Дім поета - Україна Incognita

Дім поета

Микола СКИБА, науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка

    Грааль скорбей несем по миру мы,
    — Изгнанники, скитальцы и поэты! […]
    Кто жаждал быть, но стать ничем не смог…
    У птиц — гнездо, у зверя — темный лог,
    А посох — нам и нищенства заветы. […]

Ці рядки виникли у Максиміліана Волошина у серпні 1909 року, коли на березі майже пустельної Коктебельської бухти скромний, але затишний будиночок Макса і його матері Олени Оттобальдівни, проростав новим стінами і вінами — поступово набираючи обрисів того, що згодом отримає назву Дому поета. Будинок зводився Волошиним майже власноручно і за власним проектом. Позаду були «роки мандрів» і «духовних блукань» (за його власним визначенням), проте поет, здобувши Дім, почувався — коли вірити написаному — самотнім подорожнім, блукальцем, ба навіть вигнанцем. А наведеним строфам з вінка сонетів Corona Astralis є сенс вірити, адже в цьому творі Волошин висловив квінтесенцію свого світосприйняття тих років.

Як митець так званої срібної доби він тяжів до кола російських символістів. Це було культурне покоління, яке не лише саме в собі гостро пережило екзістенційну і творчу тривогу, але й наснажило нею цілу історичну добу. Стало відчутно, що чогось катастрофічно бракує у зовні облаштованому житті. Відсутність же того невловимого «чогось» реально загрожувала усталеній соціальній конструкції. «Вдарив срібний дзвін» — за виразом Андрія Бєлого, а Олександр Блок вловив у атмосфері часу подих таємничого «вітру з духовної Атлантиди». У середовищі символістів виник міф про духовне лицарство «теургів». Мистецтво розглядалося не лише як художня форма, а як шлях до творчого преображення життя і суспільства. Промоторами і пасіонаріями тієї епохи були так звані духовно голодні — за образним висловом Миколи Бєрдяява, перефразованим в наш час культурологом Людмилою Шапошніковою. «Голодних» не міг задовольнити духовний обрій, заданий офіційною православною ідеологією вкупі з раціоналізмом та прагматизмом. Вони, як пише Шапошнікова: «спрямовувалися в блакитну далечінь у пошуках Града Світлого та його правди».

Нема сумніву, що Максиміліан Волошин належав до цієї когорти відчайдушних шукачів. Питання ж полягає у тому, яке місце у долі Волошина — подорожнього Світлого Граду посідає Дім поета — і як міфологема, і як конкретна споруда, і як сформована творча територія.

Чуття дому для Волошина бере початок у глибинній спорідненості з конкретним ландшафтом, у внутрішньому домобудівництві.

    С тех пор как отроком у молчаливых
    Торжественно-пустынных берегов
    Очнулся я — душа моя разъялась,
    И мысль росла, лепилась и ваялась
    По складкам гор, по выгибам холмов.

Це про Коктебель. Почалося все зі звичайної побутової ситуації — купівлі невеликої земльної ділянки на пустельному узбережжі східного Криму неподалік від мало кому відомого тоді сільця Коктебель. Але для Волошина-творця цей акт долі знаменує здобуття і освоєння ним (хоча тут доречніше вжити архаїчну церковнослов’янську лексему: «обрєтіння») цілої країни — Кіммерії. Дім поета опинився в центрі цього простору — «земли утерянных богов», де й при світлі дня не тьмяніють «предгорий героические сны» «и мертвых кличет голос Одиссея». Для Волошина тут усе одухотворене і живе, все має ім’я, мову, настрій: «Здесь каждый холм сожжен тоской / Здесь каждый след — порыв стесненный».

«Пейзаж — це лик рідної землі, обличчя матері. Від споглядання цього обличчя в душі піднімається та туга, жаль, ніжність, та щемлива і безвихідна любов, з якою пов’язане зазвичай відчуття батьківщини». Волошина аж ніяк не можна назвати сентиментальним, тому гама почуттів, сконцентрована у наведеному вислові, окреслює правдивий емоційний досвід митця. Вдивляючись люблячим оком в «Земли отверженной застывшие усилья», де мріють «В крылатых сумерках намеки и фигуры» — Волошин за скорботним ликом праматері-землі прозирає обшир своєї космічної батьківщини («Я свет потушхих солнц, я слов застывший пламень»). Звідси виростає наскрізне, домінантне для долі Волошина подвійне чуття синівства і сирітства по відношенню до землі (а звідси — й по відношенню до Дому).

    Мне было сказано […]
    Ты будешь Странником
    по вещим перепутьям Срединной Азии
    И западных морей,
    Чтоб разум свой ожечь
    в плавильных горнах знанья,
    Чтоб испытать сыновность и сиротство,
    И немоту отверженной земли. […]
    Когда же ты поймешь,
    Что ты не сын земле,
    Но путник по вселенным. […]
    Что ты — освободитель божественных имен,
    Пришедший изназвать всех духов
    — узников, увязших в веществе.
    Ты станешь Мастером.

Так накреслює свій шлях Волошин у своєму «поетиччному символі віри», як він назвав вірш «Подмастерье». Слід згадати, що домобудівництво для нього є тим «ціннісним домобудівництвом особистості», яке за визначенням сучасних філософів є провідною характеристикою духовності. Дім поета для самого поета — це простір, де «по ночам беседуют со мной философы, поеты, богословы».

Дім поета — це своєрідна брама до шляхів ціннісного сходження. Дім як реальність вносить у топос земного творчого шляху Волошина виразно вертикальний вимір:

    Выйди на кровлю.
    Склонись на четыре стороны света,
    простерши ладонь —
    Солнце, вода, облака, огонь —
    Все, что есть прекрасного в мире.

Дехто волів би бачити в особистості Волошина послідовного окультиста і з уявою, не гіршою ніж у затятих спіритів, ладен твердити, що в коктебельській творчій оазі існувало щось на кшталт масонського ордену. Але все, як і буває в житті, — набагато простіше і, водночас, — глибше і невловніше. Мушля Коктебельської затоки для Волошина була розгорнута не лише в сиві полинові сутінки кимерійського міфу, але й обернена у нескінченність природних людських можливостей. Треба лише вміти слухати, прагнути.

    В складках глубоких заливов
    Ждал я призыва и знака,
    И раз пред рассветом Встречая восход Ориона
    Я понял Ужас ослепшей планеты,
    Сыновность свою и сиротство…

Лише той, хто на власному досвіді гостро пережив духовну безпритульність і неокраєність світу, вміє створити таку атмосферу сердечного тепла, як це робив Макс Волошин у Домі поета. Знамениті волошинські містифікації — то, ясна річ, блискуча гра інтелекту, уяви, почуттів. Особливо тут полюбляли епатувати новачків, які, втім, досить швидко призвичаювалися до коктебельської творчої вольниці.

Волошин прагнув повернути мистецтву той вільний творчий дух і життєствердність, якими його наділили великі культурні епохи. Коктебель, відкритий і досотворений поетом, годився для цього якнайкраще. Під шурхіт гекзаметра морської хвилі прямо на пляжі біля будинку розігрувалися сцени з античних епопей і трагедій. Мистецтвом у Коктебелі лікували. «Наше століття хворе на неврастенію. — Музика і танець — це старий і випробуваний релігійно-культурний засіб для виображення душевного хаосу у новий лад» — писав у 1910-х рр. Максиміан Волошин. І численні громадяни «Кімерійських Афін» проходили під його орудою школу «пластичного танцю». «Гімнастика для тіла і музика для душі» — коктебельському архонту вдалося достатньо повно реалізувати цю максиму давніх елінів.

Невимушена легкість переходу від міфу до повсякденного життя і навпаки — то, певне, і є питома ознака волошинського Коктебелю. В одній із легенд, пов’язаних з вершиною масиву Карадаг — Святою горою, йдеться про стародавній православний монастир. Подвижники цієї обителі зберігали чистоту віри і тому були удостоєні дару на великі свята чути благовіст з церков на горі Афон. Братія була бідною і не мала грошей на власний дзвін. Але ж це влучна метафора Дому поета. Він, як і його господар, завжди чутливо реагував на протуберацію і сплески світових культурних центрів. Так, у Коктебелі іноді раніше, ніж у столицях, дізнавалися про останні паризькі літературні та мистецькі новинки. Але не в тому суть — адже Коктебель сам, подібно до Карадагу був… вулканом. Тут нуртувала творча лава, яка застигала викінченими поемами, картинами, мелодіями, виставами, науковими відкриттями, часом уже далеко від свого епіцентру.

На горі Святій могила невідомого святого самітника. Пам’ятці понад тисячу років. Християни і мусульмани досі сперечаються між собою — якого віросповідання був той подвижник. На іншому кінці Коктебельської бухти на відкритій усім вітрам горі Кучук-Єнішар, схожій на древній олтар, така ж самотня могила Максиміліана Волошина і його супутниці останніх років Марії Заболотської. Поет заповідав не ставити жодних пам’ятників на цьому місті — він просто пішов і розчинився у небесах, хвилях землі і смарагді моря Кимерії. Про Волошина сперечалися вже на початку століття, під час революційних подій. І білі, і червоні починали свої прокламації до народу з його поезій. І, водночас, — однією й іншою владою поет був переслідуваний. Сперечаються про Волошина і тепер прихильники різних теорій. І поки сперечатимуться, існуватиме таємниця Коктебелю.

Статтю росіською мовою читайте в газеті "День"

2004-04-03 13:17:07
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар