Царизм, Правобережжя і «польське питання» - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Царизм, Правобережжя і «польське питання»

Царизм, Правобережжя і «польське питання»

Юрій Терещенко

Після трьох поділів Речі Посполитої російська влада поставила завдання перетворити Правобережжя, Волинь та Поділля на уніфіковану з імперією звичайну провінційну складову. В процесі інтеграції царизм мусив рахуватися з польською аристократичною верствою, яка посідала найбільш впливові позиції в регіоні. Польське лобі зберегло свої впливові позиції при дворі Олександра І завдяки князю А. Чарторийському, який намагався використати їх в інтересах відбудови історичної Польщі та її державності в межах до 1772 року. До цих планів долучилися великі землевласники Правобережжя — Браницькі, Потоцькі, Любомирські та ін. Пізніше, вже в еміграції, А. Чарторийський виношував плани утворення козацької держави у Великій Україні у федеративному зв’язку з Польщею. Після ліквідації наполеонівської імперії Росія стала одним із головних учасників реакційного «Священного союзу» держав-переможниць і перетворилася на жандарма Європи. Союзники, зокрема, домовилися про новий переділ польських земель і поклали край наполеонівським спробам утвердити польську квазідержавність створенням герцогства Варшавського. Дорадниками російського імператора були, зокрема, князь Адам Чарторийський, а також князь Андрій Розумовський, син гетьмана Кирила Розумовського. Росія одержала майже все герцогство Варшавське, яке увійшло до складу імперії під назвою «Царства Польське». Познань і частина Великопольщі відійшли до Пруссії, а Галичина — до Австрійської імперії. «Царство Польське», згідно з конституцією, підписаною Олександром І, дістало статус конституційної монархії, зв’язаною з Росією унією. Воно отримало автономні права — уряд, сейм, військо, відносно вільне використання польської мови. Проте у подальшому ці елементи польської державності постійно урізалися, доки не були скасовані повністю. В цілому ж Росія ставала активним учасником придушення будь-яких проявів національного руху в країнах Європи. Навіть повстання греків-християн проти Туреччини якийсь час розглядалось Олександром І як бунт проти «законного государя» і не знаходило підтримки «одновірної» Росії.

Магнатсько-шляхетська верства намагалася створити в межах своєї земельної власності міцне національно-культурне підґрунтя для поширення польських реституційних ідеологічних і політичних впливів. Прикладом цих зусиль може бути діяльність Тадеуша Чацького, який заснував у Крем’янці ліцей і бібліотеку з тим, «щоб підготовити молоде покоління нести тягар відбудови Польщі».

Один із проєктів цієї відбудови належав А. Чарторийському, який сподівався об’єднати всі колишні території Речі Посполитої, поділені трьома монархіями, шляхом династичної унії «Царства Польського» з Російською імперією. Однак постійні порушення російським урядом конституції «Царства» штовхнули А. Чарторийського в опозицію.

ЦАР ОЛЕКСАНДР І ОБІЦЯВ ПОЛЬЩІ НАЙШИРШІ АВТОНОМНІ ПРАВА, ПРОТЕ З ЧАСОМ ІМПЕРІЯ ЗВОДИЛА ЇХ ДО МІНІМУМУ, ЩО Й ВИКЛИКАЛО ПОВСТАННЯ 1830 РОКУ

Поєднання польських економічних, культурних і політичних впливів (вони виразно посилились у Правобережній Україні в першій чверті ХІХ ст.) з фактором активізації польського революційного руху за відновлення національної державності обумовило суттєві корективи російської політики в Україні. В поборюванні польської присутності в Україні царизм був змушений вжити низку заходів як проти польських економічних позицій у Правобережжі, так і проти її національно-культурного просування. Перед урядовими російськими колами поставало завдання довести, що Правобережна Україна є «край русский», і всебічно обґрунтувати цю позицію, розкривши її органічний зв’язок з Україною Лівобережною.

Слід зазначити, що історичне минуле України, її природа, життя і побут народу, які супроводжувалися високою художньою творчістю, завжди приваблювали письменників і митців інших народів. Під впливом загальноєвропейського зацікавлення народним побутом, мовою, поезією серед інтелігенції Правобережжя, значну частину якої становили нащадки полонізованої української шляхти, прокидається інтерес до української народної творчості, історичного минулого України, козаччини тощо. У польській літературі, традиційно пов’язаної з Україною, виникає так звана українська школа, серед представників якої були поети А. Мальчевський, Б. Залєський, С. Гощинський, О. Гроза, Т. Падура, певною мірою Ю. Словацький — автор славнозвісної поеми «Мазепа», прозаїк М. Грабовський та ін. У їхній творчості широко використовувалися сюжети української історії, мотиви народної поезії, її форми і зміст. Окремі письменники перейшли до написання творів українською мовою, залишаючись польськими патріотами (Т. Падура, А. Шашкевич, С. Осташевський та ін.). Створення «української школи» в польському письменстві водночас стало важливим кроком у тривалому процесі повернення полонізованої української шляхти до своїх національних коренів і участі в українському русі. Ця літературна течія суттєво вплинула на появу «хлопоманства» і козакофільства у шляхетському середовищі України, утвердження українофільства як суспільного явища.

Отже, літературна течія трансформувалася у суспільний рух, стрижнем якого стало відчуття української національної самобутності представниками шляхетської верстви Правобережжя, Волині і Поділля, утвердження нонкомформізму в її середовищі, а також національного і політичного самоусвідомлення. До його носіїв належав, зокрема, магнат Вацлав Ржевуський (1785—1831 рр.) , власник чималих земельних володінь на Східному Поділлі. Захопившись арабським світом під час подорожей на Близький Схід, він водночас перейнявся притаманним для багатьох представників «кресової» аристократії зацікавленням українським побутом, фольклором і насамперед козацтвом. Не менш популярним В. Ржевуський був і серед місцевих селян, які називали його «Отаманом Ревухою».

У його садибі в Саврані дещо несподівано для місцевого шляхетства переплелися ознаки романтизованого бедуїнсько-кочового стилю з козацькою степовою культурою, її пісенною й поетичною творчістю. Дуже швидко Саврань стала осередком козакофільства на Поділлі та Волині. При дворі Ржевуського поселився Т. Падура, який заснував там колу лірників, бандуристів і торбаністів .

Під впливом романтиків — Д. Байрона, Ю. Нємцевича, української народної поетичної творчості Т. Падура створив низку творів, написаних латиною, присвячених українській історії, — «Лірник», «Запорожець», «Гетьманці», «Пісняр», «До Дніпра» та ін. Саме завдяки Т. Падурі, який на слов’янському з’їзді у Василькові вперше заговорив про українців як окремий самобутній народ, господар своєї землі, В. Ржевуський перейнявся ідеєю відродження козацтва. Він започаткував його своєрідну реанімацію при своєму дворі і з вибухом польського повстання 1831 р. на Правобережжі активно бере участь у ньому на чолі зі створеним ним козацьким загоном у 200 осіб.

Українофільство В. Ржевуського завдяки авторитету цього історичного роду швидко поширювалося серед українсько-польської шляхти Правобережжя. У 1831 р. В. Ржевуський загинув у битві з російськими військами під Дашевом.

Серед інших «козакофілів» шляхетського загалу Поділля слід згадати С. Осташевського, який володів українською мовою, адсорбував селянські звичаї і побут. І. Франко, зокрема, звертав увагу на його глибоку любов до України і високі моральні якості, культивування приязних відносин між шляхтою і простим людом. Наслідування українсько-козацьких традицій, їх літературна поетизація поєднувалась у шляхетських козакофілів із певними політичними намірами. Вони були прихильниками відродження Речі Посполитої, яка мала включати українську державу, як це у свій час було проголошено Гадяцькою угодою 1658 р. При цьому козацтво розглядалось як рівноправний зі шляхтою стан, який мав служити спільній для обох соціумів владі монарха.

Літератори «української школи» відіграли неабияку роль у популяризації української тематики, не лише в Польщі, а й у низці інших європейських країн. Одним із таких представників «української школи» був Стефан Вітвіцький. У 1830 р. була опублікована його збірка поезій «Сільські пісеньки», що являла собою довільну переробку українських народних пісень. У написанні музики до цих поезій долучився Ф. Шопен, з яким С. Вітвіцький разом із Б. Залєським продовжив співпрацю в Парижі. Українські впливи знайшли своє вираження не лише в польському літературному процесі.

Можна констатувати, що «українська школа» в польській літературі стала важливим фактором становлення і розвитку українського руху на Правобережжі, Волині і Поділлі й посилення протиросійських настроїв у польському шляхетському середовищі. Її твори сприяли переосмисленню шляхетською верствою своєї уяви про українців, які постали як носії насамперед козацьких традицій, волелюбства й унікальної культури. Творчість української школи швидко поширювалася в шляхетському середовищі означених теренів і відіграла чималу роль у формуванні тут української свідомості й козакофільства польської шляхти.

Слід звернути увагу на те, що корінні польські аристократичні роди в силу низки обставин почали залишати історичну сцену, і у ХVІІІ ст. польська феодальна еліта була на 80% українського (руського) етнічного походження. Чимало з них демонстрували проукраїнські симпатії й навіть виявляли наміри відновлення державності України. Серед них були представники родин Зборовських, Жолкевських, Вишневецьких, Ржевуських, Дідушицьких, Гербуртів, Мнішків, Оссолінських, Браницьких, Тарновських, Собеських, Потоцьких, Любомирських, Шептицьких, Сапіг, Сагушків, Чарторийських, Четвертинських та ін.

Саме в цьому середовищі сформувалася ідея збереження української ідентичності, його спасіння від татаро-монгольського, з часом російського поглинання шляхом проведення політики компромісів з Польщею і створення для себе найбільш сприятливого середовища для суспільно-політичного і духовного існування.

Продовження

   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар