Царизм, Правобережжя і «польське питання»-3 - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Царизм, Правобережжя і «польське питання»-3

Царизм, Правобережжя і «польське питання»-3

Юрій Терещенко

Закінчення. Початок

Ідею української державності в тісному зв’язку з Польщею передбачав реанімувати представник давнього полонізованого українського аристократичного роду князь Адам Чарторийський. На початку століття він був, як вже зазначалося, близьким дорадником імператора Олександра І і міністром закордонних справ Російської імперії. Під час польського повстання 1830—1831 рр. очолив тимчасовий повстанський уряд, який намагався відновити Польщу в її історичних кордонах. Виїхавши у Францію, він очолив консервативно-аристократичний табір польської еміграції, який мав виразно протиросійське спрямування. Навколо А. Чарторийського сформувався гурт польських українофілів, які продовжили тенденцію української школи у польському письменстві, й козакофільства в польському шляхетсько-магнатському середовищі. Князь виношував ідею відновлення української козацької державності у Великій Україні, яка мала укласти федеративні зв’язки з Польщею. Під час Кримської війни А. Чарторийський намагався включити українців у антиросійську акцію.

Одним з яскравих представників «польського українства» був Францішек Духінський, який народився у спольщеній українській родині в Правобережній Україні. Від 1834 р. він жив у Києві, про що засвідчив у низці своїх праць. У 1846 р. він прибув до Парижа, де увійшов до гуртка «українських» співробітників князя Адама Чарторийського — лідера польської аристократичної еміграції.

Під час революційних подій 1848 р. Духінський перебував як представник князя в Італії, згодом виїздив до Стамбула, де пробув до 1855 р. Йому належала ідея створити український журнал, який мав пропагувати концепцію польсько-українського партнерства у боротьбі проти Росії. Журнал мав поширюватися в Галичині через Угорщину і у Великій Україні — через Одесу. Однак реалізувати задум не вдалося. Духінський зав’язав контакти з низкою французьких вчених і літераторів, в середовищі яких вів активну пропаганду необхідності боротьби з російською загрозою європейській цивілізації. Він обстоював концепцію загальноєвропейської федерації на чолі з Францією, яка мала спрямовуватися проти Росії. Духінський вважав, що коріння історичного конфлікту між Польщею й Україною з одного боку і Росією з другого лежить у расовій площині, оскільки, на його думку, росіяни є не слов’янського, а «туранського» (азіатського) походження і привласнили собі етноніми «українці» і «білоруси». Московія, хоча і засвоїла слов’янську лексику, але зберегла своє фіно-угорське і татарське підложжя. Саме на цих расових суперечностях кочового у своїй сутності російського етносу і прив’язаного до своєї землі українського базується конфронтаційна сутність українсько-російських відносин протягом усієї їхньої історії. Протилежний характер, на його думку, мали українсько-польські взаємини, які нібито демонстрували органічне поєднання двох арійських етносів.

ВЕЛИКИЙ ПОЛЬСЬКИЙ ПОЕТ АДАМ МІЦКЕВИЧ НАЗИВАВ КОЗАКІВ «СВОЇМИ ЗАПОРІЗЬКИМИ УКРАЇНСЬКИМИ БРАТАМИ»

Піднесена оцінка Духінським українського національного пробудження ХІХ ст. поєднувалася з намаганням привернути до нього увагу як до фактора опору російському наступу проти народів Європи. В одному зі звернень до них він закликав: «На Дніпро! На Дніпро! До Києва! О, народи Європи! Там ваша згода, бо саме там малороси ведуть боротьбу проти Москви на захист своєї і європейської цивілізації». Ця позиція звучить абсолютно актуальною в наш час, вона засвідчує, що традиційний опір України наступу Росії на західноєвропейську цивілізацію буде тривати доти, доки на Заході не усвідомлять нарешті, яку загрозу несе світу російська експансія.

Попри штучність і надуманість деяких етногенетичних тверджень Духінського його пропагандистська діяльність сприяла кристалізації ідеї української національної незалежності й подолання беззастережного панування федералістсько-автономістської концепції в українському русі.

Вказані народолюбські й федералістичні концепції, з певними корекціями, фактично були на ідеологічному озброєнні українського руху від 1840-х років аж до революційних подій 1917 року. Про життєвість цих ідей свідчить, зокрема, концепція українського патріархату в рамках Католицької церкви, яка неодноразово притягала до себе увагу багатьох представників української духовності новітнього часу.

Звертаючись до козаків з промовою, Міцкевич назвав їх «своїми запорізькими українськими братами». Згодом він відвідав козацький табір, який справив на поета надзвичайно сильне враження. Можна констатувати, що учасники українського і польського визвольних рухів, попри всі суперечності між ними, шукали шляхів і засобів спільних дій у боротьбі з деспотичним режимом Російської імперії.

В ідеологічній і політичній позиції згаданих діячів польського українофільства була виразна спільна ознака, яка характеризувалась антидеспотичним налаштуванням проти експансії Росії в європейському ареалі, й насамперед слов’янському світі. В Україні, її волелюбних традиціях, пов’язаних насамперед з козацтвом, вони вбачали важливий фактор протистояння агресивним намірам російського імперіалізму. Романтична візія української історії водночас була цілком реалістично пов’язана з усвідомленням відрубності українського історичного процесу, національно-культурної самобутності українців.

Польське повстання 1830-1831 рр., подальші виступи польських опозиціонерів мали своїм наслідком репресії не лише щодо шляхетських ребеліантів, а й проти будь-яких проявів опозиційності. Якщо в добу Олександра І уряд мало звертав увагу на етнічний склад імперської еліти, серед якої було чимало іноземців (німців, поляків, а також українців), то у 1830-ті роки ситуація почала рішуче змінюватися з огляду на «неблагонадійність» дворянської еліти. Микола І взяв курс на трансформацію російської державності під висунутим міністром освіти С. Уваровим гаслом «самодержавие, православие, народность». Ця формула мала забезпечити послідовний російський характер освіти, державного управління і русифікацію більшості населення імперії. В Україні її реалізація була спрямована спочатку на ліквідацію польської культурно-національної переваги, з чого якоюсь мірою навіть скористалися і носії української ідентичності. Зокрема першим ректором Київського університету став М. Максимович, який сприяв зосередженню в ньому української наукової молоді, професорів і студентів на противагу польським впливам.

Розвиток освіти і науки в імперії у поєднанні зі зростанням інтересу до народного життя, викликаного романтизмом, сприяв виокремленню українського національно-культурного життя із загальноросійського процесу. Однак дуже швидко українське пробудження викликало новий етап урядових репресій — на цей раз проти українців.

У результаті їх застосування досить виразні політичні прояви протиросійської опозиції кінця ХVІІІ — перших десятиліть ХІХ століття стали згасати. Однак загальне невдоволення російським деспотизмом не зникло, а набрало інших проявів. У нащадків козацько-старшинської і шляхетської верстви нові обмеження викликали появу таких форм протесту, які вилилися у демонстрацію суто зовнішніх ознак національної приналежності. При цьому йшлося про їх ідеалізацію не лише у козацтва, а й у селянства, які спільно на основі індивідуальної земельної власності виробили соціально-економічне і духовне підґрунтя українського життя після революції 1648—1657 років.

Синтез культурно-побутових рис двох визначальних соціумів України давав можливість патріотично налаштованій частині українського панства звертатися до вживання тих особливостей повсякденного життя, які визначали певні українські національні прикмети.

Лідери українського руху неодноразово заявляли про відмову від політичної боротьби, засуджували прояви «державницького сепаратизму», його радикальні методи боротьби. Разом із тим не бракувало рішуче налаштованих діячів, які виступали з ідеєю підтримки польського повстання і обстоювання політичних прав України. Одним із них був В. Синьогуб, навколо якого гуртувалася група української молоді, що вела пропаганду серед селян. Учасник гуртка — Пилипенко — так характеризував форми й методи роботи Синьогуба у селянському середовищі: «Під приводом зближення з народом він прагне пізнати його дух, збираючи відомості про звичаї, одяг, пісні, він дізнається, хто з поміщиків і як поводиться з селянами, й між тим тлумачить їм, що треба відновити колишнє право Малоросії, щоб правління в ній було по вибору народу, без верховної влади».

У 1862 році у Петербурзі було засновано товариство «Земля і Воля», яке ставило за мету повалення самодержавства, встановлення республіканського ладу в Росії, експропріацію поміщицьких земель і передачу їх селянам. Популярність цієї організації та її лозунгів ширилася і в Україні. Відсутність власних політичних структур із радикальними завданнями обумовила наплив української молоді в російські й польські політичні організації. Зокрема, до складу «Землі і Волі» увійшла військово-революційна організація у Варшаві, яку створили українець Андрій Потебня і польський революціонер Я. Домбровський.

Підготовка масового селянського повстання не дала практичних наслідків, натомість у січні 1863 року вибухнуло польське повстання. Сотні росіян, українців та білорусів билися у лавах повстанців за свободу Польщі. Серед них був і українець Андрій Потебня, який очолював воєнну організацію «Землі і волі». У бою під Піщаною Скалою він загинув як герой. Близько 20 польських повстанських загонів, що діяли в Україні, були розгромлені.

До польських повстанців долучилося чимало офіцерів російської армії, розквартированої на теренах Польщі, а також України, Білорусії та Литви. У Києві до повстанського комітету вступило чимало студентів Київського університету. Однак у широких верствах народу виступ не знайшов підтримки. Спроби польських революціонерів заручитися підтримкою українського селянства не принесли позитивних результатів, їхні заклики до реалізації свободи, рівності, встановлення братерських відносин між поляками та українцями, які складали основний зміст агітації, не знаходили адекватної реакції у селянина. Польські революціонери прагнули насамперед відновлення історичної Польщі й бачили українські землі як федеративну складову польського державного організму, фактично оминаючи злободенні для українських селян соціально-економічні питання.

Як уже згадувалося, польські патріотичні організації в Правобережній Україні прагнули залучити до участі у повстанні місцевих селян. Проте оскільки більшість керівників повстання виступала за збереження поміщицького землеволодіння, намагалася включити Правобережжя до складу ймовірної незалежної Польщі, селянство у основній масі залишилося байдужим до їхніх закликів. Повстання знайшло підтримку лише певної частини громадськості Росії та України.

   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар