День Соборності України: перемоги, трагедії, ціна єднання - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » День Соборності України: перемоги, трагедії, ціна єднання

День Соборності України: перемоги, трагедії, ціна єднання

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

В історії трапляється нерідко й так, що якесь свято, якась знаменна дата, котра здавалася комусь лише «даниною ритуалу», застиглою, традицією, можливо, навіть архаїчною, раптом набуває живого, надихаючого змісту, нової духовної висоти, кличе людей на подвиг, ба навіть на смерть. День Соборності України, який віднедавна на державному рівні відзначається 22 січня, — переконливе свідчення цього. Колишній День Злуки, котрий перші два десятиліття після здобуття Україною незалежності ще не набув офіційного статусу і ставлення до якого, одверто кажучи, не було аж таким однозначним у цілій Україні, перетворився, змінивши назву на День Соборності, на націєутворюючий, навіть націєоб’єднавчий символ. Чому? Бо ідеали національного згуртування, всенародної єдності — від Карпат до Донецьких степів, що лежать в його основі, оплачені кров’ю. Вони відстоюють у боротьбі, здобуваються жахливими жертвами. Як тоді, в січні 1919-го, коли об’єднались Українська Народна Республіка та Західно-Українська Народна Республіка, так і зараз. Ось що означає для українців День Соборності в січні року 2015-го.

Для перспективи утвердження справді неподільної, суверенної, європейської, соціально справедливої України, як видається, набагато важливішим є не переповідати «по новому колу» зміст подій 1919-го, погляди й дії Михайла Грушевського, Симона Петлюри, Володимира Винниченка, Євгена Петрушевича, а замислитися над «простим», проте визначальним для нас запитанням: «А що, власне, об’єднує націю?» (жорстока, нищівна, війна на Донбасі, надважке випробування російською агресією просто-таки змушують думати про це!). Звісно ж, єдиного варіанту відповіді тут бути не може, і все ж спробуємо поміркувати разом.

Чому сталася трагедія на сході України? Поза сумнівом, підривна, підла робота майстрів «спецоперацій» із РФ (ідеологічних, очевидно, передусім) створила необхідні передумови для масштабного кровопролиття на Донеччині та Луганщині. І наші вороги робили й робитимуть усе від них залежне, щоб ця війна забирала дедалі більше людських життів й віднімала дедалі більше нашої території (за мовчазного потурання певної частини європейських високопосадовців, які, всупереч нашим наївним попереднім уявленням, далеко не завжди виявляють прагнення до солідарності з Україною в ці трагічні місяці, здатність «зрозуміти» та «почути» «іншого»). Це справді так. Проте, якщо ми не хочемо уподібнюватися страусу, котрий ховає голову в пісок, втікаючи так від «незручних» фактів, то маємо визнати: не менш важливою причиною української трагедії 2014 року була внутрішня «зношеність», політична й моральна хибність, взагалі — про гнилість тієї держави, тієї системи, що дісталась нам у спадщину від УРСР. Вона, попри 23 роки демагогічних балачок про «реформи», геть не була ніколи реформована («еліта» й не збиралася це робити — бо її ця держава й ця система задовольняла, а справді суттєво реформувати цю іржаву конструкцію, що вичерпала свій ресурс, суперечило б її, «еліти», інтересам). Ця держава не викликала (і на сході, й на заході, й у центрі, й на півдні) жодної довіри у своїх громадян — бо постійно брехала вустами своїх вищих чиновників, цинічно зневажала гідність, безпеку, здоров’я, та й саме життя громадян. Революція Гідності здобуде остаточну перемогу лише тоді, коли буде системно й незворотно змінено внутрішню суть такої держави.

Інша річ, що відраза до знахабнілих панівних феодальних кланів, які чомусь повірили, що «схопили Бога за бороду» (особливо знахабніли вони на Донбасі — саме там справді вдалося ще раніше створити «новую историческую общность людей — советский народ»), — ця відраза була спритно використана російськими провокаторами. Проте заплющувати очі на суворі факти не можна.

І ось у чому справа: хіба не одвічне, життєстверджуюче людське прагнення до свободи (політичної, духовної, національної, свободи самореалізації) не є тим, що об’єднує всіх громадян України, хоч якою б мовою вони розмовляли, якому б Богу молилися, хоч де б вони жили? Є всі підстави думати, що це саме так!

* * *

І останнє. Проблема реальної соборності України, на основі спільних цінностей та ідеалів, так само як і проблема національної ідентифікації та вибору цивілізаційного шляху (європейського чи «євразійського») — це вражаючий приклад того, як впродовж навіть не десятиліть, а століть оце кляте «зачароване коло» не відпускає націю зі своїх лещат. Здавалося б, є переконливі історичні приклади, що проливають «світло» на причини недоброї «історичної тяглості» наших трагедій, конфліктів, невдач; так само, майже 400 років часової відстані не заважає нам пам’ятати, як козацьке військо Сагайдачного, по суті, врятувало під Хотином (1621 рік) усю Європу від агресії Османської імперії. А ось чи знає про це Європа? Чи знає вона про це, що нашій нації вже не вперше й не вдруге доводиться ставати щитом (ціною страшних жертв!) між східним агресивним авторитаризмом — від навали Батия 1240 року відраховуючи аж по сьогодні та західною цивілізацією... Тією цивілізацією, яка й нині не готова визнати Україну своєю невід’ємною складовою.

Але у нас є визначений вибір. Соборність, тобто єдність у свободі, у повазі до прав кожної вільної людської особистості, у модернізації соціуму не на засадах візантійсько-татарського «Русского Мира», а на засадах цивілізації третього тисячоліття. Хто з громадян України заперечуватиме проти цього?

Теги:
2015-01-22 10:26:38
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар