Подвиг великого фракійця - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Подвиг великого фракійця

Подвиг великого фракійця

Ігор Сюндюков

Про Спартака, мужнього й безстрашного вождя найграндіознішого за часів античності повстання рабів, «щось чули» або «щось знають» (принаймні колись читали знаменитий роман Рафаелло Джованьйолі або, може, переглядали відомий голлівудський фільм 1960 року) навіть ті, хто взагалі-то має доволі туманне уявлення про історію Давнього Риму. Ім’я Спартака — з наголосом на третю літеру, а не на шосту, як у нас зазвичай вимовляють, — стало більш ніж «брендом», «фішкою» — стало узагальненим символом, і символом, слід думати, вже невмирущим, самовідданої, шляхетної та чесної боротьби за Свободу, коли вже воістину краще загинути зі славою, зі зброєю в руках, аніж і надалі терпіти ганебний тягар рабства. Незламний повстанець — це найбільш «модний» приклад для наслідування для багатьох у наш «компромісний» час; проте хіба у подвигах князя Святослава, Жанни д’Арк, Івана Богуна, Джорджа Вашингтона, Авраама Лінкольна, у ХХ столітті — січових стрільців та бійців УПА ми не бачимо рис спартаківської незламності? (На превеликий жаль, далеко не в усі періоди історії є доречним ненасильницький гандизм...)

Спартак згуртував навколо себе приречених на смерть рабів-гладіаторів; він зробив це в добу, коли навіть найгеніальніші мислителі, як-от Аристотель, не вважали рабів людьми у повному сенсі слова, а радше «знаряддями праці, що спроможні говорити» (це вже потім, через 120 років після повстання Спартака, і значною мірою внаслідок цього повстання, великий Сенека нарешті напише: «Вони раби? Але вони й люди, такі ж, як ти і я»). Навіть вороги, які перемогли і вбили Спартака, визнавали його велич. Вже у ХІХ столітті Теодор Моммзен, німецький вчений, автор блискучої «Історії Рима» у 5 книгах (єдиний історик, удостоєний Нобелівської премії з літератури), людина доволі консервативних політичних поглядів, яка вважала рабство «природним» та «неминучим» станом для Римської держави, все ж знайшов для вождя великого повстання рабів такі слова: «Перед останньою своєю битвою Спартак убив мечем свого коня; він, нерозлучний зі своїми людьми і в щасті, і в горі, показав їм таким вчинком, що йому, як і всім їм, належить тепер перемогти або вмерти. У битві він боровся, як лев; два центуріони (римські командири доволі високого рангу.— І. С.) загинули від його руки; будучи пораненим, він на колінах бився списом із ворогами, котрі наступали на нього. Так загинув великий отаман розбійників (залишимо ці слова на совісті Моммзена.— І. С.) і з ним найкращі з його товаришів — смертю вільних людей і чесних солдатів».

Проте запитаймо себе: а звідки був родом Спартак, яким було його етнічне походження? І тут ми дізнаємося чимало цікавого. Всі історики, які писали про його дивовижне життя (і великий Плутарх у нарисі «Красс» із його «Порівняльних життєписів», і Арріан у «Громадянських війнах», і хронограф Макцій Флор, і вже згаданий Теодор Моммзен), одностайні в одному: Спартак був фракійцем, сином Балканської землі. Причому Моммзен припускав, що наш герой «був, можливо, нащадком шляхетного роду Спартакидів, який досяг царської влади як у Фракії, так і у Пантикапеї»; Плутарх та Арріан писали про життєвий шлях Спартака дещо інакше: він — колишній воїн із Фракії, який вів боротьбу з римськими окупаційними військами, потрапив у полон до римлян і був перетворений ними на раба-гладіатора (версія Плутарха); він — «фракійський уродженець, який служив солдатом у римлян, але згодом був ув’язнений і його продали у гладіатори» (версія Арріана). Плутарх додає, що «був Спартак культурною, освіченою людиною й за манерами поводження нагадував аристократа грецького зразка».

Отож, розповідаючи про Спартака, нам не обійтися без розмови про його Вітчизну — Фракію. Що ж це за земля і що це за народ — фракійці? Фракія (болгарською мовою — Тракія) — це географічна та історична область на сході Балкан. Зараз, згідно з умовами Лозанського мирного договору 1923 року, укладеного за підсумками Першої світової війни, історичну Фракію розділено між трьома державами (і ці кордони зберігаються й дотепер): Північна Фракія належить до Болгарії (близько 50% території Фракії загалом), включно з Верхньофракійською рівниною, Східна Фракія (включно з Константинополем — Стамбулом, який теж належить до цих земель)  — до Туреччини (близько 30% території), а Західна Фракія (сучасна провінція «Фракія») — до Греції, це близько 20% території. Географічним центром Фракії традиційно вважають місто Адріанополь (сучасне Едірне, Туреччина). Ось саме з цих країв походив Спартак.

У сучасному регіоні Фракія мешкають близько 13 мільйонів людей, зокрема 10 мільйонів турків, 2,6 мільйона болгар та 0,2 млн греків. Якщо ж вести мову про найдавніше населення цієї землі, то слід згадати пеласгів — доволі таємничий народ, котрий жив на цій території ще за «гомерівських часів» або й ще раніше. Цей етнос був, зрештою, асимільований (елінізований). Взагалі Фракія — це територія традиційного проживання племен-пастухів, які випасали худобу. Згодом вплив Давньої Греції (VII–VI ст. до н.е.) призвів до того, що Фракія стала найпівнічнішим регіоном історичної Еллади, і цей регіон простягався аж до Скіфії й межував із нею (ось перегук з історією України!), охоплюючи басейн одночасно трьох морів: Чорного, Мармурового та Егейського. Саме на землі Фракії було розташовано місто Абдери — батьківщина видатного давньогрецького філософа Демокрита. Міфічний геніальний співець та музикант Орфей, за переказами, теж був родом саме звідси. І все ж таки можемо стверджувати, що Спартак є найзнаменитішим серед усіх відомих фракійців.

На морському узбережжі Фракії в античні часи (VI–ІІІ ст ст. до н.е.) були засновані грецькі поселення, і найбільш відоме серед них, назване «Візантій», розташовувалося на березі протоки Босфор (промовистий факт!). То був стратегічно важливий торговельний пункт на шляху з Європи до Азії та з Чорного моря до Середземного. І саме на цьому місці 330 р. н.е. імператор Костянтин Великий заснував могутню вічну столицю, названу на його честь (Константинополь — Царгород — Стамбул). Отже, як бачимо, саме земля Фракії є своєрідною «сполучною ланкою», що об’єднує історію Візантійської імперії та сучасних Болгарії, Туреччини та Греції.

Багатства цих територій приваблювали іноземців, і вже у І столітті до н.е. (тобто якраз у часи повстання Спартака — 74 — 71 рр.) територія Фракії потрапляє під контроль Давнього Риму. (Звісно, при цьому завойовники небезуспішно застосовували тактику «Розділяй та владарюй» або ж політику батога та пряника.) А вже після розподілу класичної Римської імперії на Західну та Східну (ІV       ст. н.е.) Фракія стає стратегічно важливим регіоном новопосталої Східної Римської імперії, або ж Візантії.

Середні ж віки, вже перед падінням Візантії, населення Фракії, особливо Північної та Західної, було переважно слов’яно-грецьким, хоча, за свідченнями істориків, вже з кінця VII ст. грецький вплив у регіоні поступово, але неухильно послаблювався; слов’яни (зокрема й давні, тогочасні болгари) кількісно переважали практично в усіх внутрішніх регіонах області, утворюючи більшість серед міського населення (приміром, Адріанополя-Одрина-Едирне). Можна вважати, що після 1204 р., після захоплення Константинополя хрестоносцями та після погрому, який вони вчинили у столиці Візантії, слов’яни стають основною етнічною групою Фракійського регіону. А пізніше, в ХІV–ХV ст ст. — це вже підкорення цих земель Османською державою (згодом — імперією) та потужний асиміляційний тиск на болгар та греків, коли ці народи мусили захищати своє право на саме існування на Землі...

Але повернімося до нашого героя, Спартака. Для тих, хто хотів би дізнатися більше про цю унікальну людину, бодай коротко, в головних рисах переповімо хід знаменитого повстання, яке очолив невмирущий фракієць. Як ми вже бачили, про ранній період його життя маємо не так уже й багато достовірних відомостей (до того ж вони доволі суперечливі), проте можна вважати встановленим фактом, що Спартак, до того як очолити армію повстанців, навчався у відомій школі гладіаторів Лентула Батіата, де вдосконалив свою військову майстерність. Як переказують римські історики, у 74 р. до н.е. група гладіаторів, відгукнувшись на заклик Спартака й переконавшись, що втрачати вже немає чого, а рабство є гіршим та ганебнішим, аніж навіть смерть, захопила декілька десятків ножів у гладіаторській школі, а згодом — і зброю в армійських арсеналах, і втекла з міста Капуя (Південна Італія), до підніжжя вулкана Везувій. Спочатку повстанців було лише 50 (за іншими даними — 80), проте до них із блискавичною швидкістю почали приєднуватися інші раби з ближніх плантацій та гладіаторських шкіл. До речі, за даними Рафаелло Джованьйолі, у період найпотужнішого розвитку повстання кількість бійців Спартака сягала 80 000 (!). У вождя повсталих рабів з’явилися й талановиті соратники: гладіатори Крикс (з Галії), Гай Ганнік та Еномай.

Римські загони заблокували людей Спартака біля підніжжя Везувія. Проте повстанці вирвалися з пастки: за переказами, перекинувши мотузки, вони спустилися дальнім схилом вулкана, який практично не охоронявся, тобто там, де їх не чекали. А за іншими джерелами, навіть спустилися через жерло «холодного» тоді Везувія. Хай би як там було, Спартак обійшов своїх ворогів із тилу і завдяки цьому розгромив загін претора Клавдія Глабра. Лави його бійців множилися щодня. До того ж офіційний Рим якраз у цей час вів синхронно три важкі воєнні кампанії в Іспанії (армія Помпея), Фракії (армія Марка Лукулла якраз окуповувала країну) та Малій Азії (армія Луція Ліцінія Лукулла вела наступ проти царя Митридата VІ). Звичайно, це було на руку Спартаку. І дуже швидко римський Сенат, побачивши, що навіть із погано екіпірованим військом Спартак перемагає урядові війська (між іншим, у його таборі були не тільки боєздатні чоловіки, а й жінки, діти, старі раби), в лавах яких було занадто багато новобранців, — цей Сенат терміново відкликав усі три згадані армії й наказав екстрено повертатися на територію Італії гасити пожежу повстання.

А поки два урядові кожули, Луцій Публікола та Гней Лентул, виступили проти Спартака на чолі загонів Риму з двома легіонами. Великий фракієць завдав їм поразки. Але невдовзі 10 000 озброєних рабів із Галії (на чолі з Криксом) та германці (як бачимо, повстання було інтернаціональним) через розбіжності зі Спартаком відокремитися від його війська й були в результаті розгромлені претором Квінтом Аррієм. Сам Крикс загинув. Але Спартак продовжував наганяти  страх на рабовласників, розбивши легіон Гая Кассія Лонгіна, правителя Цизальпійської Галлії. Далі вождь рабів мав намір вести своє військо в Галлію (або, можливо, в Іспанію), щоб примножити масштаб повстання, проте під тиском соратників, які вимагали рішучих дій саме в межах Апеннінського півострова, вирушив назад до Італії. Після відпочинку, оминувши Рим (у столиці зчинилася неабияка паніка), Спартак попрямував на південь, розбивши два легіони Марка Красса (свого майбутнього вбивці). Фракієць вирішив перебратися на острів Сицилія, небезпідставно сподіваючись на підтримку тамтешніх рабів (Рим добре пам’ятав про Перше та Друге повстання сицилійських рабів за 60 та 40 років до Спартака). Проте пірати, з якими Спартак домовився про переправу на острів, зрадили його. Спартак опинився у пастці: по п’ятах його переслідувало оновлене військо Марка Красса. Вождь повстання мусив прийняти свій останній бій у вкрай невигідних умовах із чисельно переважаючим ворогом (подробиці дивися вище — у Теодора Моммзена. До речі, він зазначає дуже важливу причину успіхів Спартака: перевищення загальної кількості рабів над кількістю вільних громадян. Це — вагомий закон історії!). Римські полководці знайшли 3000 неушкоджених полонених у таборі переможених повстанців. А Красс, зі свого боку, наказав розіп’яти понад 6000 рабів вздовж Аппієвої дороги між Капуєю та Римом; тіла не знімали місяцями й роками. Хіба міг Красс передбачити, що через 100 років одна єдина страта розп’яттям, що сталася у далекій Палестині, назавжди змінить світ...

***

Насамкінець одне важливе запитання: а який народ є зараз спадкоємцем фракійців, що дали світові Спартака? Болгарські історики, виходячи з того, що саме фракійці (разом із південними слов’янами та тюрками князів Кубрата та Аспаруха) стали одною із трьох складових формування майбутньої нації болгар, відстоюють пріоритет своєї країни. Принаймні у них не менше (як мінімум) прав стверджувати це, ніж у румунів претендувати на римську спадщину (італійці — окрема розмова), у сучасних греків      — на спадщину Прадавніх Афін, а у Республіки Македонія — на спадщину Великого Олександра, уродженця цих місць...

2016-05-25 02:15:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар