Цей (не)потрібний Петлюра - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Цей (не)потрібний Петлюра

Цей (не)потрібний Петлюра

Виповнилось 125 років з дня народження одного з найконтроверсійніших діячів в історії України ХХ століття
Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук

"Якщо хочеш, приходь… — Мій колега і, як я завжди помилково думав, приятель, уважно подивився на мене. — Але там збереться осіб десять… Всього. Щось там скажемо про Петлюру. Воно тобі потрібно?»

Це мене так заввідділом поважного дослідницького закладу «запрошував» на «круглий стіл», присвячений 125-річчю з дня народження Симона Петлюри. Добре знаючи закони академічного «серпентарію», я зрозумів, що цей організатор не хоче мене бачити серед дискутантів, хоча знає, що про Петлюру я писав і навіть віднайшов деякі невідомі документи про нього. Та не в тому річ.

Мені самому не дуже хотілося йти на той «круглий стіл», оскільки було зрозуміло, що на ньому буде. «Патріотично налаштовані» історики будуть робити з Петлюри пророка і мудрого керівника, а «лівоналаштовані» будуть його гудити як політичного аутсайдера і нереалізованого диктатора. Власне, обидвом цим сторонам реальний Петлюра не потрібен. Ходить лише про те, що кожна сторона просто демонструє «свою правду».

Та це ще не все. Є сила, яка не хоче нічого демонструвати. Йдеться про керівництво незалежної України. Влада всіляко уникає оцінок, віддаючи перевагу іншим сучасникам Петлюри — Михайлу Грушевському і навіть такому плутанику і невдасі (але чудовому письменнику), як Володимир Винниченко. Отже, і владі Петлюра не потрібен.

Однак все це мене особисто не бентежить. Все одно Україні доведеться з Петлюрою розібратись. Все одно в Києві, де так багато з ним пов’язано, буде і вулиця, названа на його честь, і пам’ятник йому. Буде обов’язково. Якщо, звісно, буде Україна як держава.

Ключ до Петлюри — у його житті, яке не стояло на місці. Про це дуже добре свого часу написав академік Сергій Єфремов у своєму щоденнику: «Петлюру я знав либонь з 1905 р. Ближче до нього придивився року 1907, коли він був за секретаря в «Раді». І ближча знайомість була не на його користь. Багато було в ньому тоді есдечевського духу: хвастливості, доктринерства і несерйозності, були й неправильні штучки, через які довелося йому одмовити від секретарювання в «Раді»... Потім він зник у Москву. Коли я встрівся з ним уже 1912 року в редакції «Украинской жизни», я не пізнав колишнього Симона: виріс, споважнів, розвинувся, занехаяв свої колишні витівки. В Центральній Раді в 1917—1918 року він був одним з найбільш вдумливих і розвинених політиків. По тому, як уступив він до Директорії, я з ним мало стрічався, але кожного разу робив він гарне враження. Люди, що з ним працювали за останніх, найважчих для України часів, кажуть, що це був справжній державний муж з умінням поводитись з людьми, обернутись в трудних обставинах, підбадьорити серед бою, виказати особисту кмітливість, що так чарує простих людей. В усякому разі... це була єдина безперечно чесна людина в діях, що їх революція винесла у нас на поверх життя. Грушевський — пожалься боже, що з його сталося; Винниченко крутиться, мов тріска в ополонці; решта — просто дрібні, нікчемні людці. Один Петлюра стояв на своїй позиції, не похитнувшись, і коли б не переможні сили, то свого був би досяг. Та, мабуть, ще не доросли ми до того, щоб «самим о себе советовати». Як нам колись вибивали очі московські бояре і особисті зусилля не могли загальної нікчемності подолати. Один козак із мільйона свинопасів нічого не вдіє... І може трагічна смерть єдиного козака тисячу нових народить».

«Не заслужить надежной славы, покуда кровь не пролилась», — написав колись Булат Окуджава. Кров Петлюри пролилася на паризькій вулиці Расіна у тому самому місяці травні, в якому він і народився, але в травні 1926-го. І факт загибелі миттєво зробив з нього постать символічну, примусив серйозно замислитись над феноменом петлюрівщини. Сам Петлюра якось написав:«Очевидна річ, що в оцінці моєї персони ви повинні бути правдивим: що було в моїй особі, в моїй діяльності негативне, те треба так і висвітлити, не замазувати... Для мене почався вже суд історії. Я його не боюсь...»

Своєрідною репетицією цього символічного «суду історії» став судовий процес над вбивцею Петлюри Самуїлом Шварцбардом, що відбувся восени 1927 року. Вбивцю виправдали завдяки кваліфікованим маніпуляціям адвоката Тореза та деяким іншим факторам. Цей процес дотепер також належить до категорії «непотрібних речей» (як висловлювався Юрій Домбровський), оскільки ні дослідники, ні влада в Україні не наважаться дати йому публічну і докладну оцінку. А це конче потрібно зробити з огляду на те, що саме цей процес мав фатальне значення для формуваня «іміджу» Петлюри як «погромника» і юдофоба, хоча для серйозних дослідників не підлягає сумніву, що ні тим, ні тим Петлюра не був.

Свого часу я розшукав в архіві прецікавий і суперсекретний документ щодо цього процесу. Йдеться про лист, що його під грифом «Цілком таємно» у січні 1927 року член колегії Народного комісаріату іноземних справ СРСР, уповноважений цього комісаріату в Україні Олександр Шліхтср надіслав тодішньому Генеральному секретареві ЦК КП(б)У Лазарю Кагановичу. Процитую листа, зберігаючи стилістику і орфографію: «У недалекому майбутньому — наприкінці лютого ц.р. має бути в Парижі процес Шварцбарта, вбивці Петлюри. Петлюрівська еміграція веде широкі приготування до процесу, добирає різні матеріали, свідків для того, щоб надати цьому процесові політичного значення, зобразити Петлюру національним героєм й мучеником за ідею визволення українського народу, причому безсумнівно будуть здійснюватись спроби представити Шварцбарта сліпим знаряддям в руках радянських агентів.

ПРОФЕСОР ЮРІЙ ШАПОВАЛ ТА ПРОФЕСОР АРКАДІЙ ЖУКОВСЬКИЙ НА ВУЛИЦІ РАСІНА В ПАРИЖІ НА МІСЦІ, ДЕ ЗАГИНУВ СИМОН ПЕТЛЮРА Для того, щоб відвернути такий наслідок процесу, необхідно здійснити всі заходи для того, щоб розбити побудови еміграції. Управління Упов. НКЗС (Наркомат закордонних справ — Ю.Ш. ) вважає, що шляхом надання у розпорядження захисту відповідних документів і свідків це зробити можливо.

Наші директиви по веденню процесу повинні бути такі:

1. Петлюрівський рух не був національним революційним рухом широких українських мас і нічого спільного з революцією на Україні не має. Навпаки, це був авантюристичний рух, що неминуче перетворився в отаманщину, з усіма проявами, які випливають звідси, — погромів, пограбувань, насильства над мирним населенням тощо.

2. Цілком неправильна й неприпустима підміна провини Петлюри і петлюрівщини в організації погромів —провиною всього українського революційного руху, спрямованого до повалення національно-соціального гніту російського царизму.

3. Виправдання або обвинувачення Шварцбарта за здійснення терористичного акту ні в якому разі не може зняти з Петлюри і всього очолюваного ним руху, відомого під іменем петлюрівщини, відповідальності за погроми та інші завдані ним нещастя.

4. Для обгрунтування й доказу вищенаведених положень, Упов. НКЗС та ДПУ повинні прийняти всі заходи до постачання українського представника в Парижі усіма необхідними матеріалами й документами, а також зізнаннями свідків.

5. Вважати недоцільним виступ як свідків членів Головної Управи Українського Товариства Червоного Хреста т.т. Златковського та Лінниченка.

6. Особливо важливим вважати виступ на процесі свідком колишнього старшого ад’ютанта Петлюри — Лисенка, которий добре знає як особисте життя Петлюри, так і всю його політичну і військову діяльність на Україні після революції. У разі потреби дозволити Упов.НКЗС взяти на себе витрати по поїздці Лисенка в Париж. (Лисенко сам висловлює побажання виступити на процесі, при чому органи ДПУ впевнені у його повній благонадійності).

7. Не заперечувати проти виклику захистом як свідка Винниченка, котрий неодноразово в своїх друкованих творах характеризував петлюрівський рух як авантюристичний, що не має нічого спільного з революційним рухом українських трудящих мас; він цілком покладає провину за організацію єврейських погромів на Петлюру. (Управління Упов. НКЗС не має підстав боятися, що виступ Винниченка може перетворитись у демонстрацію проти УСРР і таким чином побічно допомогти петлюрівським організаторам процесу, оскільки останнім часом Винниченко відійшов від еміграції і, як видно з його останньої брошури «Поворот на Україну», шукає шляхів зближення з Українською радянською владою).

8. Рішуче заперечувати проти пропозиції захисту викликати свідком Мілюкова, запропонувавши українському представникові в Парижі здійснити всі відповідні заходи.

9. Запропонувати українській радянській пресі не роздмухувати значення процесу і вміщати тільки повідомлення й матеріали про процес, що надходять від ТАРС, або від Упов. НКЗС, але ні в якому разі не від власних кореспондентів.

10. Відповідальність за втілення в життя даних директив покласти на тов. Полоцького, надалі до призначення офіційного українського представника в Парижі». 21 січня 1927 року політбюро ЦК КП(б)У розглянув питання «Про процес Шварцбарта». Приводом для цього став наведений вище лист за підписом Шліхтера. Було вирішено відрядити в Париж на процес відомого партійного діяча (до речі, в минулому меншовика, а через 10 років — жертву репресій) Миколу Попова. 18 лютого 1927 року політбюро повертається до цього питання і спеціальним рішенням виділяє Миколі Попову для відрядження чималу суму — 2500 карбованців.

Андрій Яковлів, політичний діяч, адвокат, дослідник історії українського права, у своїй добре аргументованій розвідці «Паризька трагедія» переконливо обстоював думку про те, що Симона Петлюру вбито за планом, розробленим ОДПУ СРСР, а сам процес над вбивцею проводився необ’єктивно.

Цитований документ якщо і не підтверджує це, то в усякому разі засвідчує, що, розглядаючи питання про вбивство Петлюри, не варто поспішати відкидати таку версію, адже давати директиви на кшталт наведених вище могли лише ті, хто відчував в собі сили впливати на хід подій у, здавалося б, далекому від Москви Парижі.

Ще один принциповий момент. І постріли Шварцбарда на вулиці Расіна, і паризький судовий процес — все це в кінцевому рахунку було вдало використано для дискредитації тих сил українського національного руху, складовою частиною яких був Петлюра. Недарма у наведеному вище листі цей рух вимагається зображувати як «авантюристичний». Саме цей стереотип десятиріччями культивувався в СРСР і УРСР, а в сучасній Росії певні сили його культивують дотепер. На жаль.

Ось що записав у щоденнику вже цитований Сергій Єфремов 28 травня 1926 року: «В газетах канібальський танок над трупом забитого ворога. Тільки що вчорашній українець обернувся вже у французького громадянина. Падлюки... Кажуть, що газетам заборонено називати ім’я убивника і називати його тільки французом звелено. Кого ці ідіоти одурити думають?...»

А ось запис від 29 травня 1926 року: «Засичало гаддя і розперезалося. Симульоване презирство, неукрита радість й брехня, брехня без кінця і краю. Що це за люди, що це за люди... Сьогодні Щупак у «Пролетарській правді» вискочив з статтею, якій імення трудно добрати. Починає з того, всупереч власним своїм повідомленням, що це не політичне вбивство. Далі повно гадючої злоби, брехні, наклепу, щоб принизити мертвого вже ворога. Що це за люди... що це за люди... Навіть того своїм гадючим мозком не здогануть, що їм самим невигідно так принижувати ворога: адже, що їм за честь, коли такого нікчемного подолали... В тім ото й річ, що вони і самі не вірять у те, що брешуть, і нахабством намагаються прикрити свій страх і радість. Гидота, а не люди».

28 травня 1926 року (а вбивство, нагадаю, сталося 25 травня) в Празі у газеті «Соціал-демократ» було вміщено статтю О.Безпалка «Симон Васильович Петлюра», в якій, зокрема, зазначалось: «Постать із передових рядів українського народу, пробужденого до державотворчої активності в роки революції. На Петлюрі виконавець замаху хоче помститися за жидів, переслідуваних на Україні в час революції. Не для виправдування особи Петлюри пишуться ці рядки. Багато важніше постаратися освітлити цю велику трагедію народів, яка відігралася за роки революції. Також для західноєвропейського соціаліста важко мати змогу судити про Схід на підставі не легенд, але фактів. Хочу навести факти з діяльності Петлюри та із тісно зв’язаних з його особою визвольних змагань українського народу».

Далі Безпалко коротко переказував основні етапи життя Петлюри, а закінчувалася стаття так: «Українська демократія під проводом соціалістів боронилася всіма можливими засобами проти таких методів, проти звірств, проти провокації із чужих таборів...

Він (Петлюра — Ю.Ш. ) сам видає маніфести до народу для оборони жидів і притягає винуватців ексцесів до відповідальності. Ці зусилля досягли успіху. Військо було звільнено від непевних елементів, ексцеси припинилися, міській людності було забезпечено спокій...

Але сильніші мілітарно противники, більшовики й Денікін знищили Українську Народну Республіку... У Харкові і в Москві теперішній начальник большевицького правительства на Україні вказував на ті небезпеки, які загрожують большевизмові з боку української активної еміграції, серед якої Петлюра, з огляду на свою минулість, займав особливе становище. І ось думка про помсту прокинулася у виконавця замаху через 7 років після описаних подій і на третій рік після переїзду Петлюри до Парижу».

22 червня 1926 року було прийнято резолюцію Центрального Комітету Української соціал-демократичної робітничої партії «З приводу Паризького атентату 25-го травня 1926 р.».

Того ж 22 червня 1926 року приймається відозва ЦК УСДРП до українських робітників і селян. В цьому документі, зокрема, зазначалось: «25-го мая 1926 року в Парижі убитий большевицьким агентом Симон Петлюра, голова Директорії і головний отаман військ Української Народньої Республіки. Московські комуністи, які панують залізом і кров’ю над українським народом, підіслали свого найнятого ката, який гарячою кров’ю вірного сина України зросив вулицю світового города...

Звісно, всі заяви душогубця про помсту Петлюрі за жидівські погроми придумані для того, щоб затулити дійсну причину убийства».

З приводу статті О.Безпалка і публікацій ЦК УСДРП меншовик, або, як він тоді називався, «представник російських соціал-демократів» Р. Абрамович 28 серпня 1926 року виступив із заявою на засіданні Виконавчого Комітету Соціалістичного Інтернаціоналу, а в лютому 1927 року подав більш докладну доповідь до Секретаріату Соцінтерну, в якій домагався розгляду справи, обвинувачуючи українську соціал- демократію в тому, що вона в названих вище документах солідаризується з «погромницькою» діяльністю Петлюри. «Я ледве вірю, — підкреслював Абрамович, — щоби товариші із УСДРП ще й тепер захотіли підтримувати свою тезу, що Шварцбард є большевицький агент, що його замах походить не із жидівського національного почуття, але з приказу большевицької партії.

Ще не маючи тексту доповіді Абрамовича, Закордонна делегація УСДРП підготувала і під час засідання Виконкому Соцінтерну 12 лютого 1927 року передала до комісії меншостей свій перший меморіал. Цей документ містив загальний огляд подій, а також діяльності УСДРП в період революційних подій в Україні. В ньому зазначалось: «Коли тепер не розуміють нашої позиції, яку ми зайняли в нашій резолюції, то це тільки через те, що ми взяли на себе також завдання виступити проти методів у освітленні погромів. Це правда, що ані відповідальні соціалістичні й демократичні кола, ані їх публіцисти не стоять на точці погляду, що Петлюра організовував погроми або заохочував до їх організації. Одначе спосіб освітлення погромів і їх причин перед Європою, де про погроми може йти мова як про організовані й бажані для відповідальних державних установ ексцеси, дає їм можливість приписати погроми тим особам і групам, які проти погромів боролися». Ми вважаємо цю методу освітлення погромів небезпечною для нашого демократичного розвитку, бо цим б’ють не по дійсному винуватцеві цього явища, не по царському режимові, що залишив по собі некультурну чернь, яка ще тепер дає багато турбот в міських центрах суворому більшовицькому режимові, б’ють не по більшовицьких методах, що заперечують всяку гуманність і роблять із людей гиєн, не по реакціонерах, які від національної травлі чекають для себе успіхів у майбутньому, цим б’ють тільки по демократичних стремліннях двох народів, які від демократії сподіваються кращого майбутнього, — і проти цього ми підняли свій голос у нашій резолюції».

15 лютого 1928 року надісланий до комісії нацменшостей другий меморіал. Це вже була детальна відповідь на обвинувачення, висунуті у доповіді Абрамовича. Поза сумнівом, цей документ варто було б передрукувати сьогодні, коли автори деяких публікацій про Петлюру керуються скоріше емоціями і політичними симпатіями (або антипатіями), ніж — всебічним аналізом минулих подій. Зокрема, у другому меморандумі вказувалось на той факт, що, починаючи від квітня до листопада 1919 року були заарештовані й сиділи у в’язницях біля 20 старшин, винних у грабіжництві й погромах. Серед них були Падієнко, Семесенко, Козир-Зірка та ін. Обгрунтовувалась думка і про те, що за погромницьку діяльність різного роду отаманів (на кшталт Соколовського, Ангела, Мордалевича, Струка, Волинця та ін.) український уряд не може нести відповідальності, оскільки «отаманщина» була за своїм характером явищем стихійним і мала далеко не однолінійну ідеологічну спрямованість.

Окремо автори меморандуму (а його підписали І.Мазепа та П.Феденко) зупинились на питанні про те, чи був Шварцбард більшовицьким агентом: «...В розпорядженні нашої партії є факти, для опублікування яких ще не настав час, але які свідчать, що Щварцбард підготовляв убийство Петлюри в тісному контакті з агентами Москви. Хіба цього не досить, щоби політична партія мала повне право назвати такого «героя» також більшовицьким агентом?»

Питання про документи, подані Абрамовичем та Закордонною делегацією УСДРП, було розглянуто спочатку на комісії меншостей Соцінтерну 23 лютого 1928 року, а згодом, 26 лютого, — на засіданні його Виконкому. Після дискусій одноголосно прийняли таку резолюцію: «В атмосфері гострої національної боротьби та взаємного національного озлоблення, що ще й досі панує на Радянській Україні під впливом страшних подій міжгромадянської війни та жидівских погромів..., є подвійно потребно заховувати свою незалежність в відношенні до загального національно-буржуазного руху і уникати всього, що могло б викликати в робітничих масах вражіння, ніби соціалістична партія солідаризується з буржуазними шовіністами та їхньою національною тактикою...

Щоб успішно боротися з націоналізмом і реакцією, необхідно, щоб соціалістичні партії окремих націй в країнах Радянського Союзу були між собою в таких відношеннях, які зміцняли б взаємне довір’я й солідарність робітничих мас».

Коментуючи названі документи та й всю дискусію між представниками РСДРП та УСДРП з приводу вбивства Петлюри, Закордонна делегація УСДРП підкреслювала, що це вбивство спричинилося до погіршення відносин між українською і єврейською людністю в Україні, що в своїх інтересах «використала цей факт російська влада на Україні, яка в своїй політиці керується правилом:«Розділяй і пануй».

Ця остання думка, гадаємо, може і повинна стати предметом спеціальних досліджень істориків.

Можна впевнено сказати, що ретельне вивчення недоступного раніше архівного матеріалу (особливо того, що зберігається у Москві) дозволить демістифікувати постать Петлюри, історію його загибелі, назвати імена справжніх винуватців, відкинути у небуття стару провокативну версію, яка сіяла ворожнечу між українським і єврейським народами, заважала розумінню, ким насправді був Петлюра.

…Так що на той «круглий стіл», на який мене так «люб’язно» запрошував один доктор історичних наук, я не пішов. Натомість згадував про те, що кожного разу, коли доводиться бувати в Парижі, я йду на вулицю Расіна, роздивляюсь, підходжу до ТОГО САМОГО місця і, спостерігаючи невгамовне паризьке життя, думаю: Україна обов’язково буде в Європі, але лише тоді, коли позбавиться байдужості до тих, хто цього направду хотів. І хто поклав за це своє життя, яке у кожної людини, як відомо, лише одне.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2004-05-22 14:34:42
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар