Цикл репортажів Уласа Самчука - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Цикл репортажів Уласа Самчука

Цикл репортажів Уласа Самчука

Улас САМЧУК

У СВІТІ ПРИБЛИЗНИХ ВАРТОСТЕЙ
Pax Bolshevia

«На уліце ми бродім і в кафе сідім,
Но настоящіх слов ми больше не находім,
А пріблізітєльних ми больше не хатім...»

Забув автора цих слів. Якийсь російський емігрантський поет-декадент. Чомусь ці слова затямив, і то вже давно, не тут, а ще перед роками, будучи на Заході, здається, в Празі.

Сьогодні ці слова знов улізли мені на язик. Чому? Для чого?

Дуже і дуже зрозуміло. Я щойно вчора вечором вернувся з Києва. Був утомлений, напханий, мов дорожна валіза, враженнями, був натхнений, з нап’ятими до пересади нервами. Сьогодні, по ночі відпочинку, до мене приходять, мов верблюди в оазі, думки, і кожна з них домагається свого місця і свого вдоволення. Навкруги мене речі, які привіз із собою. Книги і картини. Збірки віршів, повісті й романи, а між всім тим, ось просто перед очима на столі до писання оригінальна фотографія людини, яка 1932 року, 13 травня, увігнала собі в лоб кулю. Це Микола Хвильовий.

За вікном гарне, повне, соковите літо. Бачу чоло Хвильового, і бачу густу зелень огородини, над котрою в’ються мотилі, та похилу від тягару, розчервонілу вишню. Збоку старанно і настирливо виспівує через відчинене вікно якась пташина.

Хотілося б висловити все. І збірки поезій Сосюри, і картини Кричевського, і папір мого блокноту, і Хвильового, і все, все, що мене оточує, і що так чи інакше творить безсумнівно одну зв’язану життєву цілість.

Життя — слово, якого ще не торкнувся трафарет, і яке на тисячу ладів відмінялось у віках. Хочу сказати про життя окреме, життя, як можна так сказати, Pax Bolshevia, багатьом вищої міри дивне, щось в роді того творіння, яке ми іноді зустрічаємо в багатьох акваріях. Бачимо, намагаємося збагнути, дивуємося, перечимо самі собі, нервуємось, і врешті-решт не погоджуємось — ні! Це не може бути!..

Ось маємо так званий СССР. Двадцять з лишнім років хвилює це ім’я майже цілий світ. Двадцять з лишнім років витрачуються час і слова, щоб нарешті збагнути, що це є...

У цей дивовижний, своєрідний, трагікомічний, нереальний, а одночасно, мов біль зубів, дошкульний світ дозволю собі ще раз постукатись.

Кажу ще раз, і це точно... Бо вже не раз і не два стукався я до його дверей... У різних виглядах, у різних часах, із різними думками та намірами. І завжди зісталось у мене почуття, ніби я щось не сказав, щось недодивився, щось переочив, чогось не збагнув до глибини...

«Нє моліться тєбє, а лаяться
Научіл ти мєня, гасподь...»

Казав есесерський поет Єсенін. Есесерський не тілом і не розумом, а почуттям і химерами. Лаятись Богові, це значить лаятись тому мудрому, що дало закономірність, порядок і цілене призначення усьому на землі й у всесвіті... Есесер — це була і є дуже плястично, дуже барвисто і дуже повнотонно висловлена лайка Бога... Словом, чуттям і ділом... І тому якраз ця річ і це явище викликає у справжньої, живої, додатньої людини не любов, не зрозуміння, чи навіть байдужість, а якраз ненависть. Та, яка не може вжитися в душі, яка рве людину і яка вимами активної чинності.

З таким вияскравленим почуттям живу і ношуся, і з ним завжди вступав у світ, який я назвав тут світом приблизних вартостей.

«ВИ КУДА ЄДІТЄ?» СТАЛЕВІ БРОНТОЗАВРИ

В Рівному на розі вулиці Поштової і Німецької стоїть сірий, тяжкий омнібус. На ньому напис: «Ровно — Кієв». У понеділок, о пів восьмої, біля нього стоїть гурт людей і купа валіз. Урядовці у гнідих одностроях, цивільні люди обох полів. Більшість з них говорять по-німецькі, й майже всі зовсім пристойно і дбайливо виглядають. Всідають всі мирно, спокійно, ввічливо. Непомітно того нервового, подражненого настрою, яким характеризуються всі комунікаційні осередки воєнного часу. І коли б не деякі незначні ознаки, я міг би подумати, що це зовсім не Рівне, а який-небудь Бойтен, а їду не до Києва, а до Бреслава, а час зовсім не 1942 року, а якийсь зовсім інший.

Поволі, обережно всідають і займають по можливості кращі місця. Всі вони добрі, м’які, чисті, але кожна людина, в силу свого призначення, і в найкращому вибірає.

Вісім. Їдемо. Загурчав мотор. Всі на своїх місцях...

Омнібус старанно вилазить на гору. Перед нами пряма, хвиляста асфальтована дорога, а вправо й ліво, ніби сильно і розгуляно схвильований, яскраво зелений океан. Ніжно і міцно, зручно і барвисто, широко і різноманітно розмахнулось те поле-поленько, по котрому лиш «вітер віє» і жито дійсно половіє, геть чисто, як у тій славній широкій пісні.

Дивитесь і не надивитесь... Хочеться вірити в силу і міць землі, у ширінь і дзвінкість просторів, у снагу і творчу працю людини. Це ще терен, що до 1939 року належав «по цей бік». Це значить, що тут не було всіх тих колективізацій, індустріялізацій та безліч інших «ацій», якими так плідний був отой ось світ, до котрого зі швидкістю 50 клм на годину наближаємось. Світ большевицької духовості, большевицького світосприймання. Тут ще поля з межами, тут ще зелені хутори з садочками, з тими самими, які так зворушують кожного сентиментального (а хто з нас не сентиментальний?) українця. Це ж славетні «вишневі садочки», які одразу нагадують отих хрущів, що «над вишнями гудуть», і тих плугатарів, що з «плугами йдуть», і тих дівчат, що «йдучи співають». Тут ще перед роком топталась сувора, з танками та літаками війна, але що від неї лишилось? Хіба оті кілька розкиданих танків, що зовсім погрузли в пшеницях і нагадують собою якихось сконалих передпотопових потвор. Вони так нагально нагадують один дотеп, що його недавно чув: Рузвельт говорить Німеччині: «Коли Німеччина не припинить війну, я пошлю на тебе стільки-то тисяч танків...» А Німеччина відповідає: «А я пішлю на них українських селян. Вони ті танки розшрубують пальцями...» І дійсно... Що лишилося з тих придорожніх решток війни?

Ідемо, їдемо. Горб за горбом лишаються за нами. Гарна, лагідна, літня погода. Ще кілька кільометрів, і ми в Корці. Гарне колись, овіяне історією, тепер забуте й обдерте «прикордонне містечко». Майже одинокий православний жіночий монастир... Одинокий на цілу Україну. Цукроварня, за котрою одразу починається бувша СССР, і де ще недавно лежала найжорстокіша на цілому світі границя.

Починається мир Большевія.

НА ПОРОЗІ «ТОГО СВІТУ»

І ось нарешті «Границя». 17 вересня 1939 року вона була порвана і потоптана силою певних історичних обставин. Силою тих саме обставин есесерство хильнулось на Захід і залило простір до річки Сяну. До того часу тут стояли стовпи «Жечи-посполітої» з білим, бундючним орлом, зверненим на Захід, і з думкою «од можа до можа». Пригадуємо ту границю. Це була не границя, а своєрідний китайський мур, через котрий ані не сміла перелетіти ворона. По «цей бік» були «пани, буржуї, визискувачі робочого клясу, контрреволюція, міжнародні капіталістичні акули» і т.д., а по той бік «велика непереможна батьківщина всіх трудящих, країна рад, сама найдемократичніша, квітуча земля, де під сонцем сталінської конституції мирно і щасливо жив та багатів єдиний радянський народ». Так! Серце швидше б’ється, вступаючи на грунт цієї землі, яка так привабливо звучала всіма небесними і земними назвами і яка тягнула до себе увагу цілого т. зв. пролетарського світу, що якраз у цьому місці на плянеті шукав заспокоєння своїх перманентно нездійсненних мрій про краще, щасливе, сите і свобідне життя.

Пригадуються і досі звучать в ухах всі ті «самі передові» здобутки соціялізму, який так дійсно всевладно розпаношився їм колосальному просторі, що лежить перед нами з розміром 22 міліонів кв. кілометрів.

«Сама передова» (не наш вираз). Сама передова система господарювання, сама передова конституція і так все «саме передове», включно до думання, яке совєтському горожанинові вбило в голову переконання, ніби там, за отим кордоном, отам, починаючи Корцем і кінчаючи Гібральтаром, ніщо інше, як суцільна руїна, відсталість від «самої передової» техніки, нужда, біда, визиск і безробіття!..

Цікаво. Чортячо цікаво... Ще не так давно ми не мали можливості торкнутись дійсности, щоб переконливо і остаточно повірити в неї. Було безліч — за і безліч — проти... Були приблизні уявлення, приблизні свідчення, будовані на пристрасті, на нервах і суперечностях духового порядку. Інакше зараз. Кордон за Корцем впав і вже його немає. Вітри історії Сходу і Заходу свобідно проносяться над трагічною землею наших предків, і ми, їх нащадки, маємо змогу найвражливішими дотиками нашого єства торкнутися всіх її ран. Нервами, душею, розумом, одвертими очима і відкритими вухами, можемо бачити і чути, благаючи у Вищої Волі тієї душевної сили, яка б допомогла нам зовсім виразно і зовсім правдиво положити наше слово на терези історичної справедливости, яка одного разу все-таки прийде і все-таки осудить.

Ми на полях бувшої СССР. Я тут не вперше, а втретє. Минулої осени, минулої зими і зараз. Тепер літо, і воно дає найбільше спроможностей спостерігати життя і природу. І вже з перших кроків ви бачите те, що бачити мусите: світ приблизних вартостей. Бачите широке, розлоге поле, засіяне житом або ячменем. І бачите ви, що це лише приблизно жито чи ячмінь. Це збіжжя з таким само успіхом можна назвати стоколосою чи бур’яном. Хто розбере, що це конечно жито? І чому воно таке маленьке, таке рідке? Тож там, зовсім недалеко, воно зовсім інакше. Там пшениці полягли, тут стебло стебло по бур’яні доганяє... Там вівса вже висипались, тут ще зовсім при землі, і не можна з рішучою певністю сказати, чи це дійсно овес, чи звичайний пирій.

І так воно тягнеться здовж цілої дороги Корець — Київ, 248 кілометрів. Ця приблизність лежить не тільки на полях... А он стоять оті славетні колгоспи. Довгі будови в якомусь неладі, над котрими обов’язково, як символ, стоїть вартова вежа. Хто сидів у в’язниці, той відчує одразу той відтінок почуття, який справляє та вежа. І самі будови... Як правило, у них обідрані стріхи. Вони незграбні, недороблені. У них немає ані натяку на якусь естетику, яка присуща всьому на землі живому. Навіть ластівка ліпить собі гніздо з певним смаком. Чого ж ті колгоспні будови обов’язково такі безсмачні, а хто звик в Західній Европі до стилю нашої доби, буде вражений абсолютною, до неба вопіючою безстилевістю. Чого там стільки від вояцького бараку, чи казарми гіршої якости?.. Чому там ніяких доріг чи доріжок, чи бодай дерев, які наша благословенна в цьому відношенні земля так щедро вирощує? Навіть якогось забору чи огорожі. Словом — око бігає, хворобливо намагаючись загачити свій зір на щось привабливе — і гай-гай... Люди і не люди, яким лише тимчасово залишено їх зовнішню людську подобу, і до яких ми ще також приглянемося. Вони подібні на розпочату і недокінчену якусь будову, де все розкидане, перемішане, заляпане вапном і запорошене порохом землі...

ЗВЯГЕЛЬ
(мається на увазі сучасний Новоград-Волинський)

І чим далі їдемо, чим ширше і свавільнійше розгортається простір, тим більше купчиться і хвилює мене почуття. Зліва і справа дороги видно колгоспи. Уявляється, які носять вони назви: «Імени Рози Люксембург», «Імени Сталіна», «Імени Карла Лібкнехта», «Імени Карла Маркса» і т.д. Вдумуєшся в суттєвість і навіть звучання тих імен. Що це були за люди? Яке мали призначення? Що дали світові? Які вартості й які моральні підстави? І одразу перед очима звучна, соковита і цілком конкретна відповідь. Це ж і є дійсність, яку ті боги викликали з небуття. Той обдертий колхоз, ті одинокі, осиротілі, обшльогані вітром та дощем хати, оті запущені поля, нарешті ті чорні, запорошені підводи. Слід їх дихання помітний на всьому. Десь до нутра землі врослася сірість, скука, недбальство, безвольність... І тепер, їдучи наскрізь цією землею, протираючи від здивовання очі, зо всієї сили вдивляючися у кожну дрібничку тут знайдену, не можна вийти з закам’янілого непорозуміння. Карле Марксе! І ти, Леніне, і ти, Сталіне, і ви всі, всі Рози і Кляри Цеткіни... Який диявол натхнув вас на ці іродівські затії, на ці ультра-каналіянтські експерименти, які чей же навіть видимі тим, що сліпі, навіть тим, що роджені на зло і злочинність. То ж ви бачили, що поволі, але з математичною певністю вмірає земля під лянцетами ваших бестіяльних експериментів... Яким правом ви намовляли себе і цілий світ, що так якраз треба, і що це «сама передова» система державного управління?

І знов, який диявол назвав вашими іменами ці українські села, з котрих ви рік-річно виточували цілими ріками кров, піт і сльози, вганяючи край і народ у таку тугу-безнадійність, від котрої гасли під чолом очі і в чолі кожна жива людська думка?

Наповнений цією ненавистю, я намагаюся вникнути у саме нутро справи. А може, я і не прав. Можливо, це перебільшення. Автобус зупиняється у Звягелі. Подорожні виходять та йдуть снідати до військового касина. Після ми йдемо вулицями «міста». Вдивляюся у хати. Кожна з них таки направду жива мова минулого. Двадцять і більше років минуло з часу, як тут була революція, а що від того часу змінилося? Чи змінилася вулиця, паркан, хідник, будинки? Так. Змінилися. Вулиця зовсім вкрилася вибоями, і ті «котячі голови», якими вимощували її ще за царя-батюшки, геть до біса вгрузли в землю... Паркани погнили або зникли... Їх фіртки і ворота покривилися... Хідників тут не було колись і немає зараз, а будинки... Горе то, не будинки. Земля їх поволі всмоктувала у своє нутро, а їх стіни, двері й вікна ні разу не були хоч для видимості якось обновлені чи побарвлені. Хочеться запитати такого тобі премудрого Сталіна, де ділись до чорта ті люди, які у свій час ті будинки ставили, обносили огорожами, барвили, білили... Які робили квітники, мостили вулиці, викладали хідники... Чому немає тих людей зараз, а як є вони, то чому їх руки перестали трудитись, їх очі втратили бажання бачити гарне, їх голови перестали думати? Чому? Ну, чому до чорта?! То ж це ось містечко Звягель, це кричуще обвинувачення, проти котрого немає ніякого виправдання. А чому ті люди так одягнуті?.. Я ж знаю минулу війну і минулу революцію... Чому тоді зустрінеш було якогось, хоч і провінціяльного, але все таки «франта-івановича», з такими тобі, мов аероплян, галіфе і до болю блискучих чоботях? Зустрінеш було якусь звягельську, чи рівенську Маню чи Галю з такими тобі накрохмаленими і пребілими фартушками... Нічого, нічого не бачите ви у Звягелі тепер, нічого, нікого, щоб хоч здалека робило натяк на якусь опрятність, чистоту, елеганцію. Мішковата сірість, байдужа незграбність, розтоптані, нечищені шляпаки, зім’ята, запрана суконка і якесь подобіє неозначеної моди капелюха на голові, і то досить рідко... Єдине, що у Звягелі «блістаєт», — «его настоящой рускій язик». Власне «настоящой», бо він так само спотворений, як і все інше. Іде тобі така заялозена людинка, і спробуйте її щось по-людськи запитати... Дістанете завжди відповідь, у котрій кожне слово звучить, мов карикатура... А все це тому, що «щастлива і квітуча, самостійна радянська Україна» матірну їх мову відобрала, а чужої, російської, не навчила. І вийшла така саме приблизна мова і не мова, як і кожна інша річ, яку ви зустрінете в країні, що «розвивалася» в кліматі «сталінської конституції».

«ОМЕГА»

Від Звягеля до автобусу всідають нові люди, совєтські люди, і розуміється, всі вони «разгаварівают», розуміється, «общепонятним». Для совєтської людини це просто-таки незрозумілим є, як то можна горожанинові, хоч би такого задріпаного Звягеля, говорити звичайною людською мовою, мовою своїх батьків, дідів, прадідів... Тієї мовою можна говорити, але хіба на селі в колгоспі... Він же, його величність, людина з міста, «інтелігент», що не потрапить навіть порядно сісти, або зав’язати кравату. Ця рабська, льокайська, ображаюча найелєментарнійшу гідність тієї ж таки людини, психіка можлива тому, що всі ті люди дихали атмосферою отого світу приблизних вартостей. Для них незрозумілі є багато простих істин, а між ними і та, яка говорить: людина, що не шанує передовсім себе... Хто ж буде шанувати подібну людину? Ніхто. Вона ж добровільно, і то найтрагічнійше, виріклась себе зовсім несвідомо.

Кілька тих зім’ятих типів жінок і мужчин всілося до автобусу. Всі мають годинники... Все то старі, десь з-перед світової війни, цибулі, і всі вони не вказують часу точно. Той, що сидить найближче до мене, молоденький, тонкий, з ластовинням з типу Жоржиків юнак, звертається до мене «которий час»?.. Я кажу. — У вас по радіо? — і дивиться на мій годинник... — Так, — кажу... — «Омєга»? — запитав він, вказуючи кивком голови на годинник. Я усміхнувся, підтакнув на його запитання і вже більше не говорив із ним.

Скаля його зацікавлення для мене дуже ясна. Ззаду сидить дві загорілі від сонця жінки. Їх одяги несвіжі, закурені, але самі, видно, інтелігентки. З розмови вичуваю, що чоловік одної якийсь навіть директор. Одначе та мова... Та славна мовонька... Як вона нагадує мову кухарок наших провінціяльних містечок, і то не так своїм змістом, як способом вислову. Яка вона незграбна, груба, а головне психологічно чужа тій людині. Мені доводилось бути у різних місцях Европи. Я бачив денаціоналізованих людей... Нічого огиднійшого немає на землі, як ті, що стратили своє обличчя, а не встигли обрести іншого. Це бачив я в Льотарингії зі зфранцузеними німцями, на Закарпаттю зі змадяризованими українцями... Це явище особливо яскраво виступає у містах і містечках «самої передової, квітучої, вільної, радянської України».

Над цим хочеться поважно розважати, бо коли вдивишся в глибінь речі, стає і страшно, і бридко, і соромно одночасно... Знаючи Европу, знаючи чистоту і означеність всіх її складників, знаючи людину-европейця зо всіма її поглядами на дійсність, стає подвійно ніяково за своїх так своєрідно затертих земляків, у котрих замість виразних людських облич дуже часто бачиш невиразну, сіру пляму...

Минаємо Житомир. Колись це місто гарне, опрятне — зараз нагадує якісь розкопки. Взяти б хоча міський цвинтар. Його мур обсипався, і коли б не підпірки, напевно розвалився б. Із-за муру виглядають, ніби арештовані, хрести і пам’ятники старого часу. Як ніяково жити у місті, де кожний будинок нагадує обдріпаного жебрака. Де старі собори з обтрощеними хрестами говорять про якусь чуму, чи землетрус... Де вулиці й хідники поволі провалюються і втягаються в нутро землі. І знов стає те саме прокляте питання, від котрого вже болить голова і пухне язик: що, хто, для чого і по що руйновано та зогиджено це колись опрятне та чисте місто? Відповіді немає. Все німе. І після того приємно вирватися в поля, де зрештою ростуть буйно буряки і трави, і де вас зустрічають сухоребрі, обідрані колишні колхози ім. Кляри Цеткін, ім. Рози Люксембург і т.д.

Але це вже прибережжя старої Київської землі. Подорожній, що знає минуле, відчуває, що за отими ось лісами лежить Дід-Славута Дніпро, а на його святих горах з поконвіків здіймаються під синяву темного неба вежі древнього міста, якому дано імення Київ. 

2012-01-31 12:22:43
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар