктивний характер; ймовірно, чимала частина читачів не погодиться з викладеними нижче думками. Проте якщо вони теж посприяють конче потрібній саме зараз справі (хоч і нелегкій — бо ситуація змінюється буквально щодня!) переосмислення щойно набутого і на майданах, і в сесійних залах, і, головне, в наших душах, досвіду — завдання автора буде виконано. Отже, насамперед хотілося б зауважити таке. Те, що в Україні відбулась саме революція, зараз подається в більшості наших ЗМІ не як теорема, що потребує певного доведення, а як аксіома, котра жодних доказів уже не потребує. Але ж не забуваймо, що будь-яка революція — це комплексне, складне і баговимірне поняття; це і «революція духу» (саме в цій царині зміни дійсно є неспростовними, переконливими й історично значущими), і революція політична, і революція власності... До речі, не варто було б, можливо, так легковажити словом «революція», вживаючи його де треба й де не треба; вдумаємось лишень у визначення, котре дає новітній тлумачний «Словник іншомовних слів» («Київ, 2000 р.): «Докорінний переворот у житті суспільства, який приводить до ліквідації попереднього політичного устрою й утвердження нового». Отож, далеко не кожне суспільне збурення, очевидно, є революцією, і далеко не всякі масові протестні виступи. Йдеться саме про докорінні, якісні зміни у житті суспільства. Щодо того, чи вже відбулись такі зміни в Україні (надто ж у політичній сфері) — думки можуть і повинні бути, природно, неоднозначними, особливо після компромісу 8 грудня.

Але досвід історії наділяє нас дійсно безцінними можливостями, справді чудовою перевагою: порівняти те, що є, з тим, що вже було. Зіставлення з «революцією троянд» в Грузії 2003 р. і з поваленням Мілошевича в Сербії 2000 р. стало вже загальним місцем. Проте можна й потрібно аналізувати і уроки десятків та сотень інших революцій (думається, що процес цього аналізу ще попереду). Вкажімо зараз лише на дві «прозорі» аналогії, що встають перед очима історично мислячих людей: українська національно визвольна революція1918—1920 р.р. з її компромісами, нерішучістю, кривавим екстремізмом і так і не розв’язаними завданнями, котрі довелося вже вирішувати зовсім іншій революції, 1990—1991 років, що привела до здобуття Україною юридичної незалежності.

Проте є ще одна революція, воістину класична, справді, сказати б, «лабораторний полігон» для своїх наступниць (а також і джерело натхнення; адже, хай не в грубий, прямолінійний спосіб, але саме її ідеологією чималою мірою керувався наш Шевченко!). Йдеться про Велику Французьку революцію 1789—1794 р.р. Хай як це, може, здається дивним читачеві, але саме її уроки, саме закони розвитку цієї революції є вельми й вельми повчальними для нас у ці грудневі дні. До речі, днями на сторінках «Дня» події 1789 року (але лише один, хай дуже показовий фрагмент) цілком доречно вже згадував знаний психолог О.Губенко. Продовжимо цей творчий пошук.

Немає жодних підстав заперечувати, що революційна ситуація у Франції зразка 1789 року та стан справ в Україні року 2004 принципово різняться по багатьох параметрах: цивілізаційних, економічних, відносинах усередині системи влади. Однак вчитаємось у письмові побажання («накази»), що передавались новообраним депутатам Генеральних Штатів (згодом — Установчих Зборів) напередодні революції. Чого ж бажав тоді французький народ, передовсім його «третій стан», тобто, висловлюючись сучасною мовою, дрібні та середні власники? 1) Гарантій особистої недоторканості особи . 2) Повної свободи друку. 3) Віротерпимості та рівності конфесій перед законом. 4) Пропорційного розподілу податків . 5) Усунення всіх привілеїв та зловживань чиновництва, особливо виконавчої влади. 6) Відповідальності виконавчої влади перед обраними народом депутатами. 7) Права всіх громадян займати будь-яку державну посаду.

Чи не правда, чимала частина цих вимог 215 річної давниниє досить-таки актуальними й зараз (для України — ще більшою мірою, ніж для наших західних сусідів!); багато з цих тез згодом увійшло як складова частина в демократичні конституції різних країн світу.

Перший етап Великої Французької революції (умовно кажучи, 1789—1791 р.р.) – це компроміс між старою владою, репрезентованою королем Людовіком XVI, чиї повноваження, як сам монарх щиро вірив, мали своїм джерелом самого Бога, та новообраною демократичною представницькою владою — Установчими Зборами. Саме ці Збори наприкінці серпня 1789 р. ухвалили знамениту Декларацію прав людини і громадянина. Свобода слова й совісті, право народу на безпеку, на життя й на опір гнобленню, проголошення народу єдиним джерелом влади – ці славетні принципи стали, без перебільшення, наріжним каменем для усього конституційного законодавства (й взагалі правових систем) передових держав Заходу. Поняття громадянського суспільства для усієї Європи завдяки цим подіям отримало могутній поштовх для розвитку і реалізації на багато десятиліть уперед. Хоча б через це, до речі, наші серйозні політики мали б досконально знати події цієї Революції — подібно до того, як серйозний лікар зобов’язаний володіти формулами хімії, фізик – математики.

Оцей компроміс (доходило до того, що і депутати, й рядові громадяни одночасно клялися у вірності Декларації прав та новій Конституції — і... старому королю) виявився дуже крихким. Бо не були передовсім впорядковані відносини власності ; на одному полюсі ми бачимо чисельно незначний (1%) дворянський стан, який володів «контрольним пакетом» політичної влади, але втрачав контроль над власністю, на іншому — блок дрібних та середніх підприємців (великі вступили в союз із дворянами, зауважимо це!), селян, ремісників, чиї вимоги ставали з кожним місяцем дедалі радикальнішими. Правий та лівий фланги тодішнього французького політикуму вступили у смертельний двобій; «центр» виявився розмитим, сприймався як різновид державної зради. Наслідки досить добре відомі: масові репресії 1792—1794 років, терор (до речі, якраз тоді Робесп’єр, Марат, Сен-Жюст, інші якобинці вперше почали вживати термін «ворог народу»). Але який урок ми маємо отримати з цих давніх трагічних подій? Очевидно, ось який: політика «стримування» екстремізму під час революції, якщо вона позбавлена позитивного змісту, якщо суттю цього компромісу є лише суспільний егоїзм – така політика неминуче «провалюється» з вельми сумними для країни наслідками.

Тим не менше якраз позитивна спадщина доби Великої Французької революції справді заслуговує в наші переломні дні на особливу увагу. Так, саме тоді увійшов в активний обіг термін патріот (причому не в сенсі: борець за панування або переваги будь-якої нації, а в сенсі: борець за свободу , незалежно від етнічного походження). Саме тоді склалася французька політична нація; адже вихідці з Бретоні і Провансу, Гасконі та Бургундії браталися в ім’я свободи, щоправда, згодом з’явилося страшне слово Вандея (так називалася одна з провінцій), яке стало символізувати заколот реакціонерів (чи можлива українська Вандея?)... Але справа навіть не в цьому. Уроки тієї Революції є настільки актуальними, загальні закономірності будь-якої революційної бурі простежуються на її прикладі настільки яскраво, що на перелічування не вистачить і сотень сторінок.

Коротко нагадаймо деякі з них. Справжній революційний процес у суспільстві викликає (часто синхронно) дві тенденції: доцентрову, коли до політичної сили, що, за всіма наявними ознаками, перемагає, приєднуються найрізноманітніші союзники різного ступеня щирості (виходячи при цьому, зрозуміло, з суто прагматичних міркувань), і відцентрову, коли в запеклій боротьбі з оцією самою, домінуючою в даний момент, політичною силою вступають у найхимерніші, дивовижні альянси колишні вороги. Так, у 1794 році з метою повалення і знищення Робесп’єра об’єднались крайні ліві (які звинувачували його у зраді революції) та «класичні», помірковані праві (для яких він був тираном, деспотом та кривавим убивцею). Доля революцій (і реформ, зауважимо, також!) вирішальною мірою залежить від того, як саме взаємодіють між собою оці дві тенденції і котра з них бере гору. Як здається, вирішальним чинником, який може визначити перевагу цієї чи іншої тенденції, є ступінь втоми суспільства , якій (втомі) суттєво сприяють розрив між словом і ділом, невиконання передвиборних обіцянок, неприхований цинізм. Ось тоді і «спрацьовує» друга, «відцентрова» тенденція, коли об’єднуються вороги...

Саме вождям Великої Французької революції належить формула: «Закон — це вираження спільної волі народу». Але як бути, коли народ розколотий, внутрішньо не є єдиним, даються взнаки соціальні та політичні суперечності в середині «народу»? Безперечно, закон стає тоді результатом компромісу . Але ж не варто забувати, що компроміс, незастосування сили (а це — фундаментальні принципи новітніх «точкових» революцій XXI століття!) — не благе побажання, а вияв об’єктивної необхідності. А якщо це справді так — існують і об’єктивна логіка. і певна межа цього процесу.

Так само й революції аж ніяк не є продуктом будь-чиєї злої волі або злочинних підступів; і в часи античності, й у XVIII столітті, і в наші дні їх викликають цілком об’єктивні причини (серед яких можна виділити, грубо кажучи, дві групи: ображена гідність людини і соціальна, передовсім майнова несправедливість. Між іншим, щодо цієї останньої у 1789—1791 роках у Франції серед опозиційних депутатів Установчих зборів набула поширення формула: « Пограбування ніколи не може створити право власності на пограбоване »). Отож, висновок очевидний: запобігання революціям — це запобігання перш за все їх причинам, а не наслідкам.

Існує ще досить багато прецікавих аналогій з трагічними подіями у Франції 215 річної давнини. Багато поживи для роздумів дає вивчення, зокрема, таких проблем, як випробування високої ідеї владою під час революції; людські драми (адже революції «поїдають» своїх дітей, колишні друзі стають смертельними ворогами — той же Робесп’єр, наприклад, стратив декількох своїх найближчих соратників, щоб потім розділити їх долю самому!), зрада партнерів... Але є одна головна істина, що вона під час великих переворотів історії завжди підтверджується з точністю майже математичної формули (хоч, зауважимо, цю істину якось модно стало останніми роками зневажати, забувати про неї). Ось вона: творцем історії завжди був, є й залишиться народ . Український ніяк не меншою мірою, ніж будь-який інший.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2004-12-18 17:49:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар