Дещо про розкиданих у світовому обширі українців Сірків - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Дещо про розкиданих у світовому обширі українців Сірків
   

Дещо про розкиданих у світовому обширі українців Сірків

Олександр Панченко

Дещо про кошового отамана Івана Сірка, письменника Івана Багряного, село Куземин, містечко Лохвицю та розкиданих у світовому обширі українців Сірків

Згідно з даними досліджень, прізвище «Сірко» (транслітерація - Sirko, правдоподібно, утворене від давнього слов’янського усіченого двоосновного імені «Сєрославъ» за допомогою субстантивуючого форманта «-ко». У середині XVII ст. особове ім’я Сірко завдяки відомому кошовому отаманові війська запорозького вже стало прізвищем Івана Сірка. 1587 р. згадане ім’я засвідчується вже в патронімі південно-західного селянина Тишка Сєрковича (Туп 385), а 1687 р. прізвище Szirko вже фігурує у с. Велика Копаня на Закарпатті (Szabó 548). В материковій Україні прізвище «Сірко» налічує понад півтори тисячі носії, а за поширенням займає 3158-ме (за іншими даними – 2794-те)  місце, най частіше воно зустрічається - на Запорожжі,  Царичанський район є найгустішим осередком прізвища «Сірко». На одного носія прізвища тут припадає 449 жителів. У козацьких реєстрах прізвище  «Сірко» згадується щодо трьох осіб, у 1756 році.

Портрет кошового отамана Івана Сірка. - Запорізький краєзнавчий музей

Існує кілька інших версій походження даного прізвища, по одній з них прізвище «Сірко» веде свій початок від прізвиська «Сірий», яке могла отримати людина, що одягалася в сірий одяг, або ж була простою за своїм характером. За іншою версією прізвисько було присвоєно предку за схожість з вовком - нелюдимість, жорсткість характеру, скритність. Згідно ще одній ґіпотезі, прізвище Сірко сходить до короткій формі імен Серафим або Серапіон - Сірка. Серафим в перекладі з староєврейського означає «вогненний ангел». Станом на 2001 рік в Україні проживало 2345 осіб з прізвищем Сірко, 622 людини з прізвищем Сірко, 598 осіб з прізвищем Сєрков і 116 осіб з прізвищем Сірків, а також 62 Серковіча і 7 Сірковічей. Українські варіанти написання прізвища є такі -  Сірко Сірко, московитські - Сірків, - Сєрков, польський аналог прізвища, згадується в древніх актах - Сірковіч, Сєрковіч. Ймовірно, що це прізвище має дуже давню і славну історію, перші її згадки відносяться до XV ст., Причому вже в ті далекі часи прізвище згадувалося як на території Московщини, так і серед жителів Речі Посполитої. Найяскравішим представником прізвища є знаменитий отаман Іван Сірко, відомості про якого буду надані мною нижче. В реєстрі всього війська Запорізького після Зборівського договору з королем Польським Яном Казимиром складені 1649 року жовтня 16 дня в складі  Переяславського полку -  Сірковіч Андрій (Романенкова),  Київського полку - Палковскій Сєрков зять (Овруцька). В  т.зв. «Малоросійському» перепису 1666 року - в тому селі Жуках беспашенних бобилів: Васька Сірків, в Реєстрі Війська Запорозького 1756  (Брюховецький курінь) -  Степан Сірко,  Дядьківський курінь -  Іван Сірко,  Кушівський курінь -  Наум Сірко. У Словнику давньоруських власних імен значаться - Серко Сірка конки селянин XV ст.; Серко послух XV ст.; Серко селянин 1495 р; Серко холоп 1495 р.; Серко, брат Шарапа Баскакова,  бл. 1500 р., Серко Мошнин, пристав в Новоторжського повіту, 1509 р.,  Серко Микитин, селянин 1539 р.,  Серко продав землі Кирило-Білозерському монастирю до 1556 р.,  Серко - син Соловичегодского селянина 1629 р.,  Іван Сірко полковник Кальщецкій 1659 р.,  зрештою - Серко Запорізький кошовий 1662 р. У «Ономастиконе» С.Б.Веселовського згадуються, зокрема,  Сірко, селянин, початок XV ст., Белоозеро; Яків Васильович Серко Мошнин, 1510 р.,  Дмитров; Іван Андрійович Серков, поміщик, Суздалец, 1492 р.,  Новгород.

Обкладинка книги Івана Багряного Тигролови, - 1946 рік

У сучасній українській пісні «Отаман» звучать й такі рядки:

«...Вигравай, вигравай, кобзарю сивий,

Нас навчай честі та козацькій силі.

Не мовчи, розкажи нам, як жилося

На Січі леґендарним запорожцям.

Лине спів, розливається по полю,

Вчить синів шанувати вольну волю.

Не змовка дума, що до серця близька,

Про Сірка та його хоробре військо, гей, гей!

 

Памятають кручі, Славутич-ріка

Славнії діла отамана Сірка -

Там, за порогами, степом-дорогами

Досі гуляє душа козака…»             

Колись у знаменитому часописі «Українське Козацтво» (Рік ХІХ), ч.2 (69) за травень-серпень 1983 року, що його тривалий час редаґував видатний уродженець Лохвиці Антін Кущинський (*1897-†1992), потрапила мені на очі стаття мого давнього приятеля, одного із очільників Фундації імені Івана Багряного у США Олексія Григоровича Коновала, який натепер замешкав  в американській Флориді,  під наголовком «Чи все нам відоме про Сірка?». В ній Олексій Коновал, зокрема, писав: «В окупованій Україні визначні постаті української історії навіть, якщо й не зачислені до «ворогів українського народу», про яких не можна згадувати – замовчуються… У народі збереглося багато переказів та леґенд про Сірка. Як він помер, турецький султан наказав своїм підданим молитися в мечетях, бо не стало лютого ворога. За переказами, Іван Сірко народився з зубами, що усе свої життя гризти ворогів, а його руку, по смерті, возили запорожці в походах, як запоруку перемоги…».

Гора Замок коло Куземина (автор світлини - Т.Якушенко)

Від першого ж дослідника біографії Івана Сірка (*1605(1610)-†1680), цього видатного українського полководця й козацького ватажка, леґендарного кошового отамана Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового, - Дмитра Яворницького, пішла думка про те, що майбутній кошовий отаман народився в Слобідській Україні в слободі Мерефі.  Відомо, що також, що наприкінці 1660 року Іван Сірко остаточно порвав з Юрком Хмельницьким і відправився на Чортомлицьку Січ, у 1660–1680 роках його дванадцять разів його обирали кошовим отаманом, в 1664 році він  поселився з родиною під Харковом, за дві версти від Мерефи, обирався  на посаду полковника Харківського полку (1664-1665, 1667). За деякими даними, Софія Сірчиха — дружина Івана Сірка, можливо, походила з Полтави, проживала у місті Мерефа на Слобожанщині, вона народила Івану двох синів — Петра і Романа, і двох доньок.  Один із синів  Петро Сірченко  був  одружений з донькою молдавського господаря Хінкула, загинув під час походу на Крим проти османів 1673 року… Інший син - Роман Сірченко був одружений 1679 року з донькою покійного гетьмана Івана Брюховецького. На схилі свого життя Іван Сірко послав Романа із сотнею козаків на службу до короля Речі Посполитої Яна III Собеського, який взяв його по смерті батька під опіку. Ймовірно, що Роман  Сірко помер у Мерефі на очах у матері. Обидві донька Івана Сірка були  одружені, одна з них - дружина Івана Сербина, Мереф’янського сотника, наказного полковника Харківського полку, інша донька була дружиною Івана Артеменка (Артеміва), Мерефянського сотника Харківського полку.  Є згадки, що  Іван Сірко, як старшина загону запорожців, найнятого урядом французького короля Людовіка XIV, брав участь у здобутті фортеці Дюнкерк на півночі Франції.

Сірки - Микола та Наталія (з дому - Юраєва), - Перт, Західна Австралія

Не випадково, мабуть, у пісні Дана Береста є такі рядки:

 «…Ген край світу, край Ла-Маншу

Височить донині

Пам’ятник Сірку на згадку

Неньці Україні.

    Відтепер до того часу

    Вже віків чимало –

    Відгриміла Січ Козацька,

    Та й Сірка не стало.

Але слава Запорозька

Марно не минула,

Всі околишні народи

Гучно сколихнула…»

Приблизно у 1660-х роках Іван Сірко заснував на Слобожанщині поблизу Мерефи хутір Сірківку (Сєрківку) – згодом цей хутір перейшов у спадок його доньці й за йменням її чоловіка – Івана Артемова, дістав назву Артемівка (від 1928 року – складова частина Мерефи).  Іван Сірко певний час був харківським полковником (ймовірно,  від 1664 або 1665 року), жив з родиною на своєму хуторі та в Мерефі.

В одній думі співається:

«…Що то орли та із Січі вилітали, —

Аж то військо та славне Запорозьке

Та на Кримський шлях з Січі виїжджало.

Та ми ж думали, ой, та ми ж думали,

Та що сизий орел по степу літає, —

Аж то Сірко на конику виїжджає.

Гей, ми ж думали, ой, та ми ж думали,

Та що над степом та сонечко сяє. —

Аж то військо та славне Запорозьке

Та на вороних конях у степу виграває…»

Між іншим, дружина Івана Сірка - Софія згадується в іншій відомій народній думі «Вдова Івана Сірка і Сірченки». В цій думі, між іншим, є згадка й про лохвицького сотника Яцка:

«…Козаки стародавнії тоє забачали,

На добрії, коні сідали,

Турок побіждали,

Козацьке тіло позбирали,

До стародавнього куреня привозили,

Суходол саблями копали,

Шапками, приполами землю носили,

Козацькеє тіло схоронили.

Отаман торський, Яцко Лохвицький, тое зачуває,

До вдови старенької Сірчихи-Іванихи в город у Мерефу

письмо посилає…».

У коментарях дослідників до цієї думи зазначено, що твір «записано в 1805 р. від сліпця Івана. Опубліковано П.Житецьким за рукописом «Повести малороссийские числом 16...» в кн.: Мысли о народных малорусских думах. К., 1893, с.241-243. Відомий єдиний варіант цієї думи. Подається за першодруком. Сірко — Іван Сірко — кошовий отаман Запорозької Січі, учасник визвольної війни 1648-1654 pp., боровся із гетьманами, що хотіли розірвати союз України з Росією. Помер 1680 р. Мерефа — містечко на Харківщині… Лохвицький Яцько — не відомий за історичними джерелами». Як я вже згадував вще, в  одному з походів на Крим у 1673 році загинув старший син кошового отамана – Петро Сірко. Через зраду особистого джури Петро наклав головою під «трьома зеленими байраками», що височіли за річкою Тор (Сіверський Донець). За даними інших дослідників, прізвища в сучасному розумінні в основній масі стабілізувалися й закріпилися як офіційно-юридичні  спадкові родинні найменування українців наприкінці 18-го – першій половині 19-го століття, однак вперше ж додані до імен назви, що їх можна розглядати як прізвища, з’являються в українців зрідка вже у 13 столітті. У прізвищних найменуваннях козаків широко відображена українська топонімія, відтак Яцко Лохвицький, наймовірніше, був якраз з Лохвиці.

З ліва до права - Михайло, Микола (батько), Наталія (мати) та Степан Сірки

За моїми небезпідставними припущеннями, Яцко Лохвицький, який називається у думі «отаманом торським», міг бути сотником якраз Лохвицької козацької сотні, яка,  як військова одиниця, входила Лубенського полку Гетьманщини (1648-1782). Її сотниками були  серед інших козаки з іменем «Яцько» та «Юсько» - Котляренко Яцько (1661), Юсько Якович (1668-1669), Отрок Юсько (1669), Котляренко Юсько 1670), Котляренко Юсько (1672 — підписав акт обрання Гетьманом України Іоанна Самойловича), Котляренко Юсько (1673-1674). Сліпцем же Іваном міг бути - кобзар Іван Григорович Кравченко-Крюковський (*1815(1820)-†1885), який мешкав на околиці міста Лохвиці. Відомо, що батьки Івана були кріпаками поміщика Крюковського, тож співця й прозивали за прізвищем пана. Осліп малий Іванко, маючи 10 літ від роду. Коли він вже зовсім осліп, то пан вигнав його й сказав: «Ти сліпий, нащо тобі хата? Ти у людей де-небудь поживеш». Сучасники називали Івана Кравченка-Крюковського великим кобзарем та кобзарським гетьманом, а дослідники його творчості Василь Горленко й Опанас Сластіон писали про нього, як про виконавця історичних пісень і дум ставили вище навіть за Остапа Вересая. Та й сам Вересай був такої ж думки...

Сірко Степан з дружиною та сином Петром, - 2016 рік

Між іншим, Іван же Дмитрович Сірко у 1654 році, будучи полковником, не захотів прийняти присяги на підданство московитському царю й пішов на Запоріжжя, де пробув в невідомості до 1659 року. Зважившись, нарешті, стати певним прихильником московського царя, він самостійно ходив на кримців, взяв Аккерман і Чигирин, «дуже багатьох полонив». Після придушення повстання під проводом Стєпана Разіна багато його учасники займалися розбоєм на Дону і Сіверському Дінці. Один з них, козак на  прізвисько «Іван Міуський», з’явився з групою втікачів на Запорізькій Січі у отамана Івана Сірка. Він представив отаману молоду людину, який назвався царевичем Сімєоном Алєксєєвічєм. Лже-Симєон поклявся Іванові Сіркові, що він є справжнім сином царя Алєксєя Міхайловіча, який врятувалися втечею від боярських підступів, спочатку в Соловецький монастир, а пізніше приєдналися до Разіна.  Дізнавшись про самозванця, гетьман Іван Самойлович доніс про нього в Москву, де дуже стривожилися. Москький цар направив до Сірка посланців з невеликим стрілецьким загоном і грамотами, в яких писав, що справжній царевич помер, й вимагав видачі самозванця. Однак запорізькі козаки на чолі з Іваном Сірком, який бажав насолити гетьману й царю у відповідь на своє відсторонення від гетьманської булави, зустріли послів в баґнети, мало не вбивши їх.  Зрештою наполегливість московитської влади увінчалася успіхом - в серпні  1674 року отаман Іван Сірко під охороною відправив Лже-Сімєона до Москви. Самозванця привезли  до Москви прикутим до воза тим же чином, що й Стєпана Разіна. Тортури на Земському дворі привели до заплутаних й суперечливих свідчень - він повідомив, що нібито насправді його звати Сємьон Івановіч Воробйов, що він католик й уродженець Лохвиці, а його батько був підданим гетьмана коронного Дмитра Єжи Вишневецького. 17 вересня 1674 року Лже-Симєон, він же - уродженець Лохвиці Сємьон Івановіч Воробйов, був четвертований на «красной площаді» в Москві тим же способом, що й Стєпан Разін, після чого частини його тіла так само були виставлені на кілках на болоті.

Подружжя Сірків - Микола та Наталія (з дому - Юраєва), Перт, Західня Австралія

Сотенне містечко Лохвиця розташоване від іншого козацького поселення, що стало родинним селом Івана Багряного (Лозов’яги), -  Куземин, всього за 125 кілометрів, а за якихось півтори сотні кілометрів від нього знаходиться  ймовірне місце народження кошового отамана Івана Сірка та його родовий маєток - Мерефа.  Згадане мною село Куземин  розташоване на правому березі Ворскли, вище за течією на відстані 3 км розташоване село Скелька, нижче за течією на відстані 2,5 км — село Більськ. Річка в цьому місці звивиста, утворює лимани, стариці і заболочені озера. До села примикають невеликі дубові лісові масиви. За місцевою леґендою село дістало назву від скіфа Кузьми. Куземин згадується у статтях, підписаних гетьманом Брюховецьким і його старшиною в жовтні 1665 року у Москві, як сотенне містечко Зіньківського полку. Надалі містечко Куземин до ліквідації козацької автономії (1782 р.) - сотенний центр Куземинської сотні Гадяцького полку,  в 19 столітті - центр Куземинської волості Зіньківського повіту Полтавської губернії. В історичному романі у віршах Івана Багряного «Скелька» описано Куземин, зокрема церкву Покрови Пресвятої Богородиці (знищена большевиками в 1930-х роках), вид із села на Ворсклу та «синій ліс» по той бік ріки. У пригодницькій повісті Івана Андрусяка «Сорокопуди, або Як Ліза і Стефа втекли з дому» дія відбувається в Куземині, описано місцеві леґенди й перекази. - Мою увагу цього разу привернув пригодницький роман Івана Багряного з автобіографічними елементами, який був написаний та виданий ним у 1944 році як «Звіролови» у львівському журналі «Вечірня година», що згодом дістав нову назву - «Тигролови». Як відомо, чернетка оригіналу тексту «Звіроловів/Тигроловів» залишилась в підсовєцькій Україні й відповідно після переїзду автора в Західну Німеччину у 1944-1946 роках Багряному довелося повністю відновлювати текст з пам’яті, цю відновлену версію було видано 1946 року під назвою «Тигролови» у ной-ульмському видавництві «Прометей». - В основу твору покладено автобіографічні події: заслання Багряного на далекий Схід, в ҐУЛАҐ. Утікши із етапного спецпотягу НКВД, що перевозив смертників ҐУЛАҐу до Сибіру, автор «Тигроловів» майже два роки жив із тайгою одним життям, глибоко пізнавав і полюбив цей далекий і суворий край та його мешканців, не тільки людей, а й тварин. А його герой Григорій Многогрішний увібрав у себе чимало багрянівських рис характеру. Перебуваючи на окупованій німцями Західній Україні, переховуючись деякий час від ґестапівців у Моршині, Іван Багряний написав твір за 14 днів. В основу роману поклав власний гіркий «притайожний» випадок: «Мені не треба було нічого вигадувати. Життя товпилося в моїй душі і виривалося, як Ніаґара. Країну, про яку я писав, я любив, як свою другу батьківщину, хоч і потрапив у неї невільником... Я не просто писав, я — жив! І упивався тим життям, повтореним з такою страшною силою, що перевищує силу реальності на багато разів…». - На думку літературознавців, назва твору є символічною, змінивши її з початкової «Звіролови» на «Тигролови», Іван Багряний суттєво поглибив змістові акценти розповіді. Тигр — один з наймогутніших і найнебезпечніших диких звірів. У своїй книзі Іван Багряний багато пише  про родину українців Сірків, що переселилися на Далекий Схід пам’ятала історію свого роду, шанували Бога та українські народні традиції, дотримувалися звичаїв, за якими жили їхні діди-прадіди. Родина Сірків, живучи в єдності з навколишньою природою І.Багряний утверджує мужність, фізичну та моральну силу Сірків, представників українського народу, їхню здатність перемагати найтяжчі обставини. За моїми, знову ж таки, припущеннями, Сірки могли походити з родинного села Івана Багряного Куземин й податися у пошуках кращої долі до Зеленого Клину. -  «….Це була наша друга Україна, нова Україна, синку, але щасливіша. – писав Іван Багряний, - І назви наші люди подавали тут свої, сумуючи іноді за рідним краєм: Київ, Чернігівка, Полтавка, Україна, Катеринославка, Переяславка тощо. Жили ми, синку!.. - Ну а потім пішло все шкереберть... Десь прогнівили Бога. Нові часи, нові порядки. І настало таке, що люди за голови хапаються. Прийшла совєтська власть і все перевернула. - Перевелись люди, і звелось життя нінащо... А ми плюнули на все та й пере6рались сюди, щоб і не чути, і не бачити, та щоб по-своєму таки віку і доживати…».  Денис Сірко це - «кремезний, броватий, волохаті груди в пазусі… - Не дід, а вусатий дідуган, дебелий, високий, червоновидий, волохаті груди випинаються з білої пазухи. На ногах ічаги, на голові пропотілий кашкет, ватяні штани на нім, дарма що така спека, при боці мисливський ніж, а коло сідла в переднього коня приторочена гвинтівка». - Мати Сірчиха -  «…їй понад п’ятдесят років, а вона виглядає ще молодо й бадьоро. І голос у неї такий, як у дочки, тільки не такий гострий, якийсь тепліший, ближчий». - Наталка Сірківна  - «...хороша і бистроока, із стрічкою над чолом, і юна, смаглява від сонця...», «якесь дивне поєднання надзвичайної дівочої краси і суворості. Гнучка, як пантера, і така ж метка, мабуть, а строга, як царівна...»,  і далі - «Гнучка, як вуж, граційна, як мавка, вона таїла в собі дивну силу, ця дівчина. Поєднання дівочої краси та чар з дикістю майже первісною, неприступною»,… - «дивна вона, ця дівчина… Вона навіть не розуміла, яка вона чарівна, … така, як ота рослина дивна, що ти її торкнеш рукою, а вона аж повернеться і напустить тонюсіньких колючок у руку. І це дівчина — звіроловка, переможниця страхіть усяких! Як та дика коза, що боїться, щоб її не впіймали, і не дається навіть підступити».

Родина Сірків (Австралія), з ліва до права - Христина, Михайло Степан (батько), Петро, попереду - Евгенія (мати)

Мене також дуже зацікавив інший аспект, такий ніби «збіг обставин» по лінії село Куземин Іван Багряний – родина Сірків...  Як ось у даних Національного банку репресованих та документах «Українського мартирологу ХХ cт.  в розділі Державного архіву Сумської області знаходжу буквально таке  -  Сірко Іван Іванович, національність – українець; рід занять або коротка характеристика: із колишніх міщан, в колгоспі торгував м’ясом; дати життя - 26.01.1889 – ?; освіта - освіта початкова; професія  (місце роботи) - бригадир-городник колгоспу ім. 17 партз’їзду; місце проживання на момент арешту -  село Куземин Грунського району Харківської області, дата арешту -  05.11.1937; стаття звинувачення - 54-10 ч.1 УК УССР; орган, який виніс вирок - особлива трійка НКВД по Харківській області; вирок - 10 років виправно-трудового табору; дата вироку - 20.11.1937; дата реабілітаціi, 6.07.1956, реабілітований 6.07.1956 Сумським обласним судом (архівна справа - ДАСО, ф. Р-7641, оп.1, спр. 360). - Між іншим, у Державному архіві Сумської області, до якої тепер належить  й  «багрянівсько-сірківське» село Куземин, є доволі цікава листівка часів визвольних змагань українців 1917-1920 років, яка має доволі вимовний наголовок «Відозва про запис до Куреня Смерті імені Івана Сірка», в якій йдеться: «…Кругом України вороги. Весь світ постав аби знищити наш край, наш нарід. На наших границях ворожі нам війська: румуни, поляки, французи, англичане, а большевики пруться в саме серце України і хочуть украсти його душу. Це саме найстрашніший ворог, бо він користується темнотою нашого народу. Ми знову, як і рік тому назад, стоїмо над пропастью, знову поміщики розбиті революційними військами і большевики, які в час визвольного руху не приймали активної участи в боротьбі проти гетьманців, хочуть провокаціровать наших діячів наш уряд. Гетьманці цілими гуртами записуються в большевицькі війська і нацьковують останніх на нас, бо добре знають, що поки буде існувати Українська Республіканська Армія, вони не зможуть взяти перемогу над нами. Селяне й робітники. Невже ви вірете тим, котрі прийшли на готове, чи тим, котрі лили кров за Волю і Землю. Що буде коли знову ми впадемо, коли наша республіканська Армія буде розбита. На кого ви опритесь, у кого ви будете шукати захисту від гетьманських шомполів і розстрілів. Республіканська Українська Армія є міць і сила України. Ідіть туди всі! Вигоньте своїх синів, бо краще життя здобуваться лише боротьбою. Записуйтеся в Курінь Смерти імені Кошового Івана Сірка, бо він має велику мету знищити ворога. Всі хто йде проти Поляків, Англичан, Французів записуйтесь в Курінь імені кошового Івана Сірка. Всі хто дійсно бажає добра, волі і землі Українському народу, записуйтесь в Курінь Смерти. Всі хто хоче знищити ворогів України – записуйтесь до Куріня Смерти. Одно з двох – Чи здобудемо волю України чи з славою загинемо. Записуватись можно в Штабі Куріня в Комисії по вербування козаків для Куріня Смерти. (комерційна школа)».

Сірко Степан з онуками (Перт, Австралія), - світлина 2011-го року

Далі мої пошуки за долями, так би мовити, «куземинських» Сірків, можливих нащадків леґендарного кошового Івана Сірка привели мене аж до… далекої Австралії.  У книзі  «Українці Австралії. Енциклопедичний Довідник»,  «Вільна думка» і Товариство Збереження Української Спадщини в Австралії, Сідней, 2001 рік на с.с.334-355 знаходимо уродженця  Бродів, члена Союзу Гетьманців-Державників, що його очолювали на еміґрації в Австралії полтавці Сергій (*1875-†1957) та Богдан (*1903-†1992)  Шемети -  фахового лікаря Івана Сірка (*1900-†1970), учасника визвольних змагань боротьби УГА в ранзі майора, відзначеного Залізним Хрестом, який закінчив  медичні студії в Карловому університеті у Празі, де був активним членом Академічної громади, до Австралії прибув у 1948 році, упродовж 1950-60 років працював лікарем  у Новій Гвінеї, де був улюбленцем тубільного населення.  Є також згадка про письменницю й фахову медсестру Боженну Сірко (*1909-†1988), народжену в Угорщині Індра Беатріс, - авторку збірки оповідань «Літаючі самоцвіти» (псевдо – Б.Сібо) та роману «Голос крови», яка у Мельборні очолювала Пластприят й належала  до Літературно-мистецького клюбу імені Василя Симоненка та Об’єднання українських письменників «Слово».  Далі в названій йде короткий запис «Сірко М. і Н. - активні члени УГ ЗА», а на с.663 у розділі «Західня Австралія» читаю - «…Сірко Микола, Сірко Наталя, Сірко Оля, Сірко Степан…». Полтавці з походження Пилип Грін та Федір Габелко у книзі «Українці в Австралії», том ІІ, Союз українських організацій Австралії, Мельборн, 1998, у своїй статті «Українське Вільне Козацтво в Австралії», пишучи про Курінь УВК ч. 7 ім. полковника Івана Богуна в Перті, який був заснований у 1972 році, згодом  управа паланки якого створила ще 5 куренів, а першим отаманом куреня був Володимир Мандичевський, пише, що пізніше, після Осипа Менцінського, Петра Федеша, Василя Феделеша, отаманом був осавул Микола Сірко, а однією з членкинь управи, особою, що була відзначена вищими ранґами була Наталія Сірко (с.969).  – Між іншим, курінь УВК ч.32 ім.кошового отамана Івана Сірка був засновний з ініціативи Івана Семківа у Брізбані, отаманами якого були також Ігор Єремієнко, Захарій Попович Володимир Мороз (с.970). Видається ймовірним, що родина  Сірків входила також і до складу «Леґіону Симона Петлюри», який був створений в Австралії ще у 1950-их роках, як також до другого стейтового Товариства прихильників (раніше – сприяння) Державного Центру УНР, яке було засновано в Перті в серпні 1952 року, одним із головою управи якого був полтавець з походження Іван Мовчан.  Чимало українців родом з Полтавщини входили до складу спортового товариства «Київ», яке було засноване у березні 1951 року, а згодом, 1960- роках, налічувало вже сотні членів і тоді стало найбільшим українським спортовим товариством в Австралії, членом управи на протязі багатьох років був син вихідців із полтавських теренів Петро Мовчан. Микола Сірко також працював у ділянці зовнішніх зв’язків Української Громади Західньої Австралії, скарбником якої від 1958 року був Іван Мовчан, а  Наталія Сірко була однією із референток фінансів.

Українець Михайло Сірко у Канаді, світлина 1950-их років

У своїй статті «Союз Українок Західньої Австралії» її авторка Наталія Мандичевська, зокрема, зазначає,  що спроби організації Об’єднання Українських Жінок (ОУЖ) почалися з 1950 року, з ініціятиви Любови Микитюк і Любови Глібовицької. Тоді відбулися загальні збори жінок у таборі Нортгам-Голден, вибрано управу на чолі з Н.Мандичевською, але втриматися довго ця організація не могла, бо люди виїздили з табору на постійні місця поселення… Перший Стейтовий З’їзд СУЗА відбувся 19/8/1962 року, пройшов у піднесеному настрої, вибрав стейтову управу, яку очолила М.Менцінська… Її проводові підлягали: чисельний і діяльний Відділ ім. Олени Теліги в Перті, менший Відділ ім. Олени Кисілевської в Нортгам… Від 1973 року головою стейтової управи та управи відділу є М.Менцінська… Останніми роками у відділі залишилося кілька членів старшого віку, котрі не могли провадити активної праці, тому в 1991 році його зліквідовано. Стейтова Управа СУЗА в Перті прийняла акцію ліквідації… Члени СУЗА (витяг)Галя Мовчан, Ольга Мовчан, Вікторія Мороз, Анна Окіс, Анастасія Паньків, Люся Парсонс, Анеля Пержили, Софія Петрів, Норета Петровська, Марія Поповська, Марія Потерейко, Сузанна Прушинська, Ірка Росовська, Олена Рудковська, Марія Сакало, Оксана Сакало, Йосифа Семенишин, Валентина Семенсон, Христина Симон, Наталя Сірко, Ольга Сірко…». - Натепер у Західній Австралії замешкав син Наталії (з дому – Юраєва) та Миколи Сірків – пан Степан Сірко. За уривочними відомостями, які мені вдалося дістати, -  батько Степана  Микола Сірко, народився у Куземині 15 лютого 1920 (або 1923) року, а помер у Перті (Західна Австралія) 27 лютого 1997 року. Степанова ж мати  Наталка також народилася у 1920-ому  (або 1923-ьому) році  - померла вона 7 березня 2013 року. Точні дати народження панства Сірків мною не були встановлені точно, бо є кілька різних документів різними датами, а самі батьки при життя  ніколи не говорили  ні Степанові, ні його братові на цю тему. Про Степана Сірка мені також відомо не багато. Хіба те, що він викінчив австралійську державну середню школу, яка займає хороші позиції в порівнянні з іншими школами Західної Австралії. Школа розташована в Уіллеттоні за 12 кілометрів на південь від центрального ділового району Перту, відкрилася в лютому 1977 року.

Сірко Михайло з дружиною Катериною (з дому - Сеник) та своїми двома синами(Канада)

За неперевіреними даними Наталія Сірко (з дому - Юраєва) народився у знаменитому  селі Боромля, що за 70 кілометрів від Куземина.  Тепер це село  у Тростянецькому районі Сумської областію Спочатку село отримало назву Боровня, або Боровля, а пізніше — Боромля. Назва походить від назви річки, яка зустрічається в документах XVI ст. Назва річки складалася з двох слів «бор» і «мла» звідси і утворена назва — Боромля. Річку називали так, бо вздовж її русла простягалися густі ліси (бори) і в долині річки постійно стояла мла, або сутінки. Є і інше пояснення походження назви, суть якого зводиться до того, що поселенцям постійно доводилося боронити свої землі від нападу різних ворогів, тому першу назву містечка Боровня саме так і можна пояснити. Із давніх часів навколо Боромлі збереглося кілька курганів, про які існують різні перекази і леґенди. Поблизу Сагайдака, у п’яти верстах від слободи Боромлі, по Лебединській дорозі, знаходиться група курганів, із яких один великий називається Гострою могилою. В шести верстах від села знаходиться Гузева могила. Раніше там було шість малих і один великий курган, що існує і сьогодні. У середині XIX століття на Гузевій могилі ще були рештки від старовинного сторожового посту. На північний захід від Боромлі, в 5-6 верстах, поблизу трьох доріг, знаходиться курган середньої величини без назви. Філарет Д.Г.Гумилевський відносить заснування Боромлі до 1658 року і називає її першими поселенцями черкас на чолі з отаманом Корнієм Васильєвим та з 425 його товаришами. В «Описи городу Боромля и частей полковой службы» від 1660 року зазначалось «По обоим сторонам речек Боромля и Крупной, в 32 верстах от Ахтырки. По указу нашему, так говорит царская грамота от 19 дек. 1659 г., по Белгородской черте, меж Вольны Олешны, на р. Боровне, поселились Черкасы, атаман Корней Васильев со товарищи 425 чел. и устроили в месте город; а пашенной земли, иних угодий по се время не отведено. Предписывается переписать черкес и отвести землю каждому из рядовых по одной четьи в поле, а в дву по тому, атаману десять четий, есаулам по девяти…». - Спочатку я довільно припускав, що йдеться про народність з походження черкесів (адиґів), один із поселенців міг бути таким собі «Юраєвим». Однак, це не було остаточним моїм твердженням, бо, як виявилось,  «черкаси, черкаські люди» - це був один з екзонімів українців, поширений у XV-XVIII століттях у Московському царстві. Взагалі черкасами іменувалися українські козаки в офіційних документах Московії в 2-й пол. XVI — 1-й пол. XVII століть (після Переяславської ради 1654 року козаки називаються «малоросійськими козаками»). Як етнонім українців черкаси відомі і в деяких письмових західно-европейських джерелах цього ж часу. Це було, з дозволу сказати, традиційним поглядом на українців, як на інородців — черкас. Будучи задокументованим у «Воскресенському літописі» згодом, у різні способи, розроблявся в московитській історіографії. Найавторитетнішим, з репрезентаторів міфу, був Нікалай Карамзін. За політичним замовленням Московії, опісля знищення нею Нової Січі, активно розроблявся таким собі  І.Болтіним, що скептично сприймався, зокрема,  професором Михайлом Грушевським. За версією О.П.Знойка термін «черкаси» походить від тюркського «чири-киси» або «чири киши» — «люди армії» (тобто озброєний народ) і збереглася аж до XVII століття, ставши синонімом до слова «козак». Пізніше розповсюдження назви «черкаси», може бути пов’язане з містом Черкаси, поблизу якого було в той час чимало козацьких осель. Однак, існує й інша версія — деякі московитські історики виводять назву «черкаси» від кавказьких черкесів, пов'язуючи українську козаччину з чорними клобуками задля підтвердження поглядів про чуже походження українських козаків. Ця версія не витримує критики, оскільки самоназва кавказьких черкесів — адиґи. За даними Вікіпедії, оскільки термін «черкаси» застосовувався щодо запорізьких (українських) козаків, а згодом їм частенько стали називати населення України взагалі, це в подальшому стало використовуватися для створення теорій неслов’янського походження українців. Однак, роботи вітчизняних генетиків та медико-генетичного наукового центру (у співпраці з англійськими і естонськими вченими) підтвердили схожість протестованих нащадків місцевого козацтва та українців загалом з південними білорусами, західними і північними московітам (нащадками насельників земель Русі уздовж її основної транспортної артерії — водного шляху «із варяг у греки»), а також, південними слов’янами. Переглядаючи ерзянські прізвища, які є поширені серед ерзян (мордвинів) я зауважив, що вони утворені за московитським народним зразком формантами присвійних прикметників -ов (-єв, -ев), наприклад «Юраєв». Етимологічні дослідження мордовських прізвищ роблять лише перші кроки. Також сама лексика мордовських мов ще мало вивчена, а лексика раніше XVI сторіччя, взагалі, майже невідома. Саме прізвища приховують у собі забуті старовинні мордовські слова. Важливими для вивчення також є мордовські прізвища поза межами Мордовії, бо 72% всієї мордви живуть за межами республіки Мордовія. Однак, більш ймовірною версією є та, що основою прізвища «Юраєв» послужило церковне ім’я Юрій. Прізвище Юраєв утворена від імені Юрай - народної розмовної форми імені Юрій, поширеної, зокрема в Московщині та й в Україні. У поляків ім’я Юрай вперше зафіксовано в 1627 році. Саме ж ім’я Юрій, ймовірно, є слов’янським варіантом грецького імені Георгій, що означає «землероб», покровителем імені є святий мученик Георгій Побідоносець, день пам’яті якого - 6 травня. Ймовірно, що засновник роду Юраєвих був людиною з простого стану. Справа в тому, що прізвища, утворені від повної форми імені, мала в основному соціальна верхівка, знаті, чи сім’ї, які користувалися в даній місцевості великий авторитет, представників яких сусіди шанобливо звали повним іменем, на відміну від інших станів, що кликав, як правило, зменшувальними, похідними, повсякденними іменами. Відповідно до іншої, менш правдоподібної версієї, прізвище Юраєв сходить до литовського слова «juras» - «галасливий». В такому випадку прізвисько Юрай міг отримати гучноголосий, емоційна людина, відтак Юрай, згодом й отримав прізвище Юраєв. Родинне містечко Наталії Юраєвої (в заміжжі – Сірко) - Боромля розташовувалося на Білгородській укріпленій лінії, між Вільним і Олешнею. Вона мала назву міста «не лише за укріпленням», а й «за значну кількість жителів». Навесні група переселенців, оселившись в цих краях, неймовірними зусиллями провели величезну роботу по освоєнню земель, які протягом віків не оброблялися і по суті були цілиною. Будуються будинки, навколо яких зводяться дубова стіна з загостреними догори колодами, викопується рів, а головне зводиться фортифікаційне укріплення.  У 1665 році тут налічувалося 862 мешканці. Через декілька років з часу заснування містечко стало центром розміщення двох сотень, що входили до Охтирського полку. По дві козацькі сотні було лише у полковому місті Охтирці і в містечках Боромлі і Котельні. Між іншим, спочилий 15 травня 1977 року в австралійському Мельборні вояк Армії УНР, ветеран 2-го Запорізького полку Армії УНР, діяч української військової еміґрації в Новій Зеландії та Австралії, автор «Спогадів з часів визвольної боротьби 1917-21 pp. (1973) Василь Федорко, що народився 2 серпня 1892 року у селі Боромля….

Подружжя - Михайло та Катерина Сірки зі своїми синами - Миколкою (з права), Вітею (з ліва) та Петриком (попереду)(Канада)

Не без допомоги моєї давньої приятельки й респонденки з Канади, відомої української письменниці й громадської діячки Любові Василів-Базюк мені вдалося з’ясувати, що в цілій Канаді є багато людей, здебільшого українців, на   прізвище «Сірко». Є, зокрема, одна  записка  про  Michael  Sirko   (Muхайло  Сірко).   Думається,  що  це його  син  Міке  є  великим  підприємцем,  закінчив  університет  в  Western  University of  Ontario,  1975  році займався спортом,  та  пізніше заснував  підприємство в Оттаві  підприємство з пивоваріння. В Ошаві, за  100  км  від  Торонто,  він  має багато  різних  харчових крамниць.   Чи  Майк  був  сином Михайла,  не  можна точно встановити,  хоча  в  Канаді, в  Бритійській  Колумбії  -  було  багато  Сірків.   У  Ошаві, наприклад, також  є Сірки.  Відомо про  могилу  Михайла  Сірка  в  Ошаві, однак жодних більше  дописів  в українській та англомовній пресі, на жаль, немає.  На світлині з пам’ятника Михайла Сірка видно український тризуб, й написано,  що Михайло  Сірко  помер  в  Ошаві,   народжений  в  Україні  17  листопада  1924  року,  упокоївся   30  листопада  1995,  його  дружина   Катерина  Сеник,  народжена  13  квітня 1928 року, нема є дати  поховання,  але  вона вже прописана  на цьому пам’ятнику.  В Інтернеті  є  багато   людей  на  прізвище  «Сірко».  Пані мґр. Люба, зокрема, звернула  увагу  на  такого собі Міка  (МихайлаСірка,  що  був  славним  спортовцем,  закінчив  університет  в  1971  році  в  тому  університеті,  де   вона робила  мій  маґістерський  ступінь.   Він  жив  в Оттаві,  а  також  має  підприємство  біля  Торонто,  в  Ошаві.   Далі  від настоятеля  православної  церкви  в Ошаві  о.Богдана  Гладя їй стало відомо,  що  дружина пана Сірка – Катерина живе, а їхній спільний з покійним Михайлом син є доктором медицини  в  Гамільтоні, називається  Петро  Михайло  Сірко, його дружина називається  Елейн. Невідомо, чи  ця  родина  Сірків з Канади  є  нащадками  отамана  кошового   Запорізького  війська? -  Між іншим, якраз знайомий пані Люби Василів-Базюк пан Леонід  Бурда,  був  учителем  в  селі  Капулівка Нікопольського  району Дніпропетровської (Січеславської)  області.   За  свого  життя  він  віднайшов  могилу  отамана  кошового Івана  Сірка  в  Капулівці,  зібрав   гроші,  згодом люди відновили  стару  могилу,  поставили  пам’ятник  і  на  посвячення  приїхала  велика  Козацька  частина.   Кожного  року  там служили  панахиди  і  приїжджали  козаки.  Пан Леонід Бурда,  був  з  депортованих  в  1945  році холмщаків .   Коли  пані Люба  була  в  Рівному  на  відзначенні  60-ліття  депортації,   її запросили ,  посадили  за  почесний   стіл,   дали  слово  і  просили  розказати  про  мого  Тата  батьківщину -  Холмщину  і  останню  парафію  в  селі  Жмуді.   Після  закінчення  до  неї підійшов згаданий вище  Леонід  Бурда  й  сказав,  що  пригадує  її  Тата-священика,  бо  його родинне  село  належало  як  приписне  до  парафії   в  Жмуді,  бо  поляки  повалили  їх  церкву  в  1938  році.   Тоді  поляки  повалили  185  церков.   Л.Бурда розповів пані Любі, що  він  з  батьками  жив  поблизу Рівного,  закінчив  освіту  в  Рівному,  одружився  з  Марією  з  Рівного  і  вони дістали  учительські  праці  саме в  Капулівці.   «…Він  мені  подарував  медалю, - писала мені пані Люба, - з   мосяжу,  кругла  в  діяметрі  3  цт.,  з  одного  богу  довкола  напис  «До  500-річчя  заснування     Запорозького   Козацтва»,  а  посередині   козак  на  коні,  а  на  другій  стороні  медалі    «Кошовий  отаман  війська  Запорізького    Іван  Сірко»   і  меншими  буквами  село  Капулівка.    Я  подарувала  Йому  мою  першу  кнужку  «Вони  служили  церкві  і  рідному  народу».   Мені  часто  писав  і  прислав  за  кілька  років  свої  спогади  про  депортацію  і  часто   приходили  листи.  Помер  від  туберкульозу  кості,  яку  мав   від  10  років  життя.  Його  дружина  мені   про  все  писала.  Його  поховали  в  Капулівці,  Козаки  несли  труну  5  км.  на  плечах  на  цвинтар  під  музику  козацьких  бубнів.   Тризна  була  при  могилі,  варили  куліш.   Кожного  року служать  панахиду, якій беруть  участь  козаки.   Дружина  переїхала  до  Рівного,  в  Капулівці  син  і  донька,  одружені,  є внуки,   я  їм  висилаю  всі  мої  книжки. Ця  монета  з  мосяжу  тяжка.  Я  її  дуже  зберігаю.   В  Канаді  на  Інтернеті  є  до  30  осіб  з  прізвищем  «Сірко»…». 

На світлині з ліва до права - Василь Сеник (син брата Катерини Сірко (Сеник), далі - Михайло Сірко, Кевін Сірко - сини старшого брата Миколи та др. Петро Сірко

Мені, зокрема, вдалося знайти в ЗСА (США) такого собі Роберта Сірка, з Вальпараїсо (стейт Індіана, ЗСА), який  мав синів - Ендрю Сірко, Метью Сірко й Грегорі Сірко, все з Вальпараїсо, його сестра Шеріл (Сірко) Пліва і її чоловік Том Монро, штат Коннектикут, його племінниці - Лорі Пліва з Джерзі-Сіті, штат Ню Джерзі. Боб отримав ступінь бакалавра мистецтв в IU в Блумінґтоні, штат Індіана, і ступінь маґістра в Каліфорнійському інституті мистецтв у Валенсії, Каліфорнія, почав свою кар’єру в графічному дизайні в Честертоні, штат Індіана, потім в Лос-Анджелесі і Чикаґо.  Він став доцентом і очолив художній факультет. Протягом всього періоду він безперервно працював над своїми картинами та малюнками, деякі з яких виставлені в The Nest в Мічиган-Сіті (стейт штат Індіана).  Був ще  й Чарльз Сірко, який народився в Західній Алікіппе 4 липня 1928 року в родині Анни Васько і Чарльза Сірко. Чарлі був останнім в родині, йому передували його брати і сестри Джон Сірко, Майкл Сірка і Енн Сірко Маркович. Чарльз Сірко був одним із засновників Федерального кредитного союзу працівників об’єднаної школи Хоупвелл, в якому він 52 роки займав посаду скарбника-менеджера, він також заснував громадські розважальні програми в Центрі і Хоупуеллах і тренував кілька видів спорту, пов’язаних зі школою: біг по пересіченій місцевості, гімнастику, трек і бейсбол,в молодості він був завзятим спортсменом, грав в баскетбол і бейсбол в середній школі і в армії, під час служби в армійському корпусі з цим він грав із зірковими бейсбольними і баскетбольними командами, подорожуючи по Европі на базах на змаганнях. Після звільнення зі служби Чак протягом чотирьох років отримав ступінь бакалавра і маґістра освіти в Університеті Піттсбурґа. Є згадка про Майка Сірко, який народився 18 грудня 1929 року в Уест-Алікіппе (стейт Пенсільванія, ЗСА). Після звільнення з військово-морського флоту Майк повернувся в Алікіппу, щоб працювати в Vulcan Steel Company, а потім в Universal Cyclops, з якої він пішов у відставку в 1994 році.

Катерина Сірко (з дому – Сеник) зі своїми онуками - Зоя, Зенон, Християн, позаду на світлині - Матвій (Канада)

            Особливо відомими в Канаді є, зокрема,  Майкл і Кевін Сірки, які, завершивши свою кар’єру на канадських військових кораблях, відкрили свій пивний паб, щоб віддати данину поваги всьому канадському, особливо канадському пиву. Подорожуючи по Канаді, ймовірні українці брати Сірки були, як вони казали, стривожені, дізнавшись, що велика частина пива, що подається в ресторанах, барах і закладах канадських міст, не проводиться канадськими компаніями. - «Ми назвали нашу компанію в честь перемоги Канади в битві при Вімі-Рідж, істинно канадського досягнення, яке багато хто вважає вирішальним моментом, коли Канада досягла повноліття і продемонструвала нашу незалежність…», - сказав в одному своєму інтерв’ю Кевін Сірко.

…За якийсь час відбувся телефонічний контакт пані мґр. Люби Василів-Базюк з доктором Петром Сірком, сином Михайла Сірка і Катерини (Сеник), який говорив  з нею українською  мовою,  й повідомив, що він має  братів  Миколу  й  Віктора, раніше він побував батькового  брата   в  Україні.  Раніше, у повоєнній  Західній Німеччині,  у його батька Михайла був  рідний брат  Микола, який згодом виїхав  до   Австралії,   до  міста Перт,  Західня  Австралія. Доктор  Петро  і  його відвідував,  але  його дядько уже  помер. Його батько Михайло мав також ще одного рідного брата  Степана,  який   помер  у  Харкові. Батько та його  брати  народились в  селі Куземині.   Батько Михайло зі своїм рідним  братом Миколою Сіроком йшли  за  німецько-совєцьким фронтом,  бо не  хотіли  залишатися  під  большевицькими москалями,  боялися,  щоб не  бути «гарматним м’ясом» при совєцькому  війську. Так дісталися й до  Гамбурґа,  там  Михайло Сірко в  робітничому  таборі зустрів свою майбутню наречену Катерину Сеник. В  Західній Німеччині  Михайло Сірко працював  пожежником  у  Гамбурґу,   а  коли приїхав  на  контракт  до   Канади, - то почав працювати  в  лісі  та  на  залізниці.   По закінченню контракту  він переїхав  до  Ошави,  бо  якраз в  Ошаві  булла вже знайома йому раніше дівчина   Катерина  Сеник та її  два  брати  Петро  і  Микола.   Він одружився  з  Катериною й  працював  у  великій  фірмі  будови  авто  «General  Motors»,  був  на  пенсії й згодом упокоївся. Мама  Катерина доктора Петра та його братів живе  ще  вдома,   має  92  роки,  їй  всіляко допомагають. За деякими даними, Катерина  Сеник  народилася  в  Орлянську Запорізької  області. Дійсно, як я встановив згодом, що Орлянське є таке село у Василівському районі Запорізької області. Воно знаходиться на одному з витоків річки Велика Білозерка, поруч проходить великий магістральний канал. Розташоване за 19 км на південний захід від районного центру і на такій же відстані від залізничної станції Таврійськ. За деякими даними,  Орлянське засноване 1800 року переселенцями якраз з села Орлика Полтавської губернії, станом на 1886 рік в селі Балківської волості Мелітопольського повіту Таврійської губернії мешкало 1737 осіб, налічувалось 284 двори, існували православна церква, школа, поштова станція, три лавки, винний погріб, відбувався базар по понеділках. Місцеві краєзнавці встановили, що  «…Історія села має початок ще із сивої давнини. У Причорноморських степах на півночі Таврії в колишній долині річки Білозерки 210 років тому у 1800 році виникло село Орлянське. Відносно назви села існує дві версії. Перша стверджує, що навкруги було багато озер. Найбільше звалося Куликове і саме в його зарослях збирались «пташині базарі» серед яких було багато орлів. - Друга говорить, що саме в ці місця переселялися жителі якраз з Полтавської губернії, Лохвицького повіту, села Орлик. Перші переселенці оселялися на березі річки Білозерки, яка брала початок від Драного хутора і текла через теперішній центр села. Вона була не широка, проте глибока Спочатку переселенців було 8 сімей. Станом на 1886 рік в селі Балківської волості Мелітопольського повіту Таврійської губернії мешкало 1737 осіб, налічувалось 284 двори, існували православна церква, школа, поштова станція, 3 лавки, винний погріб, відбувався базар по понеділках. В центрі села була збудована перша церква….». – Саме у запорізькому селі Орлянське у 1955 році народився, зокрема, однофамілець, а, можливо, й родич пані Катерини Сеник (Сірко) з Канади, - доктор фізико-математичних наук Микола Олександрович Сеник, - пізніший очільник науково-дослідної лабораторії з розробки перспективних космічних апаратів, а також щодо забезпечення міцності параметрів і теплових режимів космічних апаратів серії «Метеор», що у 2001 році був призначений заступником головного конструктора по космічному апарату «Вулкан», який натепер працює в Москві начальником відділу перспективних космічних розробок.

Тут спочиває Сірко, св.пам. Михайло

Д-р Петро Сірко привіз  старий  альбом й люб’язно переслав пані Любі копії з його родинних світлин. Згідно з його інформаціями, в  Німеччині  до  приходу  американських військ його батько Михайло  Сірко  працював  пожежником,  бо  бомби  падали  і  треба  було  гасити  пожарища,   з  приходом  американського війська  створилися  табори для переміщених осіб, відомі як ДіПі-табори. З цих таборів  Канада забирала   молодих  осіб, здебільшого чоловічої статі, щоб працювати згодом в лісах цієї країни. Михайло Сірко зголосився,  це  була  праця  по  контракту   на  один  рік.  По  закінченню контракту  еміґранти   діставали  право  жити  в  Канаді. Михайло Сірко переїхав  до  Ошави,  в  провінції  Онтаріо,  бо  в  Ошаві  була  його знайома  дівчина  Катерина  Сеник,  яка  також  приїхала  на  контракт, але, щоб допомагати  в  хатній  роботі,  вона   мала  двох  братів,  які також закінчили  контрактні  роботи  й  вибрали  Ошаву,  бо  там була  великий завод  «General  Motors», відома головна   фірма  будови  авто, -  де було  легко  дістати  добре оплачувану працю.   Між іншим, багато  українців з походження оселилося  в  Ошаві,  щоб  мати  там добру  працю.   В  Ошаві  було  дві  православні  церкви.    Михайло Сірко згодом одружився   з  Катериною  Сеник  народженою  13  квітня  1928  року,  в   їхній   родині  Сеників було  троє  синів - ПетроМикола  і  Віктор.   Всі  сини  працювали,  мали  родини.    Др.  Петро   - відомий спеціаліст-анестезист, викінчив у Канаді  по  закінченню гімназії  відбув ще 12  років  медичних студій,   одружений, має  4  дітей  Зенона,  Християна,  Зою  і  Матвія.  Його батько Михайло  Сірко  народився  в  Україні  в  селі  Куземин (тепер – Сумська область) 17  листопада  1924  року,  упокоївся  30  листопада  1995  року.

Українець Михайло Сірко зі своїм авто біля своєї хати (Канада)

Шукаючи в Україні за іншим братом Сірком, паном Степаном, мені вдалося знайти у Києві відомого українського вченого Сірка Зіновія Степановича, який працює в Національному університеті біоресурсів і природокористування України за спеціалізаціями технологія деревообробки, виготовлення меблів та виробів з деревини. Зиновій Степанович Сірко є кандидатом технічних наук, доцентом, напрям  його наукових досліджень та інтересів пов’язані в т.ч. з новітнім деревообробним обладнанням та дереворізальним інструментом, він автором і співавтором понад 380 наукових та навчально-методичних праць, у тому понад 98 авторських свідоцтв та патентів, трьох монографія, входить до вченої ради Українського Державного Науково-Дослідного Інституту «Ресурс», як старший науковий співробітник сектору енергозбереження. Зиновій Степанович мені написав, що  він «…знав одного Сірка у Києві. Він працював в НДІ паперу. Потім інститут, як він мені написав, ««розвалили» і його подальша доля мені невідома», але його батько Степан є родом з Прикарпаття (Івано-Франківщини).

Принагідно хотілось би пригадати, що мґр. Любов  Василів–Базюк з Канади, шукаючи за моїм проханням за тамтешнім панством Сірків, подала мені досить цікаві інформації про інший козацький рід - Білецького  (БілицькогоІвана. Пані Люба під  час  свого  дитинства  й  вже у дорослому  віці  чула  розмови  мами  з  її   сестрами  про  діда  отця  Олександра,  що  мав  парафію  в  Старій  Ушиці  та  побудував  церкву  за  свої  кошти  в  Новій Ушиці  на  Поділлі (тепер  - Хмельницька  область).   За  це  він був  нагороджений   Консисторією  дворянством  і  5 поколінь  безплатної  університетської  освіти  усім  з  роду  Білецьких.   Отець  Олександр  упокоївся  в  1909  році,  мама пані Люби Єлизавета  Білецька відвідувала його ще будучи  5-літньою  дівчинкою  разом  з  батьками,  коли  її  дідусь   помирав.   З  безплатної  освіти   користав  тільки  дідусь пані Люби Василь  Білецький  (тато  її матері),  який викінчив  юридичні  науки  в  Петербурзі.   Після   студій  він повернувся й  працював   у  містечку  Крижополі  на  Поділлі, де була розташована  головна  залізнична  станція  поміж  Жмеринкою  та  Одесою.   Одружився  з  Аквилиною  (Келиною)  Горинською  з  селища  шість  кілометрів  від  Крижополя,   яке  називалося  М’ясківкою  (після  трагічних  боїв  з  молдаванами),  а  тепер  називається  Городківкою,  де  5-тий Президент України  Петро  О.  Порошенко  мав  великі  цукроварні.   Дід пані Люби Василь  Білецький  також  закінчив  Духовну  Семінарію  в  Кам’янець  Подільському,  але  не  його могли  висвятити  в  священики,  бо  пані Василь від  народження   дуже  помітно  кульгав  на  ліву  ногу.   У  родині Єлизавети  Білецької,  всі  знали,  що у діда отця Олександра  Білецького прадід  був  Кошовим   Запорізького  Козацтва.   В часі походів   на  Перекоп,  коли  допомагали  московському  війську  здобувати  Крим  і  в  околицях  теперішнього  міста Сочі він  разом зі своїм  осавулою й козаками  викрали  доньку  черкеського  головного  провідника  -  чи  султана,  бо  Іванові  Білецькому  та  дівчина  дуже  сподобалася.   Вона  боронилася  малим   кинджаликом,  але  козаки  її  схопили  й  передали  в  опіку  Івану  Білецькому.   Кошовий  Іван  Білецький   одружився  з  нею  і  започаткував  рід  Білецьких.    Це  був  отця  Олександра   діда  прадід.  З  отцем  Олександром  6  поколінь,  4  покоління пані Люби,  а  разом з її дітьми та  онуками  - це ще  2  покоління,  разом  народилося  12  поколінь.   Внук її  двоюрідного  брата  полковника   Петра  Білецького  і  син  полковника  Олександра  Білецького    Андрій  у  21  років  загинув  в  автоаварії  в  Калуші,  на Прикарпатті,  так і скінчилася  знана їй гілка  родини  Білецьких.   Лише у однієї чудової   внучки пані Люби Василів-Базюк, - панни  Надійки  личко  має  схожість,  мабуть,  до  черкеської  красуні.   Про  родину  отамана Івана  Білецького відомо не багато, не відомо коли  він народився,  але помер  в  1788  року.   Він був військовим  осавулою,  кошовим  отаманом Запорізького  Козацтва  Олешківської  Січі, що   була  розбудована  в  балках    південного  Бугу.  Очолив  військо  Запорізьке  у  війні   проти  польського  війська  короля  Станіслава  Ліщинського  на  Правобережжі  України,  що  належала  до  Речі  Посполитої.   Підтримав він і Гайдамацький  рух,  розбив  татарську  орду  під  час  нападу  на  Україну  в  1738  році.  Був нагороджений  гербом  Яніни, цим  гербом  Річ  Посполита  нагороджувала  за  допомогу.  Його  також  називали   хрещеним  батьком   Коліївщини.   У  поході  на  Крим козаки Івана Білецького перейшли в  ночі  Сиваш. Він обирався  Кошовим  Олешківської  Січі  кілька  разів,  у  1733-ьому,  1735-ому та 1738-ому роках, а пізніше  - від  1760-го  до  1765-ий рік. Про  інших  нащадків  Івана  Білецького  нічого поки що  не відомо.

…Я ж продовжував невпинно й невтомно шукати по всьому світу за особами на прізвище «Сірко». Це прізвище я випадково знайшов у списку осіб, репресованих в Україні, а також українців, репресованих за її межами, які відбували покарання в Соловках та були розстріляні у період 27 жовтня – 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох.  Це було, як зазначали дослідники, частиною Великого сталінського террору, бо 5 серпня 1937 року вступила в дію постанова Політбюро ЦК ВКП(б) «Об антісовєцкіх елємєнтах» й після того розпочалося масове винищення людей, яких большевицька влада визначила «врагамі народа» - учених, мистців, інженерів, військових. У документах читаємо: «…Сірко Василь Петрович, 1899 р. н., народився в с.Кінашів Рогатинського повіту (Галичина), українець, член ВКП(б) в 1918–1933 рр., освіта вища, колишній заввідділу ЦК КП(б)У, секретар Криворізького міськкому, член бюро Дніпропетровського обкому КП(б)У, проживав: м.Харків. Заарештований: 17 травня 1933 р. у справі «Української військової організації». Судовою трійкою при Колеґії ҐПУ УСРР 10 листопада 1933 р. засуджений за ст. 54-11 КК УСРР на 10 років ВТТ. Відбував покарання у Соловках. Особливою трійкою УНКВД ЛО 9 жовтня 1937 р. засуджений до найвищої кари. - Розстріляний: 3 листопада 1937 р. в Карелії (Сандармох). Однак, ймовірним родичем «куземинських» Сірків є повністю мною не зідентифікований такий собі «Степан Микитович Сірко, 1921 року народження, призваний до «красной арміі» Груньським райвійськкоматом Сумської області в 1940 році, пізніше мав військове звання спочатку воєнтєхнік 2-го ранґу, а згодом - ґвардії старший  технік-лейтенант 196-го гірничо-в’ючного полку, який у 1943 році був нагороджений совєцькою медалею «За отваґу»  (1943) та орденом «Красной звєзди» (1944). (ЦАМО. Фонд 33. Опис 686196. - Одиниця зберігання 310)

…Як видно з усієї історії українців з роду-племені на прізвища  «Сірко»,  - Москва, біла – чи червона, царська чи большевицька, а натепер – імперсько-путінська, -  це жорстокий історичний ворог українського народу. - Цей запеклий ворог намагався в минулому, а ще інтенсивніше й жорстокіше намагається під сучасну пору різними засобами винищувати фізично й морально українську націю, щоб шляхом злочину, крові, ганьби, підступності та зради стати беззастережним  володарем усієї України.

Але, незважаючи на всі великі й трагічні жертви, Україна, її сини та дочки,  ніколи не покоряться азійській Москві, бо, як мовиться у пісні про Івана Сірка:

«…Слава не померкне,

    Марно не поляже,

    Та про доблесті козацькі

    Всім довкіл розкаже.

Виростуть на Україні

Козаки новітні

І, як праотці, прославлять

Україну в світі…»

Олександр Панченко, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), - адвокат з міста Лохвиці Полтавської області




Теги:
2020-12-22 02:15:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар